Написати коментар

Сергій Чалий

Биті тузи українського бізнесу

При обговоренні у Верховній Раді України позаминулого тижня проблеми участі України у створенні організації з не дуже пристойною абревіатурою ЄЕП, практично всі представники фракцій, де рахуються тузи, королі і валети вітчизняного бізнесу, виступали за інтеграцію на Сході: мовляв, там брати-слов‘яни, Європа нас не дуже любить, на свої ринки пускає неохоче, а з Росією торгувати конче треба, адже там візьмуть нашу навіть не надто високотехнологічну продукцію. А на додачу у торгівлі з Росією, говорили вони, помітний від‘ємний баланс: за поточні місяці цього року він перевищив два мільярди доларів. І взагалі: як висловився один депутат, зона вільної торгівлі з Росією та вільний рух товарів і капіталів у межах ЄЕП – річ дуже добра, оскільки означає не тільки просування росіян до України, а й українців до Росії. Чому ми не можемо завоювати російські ринки? – патетично запитував цей депутат, висловлюючи не тільки власну позицію, а й думку практично всіх тузів українського бізнесу.

Справді, чому? Частина відповіді на це запитання пролунала тоді ж, у сесійному залі Верховної Ради, у виступі такої далекої від опозиції людини, як екс-прем‘єр Валерій Пустовойтенко. Він розповів, як ще 1997 року були напрацьовані документи, які відкривали шлях до подвоєння російсько-українського товарообігу; ці документи були затим “пропихнуті” через парламент (уряду допомогли, як завжди, комуністи), а після того все зупинилося: російська Державна Дума відмовилася ратифікувати угоди, за якими встановлювалися справді рівноправні стосунки обох країн в царині економіки. Тож Пустовойтенко виглядав більшим скептиком у плані ЄЕП, ніж частина опозиціонерів. І зрозуміло, чому: досвід роботи на чолі уряду добре показав йому, чого варті домовленості з росіянами про рівноправне партнерство, а чого – з європейцями.

Але досвід Пустовойтенка – це досвід співпраці із колишньою єльцинською адміністрацією. Путінська команда олігархів і чекістів має помітно менше будь-яких, тим більше – проукраїнських сентиментів. Ця команда поставила на меті відтворення вже не Радянського Союзу, а “великої Росії”. Для тих, хто здуру думає інакше, процитую висловлену публічно думку Владіміра Путіна: “Росія так багато віддала за останнє десятиліття, що питання про “віддавати” не порушується. Ми будемо брати, але в межах домовленостей і міжнародних угод”. Так мислив, до речі, і колега Путіна, котрий у 30-х роках керував одною європейською державою і теж перетворював її на “велику” шляхом аншлюсу сусідів...

Та повернемося до пієтету, котрий мають (свідомо чи підсвідомо) вітчизняні бізнесовці-депутати до ЄЕП на загал і до економічної інтеграції з Росією зокрема. З якогось дива ця публіка важко сприймає елементарні цифри, а саме: питома вага країн-учасниць ЄЕП – Росії, Білорусі і Казахстану – в українському імпорті за останні чотири роки скоротилася з 48% до 39%; у той же час імпорт із ЄС залишався стабільним у межах 30-31%. Отже, Україна стає все менш залежною від товарів, вироблених у Євразії. Власне, не таємниця, що переважну частину цього імпорту становлять енергоносії. У разі ж завантаження нафтопроводу Одеса-Броди центрально азійською або близькосхідною нафтою імпорт з країн ЄЕП до України скоротиться приблизно удвічі. Це перше. Ще важливішим показником є український експорт, адже саме його нарощування дає можливість державі і її громадянам поліпшувати свій добробут. Так от, якщо баланс торгівлі з Росією для України від‘ємний, але на загал – позитивний, то це означає, що наша країна все впевненіше заробляє кошти на інших ринках. З 1998 до 2002 року частка експорту України в держави теперішнього ЄЕП скоротилася з 26% до 19%; а от експорт у країни ЄС складає 41% загального експорту України. З урахуванням же всіх кандидатів до ЄС та держав, що перебувають в різного роду особливих стосунках з Євросоюзом, ця частка вже зараз перевищить 50%. Отже, саме стосунки з ЄС – це мільйони і мільйони робочих місць в Україні; зрештою, це наповнення кишень вітчизняних бізнесовців (окрім двох-трьох олігархів та їхньої обслуги, для котрих західний ринок небезпечний унаслідок їхньої участі у дуже сумнівних оборудках – для них, звісно, російський ринок рідніший). Що ж станеться після створення ЄЕП з просуванням українських товарів на європейський ринок? На думку німецького експерта Ларса Гандріха, “митний союз з Росією означав би, що України проводить спільну з Росією торгову політику. І я не можу уявити, що це сприятиме українським експортерам. Тому що у відповідь на створені митні бар‘єри навколо цих чотирьох держав, виникнуть запобіжні заходи з боку інших країн”. Іншими словами, українці одержать ще одну дулю.

І тут ми підходимо до головного. Угода про створення ЄЕП, скільки б там не було застережень з боку президента Кучми при її підписанні, передбачає створення жорстко регульованого спільного ринку з митним союзом, а не тільки зони вільної торгівлі, як наголошують, намагаючись обдурити народ і себе самих, вітчизняні урядовці. І жодні застереження не допоможуть: всі норми ЄЕП вважаються розробленими, коли їх затвердили три держави-учасниці. Іншими словами, Україні доведеться підлаштовуватися під спільні правила гри чекістсько-олігархічної Росії, авторитарної Білорусі та диктаторського Казахстану (нагадаю, що Лукашенко і Назарбаєв – небажані персони для більшості країн цивілізованого світу). Натомість інтеграція до Європи з її будованим століттями справжнім ринком відкривала бізнесменам України можливість і собі долучитися до нормальних правил життя ділового світу; замикання у пострадянській сфері з її кланово-олігархічним квазіринком поставить нашу країну (і її ділових людей) у становище таких собі пітекантропів ХХІ століття. Але не Росію. Її на Заході будуть поважати (адже вкоськала-таки цих незрозумілих хохлів!) – і всі ділові стосунки вестимуть через Москву. А те, що якийсь там “регулюючий орган” ЄЕП посадить у Києві, нічого не означатиме – всі розумітимуть, що рішення ухвалюватимуть у Кремлі.

Отже, українські бізнесмени, включно із тузами та валетами, в ЄЕП змушені будуть знову кожну дрібницю вирішувати у Москві – як за часів СРСР. Але чи вирішать? Бо ж російський бізнес значно грошовитіший, агресивніший і криміналізованіший за наш. Із відкриттям кордонів для вільного руху товарів, робочої сили (в тому числі і кримінальних “бригад”) і капіталів (тіньового походження також) цей бізнес за допомогою різноманітних заходів швидко оволодіє українськими теренами. Включно із парламентом (пропхнуть закон про подвійне громадянство – і у Верховній Раді України будуть суцільні іванови-фрідмани).

Отож сподівання на “завоювання російського ринку” за умов ЄЕП можуть плекати лише останні бевзі. У тому числі і з числа олігархів, котрі, мабуть, радіють ялтинській домовленості між прем‘єрами України та Росії про збільшення майже вдвічі квоти на поставки до РФ труб великого діаметру українського виробництва. Ці добродії забувають, як у путінській країні чинять із тими, хто, на думку Кремля, починає заважати побудові “великої Росії”. Аварія гелікоптера, куля кілера, а то й луб’янський підвал – ось що чекає у перспективі на тих олігархів України, які проштовхували ЄЕП, але не читали книжок про російську історію.

Свого часу полковники з оточення Богдана Хмельницького, котрі у більшості своїй були ще й неабиякими бізнесменами, гадали: от ми пограємо трохи з Москвою, піддуримо її, а потому матимемо свої статки. А дулю! Всі ці Золотаренки, Сомки, Многогрішні тощо одержали хто кулю в потилицю, хто – путівку до Сибіру. В обмін на надання Кремлеві “благодатної Малоросії”.

...Знавці кажуть: у грі в карти з шулером нормальна людина робить тільки одну помилку. А саме: сідає за один стіл з нечесним картярем. Переважна маса тузів, королів і валетів, котрі в Україні поєднують бізнес з політикою, цю помилку вже зробила.

(тижневик “Свобода”)

Сергій Чалий

ЄЕП проти української культури

Прискіпливий аналіз публікацій останніх тижнів, присвячених різним аспектам проекту угоди про створення так званого Єдиного економічного простору України, Росії, Білорусі та Казахстану (скорочено ЄЕП), засвідчив: дискутанти, зазвичай випускають із поля своєї уваги щонайменше одну важливу, якщо не більше, складову всієї цієї скандально-актуальної справи.

Ідеться про культурницький вимір проекту створення єдиного економічного простору. Можливо, для когось із державних мужів України це видасться дивним, але він існує. І стосується його передусім стаття друга угоди, де йдеться про сувору заборону у торгівлі між членами ЄЕП будь-яких “компенсаційних і спеціальних захисних заходів”. Що це означає у перекладі людською мовою? Те, що ця норма відкриє битий шлях на російський ринок українським металопрокату та карамелі, але водночас унеможливить будь-які протекційні заходи щодо українського книговидання, кінематографу, і взагалі – щодо власне української чи, скажімо, кримськотатарської (котрій з України нікуди подітися) культури. А от нотаріально затверджена кремлівськими чекістами російська (власне, совєтська) культура у вигляді відповідних товарів зможе з моменту ратифікації угоди безперешкодно крокувати Україною. Справді: “Чєловек проходит, как хозяин...”

А на додачу, якщо згадати, що у наступні роки уряд України планує виставити на продаж усі без винятку державні видавництва та друкарні плюс багато які науково-дослідницькі центри, і поєднати це з тим, що проектом угоди про створення ЄЕП запланований “вільний рух капіталів”, то матимемо в підсумку вельми цікавий результат. А саме: вгадайте з одного разу, хто скупить 90% нашого з вами (юридично – поки що державного) майна? А ще ж в Україні продаватимуться з молотка і об‘єкти військово-промислового комплексу, і морські порти, і структури залізниці, а на додачу – з 2005 року – ще й земельні та водні угіддя. Тож зрозуміло: Україна може остаточно позбутися національного капіталу, без якого національна культура швидко й остаточно захиріє. Відтак поняття “українське” матиме сенс тільки у географічному плані; про державну підтримку всього національного – від літаків власної конструкції до книг вітчизняних авторів – доведеться забути; а ще, оскільки у проекті угоди записано і про уніфікацію законодавства членів ЄЕП, неважко здогадатися, яка доля чекає у разі підписання угоди на недосконалий, проте поки що чинний Закон про мови – і на рештки такої-сякої поваги до української мови з боку чиновництва, котре знову почне їздити з будь-якого приводу до Москви – адже саме там “єдиний координуючий орган” ЄЕП вирішуватиме всі питання.

Отож можна скільки завгодно писати книги з назвою “Україна – не Росія”, а потім політичними діями перетворювати свою країну на такий собі бантустан у центрі Європи, де домінуватиме не тільки бізнес, а і культура сусідньої держави. Втім, можливо, автор книги мав на увазі саме такий розвиток подій, і повна назва його твору має звучати: “Україна – не Росія, а Малоросія”?