Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Воювати на три фронти УПА не хотіла...

На жаль, спроби українсько-польського порозуміння у роки війни були безрезультатними.

Юрій СЛИВКА, доктор історичних наук

Високий Замок 7.07.2003 №124(2556) http://www.wz.lviv.ua

Коли подумки повертаємось до трагічних подій 60-річної давності на Волині, виникає запитання, чому саме Волинь, а не Східна Галичина, де українсько-польські суперечності були значно гострішими, опинилася в епіцентрі такого жорстокого протистояння?

З початку 1943 року на ділянці Холмщина – Волинь та Східна Галичина склалася надзвичайно напружена військово-політична ситуація, зумовлена, насамперед, співвідношенням збройних сил, які боролися за домінуючі позиції у цьому важливому стратегічному регіоні. Відомо, що на Волині та Холмщині вже з кінця 1941, і особливо у 1942 році, зосереджувалися основні польські та українські військові формування – УПА та АК, а також радянські партизанські загони та значні тилові частини Вермахту. Відчутні зміни у співвідношенні сил між фашистською і антигітлерівською коаліцією воюючих держав на користь останньої, що особливо чітко почало виявлятися після розгрому німецької армії під Сталінградом, позначалися і на ситуації у цьому регіоні. У квітні 1943 року Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом у Лондоні та відмовився визнавати східні довоєнні кордони Польщі. З огляду на це, польський еміграційний уряд та керівництво АК, зокрема 27 Волинської дивізії, розробили план повстання та встановлення у цьому регіоні своєї влади з тим, щоб поставити Радянський Союз перед доконаним фактом відновлення східних кордонів Польщі. Власне тому велася поспішна концентрація Армії Крайової у цьому регіоні. Зазначимо також, що саме у червні 1943 року з дозволу німецьких окупаційних властей було сформовано польську міліцію ґранатову, яку використовували також у боротьбі з українським підпіллям.

У червні, липні та серпні 1943 року німецька окупаційна влада направила проти УПА 10 тисяч солдатів, 10 моторизованих батальйонів, 50 танків та 27 літаків. Ці війська складалися з частин СС, німецької поліції, відділів польської поліції, угорських військ та інших. Це була, по суті, каральна експедиція, спрямована не тільки проти УПА, але й цивільного населення, яка мала на меті “придушити народне повстання на Волині”.

Якщо взяти до уваги, що у 1943 році, крім нацистів, проти УПА активізували боротьбу радянські партизани, зокрема загони Сидора Ковпака, що повернулися з Карпатського рейду, то стане зрозуміло, в якій критичній ситуації опинилося українське підпілля. За цих обставин керівництво УПА аж ніяк не було зацікавлене у тому, щоб одночасно з боротьбою проти двох тоталітарних монстрів відкривати ще третій фронт – збройну конфронтацію з АК, загалом з польським підпіллям. Тому воно докладало багато зусиль для того, щоб не тільки уникнути загострення українсько-польських взаємин, а навпаки, створити союз українських та польських формувань у боротьбі проти двох тоталітарних держав – Німеччини та Радянського Союзу, на, здавалось би, прийнятній для обох народів платформі відновлення незалежної Польщі та України в їх етнографічних кордонах. В ухвалі Другої конференції ОУН (квітень 1942 року) стверджувалося, що українське підпілля виступає “за полагодження польсько-українських відносин на платформі самостійних держав і визнання та панування права українського народу на західноукраїнських землях”.

На початку липня 1943 року ОУН оприлюднила відозву до поляків – винятково важливий програмний документ, в якому переконливо обґрунтовано життєву необхідність об’єднання зусиль українського і польського народів у боротьбі за незалежну Україну і Польщу як визначальну передумову стабілізації міжнародних відносин у повоєнній Європі.

“Москва і Берлін, – читаємо у відозві, – порозумілися і у майбутньому знайдуть спільну мову, якщо йдеться про повалення Української чи Польської держави та поневолення обох народів”.

Між тим українсько-польське протистояння невпинно наростало та вкрай загострювалося, набуваючи що раз масштабнішого характеру кровопролитних сутичок, жертвами яких ставали тисячі людей з обох боків. Власне на хвилі цього озлоблення і виринали кличі ненависті та відчаю: “Українців – за Збруч!” та “Ляхів – за Сян і Буг!”

На зламі 1942–1943 років кривавою ареною польсько-українського протистояння стали Холмщина і Підляшшя, а з весни 1943 – Волинь та частково Східна Галичина, внаслідок чого кількість жертв почала сягати десятків тисяч.

У своїх посланнях до духовенства і народу митрополит Андрей Шептицький переконливо обґрунтував гріховність, людиноненависницький характер таких дій та закликав учасників міжнаціонального конфлікту схаменутися, припинити братовбивчу боротьбу та порозумітися.

У зв’язку з різким загостренням українсько-польських взаємин звернення до народу опублікував Український Центральний Комітет за підписом його голови Володимира Кубійовича. У жовтні 1943 року ОУН у поширюваних інформаційних матеріалах зазначала: “Як по одному, так і по другому – польському й українському – боці знайшлися елементи, що дали себе впрягти свідомо чи несвідомо до чужого воза і виконували роботу, що, крім шкоди для національних інтересів власних народів, нічого іншого принести не може”. Тому провід ОУН “осуджує акти взаємних убивств, звідки вони не походили б” і заявляє, що “ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими вбивствами не мають”.

З інформації від 21 січня 1944 року випливало, що вже півроку відбувалися переговори між представником ОУН та Союзом збройної боротьби з метою примирення та співпраці обох народів щодо відбудови їх суверенних держав. 8–10 березня 1944 року українсько-польські переговори проходили у Львові в будинку НТШ на тодішній вулиці Чарнецького (нині Винниченка, 24). Підсумком цих переговорів став спільний протокол з 20 пунктів. Обидві сторони стверджували, що мають спільних ворогів і визнають стан польсько-українського напруження шкідливим та зобов’язуються припинити як внутрішню, так і зовнішню діяльність, неприхильну визвольним змаганням обох народів. Польсько-українські переговори тривали ще у травні та червні.

На жаль, українсько-польські переговори з метою пошуків шляхів примирення істотно не вплинули на пом’якшення збройної конфронтації між двома народами, внаслідок чого продовжували зростати тисячі жертв з обох боків. Свідченням цієї непримиренності була, зокрема, листівка “Комітету визволення Львова”, опублікована в липні 1944 року за кілька днів до вступу радянської армії. Листівка містила такий заклик до АК: “Вояки! Ідете карати! Але не ворога, а бунтівника. Не вояка неприятельського, а бандита… Українська “інтелігенція”, яка стоїть на чолі катів, як і богохульні українські попи, що закликають до різні, є такими самими злочинцями, як і українські хлопи, що йдуть з ножами і сокирами… Тільки тверда, немилосердна рука польського вояка може врятувати східні землі для Польщі, вигубити злочинців, показати, що польський народ є гідний незалежного життя”. З цього заклику не випливало, чи український народ теж достойний такої незалежності.

Відомо, що погляди української та польської сторін щодо причин та наслідків українсько-польського протистояння періоду Другої світової війни різняться.

Будь-який спрощений чи однобічний підхід, якими б добрими та благими намірами його автори не керувалися, не дасть бажаних результатів, бо заганяє, по суті, пошук правди в глухий кут й загалом не тільки не сприяє замиренню, а навпаки – підштовхує та провокує пошуки чергових аргументів до взаємного звинувачення та спроб виявити-таки єдиного і конкретного винуватця. Це не згладжує, а нарощує конфронтаційну напругу у відносинах між двома народами. Не забуваймо, що на меморіальній дошці, встановленій ще 1999 р. у католицькій катедрі Варшави, є такі слова: “Пам’яті поляків, замордованих у понад 2000 населених пунктів Волині і південно-східних кресів Речі Посполитої у 1939-1947 рр. українськими націоналістами ОУН-УПА”. Крім того, у Варшаві на спорудженому пам’ятнику “десяткам тисяч волинських краян, яких нам не було дано оберегти від різні вояками самооборони і Армії Крайової”, пропонується написати ще й таке: “Внаслідок терору і людиновбивства, вчиненого українськими націоналістами, головно з ОУН–УПА, над польським населенням закатовано 60 тисяч поляків”. Не важко спрогнозувати, яку перспективу матиме українсько-польське примирення, загалом доля подальших взаємин двох народів, якщо і українська сторона почне встановлювати такі меморіальні дошки, правда, з цілком іншим, протилежним змістом.

З приводу можливого подібного подальшого розвитку польсько-українських взаємин має цілковиту рацію відомий польський дослідник українського питання Ришард Тожецький, який застерігає: “Сьогодні різні невідповідальні елементи висувають різні дурні пропозиції побудови пам’ятників з гострими написами. Якщо це робимо, то підписуємо власноруч політичне “харакірі” собі у польсько-українських стосунках. І замість думати про примирення, щоб, з одного боку, спертися на Євросоюз, а з другого, на Україну, то матимемо на хребті Росію. Українці, зрештою, теж. Отже, це не лежить ані в українському, ані в польському інтересі”. І далі: “Святкування – чергове політичне “харакірі” зі сторони Польщі. Чи таким чином хочемо прагнути до порозуміння? Як можна авантюрами, які появляються зараз навколо волинського питання, будувати наше спільне майбутнє? Не можна допускати до загострення ситуації. Якщо деякі “мислителі” – вузьколобі політики – допустять до цього, то усі ми програні”.

Як справедливо зазначає кардинал Любомир Гузар: “Ми не повинні виховувати покоління за поколінням у взаємній ненависті. Отже, треба собі сказати “Стоп” і будувати взаємини між Україною та Польщею на засадах глибокого і щирого пошанування прав та національної гідності обох народів.

“Це вам за Волинь!..”

Двадцять років сини вбитого українського священика сподівалися на справедливість польської Феміди.

Високий Замок 7.07.2003 №124(2556) http://www.wz.lviv.ua

“Шановна редакціє! Звернутися до вас із листом мене примусила галаслива антиукраїнська кампанія, яка розгорнулася у Польщі у зв’язку з наближенням 60-річчя трагічних подій на Волині, коли загинули тисячі мирних жителів - і українців, і поляків. Мають рацію ті історики, які звертають увагу на витоки цього жорстокого збройного протистояння. Але я хочу звернутися до подій, які розгорнулися після 1943 року. 6 березня 1945 року у селі Скопів Підкарпатського воєводства у Польщі було скоєно звіряче вбивство місцевого пароха, священика Івана Дем’янчика, та його сім’ї. Організатором цього вбивства був польський ксьондз - вікарій міста Бабіце Підкарпатського воєводства Валентин Журавський. За свідченням багатьох мешканців села, польські міліціонери, які здійснили напад на мирне українське село, чинили розправу над невинними людьми з вигуками “Це вам за Волинь!”. Зазначимо, що сам отець Іван Дем’янчик і його родина ніколи не відчували і не сповідували ненависті до поляків, яких відповідно до перепису 1938-1939 років у селі було майже у три рази менше. У школі він навчав польських і українських дітей християнської релігії. В екстремальних випадках хрестив польських немовлят, сповідав і причащав тяжко хворих польських жителів (у Скопові не було ні польської школи, ні костелу, ні римо-католицької парафії). Крім душпастирської діяльності, отець Дем’янчик, маючи ще й аграрно-ветеринарну освіту, передавав свої знання українським і польським селянам, а найбіднішим ще й допомагав матеріально, інвентарем та кіньми... Як кажуть, за моє жито мене й вбито... Одна із трьох вбитих польськими садистами доньок пароха - Мирослава Дем’янчик - була засновником і багаторічним директором місцевої школи. Вона не лише вчителювала. Як медсестра на громадських засадах ходила у будь-яку пору року і у будь-який час від хати до хати, надаючи людям першу медичну допомогу без огляду на національність і релігійну належність.

Зважаючи на те, що польська Феміда навіть не думала займатися справою вбивства сім’ї отця Дем’янчика, троє його синів - Борис, Микола та Юрій - протягом 1946-1966 років неодноразово зверталися до відповідних органів Радянського Союзу і Польщі з вимогами провести слідство і покарати винних. Як правило, отримували у відповідь формальні відписки. Але врешті-решт за дорученням генерального прокурора Польщі розслідуванням очевидного вбивства зайнялися слідчі прокуратури Жешувського воєводства. Це був хоч і маленький, але поступ до справедливості. Слідство тягнулося дуже довго. Слідчі не шукали вбивць, вони намагалися їх виправдати. І все ж таки слідство встановило, що вбивство і пограбування було здійснено групою озброєних людей у кількості десяти осіб - польських міліціонерів та жителів довколишніх сіл. Але слідство не захотіло з’ясувати, яку роль відіграв у цьому, з дозволу сказати, “слуга Божий” ксьондз Журавський.

Брати Дем’янчики зверталися з листом і до примаса Польщі кардинала Вишинського. Як і слід було очікувати, примас не відлучив ксьондза від Церкви, не піддав його анафемі. Натомість кардинал Вишинський відіслав потерпілих до молитви “Отче наш”, порадив простити одне одному провини і забути про минуле, думати про майбутнє. Ніби гарні слова... Але хто, як не поляки, знову почали сипати сіль на старі рани, вимагаючи покаяння за Волинь? А чи почули ми слова покаяння за тисячі невинно убієнних українських селян, за отця Івана Дем’янчика та його родину?

Анатолій КІЦ, м. Львів