повернутися Ї-дискусія

Інші матеріали

Довідник з історії України у 3 т. / Укл. І.Підкова, Р.Шуст. – Львів, 2001.
Веб-версія: http://history.franko.lviv.ua/dovidnyk.htm

ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (ЗУНР)– українська держава, створена в листопаді 1918 на західноукраїнських землях, які входили до Австро-Угорської імперії. Напередодні Першої Світової війни значна частина українських земель – Східна Галичина, Буковина і Закарпаття – перебували у складі Австро-Угорщини. В жовтні 1918 в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку у Першій Світовій війні та під могутніми ударами національно-визвольної боротьби поневолених народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав. В цих складних обставинах рішучі заходи по створенню власної незалежної держави почали робити і українці на західноукраїнських землях. Наприкінці вересня 1918 у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат, який розпочав роботу по підготовці збройного повстання проти австрійської влади. В жовтні 1918 головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Д.Вітовського. 18.10.1918 у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР). УНРада стала політичним представницьким органом українського народу в Австро-Угорській імперії. 19.10.1918 УНРада, спираючись на право народів на самовизначення, проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. На цьому засіданні було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Народної Ради, яким став Є.Петрушевич. 31.10.1918 у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28.10.1918 у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над цілим краєм і включити його до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині і Буковині. Проте австрійський намісник Галичини ген. К.Гуйн відповів на цю вимогу національно-демократичних сил категоричною відмовою. Тоді на вечірньому засіданні УВГС 31.10.1918 було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом. В ніч з 31.10 на 1.11.1918 стрілецькі частини, очолювані сотником Д.Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті (див. Листопадове повстання1918). 9.11.1918 утворила свій тимчасовий виконавчий орган, який був 13.11.1918 перетворений на уряд – Державний Секретаріат ЗУНР-ЗОУНР. 13.11.1918 було затверджено Конституційні основи новоствореної держави – “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії”, згідно з яким вона отримала назву – Західно-Українська Народна Республіка. Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. км2 і нараховувала 6 млн. чол. населення. Був затверджений герб держави – Золотий Лев на синьому тлі та прапор – блакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням (див. Конституція ЗУНР).Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів, спрямованих на становлення державно-політичного і економічного життя республіки, серед яких закон про організацію війська (13.11.1918), тимчасову адміністрацію (15.11.1918), тимчасову організацію судівництва (16.11 і 21.11.1918), державну мову (1.2.1919), шкільництво (13.2,1919), громадянство (8.4.1919), земельну реформу (14.4.1919). Наслідком активної зовнішньополітичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині і Німеччині і дипломатичних представництв у Чехо-Словаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін. До нової Української держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади (див. Українсько-польська війна 1918-19). Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11.11. зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину. 21.11.1918 внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кін. грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). 4.1.1919 було сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є.Петрушевича. 1.12.1918 делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3.1.1919. 22.1.1919 у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом “Про форму влади в Україні”, прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву Західна Область Української Народної Республіки. Проте, внаслідок складної міжнародної і внутрішньої ситуації возз'єднання двох українських держав не було втілене у життя, і їх адміністративні органи продовжували діяти майже незалежно. УНРада вела активну законотворчу діяльність, спрямовану на становлення державно-політичного і економічного життя на території республіки. В січні-травні 1919, незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини. В серед. лютого 1919 УГА з метою остаточного визволення території ЗОУНР розпочала Вовчухівську операцію 1919. Однак наприкінці лютого 1919 успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції 1919-20, яка вислала до Львова місію для переговорів з урядом ЗОУНР про умови перемир'я з Польщею. Голова місії ген. Бертелемі (Франція), члени-полк. А. Віярд (Великобританія), проф. Лорд (США) і полк. Стабіле (Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин ЗУНР і Польщі. Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 відсотків Сх. Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились. 13.5.1919 Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював ген. Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були викинуті польським урядом. В цих складних для польської сторони умовах 15.5.1919 на український фронту Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія ген. Й.Галлера, яка за вимогою Антанти призначалась тільки для боротьби проти більшовицьких військ. На поч. червня 1919 польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром, Збручем і Заліщиками. У зв'язку з критичним становищем ЗОУНР 9.6.1919 уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул Диктатора Західної Області Української Народної Республіки. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган – Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено ген. О.Грекова. 7-28.6.1919 УГА під командуванням О.Грекова провела Чортківський наступ 1919, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських загарбників. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 відступити на старі позиції. 16.-18.7.1919 УГА, ведучи кровопролитні ар'єргардні бої, виступила за р. Збруч. Територію ЗОУНР окупували польські війська. З липня до листопада 1919 місцем перебування Є.Петрушевича, Ради Уповноважених Диктатора і Начальної Команди УГА став Кам'янець-Подільський. Наприкінці листопада 1919 Є.Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені, переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність по захисту державних інтересів ЗУНР. Найвища Рада 25.6.1919 (за іншими даними 29.6), побоюючись наступу більшовицьких військ за Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами. 21.11.1919 під тиском польської сторони було укладено “Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину”, за яким Галичина входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну, подальший статус цих земель визначався шляхом самовизначення місцевого населення. 8.12.1919 Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном Керзона лінію, юридично затвердила окупацію споконвічних українських земель – Холмщини, Лемківщини, Полісся і Посяння – Польщею. Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирному договорі 1920.На протязі 1920-23 уряд ЗУНР і президент Є.Петрушевич постійно ставили перед Лігою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти зацікавлені в існуванні сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення з цієї проблеми. В березні 1921 делегація ЗУНР (К.Левицький, Є.Брайтер, О.Назарук, Л.Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921. В 1921 Рада Ліги Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини. В квітні-травні 1922 питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції. 14.3.1923 на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Пуанкаре зустрічався митрополит А.Шептицький, але безуспішно. 15.3.1923 припинив існування екзильний уряд ЗУНР, і склав свої повноваження Є. Петрушевич. За умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919.Севрського мирного договору 1920, Тріанонського мирного договору 1920 і Бесарабського протоколу (24.10.1920), незважаючи на протести українського населення, Буковина і частина Бесарабії були анексовані Румунією, а Закарпатська Україна передана до складу Чехо-Словаччини.

ЗАХІДНА ОБЛАСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ЗОУНР) – назва Західно-Української Народної Республіки після об'єднання з Українською Народною Республікою в 1919-20. На підставі ухвали Українською Національною Радою ЗУНР-ЗОУНР та Державним Секретаріатом ЗУНР-ЗОУНР 3.1.1919 у Станіславі про Злуку двох українських держав і Універсалу Директорії УНР від 22.1.1919 УНР і ЗУНР об'єднувалися в одну державу. 22.1.1919 на Софійській площі у Києві відбулося урочисте проголошення Акту Злуки ЗУНР (Галичина, Буковина і Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну УНР. Трудовий Конгрес України 24.1.1919, затвердивши Акт Злуки, ухвалив “Закон про форму української влади”, згідно з яким ЗУНР було перейменовано в ЗОУНР із забезпеченням повної територіальної автономії. Остаточно справу об'єднання двох держав повинні були вирішити загальноукраїнські Установчі збори. ЗОУНР зберігала свої законодавчі і виконавчі органи влади. Для координації воєнно-політичної і економічної діяльності двох урядів було створено спільне воєнне командування, сформовано об'єднану делегацію на Паризьку мирну конференцію 1919-20, запроваджено єдину валюту. Президент Української Народної Ради (УНРади) ЗОУНР Є.Петрушевич був введений до складу Директорії УНР. 4.7.1919 Директорія УНР створила окреме міністерство у справах ЗОУНР. Проте з кін. 1919 внаслідок заяви місії УНР (голова А.Лівицький) на переговорах з представниками польського уряду у Варшаві про незацікавленість української сторони в території Галичини уряд ЗОУНР проводив цілком незалежну політику (див. також – Варшавський договір 1920). З поч. 1920 уряд ЗОУНР в еміграції та його делегація на переговорах в Парижі відновили вживання попередньої назви – ЗУНР.

ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1918 (Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив) – українське національно-визвольне повстання, що відбулося в ніч з 31.10 на 1.11.1918 у Львові, внаслідок якого було утворено Західно-Українську Народну Республіку. В жовтні 1918, передбачаючи близький розпад ослабленої війною і національно-визвольними рухами Австро-Угорської імперії та перебуваючи під впливом факту існування Української Держави у Наддніпрянській Україні, західні українці почали готуватися до створення власної незалежної держави. Ще в вересні 1918 у Львові було створено Військовий Комітет, який розпочав підготовку до збройного повстання у Галичині. 18-19.10.1918 у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту і українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду (УНРаду; див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19), яка стала представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині. 19.10.1918 УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншості вислати своїх представників до УНРади. Президентом УНРади було обрано Є. Петрушевича. В свою чергу польські політичні діячі 28.10.1918 створили у Кракові т. зв. Польську Ліквідаційну Комісію, яка мала 1.11 прибути до Львова і за допомогою військових частин захопити владу в краї. 30.10.1918 УНРада, враховуючи ці обставини, поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак намісник Галичини ген. К. Гуйн відповів на цю пропозицію відмовою. 31.10.1918 на спільному засіданні членів УНРади і Військового Комітету було вирішено взяти владу в місті збройним шляхом. Військовий Комітет було перейменовано в Українську Генеральну Команду (див. Український Генеральний Військовий Комісаріат), яка мала здійснювати безпосереднє керівництво повстанням. Штабом повстання став Народний Дім у Львові. Повстання розпочалось о 4 год. ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1500 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк. Над ратушею і намісництвом було піднято синьо-жовтий прапор, австрійського намісника Галичини ген. К. Гуйна і коменданта Львівського військового гарнізону ген. Порсфера було заарештовано. 1.11.1918 о 7 год. ранку сотник Д. Вітовський склав рапорт К. Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади. Розпочався період становлення української державності у західно-українських землях (див. Західно-Українська Народна Республіка).

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (УГА; до 6.11.1919 – Галицька армія) – Збройні сили ЗУНР. Процес творення Галицької армії (назву Українська галицька армія ця структура отримала після вимушеного об'єднання з Добровольчою армією ген. А.Денікіна 6.11.1919; остаточно з 17.11.1919) розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 у Львові. Початок українсько-польської війни 1918-19 змусив уряд ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. 13.11.1918 Українська Національна Рада ЗУНР ЗО-УНР 1918-19 видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього закону Державний секретаріат військових справ 15.11.1918 проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль, Станіслав, на чолі кожної стояв військовий командант. До обов'язків команданта входили набір новобранців, їхній вишкіл та поповнення діючої армії вишколеними підрозділами.

Для керівництва всіма військовими справами ЗУНР Державному секретаріаті ЗУHP-30 УНР 9.11.1918 створено військове міністерство – Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16 відділів.

Посаду державного секретаря військових справ обіймали полк. Д.Вітовський (до 13.2.1919) і полк. В.Курманович (до 9.6.1919). Після встановлення на території ЗО УНР диктатури Є.Петрушевича (див. Диктатор ЗО УНР-ЗУНР) функції ДСВС перейшли до Військової канцелярії диктатора (керівник К.Долежал) та Начальної команди Української галицької армії. У травні 1919 створено підлеглу Начальній команді Галицької армії команду запілля (тимчасово виконувала функції ДСВС), яка в червні була реорганізована в Команду етапу Галицької армії.

Творенням і розбудовою Галицької армії керувала Начальна команда Галицької армії (НКГА), яка до 8.11.1918 називалася Українська генеральна команда. Начальна команда була найвищим органом управління Української галицької армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма воєнними операціями, організовував фронт і прифронтову смугу. НКГА відповідала штабові Дієвої армії УНР (див. Армія Української Народної Республіки). Під час Листопадового повстання 1918 Д.Вітовський іменував себе наказним отаманом, згодом головнокомандувач Збройних сил ЗУНР називався головним командантом. З червня 1919 головнокомандувач Галицької армії мав титул начальний вождь, його помічник – начальник булави (шеф генерального штабу). Після відступу українських військ зі Львова Начальна команда деякий час перебувала в Бережанах, пізніше – у Бібрці. 320.1.1919 знаходилася у Ходорові, де остаточно було сформовано два відділи – оперативний та організаційно-матеріальний. До оперативного належали підвідділи – референтури: оперативний, зв'язку, розвідки, летунства, автомобільний, персональний та ін. Аналогічно організовано штаби корпусів і бригад. У червні 1919 ген. О.Греков провів реорганізацію НКГА, внаслідок якої створено Оперативний штаб, Головний відділ фронту і Етапну команду (див. також Начальна команда Української галицької армії).

Основою Галицької армії стали військові частини, які брали участь Листопадовому повстанні 1918та два бойові курені Легіону українських січових стрільців, які 3.11.1918 прибули з Буковини до Львова. Вже під час боїв з польськими загонами у місті до них долучалися українські робітники і студенти, а також військові підрозділи, сформовані на провінції повітовими командами. 13.11.1918 до галицьких частин приєднався козацький загін ім. І.Гонти під командуванням отамана А.Долуда, який складався з добровольців із Наддніпрянської України. На 21.11.1918 в українських військових підрозділах налічувалося 161 старшина і 4517 стрільців. Під час формування Галицької армії гостро відчувався брак вишколених старшин. В австрійській армії служила значна кількість старшин-українців, але здебільшого це були старшини запасу нижчого рангу. Старшин вищих рангів, а особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не було. До цього спричинилися також ті обставини, що назагал серед галицької інтелігенції панували антивоєнні настрої, а служба в армії вважалася непрестижною.

Перші польові формації Галицької армії творилися стихійно, мали напівпартизанський характер. У грудні 1918 існувало 15 бойових груп різної величини. До їх складу входили самостійні полки, курені, навіть самостійні сотні. Командири цих військових підрозділів призначені в різний час різними командними структурами – колишнім командантом Г.Стефанівим, Державним секретаріатом військових справ. Не існувало системи і порядку в назві військових частин. Так, колишній 15-й піхотний полк австрійської армії взяв собі назву “Перший Львівський піхотний полк ім. князя Льва”, деякі частини називалися за місцем свого формування (“Сокальський курінь” тощо). Не була організована як слід центральна військова влада, тому багато командирів діяли на власний розсуд.

Після відступу зі Львова першою створилася група “Схід” – на сході від міста, відтак – “Старе село” на півдні. До їхнього складу входив полк Українських січових стрільців. З названих груп пізніше сформувався II корпус Галицької армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова прорватися у північну частину Галичини, сформовано групу “Північ”. До неї входили сокальська, белзька, угнівська, равська підгрупи, які стали ядром 1 корпусу Галицької армії. Поблизу Перемишля створено групу “Південь”, до якої входили практично самостійні бойові групи “Щирець”, “Наварія”, “Рудки”, “Крукеничі”, “Хирів”, “Лютовиська”, “Карпатська”, “Глибока”, що згодом стали ядром III корпусу У ГА.

На початку організації Галицької армії найвищою тактичною і адміністративною одиницею були групи, куди входили відділи кінноти. В оперативному плані ці досить різнорідні групи підлягали Начальній команді Галицької армії, а адміністративно були практично автономні: самостійно дбали про забезпечення особового складу продовольством і боєприпасами, організовували і забезпечували запілля та поповнення особового складу.

Нечіткість і різнобій військових формацій Галицької армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну команду на поч. січня 1919 провести повну реорганізацію для перетворення Збройних сил ЗУНР у регулярну армію. Ідея реорганізації і її проведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА полковникові Є.Мишковському. Усі військові формування звели до трьох корпусів. До корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3-5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв'язку, технічної сотні і допоміжних формацій. Назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, “2-га Коломийська бригада” і т.д. Перший корпус створено з “Групи Північ”, до нього увійшли: “5-та Сокальська”, “6-та Равська”, “9-та Белзька” і “10-та Янівська” бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни 1918-19 цим корпусом командували полковник В.Курманович, згодом – полковник О.Микитка, полковник А.Шаманек, а під час існування Червоної української галицької армії – отаман Осип Лисняк і сотник Ю.Головінський.

Другий корпус, який спочатку називався “Осадним” (облягав Львів), сформовано з груп “Схід”, “Старе село”, “Наварія”. До нього увійшли “1-ша бригада УСС”, “2-га Коломийська”, “3-тя Бережанська” і “4-та Зо-лочівська” бригади. Командантами корпусу були полковник М. Тарнавський, а після його призначення начальним вождем – полковник А.Вольф. II корпус, маючи у своєму складі гвардію ГА – бригаду Українських січових стрільців, відіграв значну роль у Чортківському наступі 1919і створив ядро лівої армійської групи під час наступу на Київ.

До III корпусу, сформованого з “Групи Південь”, увійшли: “7-ма Львівська”, “8-ма Самбірська”, “11-та Стрийська” і “1-ша Гірська” бригади. На антибільшовицькому фронті до корпусу належали також “2-га Коломийська бригада” та окрема бригада кінноти. Командантами корпусу були полковник Г.Коссак, потім – генерал В.Гембачів, а згодом – ген. А.Кравс.

У червні 1919 Начальна команда на чолі з генералом О.Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто, двох нових корпусів. Під час Чортківської офензиви утворено штаби 14-оїСтаніславської, 15-ої Теребовлянської, 16-ої Чортківської, 17-ої Бучацької, 18-ої Тернопільської та 21-ої бригад, але після переходу Збруча штаби розформували. Залишилися тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу весною 1919 була відрізана від решти частини ГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію УГА В.Курманович, який заступив полковника Є.Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована Галицька армія налічувала, за дан. Б.Гнатевича, 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 000 крісів, 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допомогових відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі.

Поповнення бойових частин і військових формацій, вишкіл, постачання харчів і амуніції здійснював Державний секретаріат військових справ зі своїми виконавчими органами на місцях – окружними і повітовими командами. Після ліквідації у червні 1919 ДСВС цю роботу виконувала Команда запілля, а пізніше – Команда етапу армії, якою керували спочатку полковник Г.Коссак, а пізніше – отаман Зегорш.

На березень 1919 до Галицької армії мобілізовано 126 тисяч старшин і вояків. Чисельність на фронті – 52 тис. вояків і 1412 старшин. У квітні 1919 Галицькій армії протистояло 62-тис. угруповання польських військ. До нього у травні 1919 приєдналося 30 тис. старшин і вояків зі 100-тисячної армії генерала Ю.Галлера, сформованої у Франції, і всупереч зобов'язанням польського уряду використовувати її лише для боротьби з більшовиками, спрямували проти УГА.

За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька армія була перетворена у бойову силу загальною чисельністю бл. 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність ритмічного матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу, недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин (на службу до Галицької армії запросили колишніх офіцерів австрійської армії) значно послаблювали боєздатність армії.

Незважаючи на чисельну і технічну перевагу польського війська, Галицька армія під час українсько-польської війни 1918-19 провела ряд блискучих наступальних операцій і тільки втручання міжнародних чинників або брак матеріально-технічного забезпечення рятував противника від воєнної поразки. У лютому 1919 командування Галицької армії розробило і успішно розпочало Вовчухівську операцію1919. Внаслідок наступу українських частин практично завершилося оточення Львова. Проте на вимогу Найвищої ради країн Антанти просування частин ГА було зупинено. Після безплідних переговорів із союзницькою місією на чолі з ген. Бертелемі, яка висунула неприйнятні для української сторони умови перемир'я, бойові дії продовжились. Але час був втрачений, і польське командування, підтягнувши стратегічні резерви, зупинило наступ українських підрозділів. Безрезультатно завершилася і місія ген. П.Боти, яка виїхала у зону конфлікту в серед. травня 1919. Саме у цей час поляки, всупереч зобов'язанням перед Антантою, кинули проти УГА шість добре озброєних дивізій ген. Ю.Галлера і 15.5.1919 розпочали наступ по всьому фронту. Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА змушені відступати на схід. На додаток, 24.5.1919 румунське військо спільно з дивізією польського генерала Л.Желіговського вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином. УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР – Державний Секретаріат склав свої повноваження, а УНРада призначила Є.Петрушевича диктатором ЗУНР. 9.6.1919 командувачем 25-тисячної Галицької армії був призначений ген. О.Греков, який разом з групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків, Львів. 7-28.6.1919 з метою розгрому угруповань противника у р-ні м. Чорткова і визволення всієї території ЗУНР Галицька армія провела Чортківський наступ1919. Прорвавши польську оборону і розвиваючи успішний наступ III корпусу, частини УГА 15.6. заволоділи Тернополем, а 25.6. Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, УГА перейшла до оборони. Польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. 28.6.1919 було прорвано фронт І i ІІ корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча. Серед частин, які прикривали відступ основних сил українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С.Ляйнберга. 6.7.1919 начальним вождем УГА замість ген. О.Грекова призначено ген. М.Тарнавського. 16-17.7 УГА переправилася на лівий берег Збруча, де незабаром з'єдналася з Армією УНР. На територію УНР перейшло 12 піших і одна кінна бригади загальною чисельністю 49 800 старшин і вояків (при 603 кулеметах і 187 гарматах), що разом з етапними і запільними частинами становило 85 000.

До кін. липня 1919 частини Галицької армії зайняли позиції на українсько-більшовицькому фронті. На поч. серпня 1919 об'єднані українські армії, керівництво якими здійснював Штаб головного отамана (очолив ген. М.Юнаків, ген.квартирмейстер – В.Курманович), розпочали наступ на Київ і Одесу. 30.8.1919 передові частини УГА під командуванням ген. А.Кравса вступили у столицю України. 31.8. галицькі бригади зустрілись у Києві з кінними відділами Добровольчої армії під командуванням ген. М.Бредова. Щоб уникнути збройних сутичок (командування плекало надії створити з денікінцями спільний фронт проти більшовиків), ген. А.Кравс віддав наказ про відступ на лінію Ігнатівка-Васильків. Бої на одеському напрямку в р-ні Вапнярки тривали 23-30.8. Наприкін. серпня 1919 дивізії О.Удовиченка і Волинської групи розгромили 45-ту більшовицьку дивізію і продовжили наступ на Одесу, куди одночасно просувалися частини Добрармії. У вересні-жовтні 1919 українські армії опинилися між трьома силами: більшовицькими військами, денікінцями та польською армією і під їхнім натиском змушені відступити в “чотирикутник смерті” на Поділлі в р-н Вінниці. Відсутність боєприпасів і медикаментів, епідемія плямистого тифу (на думку Л.Шанковського, епідемія була викликана штучно і стала першим в історії людства прикладом застосування бактеріологічної зброї) поставили УГА перед катастрофою (у листопаді 1919 тільки 7% особового складу армії були боєздатними). У цих умовах командування Галицької армії 6.11 уклало перемир'я і союзний договір з Добровольчою армією. Уряди УНР і ЗУНР визнали цей договір недійсним, але захоплення денікінцями Жмеринки (10.11) та Могилева-Подільського (14.11) змусило Начальну команду УГА поновити угоду з А.Денікіним. Військовий союз галичан з денікінцями не тривав довго. Наприкін. грудня 1919 білогвардійські війська під ударами більшовиків відступили на південь. На поч. січня 1920 більшовицьке військо підійшло в район розташування галицьких частин. Єдиним виходом для УГА стала військова угода з більшовиками, внаслідок якої галицькі частини були реформовані і під назвою Червона українська галицька армія у березні 1920 увійшли до складу Червоної армії. У кін. квітня 1920 друга і третя бригади ЧУГА, дізнавшись, що поляки обіцяють широку автономію Галичині, залишили фронт і перейшли в р-ні Летичева і Ялтушкова на бік Армії УНР і польських військ. 30.4.1920 у бою з польськими військами поблизу Козятина була розсіяна і бригада УСС. Галицькі формації, що потрапили у полон до поляків, були роззброєні, стрільці відпущені, а старшини інтерновані у таборі Тухолі на Помор'ї. Більшість старшин і стрільців УГА, які перебували у той часу Києві і Одесі, більшовики заарештували і відвезли в табори у глиб Росії, де практично всіх знищили. Українська галицька армія перестала існувати.

Бойові формації.

Піхота. Основною тактичною одиницею піхотних частин УГА був курінь, який складався з трьох стрілецьких сотень і однієї сотні скорострілів. Кожна бригада налічувала 3-5 куренів, причому деякі з них мали сотні важких скорострілів. Окремі курені мали ще мінометні відділи та піхотні гармати. На озброєнні були австрійські скоростріли системи Шварцльозе, пізніше – російські, системи Максима. Піхотинці були озброєні крісами системи Манліхера, а після переходу через Збруч – гвинтівками російського зразка. Відзнакою піхоти були сині смужки на шапках і такого самого кольору зубчатка на ковнірі. Відзнаки старшин і підстаршин нашивалися на підкладці синього кольору. Попри недостатню організацію вишколу, галицький вояк був дисциплінованим, невибагливим, а визвольні змагання робили його ініціативним та ідейним, здатним на геройські вчинки і самопосвяту.

Артилерія. Артилерія була найорганізованішою і найпотужнішою військовою формацією, перевищувала своїх противників і чисельністю, і вмінням, була кращою, аніж артилерія Дієвої армії УНР У багатьох випадках завдяки майстерності галицьких гармашів вдавалося стримати наступи ворога. Саме завдяки артилерії досягнуто успіху в Чортківському наступі 1919, наступі об'єднаних українських армій на Київ. Кожна бригада УГА мала артилерійський полк, що складався з 4-5 батарей, а кожна батарея – з 4-6 гармат. Батареї важкої артилерії мали по 2 гармати. Всіх полків налічувалося відповідно до кількості бригад. Оперативно артилерія підлягала команді бригади і корпусу, а навчання гармашів проводилося безпосередньо в батареях і частково в Запасовому гарматному полку, що дислокувався у Золочеві. Після переходу УГА за Збруч до артилерії приділено наддніпрянські частини з особовим складом. Відзнакою артилерії стали червона смужка на шапці та червоного кольору зубчатка на ковнірі.

Кіннота. Кіннота Галицької армії була найслабшим місцем. Тому в багатьох випадках ця обставина відігравала негативну роль, особливо тоді, коли в прориви треба було кидати високомобільні частини (Чортківська офензива, бої під Теребовлею і Бережанами). Бригади мали кінні сотні з 2-3 кінних чет, кожна з яких налічувала по 40-50 шабель. Кінні відділи використовувались переважно для стежної служби, розвідки і зв'язку. У червні 1919 ген. О.Греков взявся за формування більших кінних відділів, одначе безперервні воєнні дії не дали реалізувати цей план. Відразу ж після переходу на Наддніпрянщину в бригадах були створені численні відділи кінноти, які, одначе, багато в чому поступалися навіть кінноті Дієвої армії УНР. Кіннотники УГА були озброєні шаблями і короткими крісами-карабінами. При кожній сотні кінноти був свій відділ скорострілів, здебільшого ручних. Відзнакою кінноти були жовта смужка на шапці і жовта зубчатка на ковнірі.

Летунство (авіація). Летунська частина Галицької армії сформована в грудні 1918 за допомогою Армії УНР. її організатором став поручник Петро Франко. Летунство підлягало безпосередньо Начальній команді ГА. Під базу для армійської авіації обрано містечко Красне. Було сформовано групу, яка зберегла все з летунського обладнання, що залишили після себе німецька та австрійська армії. В перших числах грудня 1918 сюди перелетіла з Одеси допоміжна сотня летунів на 6 літаках, яка складалася з 6 бойових старшин (полковник Джан Булат Кануков, Борис Губер, сотник Сергій Євський, Василь Булатов, поручник А.Шеремецінський і хорунжий Хаз Булат Кануков), 6 підстаршин-механіків і 9 рядовиків. Разом з П.Франком, С.Слєзаком, С.Кузьмовичем вони створили старшинське ядро летунського відділу, який на поч. травня 1919 складався з трьох боєздатних летунських сотень і однієї летунської бази. Перша сотня під командуванням поручника А.Хруща передислокувалася у с. Дуліби поблизу Стрия для обслуговування Третього корпусу ГА. На серед, травня 1919 у сотні було 12 бойових машин, а також 2 легкі і 4 важкі автомашини та 7 пар коней. Друга сотня (командир сотні і водночас полку полковник Д.Б.Кануков) обслуговувала Перший і Другий корпуси і базувалася в Красному. У Красному було сформовано 3-тю сотню під командуванням сотника Н.Залозного, яка передислокувалася до Тернополя.

На поч. травня 1919 у полку нараховувалося близько 80 літальних апаратів, з них частина тихохідні – австрійські “Бранденбург-64” та “Альбатрос-27”, німецькі “LFW”, “LWA”, “Ллойд”, “Фокер” (розвивали швидкість 100-110 км/ год), та швидкохідні – французькі мисливці-винищувачі “Нюпорт” (швидкість 150 км/год). Як відзнаки на літаках вживалися вималювані два круги: всередині жовтий, назовні синій, а мисливці-винищувачі “Нюпорт” мали ще по боках схрещені кістки і череп, бо належали до “відділу смерті”. Під час боїв з більшовиками, після переходу УГА через Збруч, замість синьо-жовтих кругів були синьо-жовті паси на крилах і на бічній кермі хвоста, на кадовбі намальовано чорною фарбою Тризуб. Відзнака летунів УГА – нашитий пропелер на рукавах однострою і на краю ковніра.

Першим командиром полку був Борис Губер, а після його трагічної смерті (загинув під час навчання зі старшинами від вибуху бомби 5.2.1919) ним став полковник Д.Б.Кануков. Полк виконував розвідку фронту противника, слідкував за переміщенням його військових частин, бомбардував важливі об'єкти запілля і фронту, виконував комунікаційну службу між Начальною командою ГА і корпусами, навіть дипломатичними закордонними представництвами. Летунство УГА упродовж усієї польсько-української війни переважало поляків в умінні, силі і відвазі. У повітряних боях українські летуни збили 16 польських літаків, з них 9 перемог було на рахунку сотника С.Євського. Під час першого відступу до Збруча полк передислокувався в с.Звиняч поблизу Чорткова, після переходу УГА через Збруч – у с.Макову під Кам'янцем-Подільським, згодом – до Шатави (поблизу Нової Ушиці), відтак – до Вінниці. Під час відступу УГА з-під Києва полк перебував у Могилеві, пізніше – в Одесі, а після з'єднання з більшовиками – у Бердичеві і Козятині, де частину полку захопило польське військо.

Залізничні і автомобільні частини. На озброєнні УГА мала лише два панцерні поїзди, причому спочатку це були прилаштовані за допомогою брусів та ін. підручних матеріалів імпровізовані вагони. Пізніше було знайдено панцерові вагони і паровоз. Один із цих поїздів належав до Другого корпусу і курсував лінією Ходорів-Львів, ін. підлягав Третьому корпусу і діяв на шляхах Стрий-Самбір-Львів. Поїзди мали кілька скорострілів і 1-2 легкі польові гармати. Дивізіон автопанцерників (бронемашин) спочатку належав до Третього, а пізніше до Другого корпусу і складався з 6 авто, надісланих з Куреня січових стрільців у Києві, і 2 виготовлених у місцевих майстернях.

Технічні частини. Кожна бригада мала невеликі саперні відділи у складі 2-3 чет, що робили в. основному ремонт мостів, шляхів та здійснювали будівництво військових об'єктів. При корпусах і Начальній команді УГА існували технічні сотні з окремими відділами – залізничними, будівельними, саперними, з майстернями, де ремонтувалася стрілецька зброя, гармати. Автоколона УГА складалася з 4 сотень – по одній у кожному корпусі і при Начальній команді УГА. Кожна сотня складалася з трьох чет: вантажних, легкових автомобілів і пересувної майстерні. У кожній сотні було кілька мотоциклів і санітарних автомобілів.

Допоміжні формації. До допоміжних формацій, завданням яких було забезпечити лад і спокій у прифронтових смугах і на фронті, належали булавні відділи (для охорони штабів), станційні команди (дбали про порядок у місцях перебування військових частин), відділи польової жандармерії (для боротьби з дезертирством). Польова жандармерія мала малинові відзнаки.

Служба зв'язку. В УГА застосовувалися для зв'язку вістові (зв'язкові), телеграф і телефон. Радіотелеграфний пересилач мала лише Начальна Команда УГА. Для пересилання таємних наказів використовувався шифр.

Пропаганда. Велася за допомогою часописів, книжок, усних засобів. У бригадах і корпусах працювали пропагандні старшини, у підрозділах – підстаршини і стрільці. Її ефективність і серед вояків, і серед цивільного населення була явно недостатньою.

Розвідка. Розвідувальні операції провадили розвідчі відділи (Р.В.) при Начальній команді УГА і командуванні корпусами. Корпусні відділи складалися з одного старшини і одного-двох підстарший. Розвідчий відділ при Начальній команді УГА мав 6 старшин і кількох підстаршин. Низька фахова освіта, малі сили (у розвідці служили 30 старшин, з них лише 6 мали фахову освіту), недостатнє виділення коштів призводили до того, що назагал розвідка УГА суттєво поступалася розвідці противника. Контррозвідку провадили фахові детективи та державна і польова жандармерія.

Санітарна служба. Організована на зразок австрійської армії, а її реорганізацію проведено спільно із загальною реорганізацією армії у січні-лютому 1919. Кожен корпус мав одну або дві лічниці (госпіталі), склад санітарного матеріалу і санітарну валку. Наприкін. січня 1919 армія мала 5 польових шпиталів, З санітарні і 2 купальні поїзди, 4 склади санітарного матеріалу (корпуси і Начальна команда УГА). В армії були 14 лікарів і 38 фельдшерів (їх називали “медики”), окрім того, в запіллі – 97 лікарів і 74 фельдшери, 25 окружних шпиталів, 18 аптек, 48 дезінфекторів. Через втрату великої кількості санітарного матеріалу під час відступу УГА через Збруч санітарно-медичне забезпечення армії значно погіршилося. Збереглося 7 польових шпиталів, які обслуговували 35 лікарів, що не дало можливість погасити епідемію тифу, яка восени 1919 охопила УГА і від якої загинуло 30% особового складу. Санітарним шефом при Начальній команді УГА в Галичині був сотник д-р К.Танячкевич, на Наддніпрянській Україні – полковник д-р А.Бурачинський.

Постачання. Постачання УГА було організоване на зразок австрійського. Завдяки роботі інтендантів галицький вояк не голодував і одержував регулярну платню, а галичани ніде не робили реквізицій. Контроль за видатками вели рахункові старшини при корпусах, яким підлягав весь рахунковий апарат у підлеглих частинах і підрозділах.

Обозництво. Обозні формації УГА були підпорядковані корпусним обозним референтам. У травні 1919 УГА мала близько 16 тис. коней і 8 тис. возів. Після ліквідації Державного секретаріату військових справ питання обозів передано Команді запілля, а згодом – Етапу армії.

Польова пошта. Організована в лютому 1919. Мала станиці в кожному корпусі та при Начальній команді УГА, користувалася також і цивільною поштовою мережею. Після переходу через р. Збруч створено спільну станцію для обслуговування армії і фронту. Працювали у цій службі бл. 50 урядовців. (Б.Якимович, Львів)

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-19 – збройний конфлікт між Західно-Українською Народною Республікою та Польською державою у 1918-19. Внаслідок Листопадового повстання1918 влада у Львові, а згодом і в усій Галичині перейшла до Української Національної Ради ЗУНР ЗО-УНР 1918-19. У відповідь на це 1.11.1918 проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч.Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади польські боївки підняли і в ін. західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі, які, однак, були швидко ліквідовані українськими частинами. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) вислав із Кракова на допомогу повсталим у Львові польським підрозділам додаткові значні військові частини під командуванням майора Ю.Стахевича. Активна військова підтримка польських заколотників у Львові варшавським урядом спричинила початок українсько-польської війни 1918-19.

Спочатку воєнні дії у Галичині проходили з перемінним успіхом. Великою стратегічною невдачею українського командування стала втрата Перемишля (11.11.1918), через який польське командування згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У серед. листопада 1918 до польських заколотників у Львові з Кракова пробилися відділи під командуванням підполковника Токаржевського та ген. Б.Роя, що дало можливість полякам 21.11.1918 встановити контроль над містом, а також ін. адміністративними центрами Східної Галичини. Українські частини були змушені відступити на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чижки. Поступово воєнні дії набули масштабного характеру і перенеслись на ін. місцевості Галичини і Волині.

У ході воєнних операцій українських військ з кін. грудня 1918 створювалася Галицька армія (ГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації згідно з законом Української Національної Ради (13.11.1918). Військові сили, що налічували бл. 100 тис. чол., були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено Начальну команду У ГА.

У першій пол. грудня 1918 утворився українсько-польський фронт, який проходив від Тісної і Хирова до Львова і тягнувся далі через Любачів, Рава-Руську, Белз до Ярослава. Галицька армія (див. Українська Галицька армія) у грудні 1918– січні 1919 вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція 1919,внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізничною лінією Львів-Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р. Сян. Успішно розпочата операція зупинена 25.2.1919 на вимогу Найвищої Ради держав Антанти.

Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським командуванням та місією країн Антанти. Місія ген. Бертелемі висунула вимоги відвести українські війська за “Бертелемі лінію”. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертелемі, і 2.3. воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. Скориставшись перемир'ям, польська сторона стягла в р-н бойових дій значні підкріплення (група ген. Александровича) і у серед, березня 1919 завершила операцію з деблокування Львова.

У травні 1919 до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом ген. Л.Боти, яка запропонувала нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. Польське командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії ген. Ю.Галлера (була сформована у Франції і призначалась тільки для боротьби з більшовицькими військами), 15.5.1919 розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Галицька армія змушена була відходити на схід. Частина українських військ, втративши зв'язок з головними силами, відступила у Закарпаття, де була інтернована чехословацькою владою. У кін. травня 1919 румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене відвести головні сили в південно-східну частину Галичини між річками Збруч і Дністер.

Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням ген. О.Грекова 7.6.1919 розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків-Львів (див, Чортківський наступ 1919).Українським військам вдалося потіснити польську армію налінію Дністер-Гнила Липа-Перемишляни-Підкамінь. У цих умовах Начальна Команда УГА відмовилася від дотримання умов нового перемир'я (див. “Дельвіга лінія”), що його уклала з представниками Польщі делегація УНР на чолі з ген. С.Дельвігом і яке командування ГА небезпідставно розцінювало як чергову спробу поляків виграти час для підтягування резервів на фронт.

Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та військовому спорядженні. Польське командування почало поспішно стягувати у район на пн.сх. від Львова всі наявні резерви. 28.6.1919 польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і 16-17.7.1919 частини ГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею, на них створена Польська адміністрація. Партизанський рух проти окупаційної адміністрації продовжувався ще тривалий час. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21.11.1919 затверджено статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу. За ухвалою Найвищої Ради 8.12.1919 діяльність польської адміністрації допускалась лише на захід від Керзона лінії, однак це рішення повністю ігнорувалося польським урядом. 14.3.1923 Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Сх.Галичини і Зх.Волині до Польщі. Причини поразки української сторони в українсько-польській війні 1918-19 полягали як у помилках провідників ЗУНР і ГА, так і в несприятливих зовнішніх обставинах, які позбавили ЗУНР міжнародної підтримки. (П.Зашкільняк, Львів)

Інші матеріали

На Plastic-club видео, это интересно. | контрольные на заказ