Написати відповідь

Антін Борковський

Терор і тероризм

Останнє захоплення терористами дітей в Осетії і жахлива кривава розв’язка вкотре реанімують проблему тероризму і терору. Терором послуговується панівний устрій, а тероризмом опікуються опозиційні групи. Зазвичай диференціація подібних явищ йде за наступною схемою, – терор здійснюється групою людей, які опанували державний апарат і саме за допомогою його інституцій реалізують свої цілі Так було за якобінців, так було у Совєтському Союзі, нацистському Райху та маоїстському Китаї. Терористи ж є підпільними, політично свідомими групами, які, у той чи инший спосіб, намагаються «врівноважити» суспільну «несправедливість». І ті, і инші неодмінно послуговуються детально розробленою переконливою ідеологією. Небокрай її може бути вельми широким, від «національно-визвольної патетики» до конструкцій соціального спрямування. Загалом будь-яка боротьба за владу породжує кров, насильство і терористичні методи, основним завданням яких є застрашування, чи навіювання жаху, адже терор у перекладі з французької і означає «жах». Нажаль, терористичні методи зараз використовують за будь-яких обставин, зумовлених неспроможністю контрольно-репресивного апарату держави реалізувати програму захисту цивільного населення, або ж через свідоме провокаційне «підігрування» терористам, бо терористичний акт часом може остаточно скомпрометувати справу боротьби. Для будь-якої людини жахи окупованої Ічкерії відступають перед невинно вбитими дітьми.

Чіткому поділу нелегітимного насильства на державне і «індивідуальне» альтернативним може бути погляд на суспільство як на котел боротьби атомізованих угруповань за владу і гроші. За ним нема полярних суспільних схем: «поганої держави» і «добрих борців». Боротьба йде на рівні суспільних груп, закритих актуалізованих спільнот, які власне і послуговуються методами залякування супротивника, розраховуючи на суспільний резонанс. Ця схема дозволяє чимало пояснити у постсовєтському просторі неевклідової політології.

Верхом цинізму з боку урядів багатьох демократичних держав були отримані спецслужбами «дозволи» на відстріл незручних політиків. Мало хто сумнівається у «чеснотах» тоталітарних імперій часів ІІ Світової, але акції, що чиняться за вказівками урядів розвинутих країн і закінчуються вбивствами тих чи инших лідерів теж несумісні з поняттями правового поля і духом законів. Роль спецслужб у подібних інцидентах завжди перебільшувалась політиками, які зазвичай і є авторами «акцій терору»; свого часу добре пропіарений КҐБ перебував під повним контролем ЦК КПСС. Стратеґічні вбивства, як, наприклад, вбивство Степана Бандери не були «ініціативами», проявленими полум’яними офіцерами, – накази віддавались просто з Кремля. Росія і досі продовжує «шляхетну» традицію полювання за людьми, як-от за провідниками опору Чеченської Республіки Ічкерія, адже вбивство всенародно обраного президента Джохара Дудаєва було спланованою акцією, що потребувала колосальних багаторічних зусиль різних підрозділів. Проте, в Росі не обтяжують себе юридичними формальностями у справі боротьби з внутрішніми ворогами. Озброєний опозиціонер завжди буде номінований лише як «терорист або бандит» і буде знищений військовими методами, а неозброєний демократ, наприклад, як світлої пам’яті Ґаліна Старовойтова, стане жертвою невстановлених осіб. Досвід пацифікаційних спецоперацій енкаведистів у Галичині є добрим підтвердженням цьому, солдатів УПА, а часто-густо і мирних мешканців, кваліфікованих як «членів бандформувань», убивали антитерористичні загони у совєтських строях, а у віддалених місцевостях, які з тактичних міркувань не варто було відкрито тероризувати, стріляли ті самі енкаведисти, лише перебрані.

Нинішні українські реалії не до порівняння спокійніші, хоча і трапляються дивні вбивства і підпали. Якщо у Росії поліційний терор ніхто навіть не приховує, то у нас превалює доба телефонічних розпливчастих натяків, дій «по умолчанію» і готівки. Але потерпімо, ми лише за кілька місяців до світлого російського сьогодення. У нас наразі триває визначальна боротьба, що не передбачає зайвої бюрократизації, – ставки надто високі, – боротьба йде за справді єдиний в Україні ще не цілком приватизований стратеґічний об’єкт, – за державу. Навряд чи жодна акція з вбивством, чи-то В’ячеслава Чорновола чи-то Ґеорґія Ґонґадзе, бодай у якійсь спосіб протоколювалась, – комусь натякнули, хтось передзвонив, комусь перевели на рахунок в офшорній зоні пару мільйонів, а инші виконали.

Загалом акції терору дуже часто спецслужби «дозволяють» провадити, керуючись лише їм відомими політичним розрахунками, якнайповніше це стосується і ситуації в Чечні, де війною та окупацією дощенту зруйновано інфраструктуру, а суспільних хаос породжує бандитів – вбивць дітей. У Чечні викрадення людей і політичні вбивства з використанням опосередкованих структур – звична практика. Це не дивно у коаїні, де десять років триває жорстока війна. Хтось натякнув, хтось перевів рублі на організацію, хтось пообіцяв підтримку та запевнив: «Wam nichego ne budet, posisdite dwa dnia w shkole, a tam FSB sdelaet koridor do Chechni, kuda iz Moskwy uzhe dostawili den’gi. Streliat’ nikto ne budet, razygraete komediu i domoj. Nuzhen prosto xoroschyj PR». Кремль має справді потужні впливи у тому регіоні серед автохтонних чеченців-коляборантів, чого варті заяви кремлівського ставленика сина Кадирова про можливу допомогу осетинським сепаратистам п’ятьма тисячами чеченських поліцаїв-«добровольців».

Тероризм має сенс лише тоді, коли зріле суспільство прагне зберігати найвищу цінність, – людське життя, а в тому разі коли держава тоталітарна, або приховано тоталітарна, тоді, ясна річ, ніщо не стане достатнім аргументом для припинення бійні. Будуть не лише скидати вакуумні бомби на селища, замість проведення перемовин криваво штурмувати не лише школи чи «норд-ости», але й реанімують старі-добрі практики про розстріл кожного п’ятого або ж десятого мешканця селища в разі підстреленого ґестапівця чи феесбешніка. Путін у пост-бесланівськиій промові, кажучи про помилкову стратеґію Кремля не виглядав лібералом, схильним до визнання абсурдности стратеґії «мочилова» та до визнання права народів на самовизначення у межах автохтонного проживання. Надто м’яко, виявляється, боролись…

Злочинну недбалість командувачів операції і принцип «штурмувати, незважаючи ні на що» намагаються подати то як нервовість бандитів, то як випадковий вибух бомби всередині будівлі, що і спричинив до атаки на школу. Луб’янка давно, затамовуючи дух, очікувала на ситуацію подібну на захоплення школи у Беслані, аби нарешті дістати дозвіл світової спільноти на застосування у Чечні тактики вогню і меча. Тепер ніхто не слухатиме заяв з боку Масхадова про непричетність регулярного партизанського опору і про засудження вбивць, – Путін, оголосив, що терористи розпочали війну (!) проти Росії. Тепер, знаючи методи НКВД, коли та відчуває розв’язаність лап, почнеться не просто терор та зачистки – можна очікувати повної блокади, депортації та планомірного винищення.

Жоден терористичний акт у Росії, спрямований проти мирного населення, вже не стане на заваді поліційному командуванню у реалізації пацифікаційних програм. Чеченців добиватимуть на очах світової спільноти, яка через підміну понять мовчазно оцінюватиме терор і геноцид як антитерористичну боротьбу з бандитами.

Нажаль, командири силовиків нинішньої ґенерації болісно сприймають лише зняття штрафів і зірочок, і спроможні лише на помсту за свої неоковирності та непрофесійність. Вони готові йти на жертви, якщо розрахунок йде чужими життями. Водночас відсутність адекватної реакції російського суспільства на війну з Ічкерією також відіграє свою роль, адже іспанський континґент з Іраку було виведено завдяки однозначній позиції громадян Іспанії після терактів. Не хоче населення війни, значить війни не буде, але у хворому «совку» все йде крізь призму особистих образ і амбіцій президента. «Підопустили» непрофесійних штурмовиків з ФСБ, – розплачуватимуться чеченці, вся антитерористична стратеґія на диво містка і коротка – «мачіть в сартірє», – чуже не болить. Бандити захопили школу, – відповідатимуть ті ж чеченці. Стійкість позиції кремлівських різників щодо «чеченського питання» не дивує, зачеплені амбіції головнокомандувача – «Карґагену має бути знищено», не виключені антимусульманські погроми. А якщо обіцяють…

Нехай і має місце свідоме маніпулятивне ототожнення національно-визвольної боротьби вайнахів з діяльністю бандитських формувань, які розплодились внаслідок вигідної Кремлю анархії, але головної мети досягнуто – жах трагедії в Осетії відтепер підмінятиме тверезий погляд на те, що відбуватиметься у Чечні.

Трагедія у Беслані надто добре вписуєтсья у процеси світової політики, адже у Сполучених Шатах тривають передвиборчі перегони, а Джордж Буш якраз і кандидує під гаслами активної боротьби зі світовим тероризмом. Отже, відтепер ніхто не дивуватиметься зближенню Росії з Америкою, яким “однаково загрожує небезпека”. Чечня вже давно була для західних демократій каменем спотикання на шляху до “дружби з російською нафтою і газом”, проте зараз перешкоди швидко зніматимуться. Розчулений американський виборець радо підтримає курс Буша на зближення з Путіним у боротьбі з легендарною “Аль-Каїдою” у Чечні, а пересічний росіянин нарешті зможе реалізувати свій запас ксенофобії на московських ринках. З иншого боку, не можна нехтувати і версією свідомої дискредитації Владіміра Путіна, який “виявися неспроможним захистити Росію”. У цьому можуть бути зацікавлені численні фінансово-політичні угруповання, що мають грошей і впливів достатньо, аби дещо нейтралізувати ефесбешний клан у Кремлі. Йдеться про дуже серйозні “бюжети”, що дозволять силам, які прагнуть дискредитації Путіна, позмагатись з потужною, але не всесильною Службою Безпеки.

Після трагедії у Беслані позиції Путіна серед росіян значно послабились, але водночас він отримав співчуття та підтримку всієї світової спільноти. У такий спосіб Росія автоматично отримала можливість “гонорово” розв’язатись з традиційним проарабським вектором зовнішньої політики успадкованим ще від Совєтського Союзу. Це однозначно буде використано для налагодження співпраці з Ізраїлем, спочатку для “обміну антитерористичним досвідом”, а пізніше для реалізації спільних економічних програм, і дозволить Росії відстоювати свої “підмочені” стратегічні інтереси в Іраку та на Близькому Сході.