Написати відповідь

Україна і європейське “чистилище”

Микола РЯБЧУК

Львівська газета 1 липня 2003 (№ 195) http://www.gazeta.lviv.ua

Після того, як усі центральноєвропейські країни стали членами НАТО, а відтак і ЄС, Україна на повен зріст зіткнулася з проблемою геополітичної ізоляції, зокрема у зв’язку з майбутнім приєднанням усіх її західних сусідів до Шенгенської угоди і, відтак, запровадження на всьому її західному кордоні жорсткого візового режиму. Для багатьох проєвропейськи зорієнтованих українських інтелектуалів такий розвиток подій виявився своєрідною катастрофою, крахом їхніх надій на “повернення до Європи” та пов’язаного з ним проекту “національного відродження”. Ці апокаліптичні настрої підсилювали, з одного боку, бездарна політика українського керівництва, а з іншого – безвідповідальні заяви західних лідерів, для яких, як пише Крістофер Ганн, “після переміщення східного кордону ЄС на східні кордони Польщі немає жодного сенсу розмірковувати про якесь подальше розширення в цьому напрямку. Східне християнство – це інша цивілізація, антагоністична щодо ліберальної, плюралістичної, демократичної Європи, яку Гантінґтон палко прагне оборонити. Словом, існує справді потужний макроаргумент на користь культурного кордону, який уперше збігся з кордоном політичним та економічним, й існує висока ймовірність, що докладатимуться дедалі дужчі зусилля, щоб остаточно зафіксувати і якомога укріпити “Фортецю Європа” по західний бік від цього нового кордону”.

Для галичан, які в переважній більшості не вважають себе “східними християнами” і культурно себе ототожнюють більше з Віднем і Краковом, ніж з Москвою та Петербургом, справді важко збагнути, чому проектанти “нової Європи” передбачили в ній місце для Анкари та Тірани, але не для Львова, Дрогобича та Чернівців. Львівський філософ і культуролог, редактор журналу “Ї” Тарас Возняк жорстко оцінює поширення євроатлантичних структур на схід як марґіналізацію України та встановлення нової “залізної” (позірно “вельветової”) завіси на її західному кордоні. Юрій Андрухович у кількох нарисах намагається відповісти на травматичне для багатьох українців запитання: чому за всієї подібності українських проблем на турецькі, албанські, румунські та македонські, Європейський Союз каже “усім їм – так, а нам – зась?”

“Не можу позбутися враження, – пише він, – що Межа, котра до кінця 1991 року являла собою західний державний кордон Союзу РСР, виявилася чимось значно суттєвішим, ніж сам цей державний кордон. Ще трохи – і я почну приписувати цій межі суто метафізичні властивості. За винятком “леґітимної” Балтії..., весь інший пострадянський простір уявляється Заходові передусім територією, чи краще сказати, зоною “неуспішного” реформування старої системи. Не беруся судити, наскільки це саме реформування є “успішнішим” у тій же, наприклад, Румунії чи Болгарії. Але припускаю, що менеджерам ЄС простіше та зручніше зафіксувати імперію зла в її радянських межах. Саме тому небуденні кошти, які сьогодні вкладають у модернізацію східних кордонів розширеного ЄС (вони ж – західні кордони колишнього СРСР), швидше за все, покликані зафіксувати статус-кво назавжди”.

Юрій Андрухович, звісно, знає причину, котра полягає “у задавненому, глибинному стереотипі, який українська влада за всі 11 років державної незалежності так і не спромоглася подолати”, “бо й долати нічого їй не хотілося”. Він знає також, що цей стереотип не є цілком безпідставним, бо Межа справді існує, відокремлюючи “іншу якість доріг”, іншу “манеру вдягатися”, інший “спосіб життя” – “всю цю побутову обрядовість з іншими правилами у взаємостосунках, іншою – колективістською – етикою, іншими уявленнями про товариськість, а також іншими напоями на святкових столах і на щодень”. Більше за те, “в цій інакшості йдеться про щось глибше і ґрунтовніше – можливо, про візантійську ментальність, згідно з якою правда вища від закону, а оскільки у той же час правда в кожного своя, то будь-яка західна спроба насадити за межею своє законовладдя приречена на освистування і саботаж. Найдалекоглядніші з соціопсихоаналітиків уже давно виставили свої діагнози про абсолютну деспотію як єдино можливу форму хоч якогось правління таким візантизованим суспільством, позаяк жодна з демократичних моделей тут не проходить... Але я не хочу з цим погоджуватися – щиро кажучи, короткозорість мені значно симпатичніша, ніж далекоглядність, отже, я не хочу віддавати своїх останніх територій жодній абсолютній деспотії”.

Галичина, поза сумнівом, є однією з тих символічних “останніх територій”, що їх боронить і боронитиме від агресивного (пост)совєтизму не лише Андрухович, а й уся прозахідна українська інтелігенція. Для кожного з них Галичина є тим клаптиком України, котрий здатен – завдяки своїй польсько-австрійській спадщині – певним чином легалізувати і легітимізувати європейські амбіції всієї країни – достоту як невеличкий клаптик Туреччини на Балканах легалізував і легітимізував її аж ніяк не очевидну для всіх “європейськість”. Звичайно, всі ці претензії та риторичні жести слід доповнити рішучими внутрішніми змінами (які в Туреччині поки що йдуть дещо краще, ніж в Україні), проте шанс, гадаю, все-таки залишається – попри елегантний цинізм Заходу, нахраписте хамство Москви та безпросвітний ідіотизм Києва.

Події останніх років дають змогу зробити два підставові висновки стосовно майбутніх взаємин України з “Європою”. З одного боку, гадаю, цілком очевидно, що українські олігархічні еліти зацікавлені в добрих стосунках із Заходом значно більше, ніж це може видаватися з антизахідної пропаганди у провладних мас-медіа чи показного фліртування в скрутні політичні моменти з росіянами. Попри серйозні (і справедливі) удари, завдані Заходом по гідності українських керівників (у зв’язку з “кольчужним” скандалом, справою Ґонґадзе тощо), вони вперто декларують своє бажання інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури – дарма, що не мають насправді, судячи з їхніх практичних дій, жодного наміру ці свої декларації здійснювати. Можна припустити, що олігархічні еліти на особистому рівні (на рівні власних банківських рахунків, нерухомості тощо) вже досить глибоко “інтегрувалися” в Європу і тепер мусять остерігатися можливих санкцій і правдивої ізоляції, застосовуючи для самозахисту фальшиву (маскувальну) “євроінтеграційну” риторику та імітуючи сякі-такі “демократичні” процедури всередині країни.

З іншого боку, не менш очевидним є те, що Захід за всього свого егоїзму, лицемірства та москвофільської упередженості щодо України не є насправді ані однорідним, ані цілком невігласом. Сам той факт, що Україна не наразилася поки що на ті санкції з боку Заходу, як Білорусь, а Кучму не ізолювали тією мірою, що Лукашенку, свідчить, на мою думку, про певне, принаймні часткове, визнання Заходом важливості цієї країни, а можливо, й усвідомлення її перспективності. В кожнім разі Україна сьогодні чи не єдина республіка колишнього СССР (не рахуючи, звісно, не зовсім “совєтську” Балтію), де ще існує впливова демократична опозиція і де влада ще має шанс бути переобраною, а не переданою від одного авторитарного правителя до іншого. Припускаю, що саме тому західні лідери хоча й не дають Україні надій на європейський “рай”, не поспішають однак проганяти її в євразійське “пекло”, утримуючи натомість у такому собі “чистилищі”.

Микола Рябчук – письменник, політолог, есеїст, мешкає в Києві