Артур Сагадєєв (1931-1997, російський сходознавець, спеціаліст з історіі арабської філософії)

Про Джихад

З давніх пір існує міф про ворожість і несумісність християн і мусульман. У свідомості жителів мусульманського Сходу зберігся образ християнина – завойовника і агресора, руйнівника традицій, який нав’язує їм чужу західну культуру. А для деяких європейців і по цю пору мусульмани – це фанатики, готові вбивати всіх, не згодних з їх вірою. У цих столітніх стереотипних уявленнях виразно чується відлуння і хрестових походів, і османських завоювань, і колоніальних війн XVIII-XIX століть. Помітні в них і сліди релігійної проповіді, яка завжди підміняла соціально-класові причини явищ божественним промислом, виводила національні риси народу з сповідуваної релігії. Таким чином, торочилося, що своя релігія завжди краще, гуманніше і миролюбніше, ніж чужа.

У середньовічній Європі про іслам говорили як про віровчення, яке велить своїм прихильникам «грабувати, забирати в полон, вбивати ворогів їх Бога і їх пророка, переслідувати і знищувати їх всіляко» (Педро де Алфонсо), а про мусульман – як про людей, які «такі ревні у своїй релігії, що, де б не захоплювали владу, безжально обезголовлюють всіх, хто не сповідує їх віри» (Гумберт Романський). Мухаммед, писав Фома Аквінський, – це апостол насильства, бо на відміну від християнства, прийнятого народами з доброї волі (теж вельми спірне твердження), іслам насаджується всюди зброєю. (Сучасний англійський сходознавець Монтгомері Уотт зауважує з приводу цих висловлювань: «Дивно, як люди, які брали участь в Хрестових походах, могли допускати, що їх власна віра – релігія миру, а віра їх супротивників – релігія насильства».)

В епоху колоніальної експансії, коли секуляризація європейського суспільства зробила безглуздим «облагороджування» загарбницьких походів метафорою «священної війни», моральним обґрунтуванням їх стала ідея одвічного протистояння двох полюсів людства – «цивілізованого» Заходу і «нецивілізованого» Сходу. Однак і ця ідея спиралася на стереотип «войовничого ісламу».

Майже вся європейська масова література тієї пори згадувала Іран лише у зв’язку з війнами, які йшли між ним та Візантією; Арабський Схід – у зв’язку з війнами реконкісти і хрестовими походами; Туреччину – у зв’язку з османськими завоюваннями в Східній Європі.

Європейські колонізатори воліли іменувати себе першопрохідцями «далеких і диких земель», а опір, який їм чинився пояснювали лише войовничістю «мусульманських фанатиків». І вже в XX столітті французький генерал Гуро після придушення чергового антиколоніального повстання арабів прийшов до гробниці славетного борця з хрестоносцями султана Салах ад-Діна, щоб сказати: «Саладін, ти чуєш? Ми повернулися! »

Але повернення виявилося недовгим. Потужна хвиля національно-визвольного руху, змусила Захід інакше поглянути на країни Сходу. Теза про одвічне протистояння двох світів – західного, християнського, і східного, мусульманського, тепер не годиться. Доводилося з нових позицій переглядати і традиційне трактування ісламських установок з питань війни і миру.

Сьогодні бурхливі соціальні процеси, що відбуваються в мусульманському світі, на Заході називають «ісламським відродженням», але в політичному лексиконі залишаються і «войовничий іслам», і «іслам – війна», і «солдати Аллаха», і їм подібні вирази, які, як і раніше, відводять від соціального аналізу рухів, що розгортаються під прапором ісламу.

Яка ж насправді концепція війни і миру в ісламі, її юридичні і політичні тлумачення? У сучасних мусульманських країнах релігійному трактуванню цих питань приділяють велику увагу і богослови, і політичні діячі, мотивуючи установками ісламу свої позиції і з глобальних, і з регіональних проблем.

Ставлення ісламу до війни і миру виражено у вченні про джихад. Зазвичай цей термін перекладають як «священна війна» – тобто війна в релігійних цілях, в ім’я релігії. Однак таке тлумачення невірно вже хоча б тому, що будь-яка війна, яку вела мусульманська громада, була священною, бо в ній мирське формально відмежовувалося від релігійного. Невірно воно й тому, що в історії ісламу, як і в історії християнства, навряд чи знайдеться хоч один приклад військових дій, які б велися виключно в релігійних цілях.

Але при всьому тому «джихад» в арабській мові позначає зовсім не війну, а – «старання», «напругу зусиль». На нашу мову це слово краще було б перекласти як «боротьба»: джихадом, так само як і боротьбою, можуть бути названі дії і військового та зовсім невійськового характеру. В ісламі є такі поняття, як «джихад серця», – його тлумачать як боротьбу з власними поганими нахилами, «джихад язика» – «веління благого і заборона поганого», «джихад руки» – заходи щодо злочинців і порушників загальноприйнятих моральних норм і , нарешті, «джихад меча» – боротьба за утвердження ісламу. Як її вести?

Зміст коранічних текстів і хадисів (висловів пророка, засвідчених очевидцями) про джихад досить різний, часом суперечливий. Поява таких відмінних один від одного вказівок про джихад у священному писанні мусульман цілком закономірна: кожне з них викликалося відмінними один від одного конкретними умовами життя мусульманської громади і пророка Мухаммеда на різних етапах його діяльності. І це дає майже не обмежену можливість тлумачень джихаду, а отже, і ставлення ісламу до війни і миру.

Справді, пророк Мухаммед в первісний період своєї проповіді боровся за поширення ісламу (тобто вів свій джихад) виключно мирними засобами – переконанням. «Клич до шляху Господа з мудрістю, – сказано в Корані, – і хорошим вмовлянням і сперечайся з ними тим, що краще» (сура 16, аят 126). З цього аята робився і зараз робиться висновок про мирний характер ісламу і, значить, про перевагу вирішувати політичні суперечки мирним шляхом (що, як відомо, далеко не завжди відповідає історичній реальності).

Але ось над щойно народженою релігією нависла небезпека, перші мусульмани переселилися з Мекки до Медини, їх женуть і переслідують, – і з’являється нове одкровення: «Дозволено тим, з якими борються, за те, що вони ображені … Воістину, Аллах може допомогти їм, – тим, які вигнані зі своїх будинків без права хіба тільки за те, що вони говорили «Господь наш – Аллах» (сура 22, аяти 40-41). Отже, воювати можна, але за певних умов – якщо треба оборонятися: «І бийтеся на шляху Аллаха з тими, хто бореться з вами, але не переступайте (тобто не нападайте), воістину, Аллах не любить переступаючих!» (сура 2, аят 186).

Далі положення перших мусульман складається так, що їх вождь Мухаммед вирішує: мекканців-ідолопоклонників треба провчити, показати силу нової релігії, до того ж набіги на мекканські каравани допоможуть вирішити гостро стоячі перед громадою проблеми матеріальні. – І йому «послалося» одкровення, яке спонукає мусульман вести війну з невірними взагалі без особливих умов. Так з’явився в ісламі «джихад меча», який згодом був детально роз’яснений у працях з фікху (права) як «ведення війни з невірними шляхом нанесення їм ударів, вилучення їх власності, руйнування їхніх святилищ, знищення їх ідолів і тому подібного». Інакше кажучи, «джихад меча» спочатку був спрямований проти аравійських ідолопоклонників, і ті місця в Корані, де говориться про джихад «На шляху Аллаха», означали боротьбу за утвердження в Аравії нової, монотеїстичної релігії.

Така еволюція поняття «джихад» у первісному ісламі, коли відбувалося об’єднання аравійських племен у скріплену монотеїстичною релігією конфедерацію. Мухаммед, звичайно, не подумував ні про створення величезної імперії, ні про перетворення ісламу в світову релігію. Коли ж перша громада аравійців, що прийняли нову віру, починає після смерті її засновника завойовувати нові території, поступово перетворюючись на обширну державу, розташовану на трьох континентах, джихад стає прапором завойовників. Однак не боротьба за віру кличе аравійців на війну, а цілком матеріальні земні цілі. Контакти із зовнішнім світом перетворилися на військові завоювання, які по суті представляли собою продовження колишніх – доісламських – грабіжницьких набігів.

У нової мусульманської держави з’явилося безліч сусідів, всередині її були самі різні за статусом регіони і народи. Треба було виробляти принципи відносин з ними. І положення про джихад доповнилося трактуваннями понять «дар аль-іслам» – земля ісламу, територія повного панування мусульман, «дар аль-харб» – земля війни, тобто немусульманські території і «дар ас-сульх» – земля договору, тобто володіння іновірців, де мусульмани політичної влади не мають, але користуються релігійною свободою. Канонічні тексти про ці землі вельми суперечливі, тому богослови тлумачили їх залежно від вимог часу.

Теоретично мусульмани постійно перебували в стані джихаду. Однак на практиці навіть на завойованих землях мусульмани не насаджували іслам, як прийнято думати, лише силою зброї. Вибір «меч або іслам» пропонувався тільки язичникам. У підкорених країнах жило багато монотеїстів (християн та іудеїв), а також прирівнюваних до них зороастрійців – на ці групи населення «джихад меча» не поширювався. Треба сказати, що іновірці здебільшого добровільно приймали іслам, щоб не платити подушну подать і деякі інші податки, що стягувалися з немусульман. І були цілі періоди, коли мусульманські правителі аж ніяк не заохочували подібного роду «ісламізацію», бо вона скорочувала надходження подушного податку і завдавала шкоди державній скарбниці.

Незважаючи на ті світлі перспективи, які обіцяв іслам полеглим «на шляху Аллаха» в потойбічному царстві і учасникам джихаду (одна його ніч дорівнює за значенням тисячі ночей посту і молитов), військове завзяття моджахедів – борців за віру – було, як правило, невелике. Та й надихалися вони переважно практичними міркуваннями, по суті – прагненням отримувати матеріальні блага зі світу, розташованого за межами громади.

Ідейні, релігійні міркування грали досить незначну роль у відношенні «дар аль-харб» – землі війни. «Джихад меча» опинявся абстрактним гаслом і здійснювався лише тоді, коли йому траплялося збігатися з мирськими інтересами мусульманських вождів. Якщо не рахувати ранніх арабських завоювань, військових дій часів хрестових походів, реконкісти, навали турків на Балкани, війни середньовічного мусульманського світу були в основному війнами всередині самої «громади Мухаммеда», незважаючи на те, що іслам суворо забороняє мусульманину вбивати мусульманина.

Історія повна прикладів, коли в світі ісламу, як, втім, і в християнському світі, не замислюючись, одним помахом шаблі або меча разили іновірця, а іншим – брата свого по вірі. У той же час життя диктувало необхідність підтримувати мир, як із зовнішніми, так і з «домашніми» іновірцями (останні приносили користь громаді не тільки тим, що виплачували податки, але й участю в економічному та культурному житті), і це спонукало мусульманських правознавців самим детальним чином розробляти норми взаємин між мусульманами і немусульманами і в умовах війни, і в умовах «перемир’я», яке практично тривало століттями.

Сьогодні з настільки очевидної обставини мусульманські і деякі західні дослідники роблять висновок про пацифізм ісламу. Але він так само неправомірний, як і твердження про особливу войовничість цієї релігії. Так, мусульманська громада відрізнялася відносною віротерпимістю, проте причиною цього було не віровчення саме по собі, а – насамперед – конфесійна неоднорідність середовища, де воно виникло.

З плином часу мусульманські правознавці, незважаючи на те, що джихад визнається колективним обов’язком мусульман, склали цілий звід правил, що стосуються звільнення від його виконання. Вони свідчать, перш за все, про те, що індивідуальні обов’язки мусульманина в громаді були вище колективних. Так, наприклад, від джихаду звільнялися люди, які не мають похідного спорядження; кращі правознавці; ті, хто не отримав дозволу батьків на участь у джихаді; боржники, яким не дали такого дозволу їх кредитори.

Правила джихаду обмежують дії моджахедів в стані противника. Усі школи мусульманського правознавства згодні, наприклад, в тому, що у війні з невірними не можна вбивати жінок і неповнолітніх, якщо ті не б’ються проти мусульман. Деякі ранні ісламські богослови вважали вбивство військовополоненого актом недозволеним або, щонайменше, гідним осуду. Існує правило тимчасового заступництва, що відноситься до немусульман, – воно забезпечує недоторканність їхнього життя, свободи і майна і поширюється головним чином на іноземних послів, а також на купців і тих, хто прибуває в «землі ісламу» для вивчення тутешнього віровчення.

Звичайно, невірно було б представляти справу так, ніби всі ці правила неухильно дотримувалися або що їх укладачі керувалися суто гуманістичними принципами (заборона вбивати полонених, ймовірно, мала на меті і поповнення армії рабів або отримання викупу). Але так само невірно було б стверджувати, що вони не дотримувалися.

Ці правила, що представляють собою тлумачення концепції джихада і регулюють взаємини мусульманської громади із зовнішнім для неї світом, іменуються нині в країнах ісламу «мусульманським міжнародним правом» На його основі сьогодні пишеться безліч робіт, в яких під норми існуючого міжнародного права підганяються (або спираються на них ) ті чи інші розпорядження і заповіді ісламу, а шаріат модернізують у відповідності з сучасними вимогами. Нові тлумачення даються і коранічним текстам. Так, зі слів «І приготуйте для них, скільки можете, сили і загонів кінноти; ними ви налякати ворога Аллаха, і вашого ворога, і інших, крім них …» (сура 8, аят 62), – робиться висновок, що іслам допускає виробництво атомної зброї для залякування потенційних агресорів, а з віршів: «Хто ж переступає (нападає) проти вас, – то й ви порушуєте проти нього подібно тому, як він переступив проти вас» (сура 2, аят 190), – про те, що застосування цієї зброї дозволено для відбиття агресії.

Подібні тлумачення ісламської концепції війни і миру, по суті, дають можливість виправдовувати прямо протилежні за характером явища в житті мусульманських країн.

Можна безперечно сказати, що багато сучасних політичних діячів мусульманського світу використовували (використовують) ідею джихаду в пропагандистських цілях. Наприклад під час Ірано-Іракської війни, як Іран, так і Ірак – ворогуючі сторони – виправдовують свої військові дії становищем ісламу про те, що війна дозволена, якщо життя людей в небезпеці. Іранська преса говорила про оборонне, тобто законне, з точки зору ісламу, ведення війни проти Іраку. Заборона війн між мусульманами була забутий обома сторонами.

Коли сьогодні головні міжнародні мусульманські організації записують у своїх документах рішення вести джихад, особливо, проти Ізраїлю, «всіма наявними засобами», то маються на увазі заходи політичні та економічні. Інакше трактують джихад ряд шиїтських організацій, наприклад «Аль-джихад аль-іслам», чи знаменита «Аль-каїда» що зробили останнім часом ряд терористичних акцій. Як «священну війну» проти ворогів ісламської революції трактують джихад шиїтські богослови Ірану, жорстоко розправляючись з інакодумцями.

У багатьох країнах з мусульманським населенням більше приймаються до уваги не пов’язані з війною значення поняття «джихад», підкреслюється їх першість перед його військовим змістом. На підтвердження наводиться хадис, згідно з яким Мухаммед після повернення з одного походу сказав: «Ми повернулися з малого джихаду, щоб приступити до великого джихаду». Джихадом називають боротьбу за здійснення програм соціально-економічного розвитку та зміцнення національної незалежності, а також за виконання більш приватних завдань, таких, як ліквідація неписьменності, боротьба за врожай, проти ерозії грунтів, епідемій і т. п.

Треба відзначити, що багато мусульманських богословів, політичні вожді ряду ісламських країн, спираючись на «ісламську концепцію світу», засновану на тих моментах священного писання, де йдеться про бажаність мирного вирішення конфліктів в порівнянні з військовим, беруть активну участь у боротьбі за мир і роззброєння. Зрозуміло, подібні концепції не можуть послужити надійною основою для збереження миру, але заклопотаність долями світу – та загальна платформа, де можуть об’єднуватися різні сили, які виступають за міжнародну безпеку.