Написати відповідь

Ігор Шабан

Поліконфесійність України

Повна ентузіазму схильність прямування виключно до світлого майбутнього не звертаючи уваги на минулий досвід та на реальність сьогоднішнього дня майже завжди провадила до катастрофи. Відноситься це до кожної ділянки життя. Відноситься також і до конфесійного життя українських Церков.

Споглядаючи на історію, зауважуємо, що неодноразово і на різні способи відбувались намагання злагодити напруження та вияснити непорозуміння, які виникали між Церквами. Немало зусиль докладалось по різні сторони, щоб вирішити все нові непорозуміння та схизми [1] .

Проблема ця стала особливо актуальною в останніх роках ХХ ст.. Це приготувало ґрунт до свого роду “революційних” змін в офіційному навчанні Церков. Минулі переконання римо-католицької Церкви ще до другої половини ХХ ст. неодноразово підкреслювали, що лише вона є єдиною правдивою Церквою Ісуса Христа у світі і що поза нею спасіння немає (extra Ecclesiam nulla salus) [2] . В такій перспективі обов’язком усіх не з’єднаних християн було повернення до єдності із Римською Столицею [3] . Тобто усі хто не належить до Римської Церкви не може спастися, бо не є членами Церкви Божої [4] . Подібні переконання існували і в православ’ї, вимагаючи від інших навернення від своєї конфесії з метою вічного спасіння, яке можна здобути лише у православ’ї.

Виявом розвитку добросердечних відносин між Церквами став початок двосторонніх діалогів. Зближення між Католицькою Церквою та Православними Церквами розпочалось з часу знесення двосторонніх екскомунік [5] з 1054 р. (7 XII 1965 р.) та з особистих зустрічей папи Павла VI з константинопольським патріархом Атенагором I (1964 r. i 1967 r.), що не могло не залишити свій слід в українському християнстві [6] . Трохи згодом була започаткована Змішана міжнародна комісія з міжцерковного діалогу, яка вже протягом 20 років працює над узгодженням та поєднанням Церков.

Для України дуже важливими були останні зустрічі (Фрейзінг – 1990 р.; Аріччія – 1991 р.; Баламанд – 1993 р.; Балтімор-2000 р.) змішаної комісії, де розглядали лише одне питання – так званий уніатизм [7] , що є однією з причин, яка ділить Церкви та безпосередньо відноситься до Української Греко-Католицької Церкви, яка на початку 90^х років, після розпаду Радянського Союзу відродилась з підпілля, що поглибило непорозуміння та конфлікт в екуменічному католицько-православному середовищі.

Крім вище згаданих православно-католицьких проблем на посткомуністичній території України, існує ще багато інших труднощів пов’язаних з релігійною свободою та віросповідуванням в Україні.

Немаловажним залишається питання ідентичності (тожсамості, тотожності), тобто символів пов’язаних з осередком влади, літургії, мови, мистецтва і культури. Чітке визначення цього питання для кожної релігійної громади створює міцний фундамент для подальших відносин з іншими християнськими спільнотами, чи то з православними чи католиками та дозволяє на “діалог”. З’являється той чинник, який зміцнює насамперед зв’язки суспільні та допроваджує до духовного голосу кожної спільноти – конфесійності. Тобто певне зрозуміння світу, людини, суспільства, етносу, мистецтва та світогляду іншої конфесії. Тут потрібно бути особливо обережним щоб від здорового поняття конфесійності не перейти у крайню форму конфесіоналізму, який проявляється у ворожому наставлянні до всього іншого.

Для багатьох українських християн важливою проблемою, що створює глибоку кризу в Церкві є і до сьогодні не вирішене питання примату та непомильності папи Римського. Без сумніву можна ствердити, що є воно основним питанням сьогоднішнього дня. Практично усі сучасні міжконфесійні зустрічі торкаються цієї теми. Для багатьох Церковних спільнот переконання Римо-Католицької, як також і Греко-Католицької Церкви є важливою догматичною помилкою. Хоч варто зауважити, що усі головні традиційні конфесії не заперечують першості Римського Архієрея, однак бачать її кожен по іншому, по своєму. Відома є постава Римо-Католицької Церкви, де папа Римський має необмежену владу та непомильність в справах віри, коли промовляє з катедри в справах віри і моралі, а за цим ідуть наслідки влади юридичної для цілої католицької Церкви [8] .

Варто зауважити, що сьогоднішня католицька Церква, це не лише Церква на території Риму, Італії, але і інших держав, які мають інше мислення, культуру, ментальність, що породжує певні теоретичні поділи на національні, народні Церкви. В свою чергу в самій католицькій Церкві це призводить до практичних поділів та певне незадоволення тим, що повна юридична влада над даною частиною католицької Церкви провадиться з Ватикану.

Українські Церкви мають власний погляд на цю проблему. В їхньому розумінні папа Римський ніколи не мав подібної влади над цілою Церквою на самих початках християнства. Вони погоджуються на примат, але в межах І тисячоліття, де папа мав лише почесну першість, був лише кінцевою арбітражною інстанцією, коли місцеві церковні органи вже не могли самі вирішити конфлікт [9] .

Приблизно 20 млн. людей з 50-мильйонного населення України відносяться до православ’я, яке починаючи від хрещення Київської Русі, залишається найважливішою складовою релігійного життя в Україні. На межі 1991-1992 років виникла головна суперечка у внутрішньо православному українському середовищі, для якого, після проголошення державної незалежності, було абсолютно неможливо зберігати існуючий status quo єдиної Російської православної Церкви Московського Патріархату. Реакцією на таку політику стало виникнення на території України кількох православних конфесій, які конкурують між собою: Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ-МП) – 9 тис. парафій; Українська Православна Церква-Київський Патріархат (УПЦ-КП) – 2 тис. парафій; та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) – 1200 парафій. З цих конфесій лише Українська Православна Церква, що перебуває під канонічною зверхністю Московського Патріархату (УПЦ МП) визнана всіма православними Церквами світу. Вона є незалежною в управлінні частиною Московського Патріархату і за статистичними показниками [10] залишається найчисельнішою православною організацією в Україні демонструючи протягом кількох останніх років непохитність своїх позицій: її питома частка у структурі православних організацій сучасної України залишається практично незмінною – на рівні 70-71% [11] .

Однією з головних проблем сучасного православ’я являється протистояння між Московським і Константинопольським Патріархатами. Більшість помісних Православних Церков, зберігаючи спадщину Візантійської імперії і східного християнства, поставлені перед вибором: до якої зі сторін приєднатися – грецької чи російської?

В другій половині ХХ століття такий поділ на два конфесійні (можна навіть сказати політичні) світи вповні сформувався і набрав стабільності, однак після розпаду Совітського Союзу баланс сил дещо змінився. Константинополь почав використовувати можливість підсилити свої впливи на пострадянському просторі. Особливо це видно на прикладі сучасного стану православ’я в двох країнах – Естонії і Україні.

В Естонії вже виникла ситуація двох "паралельних канонічних єпархій", коли в межах однієї держави існують парафії як Московської, так і Константинопольської Патріархії.

Росіяни побоюються, що такий же ж сценарій може повторитися і на Україні, лише в значно більших масштабах. Зацікавленість, виявлена Вселенським Патріархом до Києва, викликало велику хвилю критики зі сторони РПЦ і її голови Алєксія II. На відміну від Естонії, на Україні не 200 парафій, а біля десяти тисяч, 38 єпископів і чисельна паства.

Здається, що Константинополь сьогодні дуже незадоволений політикою Москви щодо Української Православної Церкви. Ще на початку 1991 року Вселенський Патріарх прислав Алєксію II свого листа, в якому підкреслив, що визнає канонічну територію Російської Православної Церкви (РПЦ) лише в границях 1593 року: тобто, українське духовенство не зобов’язане підчинятися Московському Патріарху. Більш того, Варфоломій I піддає критиці рішення, прийняте ще в 1686 році Патріархом Царгородським (Константинопольським) Діонісієм. В ті часи, знаходячись, з однієї сторони, під впливом Османської імперії, з другої, не встоявши перед спокусою (російські посли привезли в дар 120 соболів і 200 червонців), Його Святість передав Київську митрополію під юрисдикцію Московської Патріархії. Хоча з того часу пройшло більш ніж 400 років, Вселенська Патріархія продовжує вважати, що це питання було вирішено з порушенням канонічних правил. Таким чином, Варфоломій I сьогодні намагається ревізувати історію. В цьому випадку рішення Архієрейського собору РПЦ відносно патріарха Філарета (заборона священства і анафема) Константинополь може визнати недійсними.

На сьогодні стверджується, що більша частина вірних України і надалі має бажання бути вірними канонічно визнаної Церкви, однак не відомо хто зможе проводити ефективну політику співпраці з Росією? Реального духовного лідера на Україні немає. Українська Церква переживає глибоку кадрову кризу. Якщо греки знайдуть таку людину в багаточисельній українській діаспорі в США чи Канаді, геополітична орієнтація України зміниться вже в найближчі роки.

Останнім часом можна також зауважити швидкий розвиток католицизму на території колишнього посткомуністичного блоку. Все частіше висловлюється протест проти зростаючої експансії католицизму і втручання Папи Римського у внутрішні справи Російської Православної Церкви. Католицька церква збільшує число своїх єпископів також і на території України, причому, як зазначають російські священнослужителі, аж ніяк не в тих західних районах країни, де компактно мешкає римо-католицька меншість.

Беручи статистичні дані на Україні до католицьких громад відноситься приблизно 750 парафій Римо-Католицької Церкви, 33 монастирі та біля 400 священиків (що опікуються біля 1,5-2 млн. вірних), та біля 3200 парафій Греко-Католицької Церкви, 73 монастирі, 2200 священиків (біля 5 млн. вірних).

Також і Українська Греко-Католицька Церква не сприймається російським православ’ям, як окрема адміністративна автономна одиниця, тобто Церква sui iuris, а лише як певна частина Римо-Католицької Церкви. Тому провадячи діалог у справі Західної України, Російська Православна Церква розмовляє з представниками Апостольської Столиці оминаючи розмови із самими греко-католиками, вважаючи, що ситуація може змінитися лише за наказом з Риму [12] .

Стверджується, що Греко-католицька церква насильницьким шляхом фактично розгромила православні єпархії у Львівській, Тернопільській й Івано-Франківській областях прикриваючись намаганням “нечесно започаткувати діалог”, а потаємно провадячи експансією на суто православну територію, якою є Західна Україна. При цьому забувається про розгром УГКЦ у сталінські часи, зокрема так зв. псевдо собор 1946 р. та нібито “добровільне” об’єднання УГКЦ з Московською Патріархією.

Сьогодні Україна стоїть перед новим завданням, не менш відповідальним, ніж у минулі часи, – об’єднанням поділеного українського християнства в одну помісну Київську Церкву. Варто при цьому не забувати, що у християнському світі існують „дві форми великої традиції Церкви – західної і східної і дві форми культури, які взаємно доповнюють одна одну ніби двоє “легенів” в одному організмі”. Йдеться тут про Східну та Західну Церкви. Такий спосіб мислення підносить нас на вищий рівень і дає нову площину до роздумів. Це є важливий елемент для подальшого поступу і діалогу. Вимагає це трудної лекції зрозуміння – навчитися розуміти інших, сприймати їх проблеми і страхи. Без такого уміння емпатії [13] і надалі буде домінувати старий, негативний стиль конфесійної конкуренції, яка в релігійних справах не може бути „здоровою”. Завдяки діалогу католики і православні визнали свою приналежність до Церков-Сестер. Здається, що є це імператив найбільш міжконфесійний в сьогоднішній ситуації. Різнорідність зовсім не стоїть на перешкоді єдності Церкви, але надає їй блиску і багато вносить для повноти її післанництва.