повернутися Ї: дискусія

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Олексій Шевченко

Базові метафори євроінтеграції:
«шокова терапія» чи «гомеопатія»?

Після оприлюднення праць Лакоффа та Джонсона, визнаних класичними, загальновідомим є факт, що в суспільній свідомості та повсякденному житті люди користуються метафорами, за допомогою яких вони створюють саму реальність. (Такі метафори автори називають концептуальними). Не вдаючись до подробиць теорій згаданих авторів, хочу зазначити, що стосовно такого навантаженого проекціями Бажання поняття як «Європа», суспільне мислення також насичене метафоричними побудовами. Аналогічними конструкціями переповнені й уявлення про приєднання/неприєднання до цього утопічного «Острова Бажань», який розглядається або як Ельдорадо, простір добробуту та щастя, або як холодна та цивілізаційно чужа географічна ділянка, від якої треба триматися якомога надалі.

Якщо відійти від міфологізованих уявлень пересічних мешканцівУкраїни та встати на рейки більш-менш концептуальних побудов експертів, які сприймають ідею «євроінтеграції» для вельми відсталої країни (чия реальна економіко-політична інфраструктура більш нагадує африканську чи латиноамериканську, але аж ніяк не європейську), то вони також не можуть не користуватися метафорами, серед яких найбільш розповсюдженою виступає, на мою думку, метафора «шокової терапії». Що означає ця метафора? Безсумнівно, вона є набагато ширшою за суто економічну технологію переходу пост-соціалістичної країни до ринкових відносин та включає весь діапазон уявлень про революційний перехід відсталої країни до країни розвиненої. Я наголошую на тому, що таке мислення насичене революційними ремінісценціями, запозиченими з марксистського словника: «Старе та відстале треба зламати, нове та прогресивне – прищепити вольовим (якщо треба, насильницьким) шляхом».

Не важливо, чи мова йде про державний лад та норми, які з ним пов’язані, чи про радикальну зміну ментальності, яка повинна знаходитися у відповідності з європейською. (В контексті останньої різке перетворення колишнього «совка» на «європейця» також до болі нагадує радянський утопічний проект формування «нової людини», яка буде будувати та жити в «світлому комуністичному майбутньому». Чим закінчився цей проект ми всі добре знаємо). І разом з цією ментальністю передбачається не менш радикальна та різка зміна того, що можна назвати «цілісним стилем життя», ламати який є вкрай важко а інколи навіть небезпечно.

Для того, щоб зрозуміти, що я розумію під «цілісним стилем життя»,наведу досить незвичний приклад з життя колишньої російської еміграції в Парижі. Мова йде про славетну родину Струве, один з представників якої на початку минулого сторіччя Петро Беренгардович був відомим теоретиком російського лібералізму та опонентом Леніна. Дочка одного з нащадків цієї лінії якось сказала в приватній розмові, що упорядковане, спокійне та благополучне життя парижан її дратує. «Ми їздимо до Москви за Апокаліпсисом!», - таким був несподіваний висновок жінки, яка, незважаючи на досвід кількох поколінь життя в Європі, так і не змогла прийняти до кінця європейську ментальність та європейський «цілісний стиль життя», який їй здавався цілковито нудним та беземоційним.

Це тільки невеличкий шматочок неспівпадіння ментальних звичок, яке не змогла знищити реальна «євроінтеграція» поколінь російських емігрантів, котрі так і не змогли асимілюватися з європейцями. (Аналогічні приклади можна навести з емігрантського життя вже радянських «прибульців», які тікали з радянського тоталітарного Пекла, але не знайшли жаданого Раю в Європі та перетворилися на жовчних критиків європейських принципів, починаючи від європейської бюрократії та закінчуючи міжособистісними стосунками. На такого критика перетворився відомий радянський філософ Олександр Зінов’єв, який в СРСР був непримиренним критиком радянської системи, а на Заході перетворився на запеклого захисника сталінізму. Таким був письменник Володимир Максимов, з яким я також мав особисте спілкування та який ненавидів Європу та Захід не менше, ніж радянську та пострадянську Росію).

А більшість вказаних розбіжностей лежить набагато глибше стереотипів психічного реагування та знаходиться в полі безпосередніх практик соціальної взаємодії. Наприклад, всім відома така соціальна хвороба всіх пострадянських держав як «корупція», прокляття якій надсилають всі і війну якій проголошують всі політики всіх мастей. Дійсно, ця хвороба є страшною і саме вона є демаркаційною лінією між пострадянським та «цивілізованим світом».Та виникає питання: «А чи можна її перемогти методами «шокової терапії», або, краще сказати, методами революційної швидкої «соціальної хірургії»? Боюсь виглядати цинічним, але хочу наголосити, що корупція за пострадянських (абсолютно перекручених) умов є не тільки інструментом збагачення невеликої купки людей, але й чи не єдиним засобом виживання іншої частки населення, яке відбувається завдяки «тіньовій економіці» (яка тісно пов’язана з корупцією або з «нелегальним» привласненням грошей або інших матеріальних цінностей).

Давайте на мить уявимо собі, що всі громадяни – які офіційно отримують зарплату, на яку прожити абсолютно неможливо - почнуть платити всі податки зі своїх «тіньових» статків під приводом того, що ми почали будувати суспільство європейського зразку (а, як відомо, в західному суспільстві ухиляння під сплати податків є одним з найтяжчих злочинів)? Можна бути абсолютно впевненим, що спроби примусити їх це робити з боку квазі-євроінтеграторів на кшталт пана Клименка, не тільки не принесуть бажаного результату, але й викличуть запеклу ненависть до самої ідеї євроінтеграції і до чужої цивілізації, де замість зручних та звичних засобів соціального існування панує «верховенство закону». Цим міркуванням я зовсім не хочу сказати, що боротися з корупцією не треба або що ця боротьба не найнагальнішим завданням, але моя теза полягає тільки в тому, що «корупція» є породженням певної економічної та соціально-політичної інфраструктури, і саме тому для згаданої успішної боротьби необхідно системно змінити саму інфраструктуру. Без цієї зміни спроби суто хірургічним методом прибрати цю соціальну «виразку» є абсолютно безрезультатними. Це неможливо буде зробити навіть якщо в найближчому майбутньому Україна стане членом Євросоюзу.

Візьмемо інше явище, яке також викликає багато стріл ненависті з боку прихильників «європейської ідеї» - повну відсутність феномену права, без якого неможливо уявити Європу. Жахливі наслідки такого стану речей особливо чітко проявили себе після приходу до влади Януковича, коли відверто неправова держава еволюціонувала в бік держави абсолютно кримінальної, нібито зреалізувавши Утопію маркіза де Сада. (Про цю разючу схожість я писав у багатьох моїх статтях академічного напрямку). В реальності ця кримінальна складова неправового режиму є суттєвою для будь-якої її історичної форми, з радянською включно. Ще Блаженний Августін казав про те, що якщо в державному управлінні не виконуються певні базові умови, то влада є нічим іншим, ніж «купкою бандитів». Янукович та його поплічники лише виявили та зробили кричущою цю кримінальну складову, яка випливає з відсутності права.

Але інший бік відсутності «права» полягає в наявності інших практик та стереотипів вирішення соціальних проблем, які також є зручними як для більшості громадян, так і для їх ментальності. (В цьому контексті я знову звернуся до Мераба Мамардашвілі, який говорив про те, що в Росії (при цьому він мав на увазі весь імперський простір), не склався феномен «права», але замість нього у суспільній свідомості активно піднімалася тема «соціальної справедливості», добра та «соборності». Тобто ставилося питання не тільки формального вирішення суспільних проблем, але й побудова суспільства, заснованого на теплих почуттях єдності та любові (тобто все суспільство мислилося чимось на кшталт великої родини). І саме зі згаданих позицій всі російські «антизахідники» (аж до Олександра Солженіцина) - серед яких було багато українців за етнічним походженням – критикували європейський «холодний» стиль життя, який заснований лише на юридичному грунті та протиставляли західному принципу «панування інститутів» принцип неформальних людських відносин.

Для тих, хто звик до такого неформального спілкування, європейська бюрократія, яка налагоджена як машина, є уособленням того самого «відчуження», про яке без втоми писали європейські мислителі, починаючи з Руссо та Маркса. Про цю особливість писав і вже згаданий М. Мамардашвілі, але як послідовний «європеїст» він знаходив у ній великий позитив у порівнянні з радянською та пострадянською бюрократією, де панує свавілля на кожному кроці. Але парадокс полягає в тому, що «совки» звикли до цього свавілля та навчилися використовувати його на свою користь, наприклад, за допомогою хабаря, який моментально вирішує всі проблеми. А європейському чиновнику хабаря давати не тільки марно, але й небезпечно (можна потрапити до в’язниці). Крім того, в цій ситуації не спрацьовує так зване «телефонне право», де добрий Іван Іванович може дати вказівку зверху та «вирішити питання».

Я пишу про це тому, що у мене був особистий досвід «спілкування» з французькою бюрократією, досвід вкрай негативний та абсурдний. Я не буду описувати деталі цієї справи, але пам’ятаю, що я сказав про нього вже згаданому письменнику Володимиру Максимову приблизно наступне: «Тільки в Європі я зрозумів, що мали на увазі такі різні постаті як Франц Кафка, який продемонстрував зворотний бік Закону, що перетворюється на абсурд, та Мішель Фуко, який писав про всеприсутність влади. Інакше кажучи, я зрозумів, що таке «влада», бо у нас її немає, а є просто анархія». Цікаво, що Максимов віднісся до моєї тези з повним розумінням. Він відповів з деяким торжеством у голосі: «Нарешті ви позбулись романтичних ілюзій і почали щось розуміти в сутності Заходу, який ви ідеалізували».

Я навів цей приклад зовсім не для того, щоб за прикладом О. Зінов’єва ідеалізувати «совкові» соціальні практики, а для того, щоб довести, наскільки важко швидко прищепити європейські інституції до наших реалій і до нашої «ментальності» (дуже не люблю цього слова із-за його занадтої заяложеності та внаслідок цього, беззмістовності). До речі, відносно «конфлікту ментальностей» не можу не згадати таку особливість сучасної західної культури, як «права сексуальних меншин», відстоювання яких є «фішкою» цієї культури.

Уявіть собі на хвилинку, що Верховна Рада з метою наближення до стандартів ЄС приймає закон про легалізацію одностатевих шлюбів. Якою буде реакція населення на такий крок? Відповідь очевидна, і тому вкрай політизовану тему гомосексуалізму вдало використовують для псевдо-політичної мобілізації населення в ім’я боротьби з «підарасами» (що псують національний генофонд) такі анти-європейські за своєю суттю близнюки-антиподи як ПР та «Свобода». Чи праві саме вони в своїй ретроградності? Оскільки ця тема є, на загал окремою, то скажу лише декілька слів з приводу згаданої проблеми. Будь-яка меншина (неважливо соціальна, національна, расова чи сексуальна), яка певний час підлягала переслідуванням, на певному етапі усвідомлення власної ідентифікації, починає вважати себе носієм вищої істини.

Сексуальні меншини не є виключенням, і саме тому для них боротьба за свої права непомітно переходить в боротьбу за привілеї. Гомосексуалізм стає модою, знаком належності до «вищої раси», до еліти «пост-людей», відбувається певна «гомосексуалізація» масової свідомості, і цей процес, повторюю, є типовим для позиціювання будь-якої меншини. В цьому контексті можу сказати, що гей-паради, які проводяться у всіх містах Європи та Сполучених Штатів не можуть бути охарактеризовані як «боротьба за права», але виявляються лише формою нарцисичної самодемонстрації. Я ризикну бути звинуваченим у відсутності «політкоректності», але назвати ці тенденції позитивними для західної культури язик просто не повертається (СНІД та руйнування сімейних стосунків є досить переконливим свідченнямзгаданої «гомосексуалізації»).

Щодо сучасної української ситуації, то суцільна руїна, в якій зараз перебуває весь український соціум, українська культура та українська сім’я, робить питання розповсюдження полізитизованого гомосексуалізму просто зайвим. Я констатую ці явища без будь-якого відчуття зоологічної гомофобії. Європейська культура (і не тільки вона) знає багато прикладів видатних діячів, які були прихильниками одностатевих відносин (достатньо згадати Оскара Уайльда, Марселя Пруста, Федеріко Гарсіа Лорку, велику мексиканську співачку Чавелу Варгас або філософа Мішеля Фуко). Але всі ці люди робили свій власний вибір статевої ідентичності, нікому не нав’язуючи його, не займалися його пропагандою і не перетворювали гомосексуалізм в різновид політичної ідеології, чого не скажеш про наших сучасників.

Отже, підбиваючи підсумки стосовно нашого розуміння базових концептуальних метафор євроінтеграції, я зовсім не хочу стверджувати, що для України не є нагальною потреба впроваджувати принципи правової культури або боротися з корупцією, або створювати модель чиновницького управління, яка не залежить від примх носіїв вищої політичної влади, від корупційних схем та яка дійсно підпорядкована тільки закону. Навіть стосовно теми гомосексуалізму я вважаю за потрібне сприяти не стільки масовим практикам такого роду, скільки вихованню масової толерантності (яка також є європейською цінністю!) до особистого вибору людини в сфері її статевої ідентичності та сексуальної поведінки.

Але відповідаючи на питання «Що робити?», вважаю за необхідне уточнити базові концептуальні метафори стосовно того, «Як робити?», і мета цих нотаток полягала в доказі небезпеки всіх виглядів швидкого радикального лікування (від революційної «хірургії» до «шокової терапії») українських соціальних хвороб та таким чином наблизити Україну до європейських стандартів, інтегрувавши її в європейський соціальний та культурний простір. Інакше кажучи, мова йде про зміну концептуальних метафор євроінтеграції і в цьому контексті я находжу вдалою метафору гомеопатії, яку використовує Юрій Луценко в своїх публічних та приватних висловлюваннях.

Зараз я намагатимуся пояснити, як я розумію цю метафору в контексті наших міркувань. В попередній статті про загальні питання євроінтеграції я говорив про необхідність розділяти «Європу» як «Цінність» та «європейські цінності». Отже, стосовно питань вибору концептуальних метафор я вважаю, що стратегії радикального впровадження «європейських цінностей» відповідають метафорі«соціальної хірургії» та «шокової терапії» (знайомі з радянських часів ідеологеми «наздогнати та перегнати» або, як казав Черчілль стосовно Хрущова, який хотів «переплигнути через провалля в два стрибки»). А визнанню «Європи» як регулятивного ідеалу або «Цінності», або «Символічного» в лаканівському сенсі слова – метафора «гомеопатії» як поступового наближення до цього регулятивного ідеалу, яке може і не призвести до повного співпадіння з ним. Між іншим, сам Євросоюз як конгломерат емпіричних європейських держав далеко не повністю співпадає з ідеєю «Європи», про що ми також багато розмірковували в згаданій статті.

Хочу наголосити на тому, що відмова від «шокових» технологій євроінтеграції не означає, що не існують нагальні завдання з модернізації української економічної та політичної системи. (Наприклад, такої модернізації потребує вся пенітенціарна система або силові структури). Але така жорстка модернізація тільки на перший погляд має щось спільне з «шоковою» моделлю євроінтеграції, оскільки остання потребує не просто певних кроків в радикальних інституційних змінах, але й змін у масовій свідомості, до яких саме суспільство ще зовсім не готове. В цьому контексті я знову хочу нагадати один вислів М. Мамардашвілі, який допомагає зрозуміти неможливість безпосереднього втілення Ідеалу в життя, забувши про його символічну природу.

Отже, філософ ставив питання про те, що багато людей не розуміють, що таке любов до Христа, плутаючи її з любов’ю до конкретної емпіричної істоти. І розмірковуючи на цю тему, він виголошує дивну фразу: «В любові Христа згоріла б будь-яка подруга». Цю фразу треба розуміти так, що наближення до ідеалу може зруйнувати людину, і тому таке наближення потрібно робити гомеопатичними дозами. Аналогічну ситуацію ми маємо з таким символічним утворенням як «Європа», яке також може розчавити «постсовкову» державу, якщо з неї почати більшовицькими методами робити державу «європейську». Отже, зупинимося на метафорі «гомеопатії» та візьмемо її за основу нашої євроінтегрційної стратегії.

 

Джерело: http://www.3republic.org.ua/ua/analytics/11440





 

Яндекс.Метрика