Написати відповідь

Нещодавно у польській пресі з’явився текст відомого польського актора Яна Новіцкого, який за своєю суттю на всі сто співпав з тими думками і почуттями, які останнім часом опанували мислячою частиною українського суспільства. Однак, перекласти його адекватно нам не вдалося. Тому найбільш доцільним видалося зробити українську версію тексту, наповнивши його нашими національними реаліями. Попри те, що маразми, які діються у нас, виявляється, є і у найближчих сусідів, до того ж, сусідів – членів ЄС, тішить друге. Те, що і там, і тут уже не сила терпіти. То може варто різними мовами нарешті називати речі своїми іменами?

Spieprzajcie, dziady!

або

Щезни,  голото!

До українського (польського, бєларуського, російського і под.) «політичного класу» зразка 2006 року

Як же глибоко ви закопали свій інстинкт самозбереження, що не чуєте, не бачите, не відчуваєте, як ви нам обридли? Усі! Ті, що ліворуч, праворуч, у центрі і на маргінесі. Ми гидуємо вашою інтерпретацією нашої України, сміємося з ваших спроб утвердження відмороженого соціалізму, ваше серце нагадує червоного лизака, а громадянин волів би твердо стояти на землі, аніж триматися за край розхитаних регіонів на колесах трамадолу. Святий обов’язок контрольованих вами сірих ЗМІ «виважено» вас критикувати. Але ж ми, звичайні смертні, що будуть колись смажитися у пеклі, маємо принаймні, ту сатисфакцію, що можемо кинути вам у лице - щезни, голото! Ми хочемо жити і працювати у спокійному домі для себе і для своїх родин. Уже не сила зранку до вечора дивитися на пики, які стають усе гидкішими, пропорційно до все більшої потворності їхніх виступів, рішень, брехливості і просто злочинів. Як довго ми маємо ще вами гидувати? Скільки ще почуємо від вас безглуздої балаканини? За яким правом ви вчите нас шанувати право, коли ви самі і ваші пахолки просто ним нехтують?

Зі звичайного слова «єдність», яке донедавна ще мало для нас сенс,  ви зробили для себе щит, гасло, сентенцію, на які періодично покликаєтеся у газетах. Насправді, хлопці, ви просто смішні. Периферійні, провінційні, зіпсуті до глибини нутра. Благаємо, видавайте собі (за якісь там гроші!) газету, але винятково для себе. У ній можете досхочу обпльовувати один одного, вихвалятися уявною безкомпромісністю у реалізації щасливого майбутнього для України. Від «нашої» до «регіональної».  Нехай ваші медіальні мідні труби коштують народу цілого покоління вільної журналістики. Байдуже, - й не таке втрачали. Але геть від наших вух і очей. Нехай нашими зірками будуть: Бог поза конфесіями та патріархатами, актори, звичайні люди, звірі, сходи і заходи сонця, вода, земля, пори року. Але не ви. Не ви – заради Бога!

Не ховайтеся у броньованих автомобілях і за спинами «горил»  у чорних костюмах. Ми справді не хочемо вас убивати. Не вартуєте навіть того, аби бути метою, що виправдовує засоби.

Живіть собі спокійно.  В анклаві жалюгідних оман, але – благаємо! – за власні кошти.

Облиште раз і назавше ту «єдність» і не крутіть нам голову, хто кому подав руку, а хто ні.  Бігме, як діти у пісочниці.  Ображаєте нашу інтелігентність, зануджуєте нас, принижуєте, уражаєте!

Той факт, що ми вас вибрали, є ще одним нашим великим  соромом.  Виявляється, між іншим, що ми є жалюгідним суспільством. Не народом, а власне... суспільством. Бридким, нерозумним, яким керують ганебні і непередбачувані людці.

Так сталося, що не тішить нас навіть мудра фраза Станіслава Єжи Лєца: «Усе минає, навіть найдовша змія»,

Прагнучи досягти своєї мети, ви – голото – обплювали багато достойних українців. Живих і уже не живих. Напевно, не зупинилися б і перед знищенням авторитету  Найвищого. Єдине, що вас стримує, це політичні розрахунки і потворний страх перед електоратом.

Ми вільні, живемо сподіваємося все ще у вільній, демократичні країні. Маємо право просто відвернутись, бо для нас ви вже не існуєте. Невже ще не зрозуміло?

Вільний переклад з польської
Редакції журналу Ї
Львів, 28 жовтня 2006