Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

“Це має бути спокутою гріхів перед власною совістю”

Мирослав Попович (український філософ та історик)

http://www.zn.kiev.ua/op/show/431/37672 Дзеркало тижня №6 (431) 15 лютого 2003

Україна мусить взяти на себе відповідальність за цю трагедію. Натомість відповідні владні органи чи Президент (якщо це буде заява Президента) повинні чітко наголосити, що держава не може відповідати за дії так званої української держави, проголошеної у червні 1941 року під час окупації міста Львова, що вона не є спадкоємицєю, чи політичною наступницею.

Держава має засудити геноцид польського народу і висловити свій жаль з цього приводу. Я не беруся судити, в який саме спосіб це має бути зроблено, але переконаний, що своє ставлення до злочину, який був скоєний, зобов’язані висловити і Верховна Рада, і Президент.

Я не вважаю, що на вояків УПА падає тінь. Так само як не падає тінь на бійців АК. Не вони винні в тій жорстокості.

Хочу вдатися до віддаленої аналогії: коли сорок п’ятого року Червона Армія наближалася до Варшави, польське політичне керівництво і керівництво Армії Крайової ухвалили рішення про початок повстання проти нацистів. Наміри були зрозумілими: або Сталін буде змушений здати повстанців і викрити себе перед усім світом, або він прийде на допомогу і тоді Червона Армія вступить до Варшави, де вже буде представлений законний уряд Польщі. Я схиляюся перед мужністю тих повстанців, серед яких є мої давні друзі. Я вважаю їхній вчинок величезним актом героїзму, але саму команду на повстання оцінюю як політичну авантюру, безвідповідальність, жорстокість, нещадність до представників власного народу. Бо було цілком зрозуміло, що Сталін — не та людина, якій притаманне відчуття сорому, яка може піти назустріч такому виклику.

Абсолютно те саме можна сказати про УПА. Я схиляюся перед тими людьми, перед тими хлопцями та дівчатами, які пішли в ліс боротися проти радянської Армії, оскільки вони боролися за незалежну Україну. Але тих політичних керівників, які кидали їх на абсолютно безперспективну боротьбу, я вважаю безжальними авантюристами, що повинні за ці рішення відповідати перед своїм народом.

Можна говорити про те, що жорстокість була не лише з боку українців, що протистояння двох народів має глибоке коріння, що воно штучно підживлювалося. Що українське село в боротьбі за свою землю було доведене до відчаю. Поляки мали б засудити ту політику, яка проводилася на українських землях у двадцяті-тридцяті роки. Але то – справа Польщі.

Ми як українці маємо оцінити свої вчинки. Ті криваві події є часткою історії нашого народу. І українські фашисти є часткою нашого народу. Отже ми мусимо визнати наявність безумовних злочинів. А як ще назвати жорстокі вбивства жінок та дітей?

Особливий обов’язок покладається на істориків, які мають все ретельно дослідити та чесно висвітлити. Особисто я ніде не зустрічав ґрунтовного аналізу волинських подій. Це була кривава історія, в якій сьогодні важко розібратися, але зробити це слід, нічого не приховуючи. Має бути вивчена кожна ситуація, кожний епізод має стати набутком широкої громадськості.

Я не знаю всіх матеріалів і документів. Але вважаю, що вони є. Мені відомо про антипольське рішення керівництва ОУН від 4 вересня 1943 року. Правда, воно було після найстрашніших липневих подій, але якщо це було відповіддю на дії польської сторони, то це було злочинною відповіддю. Відчуття помсти не є виправданням бандитизму. І політичні сили, які несуть за це відповідальність, чи їх правонаступники, мали б це визнати.

На тих місцях мають з’явитися пам’ятники Смутку, туди потрібно носити квіти. Звичайно, залишатиметься багато упереджень з обох сторін, бо то є політика. Є польські націоналісти, для яких все, що би ми не робили й не казали, виглядатиме непереконливо. Для них кожен українець залишиться вовком з лісу. Але не на них це має бути розраховано. Бо проблема не в покращенні стосунків з тією чи іншою кількістю поляків. Це має бути спокутою гріхів перед власною совістю, це має бути відповіддю самим собі.