Ї:
дискусія |
Ї:
дискусія |
|
Написати відповідь
“Поминаймо у скорботі, а не в гніві...”Борис КОЗЛОВСЬКИЙ 27.05.2003 №97(2529) Польські й українські науковці закликають не використовувати трагічні сторінки історії для розпалювання ворожнечі між нашими народами. “Лише Господь може вибачити тих, хто порушив заповідь “Не убий” Конференція українських і польських істориків, що протягом трьох днів тривала у Луцьку, не набула належного резонансу. Представництво на цій зустрічі було не таким, як очікувалося. Запрошували, зокрема, секретаря Ради національної безпеки і оборони України Євгена Марчука та керівника Бюро національної безпеки при президентові Польщі Марека Сівеца, сподівалися на приїзд великої групи народних депутатів України і польського сейму... На думку деяких учасників конференції, урядові чини і політики високого рангу, насамперед у нашій країні, не приїхали до Луцька через те, що надто великими є у них розбіжності в оцінці трагічних подій на Волині шістдесятирічної давності та можливої відповіді офіційного Києва на вимоги і пропозиції Варшави щодо відзначення цієї дати на державному рівні. Як відомо, не лише окремі українофоби серед польських політиків та істориків, але й доволі широкі верстви населення Польщі, насамперед так звані кресов’яки (ті, хто у різний час був депортований з Волині й Галичини), звинувачують українське озброєне підпілля у геноциді польського населення у 1943-1944 роках і вимагають від нашого Президента не лише вибачення, але й покаяння від імені українського народу. Від учасників конференції доводилося чути про те, що нібито глава президентської Адміністрації Віктор Медведчук підштовхує Леоніда Кучму до одностороннього вибачення. Натомість Євген Марчук вважає, що можна говорити лише про взаємне вибачення й примирення. Такої позиції дотримується більшість українських істориків і політиків. “Ми не будемо посипати голови попелом і витискати із себе каяття”,- говорив мені перед поїздкою до Луцька академік Ярослав Ісаєвич. У багатьох доповідях українських істориків виразно звучала думка про те, що криваве протистояння на Волині не можна виривати із контексту усієї драматичної історії українсько-польських відносин. З таким підходом солідаризується відомий польський політик Яцек Куронь: “На такі роковини я дивлюся із змішаним почуттям. Загиблим ми повинні віддати честь, ми мусимо про них пам’ятати. Однак, якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і таким шляхом подаємо сфальшовану картину українсько-польських взаємин”. Тяжко визнавати свою відповідальність і провину... Один із промовців, виправдовуючи небажання обидвох сторін просити вибачення за волинську трагедію, за невиправдану жорстокість, масові вбивства невинних людей - і поляків, і українців - оперував біблійною мудрістю: “Тільки Господь може вибачити тих, хто порушив заповідь “Не убий”. Хто почав першим? Конфлікт чи етнічна чистка? Зазначимо відразу: з польської сторони на конференцію приїхали не шовіністично налаштовані щодо України історики, а більш-менш помірковані науковці, які вже пройшли “обкатку” на кількох подібних конференціях і “круглих столах”. Найбільш авторитетним серед польських гостей, як видалося авторові цих нотаток, був професор Владислав Філяр. Він родом з Волині, воював з німцями у складі 27-ї піхотної дивізії Армії Крайової. Основні положення його доповіді зводилися до спростування тези про те, що на Волині мав місце збройний конфлікт між загонами УПА й Армії Крайової. 27-му дивізію, яка діяла на теренах Волині, утворено у 1944 році. А загони УПА, за твердженням пана Філяра, розпочали репресії проти мирного польського населення 11 липня 1943 року. В один день вони почали знищення 160 польських поселень. Професор Філяр наполягав на тому, що слід говорити не про українсько-польський конфлікт і протистояння збройних формувань, а про сплановану проводом ОУН і командуванням УПА етнічну чистку польського населення Волині. Майже усі польські історики твердять, що першими почали українці. Натомість волинський краєзнавець Ярослав Царук об’їхав усі села Володимир-Волинського району і записав сотні розповідей місцевих жителів. Вони свідчать, що на Волині був спокій до тієї пори, поки поліція була українською. Але у березні 1943 року (коли посилилися репресії фашистського режиму проти українських націоналістів) вона зі зброєю пішла у ліси, щоб влитися у загони УПА. У поліцію масово зголошувалися поляки, і вже 20 травня до села Нехвощі Володимир-Волинського району вдерлися німці й озброєні поляки. Цього дня було знищено 11 українських селян, у тому числі двоє дітей, спалено 12 дворів. Академік Ісаєвич вважає, що перші напади, перші вбивства українці вчиняли проти поляків - прислужників окупантів, поліцейських, службовців німецької адміністрації. На думку професора Волинського університету Миколи Кучерепи, професора з Києва Ігоря Ільюшина, шукати відповідь на запитання “Хто почав першим?” вже неможливо і недоцільно. Винні обидві сторони, передовсім керівники польського та українського збройного підпілля. Є чимало документальних свідчень того, що емігрантський уряд Польщі у Лондоні послідовно ставив завдання своїм збройним формуванням боротися за повернення тих західноукраїнських земель, які за пактом Молотова-Ріббентропа у 1939 році увійшли до складу Радянської України. Поляки мали надію, що Сталін перегляне домовленості з Гітлером, і повоєнну Польщу буде відновлено у кордонах до вересня 1939 року. За твердженням істориків, подібні обіцянки Сталін міг давати польським керівникам у найважчий для себе час, коли німці стояли під Москвою... Після Сталінградської битви у нього вже були інші плани щодо перекроювання карти Європи. Та лідери Польщі в еміграції не втрачали надій. Вони передбачали проведення після перемоги над Німеччиною плебісциту серед населення Волині щодо державної приналежності. Якщо українського населення буде набагато менше, то збільшуються шанси приєднання цього краю до Волині. А між тим у 1943 році кількість поляків на Волині становила лише десять відсотків... Професор Сергійчук обстоює думку, що саме емігрантський уряд Польщі провокував етнічну чистку українського населення... Щодо етнічної чистки серед поляків, то українські історики категорично заперечують таке визначення. Може йтися тільки про військові злочини з обох боків. І тільки професор Богдан Осадчук із Берліна не з трибуни, а в інтерв’ю сказав: “Мусимо таки визнати - то була етнічна чистка...”. 75-річний професор Євген Стахів зі США був найстаршим серед учасників конференції. Його батьки потерпіли від сумнозвісної операції “Вісла”. Мама у 1951 році померла у польській тюрмі. І, тим не менше, Євген Стахів вважав за необхідне сказати: “Я - українець, і мій обов’язок засудити ті злочини, що ми чинили проти мирного польського населення. Обов’язок поляків - засудити злочини поляків”. Професор Львівського національного університету імені Івана Франка Леонід Зашкільняк свою доповідь “Позиція польського еміграційного уряду щодо польсько-українського конфлікту на Волині” закінчив словами: “Помилки польських політиків в українському питанні не знімають відповідальності за волинські події і з провідників українського національного руху, які своїми діями спровокували ганебні акти поборювання польського цивільного населення і спричинили певне падіння престижу українського національного руху на міжнародній арені”. “Хочу, щоб при зустрічі поляк убив українця...” Професор Острозької академії Володимир Трофимович переконливо довів, що українсько-польський конфлікт “був подарунком долі для окупантів”. Він мав на увазі і більшовиків, і німецьких окупантів. Нацисти у різний час міняли тактику стосунків з провідниками ОУН і УПА, а також з польським підпіллям, виходячи зі становища на фронтах і своїх тактичних міркувань. Фашистська верхівка загравала і з українцями, і з поляками. Москві було вигідне взаємне поборювання. Їй не були потрібні ані незалежна Польща, ані незалежна Україна. Так само, як і німцям. За генеральним планом “Ост” протягом 30 років мало зникнути 65 відсотків українців, 75 відсотків білорусів, 85 відсотків поляків. Адже вони, за теорією расизму, були “нижчою” расою... Широковідомі слова рейхскомісара України Еріха Коха: “Хочу, щоб при зустрічі поляк убив українця і навпаки - українець убив поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, то буде те, що я хочу...”. І до нападу фашистів на Радянський Союз, і після початку війни з обох боків робилися спроби припинити конфлікт, налагодити спільну боротьбу проти більшовиків і нацистів, велися таємні переговори керівників українського національного руху і польського підпілля. Але, на жаль, вони не увінчалися успіхом. Надто діаметральними були інтереси... Професор Львівського національного університету імені Івана Франка Степан Макарчук (він родом з Рівненщини) стверджує, що у масі своїй українське населення Волині не було настроєне вороже до поляків і не вело з ними етнічної війни. Селяни засуджували насильство з обох боків. Степан Арсентійович навів такі факти. Навіть відомий українофоб Ришард Шавловський у передмові до антиукраїнської книги Владислава і Єви Семашківих посилається на інформацію цих авторів. Вони зафіксували 700 випадків, коли українські селяни переховували у себе поляків, рятуючи їх від розправи бойовиків УПА... Щоправда, пан Шавловський вважає, що це “краплина у морі”... Доцент Франкового університету Степан Трохимчук написав брошуру про події на Волині. Його батько цілу зиму переховував у себе польську родину... До чого домовилися? Професор Володимир Сергійчук був основним опонентом польських істориків. Він вважає, що цю конференцію не варто було проводити. Мовляв, ні наші, ні польські історики до неї не готові, оскільки не вивчили, як слід, великі масиви матеріалів в архівах Луцька, Рівного, Києва, Москви... Володимир Сергійчук передбачає, що через десять років польська сторона вже не буде ставити питання про відзначення 70-річчя трагічних подій на Волині. Мовляв, наші історики на основі архівних документів доведуть полякам, що жертв волинської трагедії з української сторони було значно більше. У такій постановці питання відчувається підтекст конфронтаційності... Мені особисто більше імпонує миролюбна позиція академіка Миколи Жулинського. Він нагадав слова великого поляка Збігнєва Бжезинського, які він сказав у Львові під час вручення йому посвідчення почесного громадянина міста: “Як Польща, наслідуючи німецько-французьке примирення, домоглася примирення з Німеччиною, так і Україна, наслідуючи ці приклади, повинна прийти до примирення з Польщею”. Інакше і не може бути, вважає академік, у сьогоднішній Європі, яка будує свій спільний дім, спираючись на взаємне порозуміння, взаємопрощення і примирення. Свій виступ Микола Жулинський закінчив словами: “Поминаймо у скорботі, а не в гніві”. Учасники конференції прийняли спільну ухвалу. Минуле, на їхнє переконання, слід залишити історикам. При Луцькому університеті планується створити кафедру українсько-польських студій, де вивчатимуть і проблеми наших відносин періоду Другої світової війни. А головний пункт ухвали містить заклик до громадськості обох країн не використовувати трагічні сторінки нашої спільної історії для розпалювання ворожнечі між українським і польським народами. Завершити ці нотатки хотів би словами Тараса Шевченка з поеми “Гайдамаки”: Серце болить, Президенти України Леонід Кучма і Польщі Олександр Кваснєвський 11 липня візьмуть участь у заходах, присвячених пам'яті жертв етнічних зіткнень українців і поляків на Волині в 1943 році. Про це “Українським новинам” повідомило джерело в дипломатичних колах. Місцем проведення заходів буде Волинь, але точного місця ще не визначено. Раніше Леонід Кучма заявив, що Україна і Польща досягли домовленості про підготовку заходів для гідного вшанування пам'яті жертв трагічних подій. |