на головну сторінку незалежний культурологічний часопис «Ї»

Жанна Ковба

Парох Перемишлян і Майданека

Це син одного народу, що загинув на землі іншого народу,  а відібрано йому життя за те, що хотів допомогти третьому народу.
Там, де є святі, вже немає кордонів.
Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар

Для читачів часопису «Єгупець» у контексті заголовка та епіграфа слова патріарха і потребують, і не потребують пояснень.

Не потребують, бо назва Майданек закарбована у серцях кожного єврея та й багатьох українців, поляків, не потребують, бо йдеться, очевидно, про сина українського народу, який загинув.

А ось тут потрібні пояснення. З огляду на роки безоглядної атеїзації для багатьох, очевидно буде незнайомим слово «парох», можна передбачити, що мало хто здогадуватиметься, про які ж то другий і третій народи йдеться, не всі можуть знати, де ж ті Перемишляни.

Парох – галицьке означення парафіяльного священика. Парафія (парохія) – місцевість, де живуть вірні і священики церковно-адміністративної одиниці. Отже Перемишляни – містечко у Галичині за 50 км від Львова, парафія, де служив парохіянам син українського народу отець Еміліан Ковч.

У 1944 році він загинув не так вже й далеко від Перемишля «на землі іншого народу». Майданек розташований на окупованій нацистами польській землі. Це був один із жахливих таборів смерті, створених окупантами.

Загинув парох Перемишлян, бо намагався рятувати своїх земляків-євреїв, яких нацисти поголовно позбавляли життя лише тому, що ті народилися євреями.

Лише через багато років по війні про пароха Перемишля згадають українці й поляки, його вшанують євреї званням «Праведника України», його проголосить блаженним-святим папа Іван Павло ІІ, вказавши, що він – одна з постатей, «котра нас об’єднує».

Але і нині про отця Ковча мало знають навіть у Галичині, що й казати про пересічних мешканців Донецька, Харкова та інших міст.

Хто ж він такий, нині блаженний Еміліан Ковч? Чому греко-католицький священик допомогав євреям і загинув у Майданеку?

Він народився 20 серпня 1884 р. в селі Космач Косівського повіту на Станіславщині. Дивовижне своєю красою, але бідне гірське село, небагата родина священика. Цікаві етнічні корені отця Ковча. Батько Григорій (1861-1919) українець, помер від тифу, капеланом Української Галицької Армії, далеко від Космача у Старокостянтинові. Мати – Марія з дому Яскевич – походила з німецького роду (по матері) Вольфельд.

Отець Григорій спромігся дати освіту допитливому Еміліану. Спочатку віддав його до початкової школи у Косові, потім у Кіцмані. Як непересічно здібного, хлопця одразу прийняли до української гімназії у Львові. У 1905-1910 рр. навчався у Римі, де здобув добру філософську й богословську освіту. Двадцять шостого жовтня молодий випускник Римської колегії одружився з Марією-Анною Добрянською, донькою буковинського священика. У 1911 р. Еміліан Ковч був висвячений на священика єпископом Станіславської єпархії Г. Хомишиним.

Молодий, освічений священик міг зробити блискучу богословську кар’єру. Але доля склалася так, що з самого початку обрав душпастриське служіння. Це був нелегкий шлях. Спочатку рік був парохом у Підволочиську. У 1912 році дав згоду на служіння у провінції Казарец у Югославії серед вбогих українських переселенців.

У розпал воєнного лихоліття в 1916 р. повернувся до Галичини. Якийсь час був помічником пароха у парафії Серники Горішні Рогатинського повіту. У 1919 р. з власної волі, покинувши жінку і малих дітей, стає військовим духівником – капеланом Бережанського коша Української Галицької Армії. Пояснював свій вчинок просто: «Вояк на лінії фронту почуває себе найкраще, коли бачить там теж лікаря і духівника».

Сотник УГА Роман Долинський пізніше згадував: «Не було кутка в коші, де б наш духівник не з’являвся кілька разів на день кожного ранку, відслуживши літургію, поспішав до шпиталя. Щодня можна було його бачити на полі вправ, у канцелярії, у казармах, де він був чи не найкращим помічником виховної праці». А ще запам’ятались воякам жарти отця: «Ви ж знаєте, панове, я свячений, а свяченого куля не так легко бере». Якась правда була у тому, бо як інакше можна пояснити, що отець вижив у тій війні. Вояки УГА разом з капеланом потрапили в полон до більшовиків. Багато полонених розстріляли на місці, решту у вагонах для худоби повезли кудись на Схід. На якійсь станції поїзд спинили, щоб «очистити» від померлих. Отець звернувся до вартового й пояснив, що мусить жити й молитися за вмираючих, а сам гине від спраги й задухи, попросив випустити його, щоб набрати води. Вартовий дозволив. О.Еміліан швидко повернувся, поїзд вже рушав. Перед самим його носом вартовий зачинив двері й гукнув: «Батюшка, пам’ятай молитися за Луку». Блукаючи полями, отець Ковч зайшов у село, де його знову схопили й долучили до полонених УГА, призначених польовим судом до розстрілу. Під вечір смертників погнали в недалекий лісок, змусили копати для себе ями. Потім вишикували, наказали обернутися до солдат плечима і вже готові були стріляти. Священик Ковч голосно прочитав молитву, вискочив і всі полонені, мов по команді, кинулися тікати. Потім був іще один полон, вже польський. Від розстрілу отця врятував ксьондз, взявши на себе відповідальність за перебування Ковча у таборі полонених. У тому таборі щодня гинули від тифу, дизентерії десятки вояків УГА. Отець, як міг, виконував свої священичі обов’язки, поки сам не звалився. Двічі перехворівши тифом, Еміліан Ковч чудом вижив, хоч виглядав, як зчорнілий скелет. Коли дістався дому, дружина, побачивши чоловіка, зомліла.

У 1922 році почалася нова сторінка у житті Еміліана Ковча. Він стає парохом парафії Перемишляни і прилученої до неї невеликої парафії села Коросно. У міжвоєнні роки це містечко, типове для Галичини, налічувало близько 5 тис. мешканців. Серед них переважну більшість складали євреї, українців і поляків було майже порівну. У 20-х рр. серед українців переважали сполонізовані родини. І не було у цьому вини українців чи особливої активності місцевої влади. Такі були часи, до того ж приязний, інтелігентний римо-католицький канонік Бельскі зумів принадити українців до Костелу.

У цих умовах отець Ковч не намагався боротися, ганьбити спольщених українців. Він просто не лише почувався українцем, а й щоденно працював: відновлював стару церкву, зорганізував громаду на відбудову занедбаного народного дому, облаштування читальні «Просвіта». Далі були організація кооперативу, церковного і гімназійного хорів. До церкви, до пароха потягнулися парохіяни. Людяність та взаємна пошана, бажання допомогти ставали тією моральною силою, яка скрізь відчиняла двері пароху Ковчу, допомагала переживати важкі ситуації.

Польська влада, не так поляки-перемишлянці, не толерувала отця Ковча. Обшуки в його хаті, виклики до поліції ставали майже традицією. Було й, що отець відсидів не один тиждень за «злочини» проти держави. Але у більшості випадків, завдяки розуму, кмітливості, доброзичливості оточення уникав репресій. Лише один спогад з колективної пам’яті перемишлянців. У 1922 році, саме на початку своєї праці отець Ковч ледве не був арештований і засуджений. А був то рік, коли галицькі українці остаточно програли змагання за державу. Рішенням Ради амбасадорів Антанти Галичину прилучили до Польщі. Українці відчайдушно протестували. Новоспечена польська влада рішуче придушувала усякий спротив.

У маленьких Перемишлянах афішу з інформацією про входження Галичини до Польщі якийсь урядовець повісив на дереві, якраз навпроти входу до церкви. Отець Ковч по дорозі здер той папір і порвав. За що тут же влада звинувачує його адміністративним судом за протидержавний вчинок.

У своїй обороні як свідка Ковч виставив римо-католицького ксьондза, але «забув» повідомити того. Зустрілися вони у коридорі суду. «Хтось поставив мене за свідка, а я не знаю, ані хто, ані в якій справі», – бідкався ксьондз.

Тоді отець Ковч пояснив, що то він кличе його свідком, щоб з’ясувати, чи діяв він, Ковч, правильно. Почалася судова розправа. Отець Ковч звернувся до суду: «Була Велика П’ятниця. В нас винесена Плащаниця і виставлені Найсвятіші Тайни (найважливіший обряд у передпасхальні дні – Ж.К.). Йду я до церкви, а якийсь жидок один обернувся задком до Св. Тайн і читає якийсь папір. Мене кинуло в лють, і я здер той папір, а тепер виходить, що то є протидержавний вчинок». І тут Ковч звернувся до ксьондза:

– А як би ви, отче, вчинили в такому випадку?

– Так само, як ви, – відповів той.

Перемишлянка, єврейка за походженням, Фаїна Ляхер згадувала, що навіть найзатятіші вороги євреїв польські ендеки не сміли нічого злого робити єврейським торгівцям  поблизу церкви, чи дому Ковчів. Пам’ятає, як під час бойкоту єврейських крамничок ватажок польського гурту демонстративно на очах у пароха купував цигарки у крамничці її батька. Єврейські гімназисти знали про дружні взаємини їхнього вчителя релігії Гарбера і отця Ковча, який також викладав релігію, але греко-католикам.

Отець Микола Дядьо, парох поближнього села Лагодів уже в роки еміграції, згадуючи перемишлянські будні, писав: «Отця Ковча всі любили – українці, поляки, жиди, хто б то не був. Отець Ковч не дбав про себе, а й часто про своїх рідних, але робив добро усім, що до нього зверталися».

А мав отець шестеро дітей, троє синів і троє дочок, ходив у полатаній рясі, а дітей намагався вчити. Дружина отця була доброю порадницею, помічницею навколишніх жінок. Всі знали, що в домі отця сироти знаходили прихисток,  друзі синів і дочок – приязну бесіду, частування, місце для ночівлі.

Перемишлянський парох мав славу чудового проповідника. Вірні навіть сперечалися між собою за місця у церкві, коли служив отець. Довго пам’ятали злободенні й прості повчання, оригінальні вислови, які ставали місцевими афоризмами. «А не забув ти про ломаку?» – могли запитати один одного, йдучи до сповіді. Дивний нині вираз був цілком зрозумілим передвоєнним прихожанам. За коротким висловом крилася драма – комедія людського буття. Бідні селяни й міщани потерпали через скруту з опаленням. Отож рубали потай дрова в лісі без всякого дозволу власника. Красти – гріх. Це парафіяни тямили – але ж як обігрітися зимою?! На сповіді каялися: зрубав, мовляв, якусь ломаку. У проповіді отець, нагадуючи про святість Божих Заповідей, повчав: «Скажи ясно на сповіді, що ти вирубав не якусь там ломаку, але таку, що вас аж двоє мусіло нести. Вважай, щоб з тією ломакою ти не пішов на Страшний Суд. Буде сором, як будуть люди зглядатися, що ти несеш!». Отець Ковч не боявся засуджувати у проповідях горезвісне «умиротворення» – пацифікацію 1930 р. Хоч про ці проповіді було відомо перемишлянській поліції, адміністрації. Отець не був ні суджений, ні арештований. Навпаки, деякі поляки самі осуджували й соромилися негідних, принизливих дій свого уряду.

Але не все так легко сходило з рук активному українському пароху, бо він усіма способами утверджував і боронив право українців бути українцями на своїй землі. У 1932 р. отця заарештували, і три місяці він відсидів у Бережанській тюрмі за «зраду Батьківщини». Родина бідувала, хоч у цей важкий час її підтримував грошима, добрими словами, дарунками для дітей Митрополит Шептицький. В тюрмі отець Ковч не марнував часу. Написав довгу статтю «Хоронім село від сухот» (туберкульозу – Ж.К.) та книжку «Чому наші від нас утікають?». Мав за неї клопоти з колегами-священиками, бо пристрасно критикував українських священиків,  організацію душпастирства. Цікаво, що в умовах конфронтації з панівною Римо-Католицькою Церквою він пропонував: запровадити єдиний календар, деякі відправи за аналогією з римо-католицьким обрядом, ввести целібат – безженність священиків. А ще перейти у Богослуженні на живу українську мову, розширити функції та обов’язки священиків щодо парафіян.

Тринадцять питань-правил для священиків у всій повноті відбивали найвищі людські і професійні критерії якості служіння пастві. Наприклад:

– Чи є я зразком милосердя, добрих справ?

– Чи дійсно я по щирості опікуюся вдовами, сиротами, бідняками?

– Чи звертаю увагу на молодь? Чи роблю заходи для релігійного і народного усвідомлення?

– Чи допомагаю здібнішим закінчити вищі школи?

– Чи беру участь у народній роботі, чи знаходжу час для читальні, кооперативу?

– Чи маю настільки цивільної відваги, щоб бути для парохіян зразком в обороні свого народу, рідної мови? Чи, може, веду політику страусячу, поклоняюся засягам «Моя хата з краю» та виставляюся перед свідомішими на посміховисько й погорду, гнучи спину перед власть імущими?

Можна закинути отцю Ковчу вузький націоналізм. Так, він був націоналістом, бо любив свій народ, але саме з тої любові шанував права інших народів.

Він боронив людську гідність, мораль будь-якого народу за будь-якої влади.

Так, уже в час, як казали в Галичині, «перших совєтів» (1939–1941 рр.) під тиском атеїстичного курсу він домагається у влади дозволу провести релігійне свято для всіх католиків. Йому відмовили, та ще дорікали: «Полякам ти платив штрафи за такі свята по 500 злотих. Чому ж твої ангели, яким ти молишся, не прийдуть тобі на допомогу». Отець Ковч миттю знайшовся: «Та ж ось ви, ті ангели, які прийшли і мене звільнили». Під голосний сміх присутніх урядовець сказав: «Проводь уже свої з’їзди,  та не забувай молитися за нас, грішних».

Майже два роки радянської влади в Галичині позначилися не лише гаслами про рівність, інтернаціоналізм, визволення від польського панування, а й наступом на релігію, негідними людини душогубствами й небаченою жорстокістю.

Першою біда прийшла до так званих куркулів: буржуазних націоналістів, поляків-колоністів, колишніх урядовців, поліцаїв. Звісно, що українці, які не раз зазнавали знущань від поляків, не співчували їм. У такій ситуації легко було спровокувати українців до реваншу, помсти над осиротілими родинами вивезених польських колоністів-мазурів, поліцаїв.

Отець Ковч виступив на захист поляків. Він затаврував своїх парафіян у проповіді. Зертаючись до них, він судив себе яко священика за їхні негідні вчинки: «Мені здавалося, що я виховував вас на добрих парафіян, а я зробив вас голотою. Мені соромно за вас перед Господом Богом».

У грудні 1981 року донька отця Ковча Анна отримала листа від колишнього мешканця Перемишлян Михайла Пришляка. Він описав розмови 1942 р. трьох вихідців з Перемишлян, які разом з ним опинилися в польській армії Андерса. Учитель гімназії Масляк, віце-староста Сломський, адвокат Брендель, згадуючи рідне містечко, сперечалися, хто з вищих достойників поводив себе найкраще за часів радянської влади. Були одностайні: отець Ковч. Він підтримував родини вивезених польських урядовців, він переконав українців села Коросна повернути все забране ними майно польських колоністів.

У червні 1941 року пробив час і самого пароха. НКВД провадить масові арешти. Опинився в руках енкаведистів і отець Ковч, та ще й з двома юними дочками. Через роки донька Ковча Ірина згадувала: «Вони схопили нас у саду. Тато шепнув: «Моліться!». Сам молився так, ніби біля нас нікого не було, хоч до його горла енкаведист притиснув револьвер і глумився: «От тобі й батюшка, нічого не знає, тільки молитву. Молися, може, допоможе, а ми з дєвушками погуляємо». Раптом рев німецьких літаків, розриви бомб, міліціонери почали розбігатися».

Священика переховували парафіяни. Влада обіцяла: «За голову отця Ковча 5 тис. крб., а тим, хто дасть йому притулок – розстріл». О.Еміліан дуже переживав за долю родини, поривався здатися до НКВД. Перемишлянець Демко, в якого кілька днів переховувався Ковч, ледве втримав пароха. Через кілька днів Перемишляни зайняли німецькі війська. Прихожани поздоровляли пароха, раділи, бо втекли комуністи.

А потім згадували слова отця, яких не зрозуміли тоді: «Не дуже радійте, на місце одного «добродія» прийшов інший, тільки ґудзики на мундирах помінялись». Товариш сина отця Ковча Володимир Щербій, який часто бував у них, на все життя запам’ятав своє несприйняття, сумніви щодо «дивних» передбачень пароха в кінці 1941 р., у розпалі німецького успіху, що німці війну програють: «Морально упавший світ – говорив отець Ковч – котиться по похилій площині до своєї загибелі. Ви, молоді, зберігайте Бога у ваших душах, і з Його Святим Іменем ідіть проти цілого світу, коли він проти Бога».

Хоч українці і чекали німців як визволителів, на жаль, вони скоро побачили, що «новий порядок» – нова жахлива дійсність. Тернистий шлях о. Ковча за часів нацистської окупації почався несподівано скоро. За військовими у містечко увійшли відділи СС, котрі зразу ж кинулися грабувати й мордувати євреїв, не лише перемишлянських. У 1939-1941 рр. єврейське населення Перемишлян збільшилося за рахунок біженців з Польщі, хасидів-утікачів з Белза, який відійшов до зони німецької окупації.

Отець Ковч намагається допомогти нещасним, хоч були вони іншої віри. Здавалося, з перших днів окупації в отця Ковча, як і в багатьох українців, було повно своїх клопотів. Першого липня пізно ввечері він разом з суддею Перемишлян Шкільником зголосився до командира військового підрозділу з проханням поховати помордованих енкаведистами земляків. Той дозволив похорон, як тільки фронт відсунеться за місто. Натомість призначив Михайла Шкільника посадником й вимагав негайно створити міську поліцію, винятково з українців. Як згадував М.Шкільник, молодих хлопців зразу ж знайшли. «Ми з отцем Ковчем понакладали їм синьо-жовті опаски на рукав і пустили на службу у місто…» Поза сумнівом, заслугою отця Ковча і так званої української влади було те, що у містечку не було й натяку на єврейський погром.

Солдати вермахту, яким не було відоме розпорядження командира, одразу ж виловили поліцаїв і ледве не постріляли. Довелося отцю Ковчу вранці боронити хлопців, звертатися до штабу німецької дивізії за письмовим підтвердженням дій новоствореної української адміністрації та поліції.

Отець Ковч у ці перші дні окупації прийняв на себе обов’язки голови повітового правління.

На Богослужіннях, під час похорону у проповідях остерігав парохіян перед небезпекою порушення Заповідей, мстивості, гріховності злочину проти ближнього.

Найбільш загроженими були вчорашні сусіди – євреї. Багато з них шукали порятунку у пароха, просили охрестити їх.

Можливо, приводом до звертання про хрещення був випадок, про який досі пам’ятають старші люди в Перемишлянах, а заговорили про нього не в Україні, а в далекій Канаді вже по війні.

Було це на самому початку німецької окупації. На початку липня, коли у містечку ще не було гетто, євреї зійшлися на молитву до синагоги. Есесівці без усяких видимих причин кинули до середини запалені бомби, почалася пожежа. Двері ж вони зачинили й, оточивши синагогу, нікого до неї не підпускали. Родичі й знайомі палаючих у вогні з криками прибігли до пароха. Син пароха Мирон добре запам’ятав той випадок: «Батько зірвався й побіг, я за ним, думаю: що насправді може зробити тато. Отець Ковч вбіг між юрбу біля синагоги, голосно по-німецькі наказав воякам, щоб відійшли. Ті, на диво, сіли в свої мотоцикли й поїхали. Серед вогню, несамовитих криків отець Ковч кинувся відчиняати підперті важким стовпом двері, вбіг досередини і разом з іншими став витягати напівпритомних людей, раз у раз покрикуючи: «Тікайте, хто куди може, німці зараз вернуться сюди!» Одначе того дня німці не вернулися».

На початку 1942 року у Перемишлянах німці створюють гетто. Багато євреїв сподівалися, що прийнявши християнство, врятуються від смерті.

Отець Ковч розумів, що у більшості євреї приймають хрещення не з переконання, а заради фізичного існування. Він радився з навколишніми парохами-сусідами, їздив у цій справі до Митрополита Шептицького. Рідні та знайомі умовляли отця на наражати себе на небезпеку. Син Мирон, який вчився на священика в Богословській Академії, приїхавши додому, переконував батька, що хрещення не врятує євреїв. І це була правда, бо до відома і мирян, і священиків були вже доведені розпорядження німецької влади щодо євреїв, без усякої різниці, чи були вони християнами, чи юдеями. Про це красномовно свідчили і дії нацистів у Перемишлянах та околицях, Бережанах, Львові.

Жахливі чутки спадали на бідних людей чорною хмарою, але попри все жевріла надія. Отець Ковч як слуга Божий обрав єдино можливий шлях боронити загрожених людей від сатанинського варварства. Його не розуміли, а він не розумів інших.

Коли від поодиноких хрещень дійшло до масової катехізації і охрещення десятків і сотень, розголос був різний. Навіть деякі свої українці-патріоти мали жаль до отця. Донька отця Еміліана Анна описала свою розмову з перемишлянкою пані Сеницею.

Наприкінці 1944 року, коли в місті вже дізналися про загибель отця Ковча у Майданеку, до неї після недільної Служби Божої підійшла пані Сениця і зі сльозами каялася: «Був час, коли їх (євреїв – Ж.К.) ще не забрали в гетто, ще вони десятками приходили на Богослужіння і я просто не витримувала, коли біля мене вклякав «бородатий», вставала і того дня не приймала Святого Причастя, а Вашому батькові робила докори щодо той авантури (скандали – Ж.К.)».

Пані розповіла, як у черговий раз, зустрівши отця біля церкви, перед самим його арештом знову протестувала проти вихрещених жидів. Отець спокійно мовчки слухав, а в той час попри церкву гестаповці нагаями гнали «жителів гетта» на розстріл. «Я сама, – вела далі пані Сениця, – хоч мало співчувала тим, хто у гетті, бо люди казали, що через жидівські доноси мордували наших людей, що через них загинули мої син і зять, не витримувала баченого і стала нервово дрижати… Отець мовчав, а за деякий час, ніби забув, про що ми говорили, каже до мене: «Чи Ви, дорога пані, бачили, як багато з тих, що їх гнали на смерть, хрестилися? А коли хоч один, хоч як тільки один з тих, що їх я охрестив, прийняв з вірою своє хрещення і в християнській вірі помре, я готовий прийняти всі ті муки, на які Ви звертали мою увагу».

Перестороги окремих людей підсилювали зловісні чутки у місті й околицях: отець Ковч хрестить євреїв за гроші, за майно. Десь у жовтні 1941 року, згадував посадник міста Михайло Шкільник, йому стало відомо про донос місцевих фольксдойчів: отець Ковч «вихрещує жидів і тим ускладнює протижидівські акції», – і вимагають вони, щоб отець перестав вихрещувати і був покараний.

Парох Ковч знав про це. Син Мирон ще раз просив батька не наражати себе на небезпеку. Якось, під час однієї з розмов, після довгої мовчанки отець Еміліан з глибоким сумом сказав: «Я радію з твого вибору стати священиком, але, на жаль, ти ще не розумієш свого священичого покликання, тому залиш семінарію, обери собі іншу дорогу».

Тридцятого грудня гестапівці забрали отця Ковча з дому і повезли до Львова. Там, у страшній тюрмі-катівні на вул. Лонцького, перебував парох Ковч кілька місяців. Писав рідним заспокійливі листи, просив передати деякі ритуальні речі: священичий комірець, колорадку, що ніби-то зламалася, вино для причастя.

Через багато років випадково від колишніх співкамерників пароха сини й доньки дізналися про знущання, які мужньо терпів батько під час слідства.

«Щось неймовірно важке діялося в наших серцях, – згадував один з них, – коли ми бачили, як гестапівці після тортур кидали священика, як якусь річ, а не людську істоту, в нашу камеру. Ми помагали йому сісти. На його обличчі не було видно пригнічення, якась неземна усмішка осявала його обличчя. Він потішав нас, молодих, півголосом молився за нас, за свою паству».

Арешт батька був тяжким ударом для дітей, особливо сина Сергія, котрий заміняв отця на парафії. Багато людей, навіть Митрополит Шептицький клопоталися, щоб звільнити отця Еміліана. Як згадував посадник міста Михайло Шкільник, парафіяни сплатили понад 100% податків, додатково поставили німцям м’ясо, смалець, масло, бо окружний староста пообіцяв клопотатися у губернатора Вехтера про звільнення отця Ковча. Здавалося, в якому такому «злочині» могла звинувачувати о.Ковча німецька влада? Офіційно – у протидії «німецької справі».

Збереглося свідчення старенького пароха сусідньої парафії Ушковичі Максима Панасюка. Він поїхав до Львова й зголосився особисто до гестапо, де доводив безневинність отця Ковча як людини винятково шляхетної, великого гуманіста.

Гестапівці слухали, навіть з великою увагою, а потім один з них приніс до канцелярії звукозаписувач і сказав: «Слухайте уважно!». Це були уривки з проповідей отця Ковча і при хрещенні жидів, і на Службах Божих, у яких той засуджував німців за злочинства вбивств і вивіз дівчат і хлопців на примусові праці до Німеччини, розстріли безвинних заручників, де він закликав до молодих хлопців не йти на службу до німців. Гестапівці пригрозили отцю Панасюкові, що ще одне подібне прохання про звільнення отця Ковча, і він також опиниться у тюрмі на Лонцького.

Умовою звільнення пароха була відмова хрестити жидів. Отець не погодився, заявивши, що це його обов’язок священика – уділяти Хреста всім, хто просить. У серпні 1943 року Ковча привозять до Майданека, відомого цинічним означенням нацистів: «Звідси можна вийти лише через димар крематорію».

Родина не припиняла спроб врятувати отця Еміліана. У листах він заспокоював: «Я розумію, що ви стараєтесь про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти всі страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами, й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть з піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Так вони переходять міст вічності. Дякую Богу за Його доброту до мене. Окрім Неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться…»

Збереглися спогади підполковника Української дивізії «Галичина» Романа Долинського, який знав отця Ковча ще з часів перебування в одному загоні УГА. Випадково дізнавшись про долю Ковча, він, знехтувавши ризиком кар’єри, почав клопотатися про звільнення священика. Йому вдалося лише отримати дозвіл на побачення. Долинський ледве пізнав отця у згорбленому сивому старці, хворому і фізично вичерпаному, але з сяючими очима і лагідною усмішкою. Отець переконував полковника у силі Божого слова й допомоги. Долинський домігся, щоб отця примістили у таборовому шпиталі. Не знав він, що там не лікували, а допомагали померти.

Отець до останнього залишався собою. В одному з останніх листів він писав: «Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, котрий Господь міг покласти на мою голову? Саме так. Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я не прошу Його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтеся моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує тут молитов… Нехай Господь помилує їх».

Невідомі ні дата смерті, ні місце поховання отця Ковча. Хоча, згідно з архівними документами концтабору, він помер 25 березня 1944 р. Ймовірно, тіло було спалено в крематорії Майданека.

Чи згадували про отця Ковча у повоєнні роки і як згадували?

Так, у Перемишлянах потай лише ті, нечисленні, які пережили страшну війну, не були вивезені до Сибіру, не були вбиті в криївках, арештовані і заслані в Гулаг. Пам’ять та була глибоко затаєна, заборонена. Для радянської влади Ковч був священиком знищеної Греко-Католицької Церкви, націоналістом. Євреї, яких він рятував, дуже скоро взагалі перестали бути євреями, а перетворилися на офіційну жертву – мирних радянських громадян. Потім наступило летаргійне забуття, батьки бо боялися щось розповісти дітям, а діти передавали своє незнання своїм дітям.

Пам’ятали про отця Ковча, звісно ж, його діти, колишні співв’язні з Майданека, з тюрми Лонцького, які чудом вижили, одинокі перемишлянські євреї, поляки, які не зі своєї волі опинилися за океаном. Уже в 40–60-х рр. в українських канадських газетах були опубліковані кілька спогадів. На початку 90-х років з ініціативи родичів донька пароха Анна-Марія зібрала й опрацювала різні документи, спогади про батька, написала й свої власні. У 1994 р. опубліковано документальний збірник «За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліана Ковча. Саскатун. Канада. 1994 р.».

В Україні, в Перемишлянах, отець Ковч став відомим лише з початку 90-х років. Поштовхом до ширшого оприлюднення збереженої пам’яті старших галичан був приїзд до міста його  сина Сергія у 1991 році. Дуже подібний до свого батька скромний греко-католицький священик зі Словаччини відслужив по батькові панахиду на рідній землі, його пізнавали, щиро вітали.

Нині в Перемишлянах майже всі знають про отця Ковча. На місцевому цвинтарі перемишляни спорудили символічну могилу пароха. Не лише Галичина, а й уся Україна дізналася про о.Ковча – у 2001 р. Папа Іван Павло ІІ проголосив Ковча святим під час урочистої літургії у Львові.

У 1999 році вдячні євреї України йменували отця Ковча «Праведником України», і про це писали чи не всі газети єврейських громад.

Іменем о.Ковча названі вулиця в центрі міста Перемишлян, рондо (кільце – Ж.К.) на автостраді у польському місті Любліні, неподалік якого знаходився концтабір Майданек. Польський режисер Г. Лінковський за сценарієм греко-католицького пароха Любліна отця Степана Батруха зняв документальний фільм «Парох Майданека».

Однак пересічним громадянам України все ще мало відомо про отця Ковча, а коли й чули, не розуміють, не усвідомлюють, що ж такого він зробив, у чому його подвиг, святість. На жаль, після довгих років примусової атеїзації релігія, душпастирство відійшли на маргінеси свідомості. Служіння ближньому – особиста справа священика, і Церква може визнавати й пишатися своїми подвижниками й мучениками. Існують і інші причини. Все ще не зібрані свідчення про таких людей як Еміліан Ковч, хоч багато їх уже втрачені безповоротно. Але живуть ще в Україні, Польщі, Ізраїлі, Канаді ті, хто пам’ятає отця. Чи не настав час осмислити, порівняти спогади і свідчення різних людей про таких, як отець Ковч? Щоб стали вони достовірним документальним джерелом спільної історії.

 Як нині оцінювати хрещення євреїв отцем Ковчем з позицій юдаїзму? Лише один приклад. Спогади українців Михайла Шкільника, дітей отця Ковча, Володимира Щербія, Євгенії Винницької, єврейки Фаїни Ляхер зафіксували не лише факт масового хрещення євреїв, але й причетність отця Ковча до порятунку з палаючої синагоги влітку 1941 року белзького цадика Аарона Рокеаха.

Мирон Ковч запам’ятав: «Чимало жидів загинуло, але й багато врятувалося. Пізніш один з тих врятованих, Дувит Гольдман – жид Левіт, що навіть готував свого найстаршого сина на рабина – переказав батькові, що серед тих, яких він виніс з палаючої божниці (синагоги – Ж.К.), був белзький рабин, що був малого, ніби хлопчина, росту. Він, – говорив Дувит, – деякий час переховувався в Перемишлянах і лише згодом міг передати батькові подяку за цей його та інших порятунок. Дивувався батько, згадував Мирон, бо рятував, кого міг, і щойно при згадці Дувита про малого ростом рабина пригадав, що когось малого росту, ніби хлопчину, він витягнув надвір, а про переховування рабина і так було видно, що батько про це знає».

Про переховування рабина з подробицями писав М.Шкільник. Згадував він і про глибоке пережиття рабина, син якого загинув у вогні. Фаїна Ляхер запам’ятала, що її батько знав про врятованого белзького рабина і вважав це знаком з Небес.

У книзі Яффи Еліаху «Бог здесь больше не живет. Хасидские истории эпохи Катастрофы», яка вийшла друком майже одночасно в Москві та Ізраїлі, є згадки про рабина Белза. Книжка має добрий науковий апарат, написану істориком (у січні 1979 року) передмову. В одній із записаних авторкою розповідей «Смерть любимого сина» також ідеться про белзького рабина. Подаю в оригіналі.

«8 июля 1941 г. немецкие солдаты вместе с толпой украинцев сожгли знаменитую синагогу в Пшемысле в Галиции. Многих евреев схватили на улице и загнали в горящее здание. Более 40 человек освятили Божие Имя в огне горящей синагоги и умерли смертью мучеников.

Уже несколько месяцев с самого начала прибытия в Пшемысль ребе из Белза раби Аарон Рокеах ежедневно ходил молиться в эту синагогу. Когда его старший сын Мойшеле увидел пламя, вырывающееся из окон синагоги, он решил, что там находится его отец. Он выскочил на улицу и бросился к синагоге с криком: «Отец, отец, я бегу спасать тебя! Отец, я уже близко. Где ты?». Неподалеку от синагоги украинцы схватили его и бросили в пылающий огонь…».

Авторка запису наведених спогадів Яффа Еліаху («Бог здесь больше не живет. Хасидские истории эпохи Катастрофы». М. Гешарим / Мосты культуры. 2005. С.52-57, 162-163) посилається також на «подробное жизнеописание белзского ребе в период войны. См. Моше Йехезкели. ГаЦаЛат га-раба ми Белз (Иерусалим. Йешурум 1960).

Якщо йдеться про белзького цадика Аарона Рокеаха та про місто Перемишль, звідки у мешканців містечка Перемишляни, українців та єврейки Фаїни Ляхер, така обізнаність з обставинами спалення синагоги? Звідки посадник міста М.Шкільник знав подробиці рятування рабина, описав його зовнішній вигляд, сум і відчай за загиблим сином? Можливо, помилка у географічних назвах? Перемишляни – Пшемисль – Перемишль? Пише ж бо авторка: «Хасидизм зародился в России…», хоча через кілька сторінок локалізує місце «в Подолии и на Волыни».

У документальному фільмі про пароха Майданека наведено свідчення галичанина Мейлаха Шойшета. Науковець, глибоко віруючий глава хасидської громади говорить, що єврейська громада, згідно з традиціями єврейського народу, визнає отця Еміліана Ковча Праведником. Хоч офіційно отець Еміліан Ковч не визнаний комісією Яд Вашем «Праведником народів світу». Очевидно, як серйозний, незаангажований дослідник він не лише знайомий з оприлюдненими фактами, а й оцінює поведінку людей, коли зникали кордони між гинучими євреями і християнським парохом.

Можливо записані не всі хасидські, українські, польські історії  Катастрофи? Як би там не було, історики Польщі, Ізраїлю, України можуть і повинні досліджувати такі факти, бо за ними стоять переплетення людських доль, розмиті етнічні кордони, людяність і солідарність.

Як би там не було, і з наукового, і з чисто людського погляду доля отця Еміліана Ковча, духівника Майданека і пароха Перемишля – яскраве свідчення перемоги добра, молитви, служіння Богові і людям над мстивостю і злом.