Ї-дискусія
Захистимо Европу в собі!
Рішення Львівської міської Ради від 16 травня 2002 року щодо елементів польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові, відмова польського Президента Алєксандра Кваснєвскі від візиту в Україну 21 травня 2002 року та галаслива медіальна кампанія, яка супроводжувала ці події, показали усю крихкість польсько-українського зближення, яке окреслилося було упродовж останнього десятиліття. Демони шовінізму і не збиралися складати зброю.
Ціна проевропейської риторики польських еліт виявилася рівновартісною позиції гуманіста В.Гавела, який з кон'юнктурних мотивів схвалив етнічні чистки у повоєнній Европі та відмовився навіть дискутувати проблему "декретів Бенеша". Польським каменем дотикання, випробуванням на шовінізм стало питання про реконструкцію військових і цивільних поховань на Личакові з часів польсько-української та польсько-більшовицької воєн 1918-1920 років. Довоєнна польська гіперпатріотична пропаганда називала цей меморіал "Кладовищем Орлят", особливо наголошуючи той факт, що на війну з українським регулярним військом піднялося цивільне населення, в тому числі жінки й діти, частина яких загинула у вуличних боях. Мілітаристські міти підхопила сучасна польська преса і громадська думка, навіть та, яка зараховує себе до проевропейської та ліберальної.
Спритно маніпулюючи глибоко укоріненими шовіністичними стереотипами та користуючись тим, що величезна більшість поляків ніколи не бували у сучасному Львові й не бачили на власні очі стану польських військових поховань, суспільству спритно накидують моральне виправдання побудови нового Берлінського муру, створення на україно-польському кордоні безглуздого і безсенсового візового бар'єру – дітища модерного европейського расизму і ксенофобії.
У Польщі, звичайно ж, є добрі фахівці – історики, журналісти, громадські діячі – які чудово усвідомлюють всю складність україно-польських стосунків і способи їх покращення. Але їхня точка зору не переважає у суспільній свідомості, а адекватне знання про Україну чи позитивна настанова до неї мізерні у порівнянні з аналогічним потенціалом щодо США, Німеччини, чи навіть путінської Росії. Ще гірше із знаннями про Польщу в Україні. Пересічний мешканець України донині живе у просторі мітів і стереотипів про найближчих европейських сусідів.
Рішення львівських депутатів стало також зручною нагодою для Президента Л.Кучми узятися до згортання европейського вектору української політики. Упродовж усіх років перебування при владі наш Президент робив усе можливе, аби не вирішити існуючої у Львові "цвинтарної" проблеми: не проводилися регулярні консультації з органами місцевого самоуправління, ніхто не вивчав громадської думки і не впливав на неї, рішення приймалися нездарно, а фінансування української частини меморіалу і близько не можна порівняти із обсягом і темпами фінансування потворних споруд на майдані Незалежності у Києві. Водночас, питання, яке зачіпало зовнішньополітичні стосунки України, стало заручником внутрішньополітичного зведення порахунків – між владою і опозицією, між центром і регіонами, між різними рівнями адміністративних структур.
Новообрані львівські депутати знехтували українськими національними інтересами заради своїх дрібномістечкових інтересів і святого спокою від натиску демагогічного плебсу. Вони публічно зневажили прохання лідера національно-демократичних сил В.Ющенка, вони не прислухалися до ієрархів Церкви. Ця обмеженість і недалекоглядність неминуче зашкодить їхнім виборцям, левова частка яких користується плодами польсько-української прикордонної економічної співпраці. Нова каденція депутатів, як і низка попередніх, виявилася не готовою боронити реальні, а не віртуальні інтереси тисячолітнього Львова.
Ситуація, яка склалася, є ситуацією поразки для усіх середовищ третього сектора – і в Україні, і в Польщі, – налаштованих на діалог, на співпрацю, на подолання історичного розбрату і співжиття в добре облаштованій та безпечній спільній Европі. Ми покликані ще і ще раз проаналізувати причини цієї поразки у різних сферах суспільного життя, поміркувати над способами покращення становища і подолати цю ганебну і принизливу кризу.
Середовище журналу "Ї" звертається до всіх, кому дорогі европейські вартості, хто оцінює ці події подібно до нас, із закликом приєднатися до цього звернення.
Тарас Возняк
Андрій Павлишин
Софія Онуфрів
Юрко Прохазько
Мирослава Прихода
Петро Дідула
Євген Бистрицький
Інна Підлуська
Оксана Горелик
Олег Рибчинський
Роман Чайка
Ірина Подоляк
Ольга Шалайська
Юрій Лисяк
Сергій Набока
Володимир Щербаченко
Максим Процьків
Діана Клочко
Христина Чушак
Орест Семотюк
Дмитро Горун
Олександр Кислий
Віктор Сусак
Тетяна Павлишина
Євген Равський
Діана Юраш
Олесь Старовойт
Анатолій Іванюченко
Андрій Кирчів
Мирослав Маринович
Тамара Трацевич
Євген Погорілий
Максим Стріха
Ігор Балинський
Юрко Зелений
Ярослав Кіт
Святослав Пахолків
З відгуків до редакції:
Миколаївський обласний комітет "Правозахисник-І" (NGO) підтримує ваше
звернення. Разом з тим воліємо додати наступне.
1. Словосполучення "героїчно загинули" мусить бути присутнім на меморіалі
"орлят". Водночас цей вислів повинен бути відображеним в усіх місцях поховань
бійців УПА, котрі знаходяться на території сучасної Польщі. І керівники
держав, і суспільство загалом повинні усвідомити - за умови існування
подвійних стандартів порозуміння не відбудеться ніколи.
2. Ми тішимось з того, що теперішні керманичі України заопікуються належним
вшануванням загиблих протягом 1918-20 р. р. львівських поляків. Але "дивуємось",
чому наш Президент та уряд такої уваги не надають належному вшануванню
наших, а не чужих, героїв. Зокрема, в Миколаївській області є місця загибелі
українських січових стрільців, петлюрівців, членів похідних груп ОУН ("мельниківців"
та "бандерівців"), абсолютно не впорядковані. Анатолію Кінаху про зруйновані
могили січових стрільців на старому миколаївському цвинтарі відомо від
1989 року, коли він - російськомовний член КПРС (начальник планового бюро
суднобудівного заводу "Океан") звертався за передвиборчою підтримкою до
місцевої "Просвіти".
Анатолій Іванюченко
Доволі уважно (за можливістю) слідкую за ситуацією, що розгорнулась навколо
Личаківського кладовища у Львові? зокрема, Українсько-Польськими стосунками
у цілому. Ця криза – чергове свідчення скочування України у провалля міжнародної
ізоляції. Україні, традиційно, відводиться роль задобрювальної жертви
російському Мінотавру.
Багато краще буду чутись, якщо спроможемось на щось більше, аніж самооплакування.
Звернення підтримую.
З повагою,
Максим Процьків, Торонто, Канада
Тема відношення українсько-польської громадськості до подій, пов’язаних
із львівським цвинтарем, де поховані поляки, стає важливою. Вам вона ближче
і знайоміше, ніж багатьом на Сході-Півдні України.
Тож велике прохання, викласти тему просто і ясно. І не забудьте дуже чітко
написати, що теперішня образа поляків пов’язана з обіцянкою нашого Президента.
А потім коротко все інше. Колись і полякам, і нам буде соромно за це блюзнірство,
але сьогодні має бути соромно, перш за все, нам. Навіть свою гідність,
і ту поставили в залежність від могил початку минулого сторіччя. Бидло
воно і є бидло, або м’якіше: "бедному Ванечке - все камешки". Головна
думка документу: для нас, українського суспільства, польські претензії
не є питанням, ми вищі цього. На відміну від Польщі, в Україні ніде, крім
небагатьох львівських спільнот, тема не проговорюється. Ситуація, спровокована
Президентом та Львівською радою, буде вирішена обов’язково так, як хочуть
поляки.
З пошаною до вашої роботи,
Президент Асоц. "Культура та Світ" к.і.н. Олександр Кислий
Згоден із зверненням вельмишановного часопису "Ї". Вважаю: по-перше,
дійсно, відновлення "Цвинтаря Орлят" є певним виразом шовіністичних настроїв
у Польщі, але не дивлячись на це, в Польщі відновлені цвинтарі українців
у Бірчі, Пікульцях. по-друге, немає таких проблем, в тому числі і з настроями
певної частини Львівської міської ради, які не можна було вирішити щонайменш
за 4 роки існування конфлікту - власне немає бажання розв’язати конфлікт.
По-третє цвинтарі не місце для політичних баталій, майте повагу до вічного!
Дмитро Горун, Одеса, Україна
Підтримка поодинокими особами цієї позиції не змінить ситуацію в цілому.
Інша справа, що вияв цієї підтримки зобов’язує до більш активного прояву
своєї суспільної позиції. Цього бракує. Дякую тобі, Тарасе, що передуєш
у русі від нашої(моєї) загумінкової дійсности.
Звісно за.
Петро Дідула, редактор ж-лу "Патріярхат".
Я цілком приєднуюсь до Вашої загальної оцінки подій та владних дій -
української та польської адміністрацій, - які пов'язані з похованнями
на Личаківському цвинтарі. Наскільки я здатний визначити для себе Вашу
позицію - поразка громадськості, третього, громадського, сектору на хвилі
шовіністичної риторики, - вона здається точною й актуальною.
Найкращого,
Євген Бистрицький
Мені важко з Києва судити про все те, що діється у Вас довкола цвинтаря
- інформації дуже мало. Про який вже рівень висвітлення проблеми у Польщі
можна говорити, коли навіть звідси все це виглядає досить неоднозначно.
Результат - Україна, як завжди, виглядає по-дурному не лише у вчинках
її чиновників, а й у недолугих спробах виправдати ті вчинки. Не знаю,
як Вам, а мені одночасно і сумно, і соромно, і - як кажуть у нас на Полтавщині
- "зло бере". Ви, звичайно, маєте рацію, називаючи це "ситуацією поразки
для усіх середовищ третього сектора", налаштованого на бачення спільної
Європи. Хоча за існуючих реалій навіть добре зроблений аналіз причин не
гарантує перспектив подолання цієї проблеми, це, принаймні, є те найменше,
що ми можемо сьогодні зробити. Прошу вважати це свідченням моєї підтримки
Вашого звернення.
На все добре, тримайтеся!
Інна Підлуська
Дорогі мо"Ї"! Звернення гарне і своєчасне - це навіть замало сказано.
Відчувається традиційно високоякісний стиль, яким могло б пишатися кожне
наше недолуге дипломатичне представництво. От єдине - чи не забагато стилістичної
дипломатії? Сказано ніби й все, а стрижнева частина, для якої все це робилося,
згублена. Вважаю, що закінчити можна буквально пунктами, проти чого ми
(бо я ж разом з вами!) конкретно виступаємо, бо знов будуть закиди, мовляв,
загрузли в риториці. Це ж дуже добра ініціатива, і якщо вже вона йде від
вас, не втратьте, станьте в цьому лідерами у повному обсязі значення і
відповідальності!
Обнімаю всіх,
Ваш А.Кирчів
Przeczytalem artykuly. To absurd. Znam
Polakow dobrze - lubia takie zabawy patriotyczno-religijne, bo mamy to
na co dzien. Nic mnie bardziej tutaj nie wkurza, bo tak naprawde nic za
tym nie stoi. To starzy sie bija o ten cmentarz, a dla mlodych cala ta
sprawa to pelna abstrakcja. Poza tym trzeba czyms zajac opinie publiczna
- sezon ogorkowy sie zaczyna.
Oczywiscie wiekszosc Polakow czuje sie pokrzywdzona, a jakze. Pewnie nawet
90%. Rozmawiam ze znajomymi i mowie, ze mamy spory dlug do splacenia wobec
Ukraincow, a przede wszystkim naleza sie szczere przeprosiny za
wszystko, co zrobilismy nie tak. A jest tego sporo. Jak myslisz, jak znajomi
reaguja? Ich reakcje sa miernikiem nastrojow w Polsce. Ukrainiec to morderca
(!), a zaraz potem dzikus i zlodziej. I jak takiego przepraszac, i za
co? Nie uczy sie prawdy w polskich szkolach, nikt nie wie jak bylo naprawde
na wschodzie po wojnie, jak robiono czystki itd. Nikt nie prostuje, ze
np. "bandy UPA" to nie bandy w stylu bin Ladena, ale raczej oddzialy wojskowe
w stylu AK. Od tego trzeba zaczac, gadanie o pojednaniu bez tego jest
budowaniem zamku na piasku. Przeciez zyja jeszcze ci, co wszystko pamietaja
i cos im sie nalezy.
Opowiadalem Ci chyba o takim profesorze, ktorego spotkalismy, jak odprowadzalismy
moja Mame na dworzec autobusowy we Lwowie. Uslyszal, ze rozmawiamy po
polsku i sie dosiadl i zaczal opowiadac o sobie. Mieszkal gdzies kolo
Przemysla i zostal zmuszony do wyjazdu po wojnie. A moja Mama szczerze
wytrzeszczyla oczy "zmuszony??", mysmy przeciez nie organizowali wysiedlen...
Gosc sie usmiechnal tylko.
I tak to wlasnie wyglada. Ale jest cos innego niepokojacego mnie. Sluchalem
tego goscia z zainteresowaniem, ale Mama najpierw go sluchala, potem zadala
pare pytan, potem zaczela przerywac, a na koncu stwierdzila, "to chyba
niemozliwe". Podobnie ta kolezanka z ktora bylem we Lwowie, kiedy jej
to opowiadalem. Skwitowala wszystko "bzdury dziadek opowiadal" No i jak
z takimi ludzmi prowadzic dialog? A chcialbym zauwazyc, ze zarowno Mama
jak i kolezanka naleza do 8% elity naszego spoleczenstwa tzn. ludzi, ktorzy
maja wyzsze wyksztalcenie. Z reszta ludzi jest znacznie gorzej. Wiec wszystkiego
najlepszego zycze Ukraincom chcacym wytlumaczyc Polakom, ze cos zrobili
nie tak. Sprawa cmentarza jest smieszna, zalosna i maja racje ci co mowia,
ze Polacy chca tam sobie postawic kolejny pomnik nie wiadomo czego. Oni
to lubia, a jak jeszcze czuja, ze maja prawo i obowiazek... Gdybym byl
Ukraincem nie pozwolilbym na ten dopisek "bohaterski", Polacy na pewno
nie pozwoliliby na to Niemcom na terenie np. Wroclawia (nawet z okazji
wejscia do Unii).
Wiesz, gdyby moja sp.Babcia (lwowianka) przeczytala to wszystko,co ja
tutaj powypisywalem, to bym mial u niej przerabane (o niedzielnych obiadach
moglbym zapomiec). Ona byla okropnie antyukrainska, antyzydowska i anty
wszystko nieznane :)) To jest jakis rodzaj choroby, uposledzenia.
Jeszcze jedna anegdota. Jak wjezdzalismy na Ukraine to ksiadz- przewodnik
powiedzial do nas tak: "patrzcie uwaznie Ukraincy sa tacy jak my: maja
dwie rece, glowe, dwie nogi, zadnych potworow tu nie zobaczycie, wiec
nie ma sie czego bac. Poza tym wszyscy zli Ukraincy wyjechali do Polski
rozrabiac". I dobrze, ze to powiedzial.
(з листа А. з Вроцлава до редакції)
"Львів вкотре довів свою провінційність" Ярослав ГРИЦАК: "У справі "цвинтаря орлят" польська та українська сторони виказують риси, які простежуються протягом останніх сотень років польсько-українського конфлікту. З українського боку - це непрофесіоналізм, відчуття слабкості, бажання обманути суперника якщо не силою, то хитрістю. З польського боку маємо відчуття сили, сильно розвинуте почуття національної гідності, а також відчувається почуття снобізму до українців. За таких умов дуже важко думати про поєднання, примирення у справі "цвинтаря орлят".
Я - Трацевич. Дідусь був віленським поляком. Мама - Калайда (калайда - символ добробуту, символ майбутнього)
Допоки ми будемо наступати на одні й ті самі граблі? Якщо Богдан Хмельницький, який щиро прагнув добра своєму народові, відповідальність за добробут і свободу якого взяв на себе, припустився помилки (а може, й ні), не маючи повної інформації про досвід українсько-польських стосунків, - чому цю помилку повторюємо й ми? Ми забули, що Польща найпершою визнала незалежність України, пошанувала її як сусіда, що має право на історичне майбутнє? Хіба то не крок назустріч? Що ми зробили, аби нас шанували? Чи випадково у фільмі "Вогнем та мечем", яскравому прояві снобізму стосовно українців, створеному нещодавно, козака виведено як яничара? Може, розчарування? Розчарування нами, що, вихваляючись приналежністю до центральної Європи, демонструємо громадянську провінційність, 10 років тупцюючи на місці, ні на крок не просунувшись до громадянського, демократичного суспільства.
На запитання "чому ви так просунулись" пересічні поляки відповідають: "Бо ми того хочемо". А ми чекаємо, коли того захоче влада - теперішній хазяїн в нашому домі (як у казці про хатку лубяную і лєдяную). Не підпускати нас до дискусії, яка є ознакою демократії, елементом громадянського суспільства - завдання влади. Інакше нарід, який обрав політику Ющенка - політику національної гідності, політику європейської інтеграції, - але вкотре ошуканий підступністю влади (хто б обрав так званих "незалежних" депутатів, аби знав, що вони, як ті повії, впадуть під владу), - вимагатиме виконувати свою волю. А нарід, що не має волі (прав) - хіба ж заслуговує на шану? Хто в мене спитав, з ким я хочу дружити, партнерувати, хто спитав про це най не все суспільство - хоча би громаду? Все вирішила влада, ба навіть не всеукраїнська, а маленька, засліплена образами. Вирішила і за мене також. В тому числі обмежуючи доступ до інформації (щось я не чула, щоб "незалежні" тележурналісти здійняли галас навколо цієї проблеми замість "смертельної" небезпеки від неучасті в, наприклад, лото "забава"). І гірко визнавати це мені, калайді.
Чи не час піднімати громаду? Здається, громада готова. А розчарування результатами виборів, неефективність активності спроможне відкинути нас назад, навіть далі, ніж були.
Шаную, Трацевич Тамара І., голова Ради Центру Прав Людини "Древо життя" (Харків)
Щиро дякую за ініціативу і радо приєдную свій голос до цього почесного списку. Зі свого боку пропоную усім читачам сайту "Ї" подумати, чи не варто нам усім перейтися вулицями Львова у якомусь добре зорганізованому поході. Головною його нотою мав би бути не емоційний ПРОТЕСТ - Львів, як на мене, вже втомився від політичного зомбування і скучив за чимось світлим і добрим, від чого духовно зростаєш. Чи не могли б ми зібрати світлі сили Львова в поході позитивному,який засвідчив би наявність у Львові людей, які спроможні не спотикатися на гострих каменюках історії?
Мирослав Маринович
Шановна редакціє!
Як ваше звернення, так і перші відгуки екзальтованих читачів і шанувальників
справляють незабутнє враження, як і по праву стають предметом особливої
гордості редакції/середовища журналу "Ї".
Аж ніяк не применшуючи актуальності і політичної ваги цього документа,
зазначу, що позиція "над сутичкою", яку тепер займає редакція,
є дуже зручною і почесною, однак чи вповні личить вона організації, яка
від початків свого існування не тільки фахово і жваво цікавилася польсько-українськими
стосунками, а й була ініціатором і організатором багатьох діалогів з цієї
проблематики? Про проблему польських поховань у Львові, яка на загал налічує
понад 10 років, тим більше ви знаєте не від учора, і роль редакції такого
шанованого і впливового в інтелектуальних колах журналу напевне не мала
б зводитися до звернення "після битви". Важко пояснити, що стало
на перешкоді адекватної стратегічної поведінки журналу хоча б два-три
роки тому, коли можна було ще розгорнути широкий українсько-польський
діалог конкретно з цього питання, до якого могли б долучитися і урядові
кола, і політичні середовища, і громадськість - але сьогодні ваше звернення
я розцінюю як поразку. З великим жалем.
З повагою,
Петро Мавко
Drodzy Przyjaciele,
Dziekuje za list z 21 maja br. zawierajacy informacje i komentarze po
decyzji Rady Miasta Lwowa w sprawie Cmentarza Orlat.
Przeszlosc nas laczy i dzieli, ale zawsze uwazaіem, ze bardziej laczy
niz dzieli, a sprawa polsko-ukrainskiego pojednania jest zyciowo wazna
dla obu naszych narodow. Podobnie jak pojednanie polsko-niemieckie stalo
sie istotnym elementem nowej jednosci europejskiej, tak pojednanie polsko-ukrainskie
staje sie politycznym nakazem chwili w perspektywie jeszcze szerszej jednosci.
Ukrainie bez przyjaznej Polski trudno bedzie wejsc i zadomowic sie w strukturach
europejskich, ale i Polska bez przyjaznej Ukrainy pozostanie niepewnym
elementem tych struktur. Razem natomiast mozemy stanowic sile, ktora bedzie
decydowac o politycznej stabilizacji w naszej czesci Europy. Z tym przekonaniem
staralem sie, na miare swoich sil, to pojednanie przyblizac, m.in. inicjujac
w 1990 r. w Senacie RP uchwale potepiajaca Akcje "Wisla".
W obu naszych narodach silne sa stereotypy i wzajemne uprzedzenia, ktore
staja na przeszkodzie prawdziwemu pojednaniu, ale nie zwalnia to nikogo,
a zwlaszcza nie zwalnia to elit - z obowiazku ich przezwyciezania.
Z daleka ostatnia decyzja Rady Miasta Lwowa, ktora uniemozliwila Prezydentowi
Kwasniewskiemu przyjazd do Lwowa i wspolne z Prezydentem Kuczma otwarcie
Cmentarza Orlat i Cmentarza Strzelcow Siczowych - jest niezrozumiala i
wyglada na chec zamrozenia i tak juz trudnego dialogu. Wasz list podtrzymuje
nadzieje, ze tak sie nie stanie, a zolnierze obu stron, ktorzy za sprawe
swojego narodu bohatersko oddali zycie, stana sie w koncu elementem pojednania
i dialog bedzie trwal.
Z wyrazami szacunku,
Roman Duda
Якось випало бути гідом по Львову для гурту 20-25-ти річних поляків,
студентів Ягелонського університету. Найперше, що вони хотіли бачити -
Поховання Орлят на Личаківському кладовищі, а вже потім все решта.
Протягом тижня спілкування з тими студентами постійно чув від них розуміння
спільних проблем України і Польщі, а в складних стосунках УПА з АК ми
зійшлися на думці, що кожен з них боронив свій Край і протистояння між
поляками та українцями зіграло на руку третьому чиннику - всі ми вкотре
опинилися в спільному соцтаборі. "Після нового заграбастання України
Московією, наступною стане знову Польща," - ось який був висновок
молодих поляків.
За яких десять років ці студенти - юристи, економісти тощо - формуватимуть
політику Жече Посполитої. Гадаю, Україна в їхніх особах матиме добрих
союзників: після відвідин "Орльонт", молоді поляки поклали квіти
на могили Бійців УНСО, що загинули в Абхазії.
Як виявилось, вони і цю історію знають.
Юрко Зелений,
ФДР Радіоцентр
Шановні колеги!
Вважаємо, що ваш коментар з приводу "цвинтарного скандалу" виявився
найбільш адекватним у вирі доволі поверхових тлумачень, якими були сповнені
українські та польські медіа. Ми включили його до нашого останнього електронного
тижневика.
З повагою
Олександр Сушко
Center for Peace, Conversion and Foreign Policy of Ukraine
Director
Шановнi панове!
На жаль, ми занадто далекi вiд проблем, порушених Вами у своєму зверненнi.
Але якщо Вас цiкавить наша думка, то можемо сказати таке: в текст на меморiальнiй
плитi польського поховання слiд було б вставити слово "героїчно",
тобто зробити так, як пропонувала польська сторона. Адже польськi воїни,
якi полягли в боях з українцями в 1918-20 роках, нiколи не були боягузами.
З повагою,
Вiктор Баранов, голова всеукраїнського центру "Демократiя та правозахист",
власний кореспондент в Україні мiжнародного московського iнформагентства
ПРIМА