Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Юрій Сливка

Не ворушити старі рани!

Волинську трагедію не можна виривати із загального контексту українсько-польських відносин.

http://www.wz.lviv.ua Високий Замок 19.05.2003 №91(2523) 

На зламі другого і третього тисячоліть, коли український народ, після багатьох віків національної дискримінації та приниження, внаслідок тривалої і жорстокої боротьби таки відновив свою державну незалежність і соборність, на його адресу знову посипалися звинувачення у провинах перед учорашніми поневолювачами. Дивно, але народу, який ніколи не зазіхав на чужу територію, а отже, і не поневолював інших, його сусіди постійно виставляють якісь претензії та порахунки.

Прикро, але і в сусідній Польщі є певні сили (а де їх нема), які періодично ворушать болючі рани непростих багатовікових українсько-польських взаємин. Цього разу приводом до розгортання великомасштабної акції обрано трагічні події 1943–1944 років на Волині, внаслідок яких з обох сторін загинули тисячі невинно убієнних, у тому числі дітей та людей похилого віку.

Відзначимо також не зовсім коректну, з нашої точки зору, спробу вирвати той чи інший епізод в українсько-польському протистоянні (у даному випадку події 1943–1944 років на Волині) із загального контексту непростих взаємин двох народів впродовж тривалого історичного часу, особливо ХХ століття. Такий підхід не дає можливості з’ясувати витоки того чи іншого конфлікту, а отже, визначити справжні причини виникнення та мотиви й цілі його організаторів і учасників. “На такі роковини, – слушно зазначає видатний польський громадсько-політичний діяч Яцек Куронь, – я дивлюся зі змішаним почуттям. Загиблим ми повинні віддати честь: ми мусимо про них пам’ятати. Однак якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і таким чином даємо сфальшовану картину польсько-українських взаємин”.

Нагадаємо, у процесі колонізації України Польщею переважна частина земель опинилася в руках польських магнатів, а у 20–30-х роках ХХ століття була переважно розпарцельована між польськими осадниками – військовими та цивільними. Адже й ендеки, і пілсудчики в процесі проведення земельної реформи керувалися такими принципами: “польську землю - у польські руки” та “скільки землі, стільки й батьківщини”. Саме ця соціальна ситуація надзвичайно ускладнювала і загострювала українсько-польські взаємини, надаючи їм, окрім суто національного, ще й гостро соціального характеру.

За таких обставин годі було сподіватися, що цей складний клубок українсько-польських суперечностей вдасться легко розплутати. Свідченням цього були безуспішні спроби українських та польських політичних партій, зокрема у середині 30-х років, нормалізувати ці взаємини. Після окупації 1939 року Польщі Німеччиною, а у 1941 році й України, українсько-польські відносини ще більше ускладнилися, причому, також не без участі Німеччини та Радянського Союзу, які вміло підігрівали ці суперечності у власних геополітичних цілях. Тому внаслідок цілого ряду обставин українсько-польські взаємини були приречені на різке загострення, в центрі якого опинилися головно збройні формування обох народів – УПА та АК, а жертвами стали тисячі й тисячі українців та поляків.

Щодо позиції керівників польського підпілля, насамперед еміграційного уряду в Лондоні та створеної ним Армії Крайової, можна без перебільшення стверджувати, що всі впливові тодішні польські політичні сили виступали за відновлення кордонів Польщі 1939 року, а отже, й збереження в її складі Східної Галичини та Західної Волині.

Незважаючи на неодноразові звернення керівництва ОУН та УПА налагодити польсько-українські взаємини на платформі спільної боротьби проти тоталітарних режимів, еміграційний лондонський уряд, а також керівництво Армії Крайової, настирливо продовжуючи відстоювати відновлення довоєнних кордонів польської держави, фактично ігнорували ці заклики і тим самим ускладнювали власне становище у Східній Галичині та Волині. Як згадує безпосередній учасник тих подій польський генерал Мар’ян Голембійовський, після арешту головних дійових осіб проголошення Акту незалежності України в керівних колах ОУН дійшли висновку, що “єдиним союзником у боротьбі за вільну Україну може бути тільки Польща”, і тому шукали засобів полагодження польсько-українських взаємин, але не зустріли порозуміння польської сторони. У серпні 1942 року генерал Сікорський на запитання про його бачення польсько-українських відносин відповів так: “Українців передам Сталіну”, зрозуміло, що без території. Такою ж, на думку Голембійовського, була й позиція керівництва АК, зокрема 27 Волинської дивізії, що й зумовило “варту жалю польсько-українську боротьбу” та “страшні взаємні вбивства.., якими були задоволені та мали інтерес і користь Німеччина і СРСР”.

Саме у той час виринув клич: “Українців - за Збруч!”

УПА, загалом український національно-визвольний рух з початку 1943 року опинився у вельми скрутній ситуації. Після того як українці покинули окупаційні поліцейські структури, а ОУН оголосила усіх тих, що тією чи іншою мірою співпрацюють з фашистськими чи радянськими органами, ворогами українського народу, проти УПА посилилася боротьба, насамперед Вермахту. Загалом, у тій критичній ситуації проти УПА вели активну збройну боротьбу всі три її опоненти: Німеччина, Радянський Союз та польське підпілля, зокрема АК. 18 травня УПА опублікувала звернення “Польські громадяни”, у якому зазначала, що саме тоді, коли українці вийшли з окупаційних структур, “ви перші охоче зголосилися на їх місце і допомагаєте німцям здійснювати бандитську роботу. Сьогодні ви є сліпим знаряддям у німецьких руках проти нас. Нині на тій службі стараєтеся всілякими способами знищити нас, всю свою ненависть та гнів направляєте проти українського народу. Ви нині стаєте головними підпалювачами наших сіл та розстрілювачами нашого населення, але пам’ятайте, якщо загал польської громадськості не вплине на тих, які пішли до адміністрації, на фольксдойчів у поліцію та не вплине на те, щоб вони покинули ці місця, то гнів українського народу виллється на тих поляків, котрі мешкають на українських землях. Кожне наше спалене село, кожна наша жертва, спричинена вами, відіб’ється на вас” .

Власне, ще 22 квітня 1943 року комендант АК Волинського округу полковник К.Бомбінський зазначав: “Упродовж вже двох тижнів польське населення на Волині зазнає варварського мордування, яке коять стосовно цілих родин українські різуни. Мені відома рука, котра пхає українську людність до самовбивчої боротьби проти своїх співвітчизників польської національності на спільній батьківській волинській землі. Цілком зрозуміло, хто може отримати користь від цього внутрішнього безладдя. Це ж німецькі окупанти, яким простіше поневолити край, коли окремі групи населення між собою борються”.

Українсько-польське протистояння невпинно наростало та вкрай загострювалося, набуваючи щораз масштабнішого характеру кровопролитних сутичок, жертвами яких ставали тисячі людей з обох боків. Власне на хвилі цього озлоблення і виринали кличі ненависті та відчаю: “Українців – за Збруч!” та “Ляхів – за Сян і Буг!”

На початку липня 1943 року ОУН звернулася до поляків з листівкою, в якій було окреслено платформу спільної боротьби українського та польського народів за відновлення державної незалежності Польщі та України. У відповідь на це звернення Крайова політична репрезентація 30 липня у підпільній газеті “Naszi Ziemie Wschodnie” опублікувала “Відозву до українського народу”, в якій звинувачувала українців у співробітництві з німецькими, як і радянськими окупантами 1939–41 років і вимагала засудити вбивства поляків на Волині. Водночас у відозві стверджувалося: “Маємо спільних ворогів, тому станьте на нашому боці до боротьби з ними”. Відозва закінчувалася такою заявою: “Розуміємо та доцінюємо прагнення українського народу створити незалежну Україну. Одначе заявляємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої. Гарантуємо на тих землях повний і свобідний розвиток української людности на засадах свободи та рівности громадянських прав і обов’язків” .

Українсько-польські переговори з метою пошуків шляхів примирення істотно не вплинули на пом’якшення збройної конфронтації між двома народами, внаслідок чого продовжували зростати тисячі жертв з обох боків.

Відомо, що погляди української та польської сторін щодо причин та наслідків українсько-польського протистояння періоду Другої світової війни різняться. Найбільш радикальна частина польської громадськості переконана, що кровопролиття – цілеспрямована акція, організована українцями з метою вигнати поляків з Волині та Східної Галичини, тобто з т.зв. східних кресів, що причиною виникнення конфлікту була діяльність українських націоналістів, насамперед УПА, які й здійснили “геноцид щодо польської людности Волині в 1939–1947 роках”. Власне, головним чином за таким сценарієм у Польщі заздалегідь розпочалося відзначення 60-річчя трагічних подій на Волині 1943–1944 років. Була спроба нав’язати саме такий сценарій відзначення цих подій і українській стороні на рівні наукових установ та державних відомств.

Мусимо щиросердно признатися, що українські історики, з цілого ряду причин об’єктивного і, головним чином, суб’єктивного характеру тривалий час глибоко не досліджували цей вельми суперечливий і драматичний аспект українсько-польських взаємин періоду Другої світової війни. У зв’язку з цим вони загалом виявилися у дещо нерівному становищі зі своїми польськими колегами, в яких є різноманітні публікації з цієї проблеми. “Українці, – слушно зазначає Леонід Кравчук, – не провели такої фундаментальної роботи, як поляки, в даному випадку ми, швидше, перебуваємо у сфері емоцій, ніж у сфері історичного документального аналізу”. Тому виступи українців мають переважно оборонний характер. Зазначимо також, що маніпулювання заздалегідь неправдивою інформацією про кількість жертв, штучно збільшуючи втрати однієї та применшуючи втрати іншої сторони, неприпустиме і аморальне.

Не випадково саме така, вкрай небажана і небезпечна перспектива подальшого розвитку українсько-польських відносин викликає найбільше занепокоєння широкої громадськості та державних структур України. Незважаючи на неоднакові погляди щодо причин та наслідків Волинської трагедії, на різних рівнях лунають заклики зробити все, щоб уникнути подібного ходу подальших подій. Заступник секретаря Ради національної безпеки й оборони України Валентина Гошовська вважає, що “Сучасні євроінтеграційні процеси, які покликані сформувати нову архітектоніку європейської безпеки та духовного відчуття “нової Європи”, дають реальну можливість використати 60-ту річницю Волинської трагедії для історичного примирення між нашими народами, припинити негативну практику екстраполяції образу історичного минулого на ХХІ століття, а відтак спрямувати розвиток українсько-польського співробітництва в якісно нове європейське русло”.

Сподіваємося, що український та польський народи, збагачені досвідом драматичних взаємин впродовж багатьох століть, виявлять мужність та мудрість і зроблять далекосяжні висновки з трагічних подій минулого, не допустять їх повторення та будуватимуть свої відносини на засадах глибокого і щирого пошанування прав та національної гідності кожного народу.

Юрій СЛИВКА - Доктор історичних наук, професор, завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України