Олеся Яхно

Кролики і удави

Кролик, перероблений удавом, перетворюється в удава.

Значить, удави - це кролики на вищій стадії свого розвитку.

Інакше кажучи, ми - це колишні вони, а вони - це майбутні ми.

Фазіль Іскандер, "Кролики і удави"

У Фазіля Іскандера є чудова казка "Кролики і удави", яка описує соціально-політичний симбіоз в одній окремо взятій державі.

Виклад сюжету супроводжується перерахуванням всілякого політтехнологічного інструментарію, притаманного і лідерам окремих сучасних держав.

Події відбуваються в маленькій африканській країні, де удави їдять кроликів, а кролики покірно йдуть на заклання удавам. Решта громадян - мавпи, слони, птахи - дотримують нейтралітету, періодично вступаючи в ситуативні союзи з представниками обох ворогуючих сторін.

Кролики і удави, як суб'єкти єдиної політичної системи, взаємозалежні. Гіпнотичні здібності удавів будуються на первинному страху кроликів. А страх кроликів виходить з гіпнозу, яким нібито володіють удави. Співіснування друзів і ворогів настільки переплелося, що в контексті гасла "хліба і видовищ" у опонентів з'явились, навіть, спільні розваги: перегони кроликів наввипередки всередині удавів.

Формально, обидва класи прагнуть до вдосконалення практик і збільшення показників. І удави, які розуміють, що епоха гіпнозу відходить у минуле, і потрібно буде придумувати альтернативні методи полювання. І кролики, які теж усвідомлюють, що єдиний спосіб боротьби з удавами - "розмножуватися з випередженням" - застарів. На ділі ж обидва класи зацікавлені в збереженні існуючого статус-кво.

Головна мета і Короля Кроликів, і Великого Пітона - збереження влади. Обидва лідери не раз скаржилися на те, що більша частина сил іде саме на це.

У свою чергу, не допущені до двору прагнуть будь-якою ціною прорватися до столу. Потім бажання там втриматися стає їх єдиним щирим прагненням.

Треба сказати - і у кроликів, і у удавів є своя пропагандистська машина, що працює на виправдання існуючого ладу. Збудовані ієрархії, механізми покарання, стимулювання і мотивації, що допомагають тримати рядових громадян у досить гнучкій покірності.

При цьому, незважаючи на антикласові відносини, у короля кроликів і царя удавів - практично універсальні правила збереження влади.

Правило 1. Використовувати систему батога і пряника.

Правило 2. Уникати будь-яких змін. Будь-яка ініціатива – з самого початку гідна покари і сприймається як загроза владу та режиму.

Правило 3. Знищувати будь-яких прогресивних представників королівства (царства), з метою придушення в зародку навіть спроб появи можливого конкурента та конкуренції взагалі.

Коли зміни в соціумі все ж ставали неминучими, кролики і удави починають ностальгувати за старими, добрим і зрозумілим часам.

В остаточному підсумку, жертви й кати нічим не відрізняються між собою. Кролики і удави - суть одне і те ж.

***

Сюжет казки з наочною очевидністю проектується на українські політичні реалії. У політиці як влади, так і опозиції набагато більше минулого, ніж майбутнього.

По-перше, стара ідеологія. Всі українські політики свідомо спекулюють на старих ідеологічних штампах і помилках електорату. Політики взагалі бояться називати речі своїми іменами. Ніяка доктрина загальноукраїнського майбутнього не потрібна ні владі, ні опозиції. Будь-яка мобілізуюча ідея автоматично змінить існуючу електоральну карту і спровокує перерозподіл зон базового електорату діючих політичних сил. Іншими словами, буде розмивати існуючі регіональні відмінності. Політикам простіше не апелювати до всієї країни, не формулювати прогресивного порядку денного країні і не прагнути до формування єдиної політичної нації як основи сучасної держави. Їм простіше будувати свої дії на популізмі, в тому числі ідеологічному, що передбачає фрагментарне сприйняття України. Нові реалії можуть зажадати нових лідерів - навіщо ризикувати?

По-друге, відсутність кадрової політики як такої. Процес деградації кадрового складу всього політичного і управлінського класу впевнено продовжується. Старі системні кадри йдуть, а нові - існують взагалі поза кадрової системи. Поява на політичному небосхилі нових фігур, як у владі, так і в опозиції, з точки зору професійної біографії, часто випадкові. Тобто, кадрова політика не базується ні на освітніх перевагах претендента (якісна сучасна освіта є у одиниць), ні на його професійному досвіді (практики роботи за фахом), ні на його соціальному досвіді (поступового, а не разового стрімкого, просування по кар'єрних сходах). При цьому, як показують українські реалії, нові прогресивні політики, якщо раптом такі з'являються, відразу ж сприймаються як небезпечні, і тоді їх намагаються або політично усунути, або загнати в нішу "вічних других".

По-третє, мотив приходу в політику. Більша частина сучасної української еліти являє собою перше пострадянське покоління, яке розуміє владу як систему споживання. Як систему, в якій головним є контроль над фінансовими потоками і механізмами переділу власності. Власна країна в цій ситуації сприймається як якась транзитна територія, як джерело матеріальних ресурсів. Звідси - коротка перспектива планування та незначний масштаб політичних ініціатив, який не охоплює системоутворюючих питань історичної життєдіяльності України.

По-четверте, відсутність змісту. Вітчизняні політики виходять з того, що мета приходу до влади - сама влада, а не здійснення певної політики. Змістовна сторона питання не цікавить ні владу, ні опозицію. Слово "реформа" сьогодні несе у собі виключно негативні конотації. Тема соціальної справедливості, яка є актуальною для суспільства, як і раніше ключова, але ні влада, ні опозиція не роблять жодних реальних дій у цьому напрямку - ми бачимо тільки точкові кроки (на кшталт, соціальної допомоги), що здійснюються у рамках популістських заходів, а не системної політики. Всі розмови про скасування депутатської недоторканності є чистим блефом - в списках основних політичних сил занадто багато людей, які йдуть у парламент саме за недоторканністю. Так само як і ще довго ми будемо спостерігати, як важелі влади використовуються для придбання контролю над великими індустріальними та інфраструктурними об'єктами, їх фінансовими потоками. Інакше - політики вже б давно ініціювали і провели легітимацію власності і власників (як це було в ряді цивілізованих країн), що, з одного боку, виправдало б клас власників і поняття "власність" в сучасній Україні, а, з іншого, - поклало б початок розділенню влади і бізнесу.

По-п'яте, відсутність бажання що-небудь системно і кардинально міняти. Еліти - і за Кучми, і за Ющенка, і за Януковича (вбачаючи в фігурі президента, перш за все, функцію арбітра) - зберегли існуючі правила гри, залишивши собі доступ до влади для придбання контролю над галузями економіки і великими інфраструктурними об'єктами. Будь-які вибори для еліти – мають ту саму мотивацію. Влада виходить з наміру нічого не змінювати, утримувати монопольне становище. Опозиція прагне прийти до влади, щоб, відтіснивши своїх попередників, самим зайняти всі прибуткові і впливові ніші у державі, і потім теж нічого не змінювати. Великий капітал хоче зберегти, примножити нажите і ще отримувати преференції від держави, і апріорі піде на будь-який зговір з будь-якою владою.

***

В управлінському сенсі і влада, і опозиція, незалежно від прізвищ їхніх лідерів, абсолютно однакові. Класична пострадянська політика - засіб досягнення особистих цілей, як за допомогою використання традиційних важелів влади, так і шантажу влади опозицією.

Незважаючи на те, що чотири президенти (Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович) - абсолютно різні за світоглядом, психологічними характеристиками, способу поведінки, історії особистісного та професійного становлення, всі вони були висуванцями еліт, більшою чи меншою мірою узгодженими і системними фігурами .

Правлячий клас завжди експлуатував міфологію "меншого зла". Всі українські президенти настільки залежні від еліт, що в принципі не можуть проводити реформи, - тоді вони одразу ж стануть сприйматися як позасистемні або антисистемні фігури.

Зараз, як і раніше, актуальним є питання: наскільки реально, щоб зміни, на які розраховує суспільство, були втілені в життя. І тут мають значення не стільки моральні якості політика, а те, наскільки успішно лідер держави зможе вирішити, як мінімум, наступні завдання:

представити виразну, не популістську стратегію;

знати межу в компромісах;

сформувати ефективну команду.

Аналіз дій і рішень сучасних українських політиків, хоча б на предмет зазначених трьох пунктів, не дозволяє сподіватися на те, що незабаром ми вийдемо з кругообігу політичного симбіозу антагоністичних, на перший погляд, класів "кроликів і удавів", описаних Фазілем Іскандером. Симбіозу, в якому шлунок удава періодично стає трибуною для кролика.