Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Оранжевий код ІІІ

Вальтер Моссманн, Фрайбург

Це був очевидно лише ляпсус, випадкова обмовка, коли кореспондент телебачення у Нью-Йорку повідомив, що якщо Саддам негайно не знищить свої ракети Аль-Самуд-2, то президент Буш матиме нарешті привід для війни. Він дійсно сказав „привід”, але дивним чином це не викликало жодної, найменшої реакції, ні протестів, ні корегування. Все було прийнято як належне. Виглядало так, ніби необережне слово, що проскочило на таємній тусовці, де експерти, політики і журналісти давно порозумілися, офіційно не може бути тлумачено чи навіть просто почуто.

Гаразд, для широкої публіки розповідається детективна розвідувальна історія від бравого комісара Ганса Блікса, чий SOKO рознюхує у палацах і на господарчих дворах Іраку зі всіх сил підтримуючи напругу, так ніби насправді від результатів інспекції залежить бути війні чи миру. Ну що ж, народ полюбляє кримінальні романи.

Це як „Нове вбрання короля”. Усі бачать наскрізь прозорі геополітичні та економічні інтереси Сполучених Штатів, і ми знаємо також, що Америка вважає, ніби змушена в ім’я Бога навести нарешті порядок у Персидській затоці, оскільки це більше ніхто не зробить, і ми здогадуємося, що після Іраку надійде черга Сирії, а потім Ірану, і що у кінцевому рахунку уся операція крутиться довкола майбутнього проблемного регіону Саудівської Аравії – усе це ніби всім відомо, але ми воліємо говорити про маскування голих фактів у розвідувальному детективі з Гансом Бліксом у головній ролі.

Звісно не зашкодить зловити на слові інспекторів з озброєння ООН і запитатися, що вони можуть, а що ні. Для роз’яснення цього питання Матіас Дойчманн у рамках заходів під загальною назвою „Оранжевий код – пошук політичних слідів” запросив до театрального кафе пацифіста з Дармштадту Вольфганга Ліберта. На сцені відбувалася цілком невимушена і не гостра розмова – навіть пан Дойчманн зробився вражаюче хитрим – передовсім про:

- попередню атомну програму Іраку ( започатковану у 80-их, згорнуту у 90-х, обидва рази при участі Заходу);

- історичні випадковості і нормативну силу фактів, які для п’яти атомних держав є підставою для запровадження Радою Безпеки вето, а для решти трьох –підставою не запроваджувати вето, хоч бомби такі ж;

- світову жадобу до володіння такою зброєю;

- неможливість нерозповсюдження ядерної зброї.

Звісно, не обійшли увагою і старі питання, наприклад, для чого, як і коли такі прості люди, як я, ти, чи підлий терорист можуть володіти атомною зброєю, на що співрозмовник відповів : „ Три речі потрібно для того, щоб...”, тобто, потрібен відомий збагачений уран, якого у всьому світі існує 2000 тонн, добротні установки з вторинної переробки і реактори на швидких нейтронах, що не є відкриттям.

Дойчманн нагадав своїй публіці також і про те, як 28 років тому будівельний майданчик атомної електростанції у Вілі зайняли активісти, що переконували в очевидності неподільності і взаємозв’язку мирного і військового використання атомної технології.

Тим часом Джордж Буш дав зрозуміти, що віддасть наказ до наступу у будь-якому разі, навіть якщо Саддам знищить задекларовані ракети („це означає, що він заховав інші”), адже ще він загрожує хімічною і біологічною зброєю.

Ескалація є безумовно нестримною, і коли обидва милі співрозмовники за своїм маленьким столиком на симпатичній сцені прощалися з приємною публікою, світові медіа переймалися уже новим рідкісним феноменом, який називають „збройним нападом”, а не війною, ніби ми перебуваємо у романі Вальтера Скотта: Джордж Буш і Саддам Хусейн гарцюють під хрестом і півмісяцем, і, озброєні дерев’яними списами, нападають один на одного. От якби так було насправді...