Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

http://gazeta.pl Gazeta Wyborcza 30-05-2003

Лист Віктора Ющенка до Адама Міхніка про Волинь

Пишу цього листа під ще свіжим враженням нашої дискусії про Волинську трагедію. Обмін думками, можливість почути Твої судження щодо цієї проблеми спонукали мене до довгих роздумів. Я під враженням нашої розмови ще з одного приводу – прямо після її закінчення я відвідав один із символів жаху, який у ХХ столітті пережило людство: табір смерті Аушвіц-Біркенау. Поїхав я туди разом із своїм сином, сином свого брата та своїми співробітниками, щоб у чергову річницю перемоги над нацизмом поклонитися його жертвам. Їхав я туди також з особистих причин: мій батько – радянський військовополонений - був його в’язнем з номером 11367.

Мені бракує слів, щоб передати Тобі свої почуття від хвилювання, яке я пережив, відшукавши документи про його перебування в Аушвіц. Особливим трепетом перейняло мене знайдення документальних слідів його невільницької праці під час прокладання дороги та побудові бараків у Біркенау. Я збирав камінчики з цієї дороги… Мені перед очима поставали батькові розповіді про сталінське ув’язнення до війни, про поранення в бою в 1941 році, полон, різні німецькі табори, до яких його запроторювали і з яких він сім разів утікав. Згадалося й те, що у нас в хаті ніколи не було великих собак – батько їх дуже не любив, бо вони нагадували вівчарок…

Я розповідав дітям про їхнього діда, щоб і юне покоління зрозуміло, що треба завжди і всюди діяти так, аби ніколи не повторилося зло, щоб не повторився тоталітаризм і ненависть в ім’я расових, національних чи класових ідеологій. Щоб їхнє покоління знало правду про Аушвіц-Біркенау - місце страждань і смерті великої кількості людей різних національностей, але, насамперед, близько одного мільйона людей єврейської національності. Місце, де смерть зроблено промислом, де людей знищували лише за те, що вони євреї. Це місце – найбільший єврейський цвинтар, на якому немає могил, бо отруєних газом людей спалювали в крематоріях…

Дорогий Друже,

Спадщину, яку залишило нам ХХ століття, важко нести. Світ, особливо Центрально-Східна Європа, ще не піднявся з руїни, яку залишили за собою епоха нацизму та комунізму. Їхніх спустошливих наслідків сповна зазнала Україна: мільйонів людських життів коштувала революція та громадянська війна 1917-1921 років; наступні мільйони жертв принесли три голодомори – 1921-1922 років, 1932-1933 років та 1946-1947 років, з яких найстрашнішим був другий – штучний, здійснений, щоб знищити український народ як самосвідому національну спільноту; сотні тисяч загинули під час Великого терору 1936-1938 років; Друга світова війна принесла чергові мільйони жертв, окрім фронтових, в концтаборах, таборах військовополоненх. Далі було жорстоке придушення національно-визвольного руху в Західній Україні, депортації, чергові табори, жорстоко придушений дисидентський рух, і, накінець, Чорнобильська трагедія. На початку 1990 років незалежне державний статус Україна повертала собі як країна, понівечена історією, прибита її наслідками; країна, де понад половини населення загубила свою історичну пам’ть і мову.

Подолання цієї спадщини не дається легко, коли взяти до уваги, що в українському парламенті сидять поруч багатолітні в’язні сумління та співробітники служб, які їх туди запроторювали; у парламенті, в державних, громадських та приватних установах і підприємствах поряд працюють нащадки жертв ГУЛАГ-у та нащадки тих, хто цю систему створював й контролював. У нашій країні живуть поряд ті, хто в Західній Україні до початку 1950-их років воював за незалежність держави і ті, хто їх поборював. Сьогоднішню Україну творять люди різних регіонів з різним історичним минулим, часто відмінною покаліченою історичною пам’яттю та свідомістю. Нашу згорьовану землю заселяють також представники інших національностей, які зазнали страхітливих випробувань: євреї кожного року оплакують своїх дідів та батьків, замордованих у Бабиному Яру та інших місцях гітлерівських безчинств; поляки вшановують пам’ять депортацій і жертв Катині; після депортації 1944 року на батьківщину повертаються кримські татари. І цей перелік можна продовжувати. У кожного свій біль, своя пам’ять страждання і кривди.

Українську демократію будуємо на Законі правді, враховуючи пам’ять кожної людини, кожної групи. Ми прагнемо до нашої колективної традиції записувати їхній досвід, не обминувши нікого. Це запорука того, що у нашій хаті кожен почуватиметься вільно, бо це його хата. Звідси для нас такі поняття як толерантність, громадянське суспільство, відмова від насильства, утисків на національному або соціальному грунті, боротьба з шовінізмом та антисемітизмом – це цінності, які ми, навчені трагічним досвідом минулого, заклали у свою політичну діяльність.

До історичної правди доходимо, долаючи різні перешкоди. Лише у цьому році відбулися перші парламентські слухання про причини та наслідки Голодомору 1932-1933 років. Після публікацій сотень книжок, наукових і газетних статей, виготовлення десятків документальних теле- та радіопередач, після звітів міжнародних комісій, зокрема комісії Конгресу США, здавалося, все тут зрозуміло. Проте, щойно у цьому році Верховна Рада України прийняла відповідну постанову. На жаль, не всім своїм складом: фракція комуністів відмовилася голосувати… З історичної мандрівки ми повільно приходимо до власного дому. Потроху збираємо каміння пам’яті.

Волинська трагедія та українсько-польський конфлікт 1940-их років. Зіштовхнувся з ними давно: спершу слухав розповіді українців, а тоді мав можливість ознайомитися з досвідом поляків. Вивчав історичні довідки, проте найважливішими, вирішальними стали розповіді очевидців – тих, хто сам постраждав. Постала картина великого горя, великого терпіння, яке сусід завдавав сусіду, знайомий - знайомому. На душі ставало моторошно від почутого й прочитаного. У наші часи, які призвичаїли нас до горя мільйонних жертв, ця трагедія здалася чимось окремим, адже винищували один одного близькі і обидва поневолені народи, яких об’єднувало минуле, яких, здавалося, має об’єднати спільна небезпека – загроза фізичного та політичного існування з боку двох ворогів. Замість цього прийшов кривавий конфлікт.

Постало запитання про причини та винуватців цієї трагедії. Прийшла свідомість того, що без подолання цієї драматичної спадщини неможливе налагодження добросусідських відносин між нашими народами й державами: їхнім фундаментом мусить бути правда й побудоване на цій правді примирення. До цього процесу треба прийти з чистим серцем, бути відкритим до почуттів другої сторони, та, перш ніж розповідати про вину інших, самому збагнути власну провину. На моїй свідомості важким тягарем лягло те, що зло завдавали полякам мої земляки і робили це часто в ім’я патріотизму.

Митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському листі “Не убий!” у листопаді 1942 року написав: “Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки у приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для грабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви”.

Це заповітні слова. Вони найкраще передають те, з чим ми звертаємося до кожного поляка, який постраждав від рук українця: жодна мета не може виправдати смерті невинних людей - дітей, жінок, людей мирних. Такі способи боротьби завжди і всюди мусять бути засуджені. Маємо діяти згідно з християнським і загальнолюдським принципом моралі та етики: Вибачаємо і просимо прощення. Відчуваючи відповідальність за моральну провину перед невинними польськими жертвами, ми говоримо: простіть нам.

Дорогий Друже,

Я не історик, отже, нерадо заходжу на чужу мені територію. Як політик, знаю умови прийняття політичних рішень, намагаюся передбачити їхні наслідки, знаю ціну зроблених кроків та відмови від них. Перша світова війна та доба революцій і воєн, що прийшла їй на зміну, закінчилися поразкою українського визвольного руху: незалежність втратила Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка. Українські землі увійшли до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії. Кожна з цих держав вела свою політику щодо українського народу. У Польщі відносні свободи політичного життя та культурного розвитку чергувалися з відмовою надання територіальної автономії, введенням тзв. Сокальського кордону, політикою військової колонізації, брутальними пацифікаційними акціями, примусовою асиміляцією, проголошеною напередодні війни, політикою зміни національного складу українських земель, нищенням церков, шкільництва, культурних установ, запроторенням тисяч національних діячів до тюрем і контабору в Березі Картузькій. Українці обирали різний шлях політичного життя: одні діяли згідно союзницького договору Пілсудський-Петлюра, інші намагалися використовувати легальні форми для збереження національного життя, ще інші обирали підпільну діяльність з її терористичними методами або в Українській Військовій Організації та ОУН, або в Комуністичній Партії Західної України.

У годину випробування, нападу Німеччини та СРСР на Польщу, переважна більшість українців лояльно виконала своє завдання перед Польською державою: в рядах польської армії воювали понад 120 тисяч українців, з яких понад 7 тисяч віддали своє життя. До боротьби за Польщу закликали легальні партії, православні та греко-католицькі єпископи, з парламентської трибуни зробили це депутати Василь Мудрий та Степан Скрипник. Інший шлях обрали радикальні групи: комуністи очікували на прихід радянських військ, натомість ОУН пов’язувала свої плани з вибухом німецько-радянської війни.

Гітлер поділив українські землі на чотири адміністративні одиниці. Для ОУН це означало арешти й запроторення до контаборів одних провідників та перехід у підпілля – інших. Умови окупаційного режиму були особливо жорстокі в Райхскомісаріаті Україна, яким керував Еріх Кох - брунатний кат України, і до складу якого входила Волинь. На порядку денному було полювання на людей, розстріли, непосильні реквізиції, система рабської праці й нацьковування однієї національної групи на іншу. Відбувалося винищення єврейського населення. У таких умовах у народному організмі мусив виникнути опір. Він спочатку був стихійним, щоб після Сталінградської битви – коли перемога переходила до антинімецької Великої коаліції – перетворитися в організовані структури радянських партизан, УПА та інших українських збройних формувань. А також АК. Кожен намагався залучати до своєї боротьби цивільне населення, діставати від нього всіляку допомогу. За таких обставин вистачило іскри, шоб розгорілося вогнище безжальної боротьби. Особливою трагедією позначений липень 1943 року, коли загинуло населення багатьох польських сіл.

У розмові, яку ведуть наші історики, найбільше дискусій виникає довкола проблеми відповідальності за спалах українсько-польського конфлікту, і, зокрема, Волинської трагедії. Польські та частина українських вчених називає винуватцями українське підпілля - ОУН і УПА, інші українські науковці вказують на політику польського еміграційного уряду, який наполягав на довоєнних польських кордонах, на німецьку політику нацьковування поляків на українців та українців на поляків, врешті - на провокації радянських спецслужб. Ця дискусія не закінчена, десять наукових конференцій, які підтримувалися також моїм урядом, не завершилися прийняттям протоколу узгоджень.

Думаючи про Волинську трагедію, про весь українсько-польський конфлікт 1940-х років, намагаюся зрозуміти обставини та спосіб мислення людей, які тоді діяли в ім’я високих ідеалів свободи свого народу. Зрозуміти - це не значить виправдати те що виправдати не можливо. Якщо хтось взяв на себе відповідальність за долю свого народу, то методи, якими він користується, мусять бути відповідальні. Він мусить контролювати свої дії та територію, яку захищає, бо в іншому випадку спричинить трагедії свого та інших народів. Його дії будуть справедливо засуджені.

Дорогий Адаме,

Хочу торкнутися ще одного питання. Йдеться про українську пам’ять Волинської трагедії та всього українсько-польського конфлікту 1940-их років. Нещодавно я ознайомився з думкою Яна Новак-Єзьоранського, який у Твоїй газеті сказав, що у справі “відзначення Волинської різні” він не може мовчати, бо “це ж був акт неймовірного звірства з боку українців”. Тут ми підійшли до моменту, який, як відчуваю, недостатньо сприймається нашими польськими приятелями. Для справжнього примирення наших народів хочу, щоб сприйняти позицію українців, які не можуть пройти мимо історичної пам’яті своїх земляків. А вона переповнена свідченнями про жахливі злочини, про неймовірне звірство з боку поляків: винищування цілих сіл, смерть дітей, жінок, людей похилого віку. Це також описи, від яких холоне кров. Від польських колег чую, що було їх набагато менше, що це були відплатні акції, що до них не дотичні структури підпільної держави. А що таке з морального боку відплатні акції?

В Україні збираються нові свідчення, які додають нових фактів про трагедію українців, які загинули від рук поляків, у тому числі і про їх кількість. Робиться це не для того, щоб применшити польську трагедію. Метою цих досліджень є краще пізнання своєї історії. Я далекий від того, щоб зводити підрахунки жертв - вважаю, що це дорога внікуди. Визнаю, що я безсилий, коли маю пояснити жертвам та їхнім нащадкам, що їх пам’ять має ховатися за формулою відплатних акцій польських збройних формувань на українському мирному населенні. Це теж дорога внікуди, бо ж яку ціну виставляємо тоді життю людини? Що ж говорити нам вихідцям з Холмщини, Надсяння та Лемківщини, яких після війни близько півмільйона переїхало або було депортовано в Україну, і які зазнали три винищувальні операції з боку польських збройних формувань? Польські історики вказують, що українських жертв було 10-12 тисяч. Їхні долі аж ніяк не можна звести до операції “Вісла”, яку – що в Україні з вдячністю сприймаємо - засудив Сенат та Президент Польщі Александер Кваснєвський.

Великий поляк, а також великий син України, Яцек Куронь у листі до Мирослава Мариновича пише: “Незважаючи на все це, Ми, як і Ви, сповідуємо Євангеліє, в якому Ісус звертається – вірю в це! – до кожного з нас із закликом не шукати скалку в оці ближнього свого, а шукати колоду в оці своїм (пор. Мт 7, 3). Думка про те, що євангельські істини не стосуються взаємин між народами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія. Саме з цих причин я звертаюся до Вас – впевнений, що не лише від свого імені – і кажу: простіть нам”. Я вдячний йому за ці слова.

Ми напередодні відзначення Волинської трагедії. Про гідний спосіб вшанування пам’яті жертв домовляються президенти, в парламентах підготовлені проекти відповідних постанов. Треба зробити все, щоб ці заходи увінчалися успіхом. Проте, над спільним проведенням врочистостей зависла тінь надмірної політизації, яка вже затьмарила підготовку до них. З одного боку мене радує відкритість дискусії, підхід без упереджень та замовчування “білих” чи “чорних плям”. Вважаю це великим здобутком. Проте мене хвилює частина голосів, які вдаються до мови диктату, спрощених підходів, політичної експлуатації історичних подій, а навіть ображання другої сторони. Вони лунають як з польського, так і з українського боку. Мені ще більше гірко, що частина моїх колег також піддалася емоціям.

Яцек Куронь написав: “Нащадки волинських поляків мають право віддавати шану своїм близьким і просто співвітчизникам, убитим у певному місці та певного часу українцями. Таке саме право мають нащадки мешканців, наприклад, Павлокоми та Завадки Морохівської, де вбивцями у певний час були поляки. Ми можемо увесь рік заповнити річницями – польської пацифікації 1930 року, знищення православних церков наприкінці 30-х років тощо”. Мені дуже близький такий підхід. Ми пропонуємо у поточному році вшанувати пам’ять польських та українських жертв, щоб процес примирення просунути далеко вперед. Польська сторона поки що відкрита до 60-ої річниці липневих подій 1943 року.

Ми як політики докладемо всіх зусиль, щоб змогти сказати, що зробили свою справу для примирення наших народів. Мене надихають слова кардинала Любомира Гузара, який від імені греко-католицьких єпископів звернувся з посланням до обох народів, в якому написав: “цим Зверненням ми бажаємо розпочати не легкий, і, на перший погляд, не зовсім сприйнятливий процес, який повинен завершитися не тільки зовнішньополітичним, але й внутрішньорелігійним примиренням. Вживаємо слово “процес”, оскільки розуміємо, що мало хто легко і швидко спроможеться на те, щоб сказати: “Вибачаю і прошу прощення”. В наших обставинах для цього потрібен певний час, бо йдеться про історичне повернення: ми довший час йшли в одному напрямі - хибному, - в напрямі роз’єднання, - і тепер потрібно звернути на правильну дорогу. Цей процес примирення вимагає певної програми, яку ми всі разом повинні розробити і здійснити”.

Про те саме говорить Голова українського ПЕН-Клубу Євген Сверстюк у зверненні до наших народів: “Спроби будь-якої зі сторін нагромаджувати і перебільшувати кількість невинних жертв є виявом людської слабості. Вони не ведуть до розуміння історичної і фактичної правди, потрібної для спадкоємців. Винуватці дадуть звіт перед Богом. Але ні українцям, ні полякам не потрібно, щоб винуватці мали своїх спадкоємців та продовжувачів.

Я дуже хочу, щоб ми продовжували нашу розмову у Києві в такому ключі. Вважаю надзвичайно вартісним безпосереднє ознайомлення з польським поглядом на ці проблеми української громадської думки. Мені хочеться, щоб учасниками розмови з Тобою було якнайширше коло людей, у тому числі й ті, що мають інший погляд на минуле українсько-польських відносин.

Я переконаний, що це принесе позитивні результати.

Ще раз запрошую скоро відвідати Україну.