повернутися Ї: дискусія

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Володимир Шелухін

Україна в координатах світ-системи:
між світ-економікою та світ-імперією
(зауваги щодо перспектив)

 

         Окреслення міжнародного статусу України в комплексі соціально-економічних, соціально-політичних і соціокультурних вимірів, є справою складною не лише в силу ідеологічних перепон, але й через чисто методологічні причини.

         Міжнародні відносини, так чи інакше, мають за ключового суб’єкта – державу, тим не менше конфігурація залежностей у сучасному світі має враховувати ще один окремий вимір – глобальний. Міжнародний і глобальний рівні, в цілому, мають багато подібного, але все ж таки вони є достатньо автономними, і глобальний рівень складає особливу сферу, яка часто стоїть у тіні міжнародних відносин із включенням до них інших вкрай впливових, але недержавних суб’єктів (транснаціональних корпорацій, транснаціональних класів[1] тощо), для України таким впливовим суб’єктом є МВФ позицію якого не можна звести до інтересів окремої держави, і що демонструє автономний потенціал суб’єктності. Але опис глобальних залежностей та мереж є справою дуже непростою й, з метою ґрунтовнішого висвітлення всіх нюансів, не буде зайвим його здійснювати з різних точок зору, з використанням різних методологій.  

         Світ-системний аналіз і питання вибору

Ми фокусуватимемося на одній методологічній перспективі. Світ-системний аналіз як інструмент такого опису може в одних і тих самих рисах, висвітлюватися й зі сторони свого евристичного потенціалу й зі сторони обмеженості. З точки зору автономного аналізу глобального рівня, за справедливою вказівкою Е. Ґіденса, він яскраво виділяється тим, що саме світ-система є базовою одиницею його розгляду й це дозволяє говорити про глобальні взаємозалежності, але водночас, економічний детермінізм, який нівелює культурну складову в найширшому сенсі (включаючи вплив міфологем, ідеологем, стереотипів, цінностей та інших ментальних структур) [Giddens: 1996, p. 68-69]. Це актуалізує проблему теоретичного синтезу. Наскільки можливим є синтез положень даного підходу, наприклад, із постколоніальними студіями, які досить ґрунтовно розробляють дану проблематику, обговорювати не будемо, адже це потребує окремого розгляду (відсилаємо до розгляду «постколоніального синдрому» в культурному та світоглядному плані у [Рябчук: 2011, с. 8-14]. Але ще одна складність, уникнути обговорення якої аж ніяк не вдасться – це рівень національних держав. Така деталізація для світ-системного підходу не є властивою, тим не менше, слідування букві теорії цілком – неможливе в силу нашого завдання – спробувати окреслити, принаймні, в загальних рисах, місце України в координатах світ-системних взаємодій. Державу за таких умов, слід розглядати не лише в своїх інституційних характеристиках, але як певний топос в якому сходиться діяльність і реалізуються стратегії різноманітних суб’єктів. У цьому сенсі, Україна – топос сплетення конфліктів і взаємодій світ-системного рівня, де інститут держави є одним із суб’єктів (на рівні із олігархічними групами, міжнародними організаціями, впливами інших держав та тенденціями світового розподілу праці тощо).

         Дане зауваження цілком узгоджується з інтересом до просторового розуміння світ-системних взаємодій. Сама світ-система розглядається як простір внутрішньо диференційований за масштабами впливу різних сегментів та їх функціональною специфікою. Дане уточнення вестиме ще до одного методологічного зауваження, а саме – часової компоненти, яка в світ-системному підході, як і культурна складова, не відіграє значної ролі, але тим не менше, набирає окремої впливовості, що буде продемонстровано нижче. Час є вельми соціальною категорією і ця його соціальна насиченість розглядається в межах даного підходу через дихотомію традиціоналізму/ інновації, котрий осмислюється в антиеволюціоністській перспективі. Якщо логіка модернізації передбачала розгляд інновацій як поетапних реакцій на виклики, що слідують за традиційним суспільством і соціальні відображають зміни, то даний підхід пропонує розглядати їх як дві сторони одного явища – світ-системи, що виступають соціокультурним обрамленням різних функціональних сегментів у межах системи: ядра (яке виступає джерелом інновацій і монополізує їх) та периферії (традиціоналізму). Таким чином, останнє не замінюється першим, а співіснує з ним в єдиному просторі світ-системних взаємодій.

         Світ-система, попри свою загальність, є сегментованою. Ринковий розподіл і пов’язані з ним функціональні розподіли людських ресурсів, ринків праці і послуг, сировинних ланок, є ключовим для сучасної світ-економіки та її ядра – найрозвиненіших західних держав. Ці економічні відносини пов’язують найбільш віддалені частини світу воєдино, серед яких можуть виокремлюватися «зовнішні зони», що з певних причин можуть виступати ізольованими від основних потоків і розподілів. Різноманіття суб’єктів глобальних відносин, звісно, не дає підстав говорити, що зв’язки між ними вибудовуються лишень через економічні впливи. Тим не менше, як стверджує логіка світ-системного підходу, ті суб’єкти, які сформовані на основі механізмів економічних інтересів та взаємної участі та взаємозалежностей, є куди більш ефективними гравцями (світ-економіка) міжнародної політики – гарний тому приклад Європейський Союз, де економічна логіка була визначальною, принаймні, до останнього часу [Habermas: 2013]. Проте, існують колективні суб’єкти (якщо можна так висловитися), де відносини концентруються не так у мережевій формі, як із опорою на політичне домінування й вертикальну ієрархію з виразним застосуванням військово-політичних та почасти культурних механізмів – світ-імперії.

Світ-система пройшла масштабні трансформації, які І. Валерстайн розглядає у своїй кількатомній праці «Сучасна світ-система» – від взаємозв’язків локальних систем, до виразного домінування європейської світ-економіки, котра формуючись з XV ст., вже з XVII ст. концентрувалася навколо найбільш центрів – Амстердама, Лондона, який через ситуації «тридцятилітньої війни» й зміни гегемона, перемістився до США. Попри всі ці трансформації та нюанси політичного устрою гегемона, дана модель світоустрою лишала за собою деяку спільну рису – виразне домінування економічної складової в організації світового порядку. Трансформація від локальних ізольованих систем до єдиної світ-системи – по суті, була своєрідною глобалізацією, за якою слідувало оформлення Модерну. Ще одна родзинка світ-системного підходу, який розглядає глобалізацію передуючою модерністським перетворенням. Якщо первісно вона спиралася на інструменти військового примусу, то поступово почала набирати характеру встановлення єдиного економічного порядку в якому співіснували ядро, напівпериферія та периферія з функціональними розподілами власних виробничих комплексів, причому, держави ядра концентрували в себе найбільш інноваційні комплекси, характер яких із динамікою світ-системних процесів, звісно, змінювався: від виробництва машин – до продукування технологій виробництва й далі, де функціональна специфіка периферійних зон у постачанні сировини чи забезпеченні поточного виробництва (без продукування новітніх технологічних рішень). Саме в дихотоміях світ-економіки та світ-імперії варто вести обговорення статусу України в сучасній світ-системі, що мотивує звернутися до недавнього історичного досвіду.

 

Колоніалізм і периферія. Світ-імперія як стратегія  

СРСР первісно, до включення в активний міжнародний обмін, нагадував «зовнішню зону» – ізольовану від світових економічних потоків, поступове включення у ці системи розподілів, в дійсності, попри велику військову та політичну вагу, в економічному плані, лишали за СРСР неядровий статус, участь у світ-системних взаємодіях носив характер постачання сировини, а «нафтові долари» – були важливим ресурсом забезпечення економічної стабільності та довіри до Союзу як партнера в міжнародних відносинах. Та системи залежностей в середині багатонаціональної держави, та й у сфері впливу на сателітів, формувалися з опорою, насамперед, на військовий та політичний примус, що надавало СРСР характеру світ-імперії. Статус, який суттєво визначав конфігурації зв’язків між різними «національними республіками» як периферійними ланками світ-імперії – це фіксувалося ще у 20-х роках минулого століття економістами-марксистами, тобто на світанку радянської планової економіки.  

А саме – домінування «крайового поділу» України і неприйняття її в радянській політиці як окремого цілого в економічних, культурних (включаючи повсякденно-побутові) характеристиках [Волобуєв: 1962, с. 134]. Районування, що ігнорувало цю цілісність було вираженням типово колоніальної логіки в ставленні до України та її ресурсів. Як підкреслював М. Волобуєв: «Звичайно, справа не в термінології, а в її методологічній основі. Коли говорять про українське народне господарство, як про південний район СРСР, значить, приймають за аксіому постулят абсолютної єдности нашого господарства і говорять про окремі його частини, як про  г е о г р а ф і ч н і  райони. Коли цей південний район взагалі перестають розглядати, як єдиний, а говорять виключно про окремі частини основних економічних  в е р т и к а л е й  господарства СРСР, тим абсолютно одкидають навіть саму можливість розглядати ці вертикалі, елементи їх у комплексі національно-районному» [Волобуєв: 1962, с. 135-136]. Тобто, визначають деякий центр, який здійснює планування з врахування особливостей периферії. Насправді, так і сталося потім, коли критика М. Волобуєва сама була піддана критиці, автор – репресований, а в радянських енциклопедіях доби перевидання його праці (1962 р.) стала тривіальною істиною вказівка на прогресивність «возз’єднання» України та Росії, через включення першої до «загальноросійського ринку», що ніби мало сприяти розвитку продуктивних сил – не вказувалося, що центру, але не периферії. Аналізуючи трансформації економічного життя України за понад, ніж два століття, М. Волобуєв продемонстрував ґенезу й модифікації колоніальних механізмів економічного управління російським царатом України, але головна практична складова цієї вельми прикладної статті в демонстрації того, як ця логіка, трансформуючись на рівні офіційної фразеології, зберігалася в радянському плануванні [Волобуєв: 1962, с. 141-186]. Економічні спостереження М. Волобуєва здатні стимулювати вже соціологічну увагу до регіональних розколів в Україні як елементу постколоніального спадку[2].

Стимулювання розвитку обробної промисловості вказувалося М. Волобуєвим як один із чинників подолання колоніалізму в організації економічної діяльності в Україні [Волобуєв: 1962, с. 189]. Проте, як показав аналіз А. Ляшевої, з опорою на офіційну радянську статистику – економічні райони УРСР спеціалізувалися на продукуванні сировини у надзвичайно великій кількості, тоді як центральний економічний район, що концентрувався навколо Москви, мав значно вищу в технологічному плані спеціалізацію галузей, котрі якраз і працювали з сировиною інших республік, насамперед, УРСР – що в структурі внутрішніх радянських обмінів, займала друге місце після РРФСР. При цьому не слід забувати, що це відбувалося в межах централізованої планової економіки, де УРСР не мала повноважень вільно експортувати та імпортувати сировину та товари [Ляшева: 2012, с. 13-17].          

         Попри відмінність методологічних  позицій, автори доходять подібних висновків. Тільки з кількома нюансами: по-перше, слід уточнити, що причина такого районування й відповідна спеціалізація виробничих комплексів – була політичною, а вже потім запрацювавши, набирала автономно економічного характеру; по-друге, збереження колоніальних механізмів експлуатації України, констатованих свого часу М. Волобуєвим і підтверджених висновками А. Ляшевої, говорить про імперіалістичну сутність економічних відносин. Україна не просто була периферією світ-економіки, а будучи колонією, вона була периферією для політичної організації імперського типу. Щоби це детальніше прояснити, а відповідно й окреслити координати для України, слід поставити питання в контексті світ-системи в цілому. Яким був статус СРСР у ній?

Очевидно, мінливим і двояким. Як вказувалося, до включення в активний міжнародний обмін, ця держава радше нагадувала зовнішню зону – ізольовану від світових економічних потоків, поступове включення у ці системи розподілів, в дійсності, попри велику військову та політичну вагу, в економічному плані не надавало СРСР ядрового статус. Та системи залежностей в середині багатонаціональної держави, та й у сфері її сателітів, формувалися, як було сказано, з опорою насамперед, на військовий та політичний примус, що надавало СРСР характеру світ-імперії. Ізольованість СРСР надавала видимість економічної незалежності, хай навіть дефіцитарною ціною. Які це може мати наслідки, тепер вже не в контексті внутрішніх радянських російсько-українських відносин, а в контексті російсько-українських відносин як формально суверенних суб’єктів міжнародного права?

 

Подвійна периферізація

         Масштабний державний монополіст «Газпром», який дає до 20% доходів російського державного бюджету, попри це не відповідає ліберальній логіці світ-економіки. По-перше, в силу власного монопольного статусу – створений на основі колишнього міністерства газової промисловості СРСР (зрозуміло, теж монополіста-розпорядника), це була вертикальна інтегрована структура, що попри рекомендації Світового банку та МВФ не була приватизована по частинах – реакція як форма неприйняття ринкової логіки лібералізації й спроба законсервувати старий політичний механізм. Не зарадили навіть посилання на подібну, хай і обмежену, практику у нафтовій промисловості. Який це мало стратегічний наслідок для образу російського майбутнього? Російські лідери справді могли вважати рекомендації Світового банку та МВФ як спробу через розповсюдження режиму лібералізації економіки – утвердити західну (американську?) гегемонію. Але, як стверджує світ-системний підхід, суб’єкт (скажімо, держава), що набуває статусу гегемона у світ-системі, зацікавлений у поширенні механізмів лібералізації. Хай навіть, якщо ця держава тоталітарна з точки зору політичного режиму. Позиція Росії вкрай показова у 90-х – збереження державного монополіста свідчило про іншу логіку, з якою на гегемонію аж ніяк не претендувати – лишаючись у напівпериферійному і периферійному (в різних регіональних вимірах) статусі в економічному плані, вона вирішила взяти реванш в політичній сфері розбудовою регіональної світ-імперії використовуючи політичні механізми тиску характерні для гегемона. Майже ультимативна вимога роздержавлення української газотранспортної системи – якраз данина такому псевдолібералізму. Але світ-імперія через значно нижчий інноваційний потенціал не здатна перейняти всі ці механізми економічного характеру, віддаючи перевагу побудові політичної вертикалі з різного роду сателітів.

Після «газових війн» з Україною та тиску на Білорусь, «Газпром» як інструмент засвідчив свою ефективність саме з геополітичної точки зору [Ґабуєв, Мельніков: 2013]. Додався внутрішній політичний чинник – «Газпром» є розмінною монетою у modus vivendi між лояльною російською олігархією та правлячими політичними колами, чіткі межі між якими, насправді, провести досить складно. З одного боку, перші мають свою частку та гарантії власності (у випадку лояльності), з іншого, держава лишає інструмент як внутрішнього, так і зовнішнього впливу. Ця управлінська схема вкорінена ще в радянському минулому. Достатнім є пригадати, як успішно забезпечувалася лояльність впливової регіональної номенклатури Донбасу через її залучення до прийняття рішень. Внутрішнє використання «Газпрому» має подібну логіку взаємних залежностей. Проте, куди більше констатований характер монополіста виражається у практиці його міжнародного використання, насамперед, по відношенню до України. Харківські угоди, які передбачали мало того, що надзвичайно високі ціни на газ для України, зрештою, в розрахунках без знижки – вищі, ніж для Німеччини при необхідності купівлі в обсягах, які суттєво перевищують внутрішні національні потреби, що мало декілька наслідків – по-перше, економічне закабалення України, значний економічний зиск для Росії, чисто політичні вигоди не пов’язані з економічними відносинами (головним предметом дебатів у Харкові з російського боку було продовження базування російського флоту в Україні). І, зрештою, вигоди для лояльної проросійсько налаштованої олігархії, яка через наближення до українських державних кіл і відповідним чином одержані привілеї, та посередницькі підприємства здатна продавати величезні надлишки газу закордон, які не споживаються і в принципі не могли бути спожиті в Україні. Інтереси даної вузької, але дуже впливової соціальної групи – аж ніяк не співвідносяться з тим, що називають національними інтересами. Таке співпадіння інтересів даної групи та російського уряду було наслідком попереднього колоніального статусу України. Відсутність інноваційної складової (а вона відсутня в силу периферійності) змушувала нових власників українських підприємств шукати відновлення старих механізмів та каналів економічного обміну – важливий аргумент висловлений цими колами на користь вступу до Митного союзу. Л. Кучма свого часу пояснював причини передачі влади «донецьким» не в останню чергу тим, що даними фінансово-промисловими групами контролювалися ті галузі промисловості, доходи від яких складали важливу частину вітчизняного ВВП і переважно були пов’язані з експортом сировини – вугілля, металу. Тобто, типово периферійними сировинними галузями. Вказана схема, що на повну потужність існує особливо після Харківських угод, по суті структурно не змінюючи характеру української економіки, надає відповідні вигоди для вузького кола фінансової та промислової олігархії – з одного боку розширюючи простір сировини, яку можна продавати, а з іншого – швидко одержувати кошти не потребуючи навіть її складної переробки. Це дуже уподібнює функціонування даної олігархічної групи з російськими класовими колегами, де так само ресурси конвертуються у валюту, що успішно осідає в західних банках та офшорних зонах, що позбавляє окрему національну державу додаткових ресурсів на довгострокову перспективу розвитку.

 Ідея приватизації газотранспортної системи України не може бути прикритою псевдоліберальною фразеологією, оскільки перебування України в орбіті впливу держави, що взяла відкрито курс на побудову регіональної світ-імперії, виключає саме собою власне ліберальну ринкову логіку узгодження економічних інтересів. У всіх цих конфігураціях «Газпром» відіграє одну з ключових інструментальних ролей, саме така його функціональна специфіка попри виразний економічний характер компанії, дає можливість досить чітко фіксувати її використання насамперед з політичною метою. Для України, з включенням у новий світ-імперський проект, виникає загроза в подвійній периферізації: з одного боку стати периферією в межах світ-імперії (щонайменше опинитися в статусі, що традиційно визначався як напівколоніальний), але оскільки світ-імперія потенційно не здатна продукувати більш ефективні економічні механізми, то в плані світового розподілу праці, вона лишатиметься напівпериферією чи периферією для держав ядра. Подвійна периферізація не лише просторова, але й функціональна – економічного та політичного характеру.         

Попри те, що російський світ-імперський проект успішно освоює економічні механізми тиску, все ж політична компонента лишається однією з ключових і тому цей проект не може претендувати ні в найближчий час, ні в довгостроковій перспективі на виведення себе в «ядро». Як відзначають фахівці, перед Росією стоїть гостро проблема внутрішньої дезінтеграції через відсутність повноцінного доступу у більшості регіонів до здійснення фінансових операцій, оскільки більше 80% всіх внутрішніх російських активів концентровані в Москві[3], де й знаходяться головні фінансові майданчики, що є топосами в глобальних мережах, а також перехід найбільш перспективних галузей промисловості під контроль московських фінансових груп. Саме тому й наголошується на необхідності розробки цілісних програм пов’язаних із забезпеченням такої ефективної економічної інтеграції при констатації неодмінної периферійності сучасної російської економіки [Магомедслутанов: 2009; Путь в ХХI век: 1999]. Ці транслокальні конфігурації призводять не лише до глибокої нерівномірності розвитку регіонів, а й перспектив різних інтеграцій – не регіонів, а зацікавлених елітних груп навколо подібних цілей. Але інтеграція із внутрішньо дезінтегрованим суб’єктом несе великі загрози й це наштовхує на припущення, що лише політичний тиск може відігравати провідну роль у таких стратегічних планах, але не економічна доцільність. Теза про те, що не лише економічна доцільність, але й скажімо, «традиції» зв’язків можуть мати позитивні наслідки, навряд чи є достатньо обґрунтованою при таких аргументах. Проблематика традиції та інновації одержує в межах світ-системної стратегії вельми оригінальне рішення.

Вибір на користь «традиції» означатиме вибір на користь периферії. Український національний проект – базово модерністський та інноваційний, він був способом вирватися локальній спільноті з периферійного статусу. Навіть, коли йдеться про національні традиції, їх відновлюємо, перевідкриваємо чи конструюємо. У «винайдених традиціях» немає нічого поганого, але це також форма інновацій. Успіх нашого національного проекту – це успіх наших інновацій. Це мають збагнути й консерватори, бо, зрештою, на те вони й не традиціоналісти.

         Така ситуація з традиціоналізмом цілком співпадає і з економічною логікою світ-системних розламів. Спеціалізуючись переважно на експорті сировини, Україна неодмінно опиняється в стані не просто периферії, але периферії першого етапу становлення сучасної світ-економіки, коли периферія, насамперед, забезпечувала промисловою сировиною держави ядра. Традиційний світ-системний підхід через свої просторові акценти не дає це чітко фіксувати, проте можна говорити про окремий часовий вимір соціальних розламів, які потенційно формуватимуться у випадку подвійної периферізації – витіснення периферії наче в інший «квазіпечерний» час при колосальному технологічному прогресі ядра.

У даній статті не місце обговорювати перспективи та самі можливості «тридцятилітньої війни» й зміни гегемона детально, І. Валерстайн стоїть на позиції, що світова гегемонія США на сьогодні існує із суттєво нижчим потенціалом, ніж це було ще декілька десятиліть тому. Вочевидь, для таких висновків справді є підстави. США є державою з найбільшим у світі боргом, хоча дисбаланс між показниками ВВП та державним боргом не оцінюється як катастрофічний, можна припускати, що це не в останню чергу пов’язано зі статусом американської валюти в міжнародному обміні. Нинішня президентська адміністрація, попри тези про пошук механізмів мирного врегулювання ситуації з ядерною програмою Ірану, «перезавантаження» відносин із Росією, не виключає (як демонструє ситуація в Лівії) військово-політичного тиску. З прагненням вберегти монополію на інновації не в останню чергу пов’язані претензії США до України як важливого центру світового Інтернет-піратства й держави з суттєвими проблемами у забезпеченні функціонування інституту авторського права [Special 301 Report: 2013, p. 6-7]. Системи монопольного контролю, тим не менше, не завжди спрацьовують навіть у тих акторів, які мають тісний зв'язок із американською правовою та економічною системами. Величезні штрафи ЄС запроваджені для компанії Microsoft після введення нею вкрай невигідних для європейських користувачів і бізнесу умов експлуатації програмного забезпечення, змусили піти велетенську транснаціональну корпорацію на поступки. ЄС, яка є водночас важливим кредитором американської економіки, з одного боку зацікавлена у власній економічній автономії, але й стабільній ситуації та політичному впливі США[4]. Можливо, нині формуються тенденції, але на сьогодні вони не є надто яскраві, аби стверджувати це впевнено, які свідчитимуть про поступову модифікацію США у сторону світ-імперії, але можна говорити про те, що ЄС виступатиме самостійним суб’єктом світ-економіки, дедалі зміцнюючи власні позиції як ядра. Політичні зміни поки цьому сприяли, але вони можуть мати й негативні наслідки, у випадку, якщо інтеграція втрачатиме на своїй економічній складовій. Отже, можемо говорити не просто в режимах протиставлення ЄС і Митного союзу, а в режимах протиставлення ядра й периферії у вузькому сенсі, переносячи акценти дискусій із ідеологізованого політичного виміру у вимір ширших соціальних ресурсно навантажених відносин.

Російські правлячі кола розглядають Митний союз як перехідну та тимчасову форму до нового-старого геополітичного утворення, яким має стати союз євразійський, котрий матиме цілковито військово-політичний характер. Україна вже зараз одержала «запрошення» долучитися до військового союзу.

Регламент сертифікації підприємницької діяльності, товарів і послуг, які надаються переважно середнім і дрібним бізнесом, який нав’язаний Білорусі Митним союзом, за оцінками фахівців, може мати наслідком створення катастрофічних бюрократичних бар’єрів для діяльності через котрі можуть бути закриті близько 740 торговельних центрів і ринків, а біля 140 тисяч людей стануть безробітними (дані Анатолія Шумченка). Це стимулює білоруський дрібний та середній бізнес виступати із закликами припинити участь у Митному союзі. Білоруський уряд поки не реагує на ці заклики – вказівка на ще одну важливу тенденцію. Митний союзу не є класичною «міжнародною організацією», це об’єднання, зв’язки в якому регулюються на формально-договірній основі, тобто агентами виступають вищі державні кола, а держави, які ініціюють розширення Митного союзу мають вкрай слабке громадянське суспільство, де вплив останнього на схвалення стратегічних рішень вкрай слабкий. Випадок білоруського ігнорування тому яскраве свідчення. Критика ЄС навпаки пов’язана із недостатньою політичною складовою інтеграції і переважання економічних інтересів, а розвиток політичної складової, розглядається через розширення громадян в політичній участі на наднаціональному рівні інтеграції, а не військові союзи [Habermas: 2013]. Якщо західні вчені критикують відсутність в ЄС ефективних механізмів громадянського контролю, то що говорити про євразійський простір. Союзна інтеграція Білорусі та Росії цілковито не передбачала забезпечення ніяких механізмів наднаціональної демократії, все лишаючи на рішення авторитарних урядів.

 

Стимул/ реакція. Подачка/ Реформи  

 Зміна статусу в межах світ-системи може бути пов’язана з якісними інституційними трансформаціями до яких, власне, і стимулює Україну європейська інтеграція: від функціонування владних інститутів, забезпечення прав людини, до відповідної економічної політики. У той час, як «митно-союзні» відносини з Росією базуються на системі подачок і «поступок», які в цілому не спрацьовують, принаймні, які свідчить досвід конфліктів на ґрунті газового постачання. Система поступок в цілому не змінює структури вітчизняної економіки й базових соціальних механізмів, які забезпечують її функціонування, навпаки, крупні фінансові та промислові групи, можуть демотивуватися в пошуках альтернатив. Те, що ця проблема не є ситуативною, а буде системотворчою і базовою для українсько-російських відносин євразійського характеру, підтверджує той факт, що саме енергоресурси основний товар серед учасників Митного союзу – він системотворчий для союзу, і саме він складає основу політичного тиску. Якщо звернути увагу на нього не з економічної, а соціологічної точки зору, то варто відзначити, що це є ресурс сировинний додатковий, який не потребує обробки. Тобто, основу інтеграції складатимуть периферійні напрямки виробництва – і це при тому, що загрозлива тенденція «відтоку мозку» з України, має виражений західний напрям.

Механізми політичного впливу гегемона навіть за умов холодної війни, суттєво регулювалися логікою світ-економіки, як це демонструє приклад національного будівництва в Західній Німеччині та Південній Кореї й відбудови за рахунок американських інвестицій [Hugh Jo: 2011]. Причому, більш інтенсивні зв’язки між ядровими та периферійними суб’єктами (особливо в сфері інвестування та політичних взаємодій), можуть мати наслідком трансформації позиції в координатах світ-системи, як це трапилося у випадку Республіки Корея. Поки зарано говорити як і чому це трапляється, але це підштовхує до припущення, що подібних наслідків взаємодії двох периферійних суб’єктів аж ніяк надати не можуть, де вертикальна ієрархія цілком базуватиметься на політичному примусі. 

         

Антисистемні виклики та питання вибору

Претензія, хай навіть на описовий, але все ж таки розгляд стратегії орієнтування у сучасних світ-системних відносинах, змушує хоча би загально, але окреслити можливі альтернативи. Власне, критики сучасного так званого «неолібералізму» – поняття, яким, зазвичай, описують глобальну економічну систему, наполягають на іншій тезі світ-системного аналізу, що є радше пророцтвом, ніж прогнозом – вичерпаністю капіталізму. Сьогодні й в Україні формуються суспільні рухи, що претендують на власну альтернативність, але масштаби їхнього впливу не є настільки значними, аби говорити про них, які вирішальний фактор вибору[5], котрий буде здійснюватися в найближчі роки. Солідаризація суспільних рухів на глобальному рівні можлива не в останню чергу завдяки технологічним, інформаційним можливостям, а це означає, що найефективніше заперечувати логіку ядра можна лише механізмами самого ядра і в ядрі.

 

Питання про інтеграцію не може бути тактичним рішенням, шляху назад може й не бути – тоді доведеться все починати заново, тому питання інтеграції – це стратегічне рішення. Що в ньому домінуватиме: політична чи економічна складова й яких саме суб’єктів, суттєво може вплинути на місце України в координатах сучасної світ-системи. Слід усвідомити – рішення про інтеграцію в євразійський простір – це друга Полтава. 

 

 

Джерела/ Література:

1. Волобуєв М. До проблеми української економіки// Документи українського комунізму. – Нью-Йорк: Пролог, 1962. – С. 132-230.

2. Ґабуєв А., Мельніков К. Поживемо – поділимо// Незалежний культурологічний часопис Ї/ Дискусії 2013. – [Електронне джерело] – Режим доступу/ http://www.ji-magazine.lviv.ua/anons2013/Gabuev_Melnikov_Pozhyvemo_podilymo.htm

3. Ляшева А. Теорії трансформації постколоніального світу як джерело теоретичного інструментарію для аналізу пострадянських трансформацій в Україні/ рукопис. – К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2012. – 44 с. 

4. Магомедсултанов М. Устойчивый рост национальной экономики и экономики регионов в условиях новых тенденций развития мирового хозяйства – [Електронний ресурс] – Режим доступу/ http://www.rusnauka.com/17_APSN_2009/Economics/47431.doc.htm

5. Рябчук М. Постколоніальний синдром. Спостереження. – К.: Видавництво «К. І. С.», 2011. – 288 с.

6. Путь в ХХI век: стратегические проблемы и перспективы российской экономики/ под. ред.. Д. Львова. – М.: Экономика, 1999. – [Електронне джерело] – Режим доступу/ http://www.leadnet.ru/lvov/ 

7. Хабермас Ю. Что отличает интеллектуала/ Неприкосновенный запас, 2006. – №3(47) – [Електронний ресурс] – Режим доступу/ http://magazines.russ.ru/nz/2006/47/ha2.html#_ftn1  

8. Giddens A. The Consequences of Modernity. – Cambridge: Polity Press, 1996. – 186 p.  

9. Klassen J., Carroll W. K. Transnational Class Formation? Globalization and Canadian Corporate Network / American Sociological Association, 2011. – Vol. XVII, №2. – p. 379-402.

9. Sassen S. Local Actors in Global Politics / Current Sociology. – Vol. 52, №4 – 2004 – [Електронне джерело] – Режим доступу/ http://www.saskiasassen.com/PDFs/publications/Local-Actors-in-Global-Politics.pdf  

10. 2013 Special 301 Report/ U.S. Trade Representative – 58 p. – [Електронне джерело] – Режим доступу/ http://www.ustr.gov/sites/default/files/05012013%202013%20Special%20301%20Report.pdf

11. Habermas J. Democracy, Solidarity and the European Crises – [Електронне джерело] – Режим доступу/ http://www.kuleuven.be/communicatie/evenementen/evenementen/jurgen-habermas/en/democracy-solidarity-and-the-european-crisis 

12. Hugh Jo Y. The Capitalist World-System and US Cold War Policies in the Core and the Periphery: A Comparative Analysis of Post-World War II American Nation-Building in Germany and Korea / American Sociological Association, 2011. – Vol. XVII, №2. – p. 428-445.



[1] Проблематика формування транснаціональних класів дедалі набирає актуальності. Не зайвим було би дослідити участь українських елітних груп у функціонуванні подібних класових утворень, якщо справді про них можна вести мову. Для приклад як транснаціональна констеляція трансформує локальну капіталістичну економіку – випадок Канади [Klassen, Carroll: 2011].     

 

[2] Слід розрізняти гетерогенність локальних ідентичностей різних країв і груп в Україні, які формуються, так би мовити, стихійно, і цілеспрямовану колоніальну політику на дезінтеграцію спільноти в культурному, економічному та політичному планах. Говорячи про соціальні розколи (і як їх вияв – регіональні), ми не говоримо про гомогенність як досконалу ситуацію, але про наслідки цілеспрямованої політики дезінтеграції як негативну ситуацію. 

[3] Мережевий характер глобальних міст має амбівалентні наслідки, зокрема транслокальність яка задає механізми співіснування периферії та ядра ніби в одному фізичному просторі, але у відмінних режимах соціального функціонування, може стати основою серйозних розколів, але як вказує С. Сассен, водночас вона здатна відкривати перспективи для недержавних суб’єктів для більш успішної самопрезентації у глобальному масштабі [Sassen: 2004]. Приклад Москви свідчить, що навіть ця вигода від наявного чи потенційного статусу глобального міста, через політичний тиск суттєво знижується (яскравий тому приклад – законодавча ініціатива перереєструвати неурядові організації, діяльність яких фінансується переважно закордонними фондами, як іноземних агентів, а це більшість правозахисних центрів). Тобто через політичну монополізацію (а не лише економічну) звужується число локальних акторів, які можуть одержувати вигоди від участі в глобальних мережах. Ця цікава тенденція може свідчити про штучне зниження можливої ефективності соціальних взаємодій у межах світ-імперської стратегії. Оскільки, для забезпечення цих вигод слід забезпечувати певну міру автономності акторів, тоді як це входить у пряму суперечність із базовим принципом світ-імперського регулювання – політичним тиском. Висновок, який можна зробити з цього – навіть потенційна наявність каналів для позитивно спрямованих соціальних трансформацій, за умов світ-імперського регулювання, не матиме розгортання.     

[4] Можна було чути голоси, що ратували за єдине суб’єктне представлення ЄС у світі – починалося з дискусій про власного «міністра закордонних справ», що зрештою, було в певній формі реалізовано [Хабермас: 2006]. Можливо з часом, буде вестися мова про поглиблення саме політичної інтеграції, як наполягають деякі сили [Habermas: 2013]. 

[5] Говорячи про «вибір», усвідомлюємо частку умовності цього поняття, оскільки світ-система існує за власною внутрішньою логікою, автономно й не регулюється директивно. Але цей факт, не позбавляє зацікавленості громадянське суспільство та конкретні національні держави в необхідності планувати власну політику стратегічного вибору. Держави та суспільні рухи здатні виступати суб’єктами трансформацій, а їхня діяльність чинником зміни статусу країни в світ-системі. Наприклад, про опір світ-системним впливам на прикладі Південної Кореї у [Hugh Jo: 2011].

 

 





 

Яндекс.Метрика