Написати відповідь

Роль Львівщини в евроінтеграційних проектах України

Західний фронт

Тарас ВОЗНЯК

Однак на другий день після того, як кожен з посадовців сяде у своє крісло, до нього прийдуть перші, а потім другі, треті і т.д. прохачі. Прийдуть з своїми проблемами. Зазвичай вал проблем на другий-третій місяць або топить, або зносить урядовців у круговерть безпробудної буденщини. За щоденними буденними і, поза всякими сумнівами, - насущними справами, вони за якийсь час забувають, а для чого ж вони насправді йшли у владу. Губиться головне – бачення подальшої перспективи. Бо дійсно – у небо ніколи глянути. За цими клопотами проходять дні, тижні, місяці…За деревами губиться ліс.

А про яку візію і про який ліс може йтися у випадку бачення найближчого майбутнього України і Львівщини зокрема? Успішність нової України, України президента Ющенка, на найближчий час залежить не тільки і не стільки від того, чи і далі продовжуватиме красти всюдисуща бюрократія чи братимуть хабарі постові автоінспекції. Суспільні хвороби годі покращити ритуальними заклинаннями не красти. Насправді зарадити справі зможуть тільки системні зміни, коли усунуться самі причини суспільних хвороб. Однак однією з найістотніших системних змін буде вбудовування України у новий цивілізований світ, який розбудовується обіч нас у вигляді Европейського Союзу. Скільки не застрашуй чи заклинай чиновника, якщо він отримує кілька сот гривень, а приймає рішення щодо мільйонів гривень, то важко розраховувати на безгрішність кожного з них. Повинен бути піднятий загальний рівень добробуту суспільства, коли всюдисуще дрібне хабарництво просто не матиме сенсу, а крупне усуватиметься на системному рівні. А добробут відносно швидко можна підняти тільки у співпраці з Европейським Союзом. Приклади Польщі, Угорщини та інших країн Центральної Европи це наглядно продемонстрували. Чи є інший шлях? Навряд. Принаймні у самої України ресурсів, щоб швидко і ефективно модернізувати своє суспільство, економіку та державу навряд чи вистачить.

Тому президент Ющенко і його найбільш динамічне оточення головну увагу з своїх перших кроків приділили головному структурному завданню – вбудовуванню України у европейські та евроатлантичні структури – ЕС.

Однак вже з перших його кроків видно, що для багатьох слово евроінтеграція або вороже, або нічого не означає і тому починає вихолощуватися до славнозвісної “боротьби із пияцтвом”. Всі щиросердно підтримують, однак ніхто нічого не робить. Не знають, не вміють, не зорієнтовані. А час летить…

У цьому аспекті на всіх рівнях суспільства та влади мусимо задатися запитанням – а що власне для нас, на нашому скажімо регіональному чи міському рівні є ця славнозвісна евроінтеграція? Що ми, на рівні громади, міста чи області маємо робити, що можемо зробити, що можемо зініціювати, яким ресурсом ми володіємо, скільки часу нам на це відведено. Бо часовий ресурс на здійснення якихось реальних кроків у цьому напрямку у нас не такий вже й великий.

Почнемо з часу. Отже скільки часу маємо? Обмаль. Два місяці президентства Віктора Ющенка вже злетіло. Формальні затягування інаугурації, інаугурація, візити, кадрова мишача метушня і т.д. У форматі його теперішніх повноважень ( які надзвичайно важливі для закладення основ евроінтеграційного процесу) йому залишилося працювати шість, у кращому випадку дев’ять місяців. А далі – зміна повноважень і…знову вибори. Тому часу практично немає. Особливо, якщо подивитися, а що ж насправді вдалося зробити за два місяці. Багато і нічого – насправді тільки змінити атмосферу спілкування з Заходом. Не можемо не зважати, скільки часу залишилося уряду Юлії Тимошенко у його теперішньому складі. Виглядає на те, що попри те, що вона безсумнівно залишиться, уряд може бути переформатований десь через три місяці. Динаміка швидких суспільних змін вимагатиме швидких змін урядовців на всіх рівнях – від власне міністрів до голів адміністрацій всіх рівнів. Тому потрібно поспішати, якщо насправді хочемо чогось досягнути.

Що означає поспішати у питанні евроінтеграції, скажімо на рівні району чи області? Чи питання евроінтеграції віднесене до компетенції цих рівнів влади? Відповідь має дати самому собі кожен з керівників. Зрештою, можемо звично і почекати, поки Рибачук з Тарасюком випрацюють загальнодержавну політику, сформують Міністерство европейської інтеграції. Створять свої підрозділи у регіонах, інаугурують своїх представників. Пришлють інструкції та формуляри і т. д.

Якщо б Львіщина знаходилась там, де Черкаська чи навіть Хмельницька області, то може й не вартувало б висуватися. Однак Львівська область розташована на самому евроінтеграційному вістрі, на передовій евроінтеграційного фронту України. Причому, це стосується не тільки географії. Саме на Львівщині та Західній Україні загалом і знаходиться головний суспільний евроінтеграційний ресурс Ющенка – рівень підтримки його евроінтеграційних планів у нас найбільший, суспільна готовність допомогти йому і врешті самим собі у нас найбільша. Натомість на Сході України ситуація зовсім інша. Отож відсидітися у тилу чи відмовчатися нам не вдасться. З нашою допомогою, завдяки нам і через нашу територію Україна інтегруватиметься з Европейським Союзом. Львівщина, Волинь, Закарпаття, а невдовзі і Буковина є і будуть воротами України до ЕС. Як виглядають ці ворота сьогодні? Вони насправді дуже вузенькі і непривабливі. І проблема не лише у хамстві, совковості чи повальній корупції на кордоні. Проблема у тому, що Україну впродовж двох каденцій президента Леоніда Кучми вперто і цілком свідомо розвертали спиною до ЕС. Головна інфраструктура держави розбудовувалася на схід. Автобани, швидкісні потяги, комунікації і т . тягнулися на схід. Все це мало щонайтісніше пов’язати нас з Росією. Теж непогано. Однак на західному кордоні спільними зусиллями Кучми та деяких добродіїв з ЕС нишком розбудовувалася нова “берлінська стіна” між нами і Европою. Запроваджувалися візи, саботувалася розбудова прикордонних переходів, піклувалося не про навчання дітей англійської мови, яка є головною передумовою для успіху у сучасного світі, – головне, щоб ретельно вчили російську. У напрямку ЕС насправді у нас ведуть не траси, а польові дороги.

І це при тому, що Західна Україна, а особливо Львівщина, об’єктивно є найбільшим інфраструктурним вузлом на схід від Варшави та на захід від Києва. Ба більше – ми один з кількох головних інфраструктурних вузлів Европи взагалі.

Саме у Львові та поруч перетинаються два з дев’яти трансевропейських транспортних коридорів (№3 Берлін-Вроцлав-Львів-Київ та №5 Трієст-Будапешт-Львів-Київ), нафтогони “Одеса-Броди” та “Дружба”, газопровід “Помари-Ужгород”, функціонує Бурштинський енергоострів як інструмент експорту електроенергії до ЕС.

Це наш евроінтеграційний ресурс і шанс, що досі майже не використовувався.

У ситуації активної евроінтенграційної політики президента Ющенка Львівщина не зможе і не має права відсиджуватися на задніх лавах. Евроінтеграційна політика президента не є його благою забаганкою, а вимогою часу. Однак вона потребує підтримки, бо насправді реальною, а не декларативною, вона може стати тільки тоді, коли опиратиметься на ініціативу суспільства та регіонів.

Що ж може запропонувати у цьому аспекті Львівська область?

Україна у масштабах Европи є великою країною. Після останньої фази розширення ЕС насправді опинився на межі вичерпання фінансових, адміністративних та загалом інтеграційних ресурсів, тому розпочати процес інтеграції України, хай навіть початковий чи підготовчий, важко. Але можна пробувати рухатися у ЕС не цілим потягом з назвою «Україна», а з різною швидкістю наближатися різними вагонами – інтегровуватися регіонами. Львівщина є прикордонним регіоном, вона має право розраховувати на кошти ЕС, які призначаються на транскордонне та прикордонне співробітництво. Вона може мати набагато більше шансів залучати ці кошти на розбудову своєї інфраструктури, ніж скажімо Житомирська область, бо у нас ця інфраструктура вже існує у тому чи іншому виді.

Тому, на моє глибоке переконання, саме Львівська область мала б виступити з ініціативою створення на своїй базі пілотного евроінтеграційного проекту. У чому його суть? На базі Львівської області можемо започаткувати створення потужного евроінтеграційного інфраструктурного центру, який стане інструментом, через який Україна не декларативно, а реально відкриватиметься до Европейського Союзу, створюватиме реальні механізми співпраці, реалізації спільних проектів. На прикордонні регіони насправді може поширитися дія новостворюваних европейських фондів на кшталт PHARE, які на відміну від фонду TACIS, дієво готували країни центральної Европи до реального членства у ЕС.

Ні ми, ні наші нові европейські сусіди не повинні наштовхуватися на розбиті польові дороги, недобудовані нафтогони, обірвані лінії електропередач, мовну німоту і «печерний» сервіс. Обшарпаний, насправді злиденний (порівнюючи з Києвом) сьогоднішній Львів не може бути ні візитівкою, ні воротами України.

Все більш очевидно, що Львівська область з огляду на своє географічне розташування та зосереджений у ній економічний, організаційний та інтелектуальний потенціал буде відігравати головну роль у євроінтеграційних процесах на західному кордоні України.

З огляду на можливу державну адміністративно-територіальну реформу саме Львівській області можуть бути делеговані певні повноваження щодо ефективного менеджменту суміжних територій.

Тому Львівщину слід готувати до того, щоб вона стала не конкурентом суміжних територій у царині залучення інвестицій, розвитку консульських служб, розбудови прикордонної інфраструктури (для Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької областей), а їх притягальним центром.

Для створення такого евроінтеграційного центру чи проекту на даному етапі слід, не очікуючи на директиви уряду, провести ревізію наявних організаційних, економічних та інфраструктурних ресурсів, які мають бути задіяні та розвинуті на території області і на прилеглих територіях, якомога швидше виступити з ініціативою створення центру евроінтеграції на базі Львівської області, розробити “Стратегію евроінтеграційного пілотного проекту на базі Львівської області”. Попередньо розроблені стратегії, після Помаранчевої революції просто застаріли.

Така активна позиція може сприяти пріоритетному залученню в область не тільки зовнішніх, але й внутрішніх інвестицій, а отже зможе вирівнювати ту інвестиційну диспропорцію всередині країни, яка була штучно створена за останні роки.

Що може цьому завадити? Відсутність стратегічного мислення та застарілі, одіозні конфлікти.

Щонайперше ми маємо актуалізувати співпрацю на рівні регіону, у нашому випадку щонайперше з Республікою Польща. А саме: розвинути систему прикордонних переходів до европейського стандарту – один перехід через кожні 20 км. кордону, очистити і розбудовувати митну службу, подолати її крайню корумпованість, амортизувати можливі негативні наслідки ймовірного розформування Яворівської вільної економічної зони та курортополісу “Трускавець”. Ми маємо швидко і з гідністю вирішити проблеми задавнених міжетнічних конфліктів на кшталт питання польських військових та цивільних поховань на Личаківському цвинтарі, і т.д.

Виконання передовсім цих завдань пов’язане не тільки з загальним євроінтеграційним процесом, але і з виконанням зобов’язань Президента щодо інтересів Республіки Польща, держави Ізраїль, Федеративної Республіки Німеччини.

Звичайно, розв’язати більшість цих та інших проблем силами однієї ЛОДА не вдасться – значна частина компетенцій зосереджена на рівні місцевого самоврядування – у районних, міських та селищних радах. Це означає, отже робота облдержадміністрації із формування чіткого розуміння першочерговості таких завдань має бути глибоко структурна і методична.

Допомогою могла б стати і сітка існуючих українських та закордонних інституцій, що працюють у регіоні – Представництво МЗС у Львові, філія Інституту стратегічних досліджень, Генеральні консульства Республіки Польща, Чеської Республіки, Російської Федерації, Почесні консульства, мережа банків і їх представництв та багато інших інституцій.

Однак, на даному етапі найголовнішим нашим ресурсом є бажання реально включитися у процес евроінтеграції і запропонувати Києву не лише ідеї, але й допомогу. В іншому випадку ми так і залишимося глибокою провінцією, про яку згадуватимуть тільки тоді, коли потрібен буде електоральний ресурс чи «постояльці» на Майдані під час наступної Помаранчевої революції. Нам потрібно, щоб з регіоном рахувалися тоді, коли формуватимуть бюджет. Якщо цього не буде, то на місцевому рівні ризикуємо звести свої функції до функцій великої львівської райдержадміністрації. А на державному ризик ще більший – залишити країну і далі розвернутою на схід. Симптоми уже проявляються – новий міністр транспорту першою своєю турботою бачить побудову автобану до Москви.