Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Перший крок до порозуміння

14 червня 2003 р. http://postup.brama.com

Тарас КУЗЯК, Всеволод ПОЛІЩУК

Робоча група депутатів Верховної Ради України і Сейму Республіки Польща під час консультацій у Сеймі Польщі узгодила проект українсько-польської парламентської заяви у зв'язку із 60 річницею волинської трагедії.

Прийнято рішення, що проект документа найближчим часом розглянуть і погодять у парламентських фракціях і групах Верховної Ради України і польського Сейму. Якщо цей проект спільної заяви буде узгоджено, то Верховна Рада України і Сейм РП винесуть її на обговорення з метою схвалення в ім'я порозуміння і примирення українського і польського народів.

Як розповів "Поступу" один із учасників робочої групи, народний депутат Микола Жулинський, перед тим, як парламентарі з двох країн зупинилися на одному робочому варіанті, увесь день тривала дискусія. Основною метою, за словами нардепа, було вийти на такий проект, який би максимально відповідав історичній правді і водночас не принижував ні поляків, ні нас, а також щоб Сейм і ВР могли прийняти цю заяву і щоб підписання привело до примирення обох народів.

"Ми категорично заперечували вживання термінів: етнічні чистки, геноцид. Польська сторона вже навіть не ставила питання, щоб називати ОУН-УПА збройною силою, яка чинила злочинні дії проти польського населення. Ми намагалися дійти до такого тексту, який би мав характер порозуміння і примирення. І тому ми там досягли того, що це визнається трагедією двох народів і ніде в тому тексті не покладається вина на український народ чи якійсь військові сили. Я вважаю, що це дуже важливо", -- каже Микола Жулинський.

За його словами, Верховна Рада та Сейм хочуть прийняти заяву одночасно. Однак перед цим її текст винесуть на погоджувальну раду фракцій ВР України, а поляки мають обговорити його у клубах Сейму. Із фракціями українського парламенту робоча група, за словами Жулинського, планує домовлятися у вівторок наступного тижня. Польські колеги також пообіцяли українським депутатам, що вони максимально швидко оприлюднять текст заяви. Тим паче, що для такої оперативності є додаткова причина: у Сеймі є інший текст заяви, який досить різкий і, мабуть, не буде прийнятий українською стороною.

"Ми все намагалися зробити, щоб узгодити поміркований текст, якій принаймні відповідає історичним реаліям, і водночас він мав би бути спрямований у майбутнє. Бо ми все-таки кажемо у тій заяві, що ми б хотіли вийти на універсальну формулу, яка властива для сучасної Європи: "вибачаємо і просимо вибачення". Якщо вона ще й буде прийнята двома сторонами одночасно, то я думаю, що це буде мати великий резонанс у Європі і не тільки", -- резюмує Микола Жулинський.

Волинь 1943: хто винен?

14 червня 2003 р. http://postup.brama.com

Ігор ІЛЬЮШИН

Події на Волині 1943-1944 рр. були складовою загального міжнаціонального українсько-польського конфлікту, що стався за часів Другої світової війни на території спільного проживання українців і поляків (Волинь, Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина). Тому їх бажано розглядати в комплексі з подібними за багатьма показниками подіями у вищезазначених реґіонах, а також у контексті всієї попередньої історії українсько-польських взаємин.

Разом з тим, волинські події мали свою особливість, яка полягала, насамперед, у характері збройних акцій. Об'єктом їх стала, головним чином, польська цивільна сільська людність. До того ж, є разюча невідповідність у кількості українських і польських жертв. За польськими підрахунками, з польського боку впродовж 1943 р. загинуло щонайменше 35 тис. осіб, з яких 18 тисяч -- із встановленими прізвищами. За тими ж підрахунками, з українського боку загинуло до 1-2-х тисяч осіб. Щодо підрахунків української сторони, то остання не готова представити сьогодні свої узагальнюючі дані, оскільки подібних до польських підрахунків в Україні ніхто не провадив.

З огляду на цю особливість, як уважає польська сторона, є підстави для того, аби із загальної картини міжнаціонального конфлікту, а також війни між двома збройними силами -- Українською повстанською армією (УПА) і Армією Крайовою (АК), під час якої обидві сторони чинили військові злочини, все-таки виокремити волинську трагедію.

Спочатку акції українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації, що працювали у службах охорони лісів і держмаєтків (лігеншафтів). Поступово вони поширилися на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на автохтонів. З лютого 1943 р. антипольські акції охопили східні райони Волині - Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський. У червні вбивства поляків поширилися на Дубненський, Кременецький та Луцький райони, в липні -- на Горохівський, Володимирський та Ковельський, а наприкінці серпня -- на останній волинський район -- Любомльський.

Ці акції набули масовості в зв'язку з переходом у березні 1943 р. до УПА близько п'яти тисяч озброєних українських поліцаїв, які до того часу перебували на німецькій службі. До них приєдналася також українська молодь, якій загрожувало вивезення на примусову працю до райху. Після цього розпочався бурхливий розвиток повстанських загонів українських націоналістів бандерівської фракції. Невдовзі остання зміцнилася ще завдяки підпорядкуванню собі збройних формувань своїх політичних противників, зокрема, УПА ("Поліська Січ") Тараса Боровця-Бульби , що з кінця 1942 р. діяла на території Сарненщини і Костопільщини, а також загонів ОУН-Мельника. На середину 1943 р. в УПА налічувалося до 10-12 тисяч чоловік.

Загони УПА підтримувала значна частина місцевої української людності. Причину цього слід вбачати, насамперед, у земельній політиці, яку проводило керівництво ОУН-Б, а саме в розподілі відібраної у поляків землі поміж українських селян. Подібна політика не могла не знаходити прихильного відгуку з боку останніх.

Керівництво ОУН-Б обґрунтовувало антипольські виступи прагненням польських політичних сил до повернення повоєнній Польщі Волині і Східної Галичини; співпрацею частини місцевих поляків з німцями, які пішли на службу до останніх після втечі з неї українців здебільшого з метою отримати зброю і помститися українцям; співпрацею з радянськими партизанськими загонами, які нерідко робили місцеві польські поселення своїми продовольчими базами; вбивствами польськими партизанами українських громадських діячів на Холмщині в попередній період, зокрема, під час проведення німцями тут у 1942 р. за участі українців-працівників німецької адміністрації і поліції переселенської акції і створення німецької осадницької території (т. зв. Гімлерштадту) тощо.

Той факт, що польське населення на Волині було малочисельним (не більше 15-16% від загальної кількості), але воно безвідносно до того прагнуло відігравати тут роль господаря, в тому числі у відносинах з окупаційною владою, тим паче після того, як німецьку поліційну службу полишило близько п'яти тисяч місцевих українців і втекло в ліс, щоб розпочати боротьбу проти цієї ж окупаційної влади, не міг не насторожити українських політичних провідників на Волині і не призвести до загострення й без того напружених українсько-польських взаємин.

Трагізм ситуації, що виникла на Волині, полягав, насамперед, у тому, що нібито цілком спочатку вмотивована з точки зору українських національних інтересів антипольська акція дуже швидко набула небачених за масштабом обертів і надзвичайно кривавого характеру, здійснювалася завдяки участі в ній сільського люду, озброєного тим, що потрапило під руку, в найжорстокіший спосіб і охопила об'єктивно здавалося б загалом безвинних людей, в тому числі старих, жінок та дітей. А це вже був злочин.

Можна сказати й так, що польській людності Волині, а пізніше й Східної Галичини довелося з надлишком розплатитися і за довоєнну помилкову політику урядів ІІ Речі Посполитої щодо українців, і за власні уявлення та погляди щодо тієї політики, які, між іншим, добре відбиті в документації так званої "польської підпільної держави".

В одному з таких документів, а саме у звіті до Варшави, командування АК Львівського реґіону від грудня 1942 р. про настрої місцевих поляків повідомлялося, наприклад, таке: "Ставлення до українців скрізь вороже. У жодній дискусії не проглядається хоча б якийсь політичний реалізм стосовно української справи. Кожна програма, що ставить собі за мету вирішення українського питання, якщо тільки вона передбачає, що господарями на цій землі можуть бути тільки поляки, знаходить всебічну підтримку в тутешньому середовищі. Будь-який проект з надання цим землям політичної автономії приречений на невдачу і будь-хто, навіть найбільш популярна особистість, якщо підтримуватиме його, не знайде тут схвалення". Як то кажуть, без коментарів.

Після генерального виступу проти поляків на Волині 11-13 липня 1943 р., коли майже одночасно загонами УПА було заатаковано понад півтори сотні польських поселень, перші почали шукати порятунок у радянських партизанів. На Волині у складі радянських партизанських загонів воювало кілька тисяч польських селян.

Іншим наслідком масових антипольських липневих нападів стало те, що командування АК Волинського округу нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил, і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА та місцевій українській людності, що брала участь у цих нападах. Зауважимо, що до того часу підпілля АК в Західній Україні головне своє завдання вбачало у підготовці до загального антинімецького повстання, що повинно було вибухнути в слушний для того час. Епіцентром такого повстання мали стати центральні райони Польщі.

На момент прийняття цих заходів у багатьох польських колоніях і селах самооборонні осередки вже існували. Переважна більшість пунктів опору, а серед них, наприклад, і той, що був у Гуті Степанській, не витримали натиску загонів УПА і були знищені. Тільки з небагатьох населених пунктів місцевій польській людності вдалося евакуюватися до міст під охорону німецької адміністрації, або дістатися інших великих осередків самооборони. Поляки тікали через кордон до генерал-губернаторства, або погоджувалися на добровільний виїзд на роботу до Німеччини.

Окрім головного свого призначення -- захисту власної людності -- члени польських баз самооборони і, насамперед, найміцніших з них, вдавалися до акцій іншого характеру. Від середини літа і особливо восени 1943 р. вони організовували "превентивні" напади на упівські осередки і боївки або напади з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА, зрештою, атакували сусідні українські села, вирішуючи таким чином проблему продовольчого забезпечення польської людності. Зрозуміло, що від подібних дій нерідко страждало українське цивільне населення, яке не мало безпосереднього стосунку до антипольських нападів.

Насамкінець підкреслимо, що враховуючи безкомпромісність позицій польського еміграційного уряду і керівництва ОУН-Б у роки війни щодо поступок на користь один одному в територіальному питанні, навряд чи можна вважати, що в них був реальний шанс досягти згоди, налагодити співпрацю і уникнути або принаймні припинити кровопролиття. Та й історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ ще не зрекалися добровільно придбаних раніше земель, або тих, які вони вважали своїми.

Можливо, тільки на завершальному етапі війни, коли для українського і польського незалежницьких рухів стало цілком очевидним, що не завдяки їхнім зусиллям вирішуватиметься питання майбутньої державної приналежності Західної України, постали певні можливості для створення спільного фронту боротьби. Проте було вже пізно.

14 червня 2003 р. http://postup.brama.com

Націоналізм і ксенофобія

Кость БОНДАРЕНКО

Ні ОУН, ні УПА не були притаманні ксенофобія та расизм. Звинувачення ОУН у намаганні підходити до вирішення національного питання із "зоологічними" мірками позбавлені історичної об'єктивності. ОУН від самих початків свого існування ставила питання наступним чином: Україна -- держава української нації, у якій має бути вирішено статус національних меншин та стосунки з сусідніми державами. Кожна нація має право на свою державу. І український націоналізм був звернений не проти конкретних народів чи націй, а проти окупаційної політики тих чи інших держав.

ОУН поводила себе як класична виразниця прагнень бездержавної нації, до того ж "ображеної" позицією великих держав після Першої світової війни. У цьому ОУН надзвичайно подібна до словацьких глінковців, румунської "Залізної Гвардії", білоруських націонал-соціалістів (які стояли на іншій платформі, аніж німецькі націонал-соціалісти) й інших ультраправих сил, які виступали з позицій реваншизму та перегляду результатів Першої світової війни. Такі ж елементи, як імперіалізм чи расизм, хоча й не були визначальними у програмових засадах ОУН, у 30-х рр. жваво дискутувалися серед членства Організації. Це ще більше споріднювало ОУН з іноземними партіями-аналогами.

Якщо умовно розглянути концепцію діяльності ОУН і розбити її на своєрідні "програму-мінімум" (діяльність до досягнення мети - незалежної держави) та "програму-максимум" (форми та методи побудови незалежної держави), то у першому випадку можливі паралелі між ОУН та ірландською Шин-Фейн, а у другому -- між ОУН та Італійською чи Іберійською формами фашизму. Щоправда, і у першому, і у другому випадках паралелі будуть досить умовними: український націоналізм -- це питомо українське явище, яке лише знаходило в іноземних аналогах методологічну основу для своєї діяльності.

Тому у підході до розгляду українського націоналізму необхідно відмовитися від уніфікованого підходу до всіх праворадикальних течій, що існували в Європі у міжвоєнний період. Саме відсутність ксенофобії як визначальної ідеологеми кардинальним чином відрізняє ідеологію ОУН від нацизму чи ідеології хорватських усташів.

Моменти ставлення до нацменшин у майбутній Українській державі дискутувалися у передвоєнний час. Націоналізм сприймався не як протиставлення чужому, а як звеличування свого. Володимир Мартинець, один з ідеологів націоналізму, у 1937 році, у книзі "За зуби і пазурі нації", стверджував, полемізуючи з прихильниками "біологічного" націоналізму, що українські націоналісти можуть виступати проти Польщі як держави, але не проти польського народу чи польської крові. Як приклад, він наводив той факт, що Євген Коновалець був напівполяком (його мати була етнічною полькою), а в складі Проводу українських націоналістів було два чистокровних поляки (Микола Сціборський та Михайло Мушинський). Олег Ольжич-Кандиба пішов далі й у своїх історіософічних працях стверджував, що саме внаслідок проникнення польського елементу в український соціум у XIX столітті українська нація змогла відбутися як така. А Степан Ленкавський, створюючи свій Декалог на початку 30-х років, відмовився від більш радикальних формулювань свого попередника, Миколи Міхновського -- особливо у частині, де "жиди, ляхи і москалі" вважалися природними ворогами української нації.

На самому початку німецько-радянської війни українці неодноразово виступали з критикою німецької національної політики -- особливо щодо євреїв. Хоча це була переважно пасивна критика (К.Гіммельрайх, О.Штуль). Водночас питання ставлення до національних меншин в Українській державі стало предметом обговорення конференції ОУН у липні 1941 року. Під впливом нацизму низка діячів ОУН вимагала впровадження "расового принципу" в організаційну доктрину, однак на ділі расовий принцип не було впроваджено.

Що стосується Волинської трагедії 1943 року, то визначальним у ній став не принцип негативізму у ставленні до поляків як етносу. Фактично склалася наступна ситуація. Керівництво ОУН вимагало чистоти націоналістичної лінії і не терпіло дисидентства. Націоналістична ідеологія і теорія націоналізму населенням сприймалися у вульгарній формі. Вульгарний націоналізм сприймався як один з рушіїв революційної боротьби (якщо населенню неможливо дати ідею у чистому вигляді, нехай вони сприймають її у своєму, простонародному значенні - головне мета). Українські націоналісти (особливо бандерівці) у 1942 році вдалися до ряду популістських заходів, спрямованих на підвищення свого авторитету. Саме цим -- популізмом -- можна пояснити антипольські акції ОУН і УПА у першій половині 1943 року. Існувала українсько-польська суперечка за українські етнічні території, які для Польщі були "кресами всходніми". Існувала негативна реакція українського суспільства на польський режим у 20-30-х роках XX століття. Існував побутовий конфлікт поляків та українців, який базувався на зверхньому ставленні частини поляків стосовно українців. Й існувало питання володіння землею. Усі ці моменти бандерівці вирішили використати з метою піднесення власного авторитету і залучення ширших мас у лави УПА.

Важливо відзначити, що вже до середини 1943 року негативні тенденції в націоналістичному середовищі були повністю ліквідовані, і, починаючи з серпня, ОУН переходить до нової доктрини, серед основних напрямків якої були й пошук контактів з іншими поневоленими народами, створення спільного фронту боротьби проти комуністичного режиму, створення національних відділів в УПА, а також створення Антибільшовицького блоку народів.

Ми не можемо говорити про ксенофобію як один із принципів українського націоналізму. Ми можемо говорити про етнічні конфлікти як певні побічні ефекти військового часу, коли теорія націоналізму, старанно формована "верхами", розходилася із практикою діяльності "низів", а сам український націоналізм піддався певній вульгаризації, яка настає завжди, коли будь-яка теорія починає поширюватися серед мас.