Ї-дискусія
Українсько-польський альянс в контексті об’єднаної Європи
Олесь Андрійчук, для УП , 7.07.2005, 14:48
Візит польського президента до Львова на відкриття меморіального комплексу військових поховань спонукає до того, щоб ще раз поглянути на сучасний стан українсько-польських взаємин, так само як і на перспективи і способи їх подальшого зміцнення.
Від моря до моря
Мода на Україну, яка захопила Польщу у перші постпомаранчеві місяці, минає, однак на її місце приходить здоровий прагматичний інтерес. На усіх можливих рівнях поляки ініціюють зближення з Україною, усвідомлюючи, що альянс двох чи не найбільших європейських народів здатен істотно вплинути на континентальний баланс впливів та інтересів.
Давні ресентименти а ля "польський Львів" швидко сходять на маргінес, так само як і неприязнь до "хлопів-українців". І навпаки набирають потуг нові ідеї глибшої співпраці і глибшого пізнання України.
І хоч формально співпраця між двома народами переважно відбувається у "грантових" галузях, як от прикордоння, права людини, фольклор, студентські обміни тощо, вже тепер помітні ініціативи у здійсненні реальних, дієвих проектів із культурного порозуміння, чи радше порозуміння одне одного.
Амбіції розбудови широкої суспільно-політичної українсько-польської платформи ними й залишаться, якщо не забезпечити шляхи для реального пізнання одного народу іншим.
Гіркий досвід під’яремного перебування в совіцькій імперії спричинив парадоксальну ситуацію, коли українцям — особливо це відчувається за кордоном — значно легше порозумітись із киргизом чи таджиком, ніж з сусіднім поляком.
І після п’ятнадцятирічного розлучення усі пострадянські народи почуваються поміж собою на особистому рівні "своїми людьми".
Бачити у цьому лише негатив — те ж саме, що свідомо відмовити власній дитині у вивченні багатющої російської мови, аби буквально здійснити заклик Хвильового "Геть від Москви!".
Однак, лишаючись у добрих стосунках із грузинами чи вірменами, тому ж естонцеві варто бачити своє майбутнє радше у контексті естонсько-фінської, а узбекові — узбецько-турецької культурної співпраці. Українцям же доля насудила жити і творити власну історію пліч-о-пліч з поляками.
Гей, Орлята!
Першими кроками із налагодження модерного і повнокровного українсько-польського діалогу є подолання міфів і хибних стереотипів та прощення взаємних непрощенних гріхів: вбивств і мордувань.
У цім контексті мала б постати нова українсько-польська історична комісія для усталення спільної візії на найпекельніші сторінки багатовікових стосунків двох країн, бо зараз виглядає, що українська сторона існуючої комісії є швидше репрезентантом УРСР.
Дана комісія має сформувати узгоджену позицію, котрої б сторони дотримувались у таких питаннях як шкільні підручники історії і культури. Польща в цім сенсі має добрий досвід постання подібної польсько-німецької комісії — і ця тема чекає на своїх українських дослідників.
Наступний пункт − унормування символіки матеріальних пам’яток трагічної історії. Добрим прикладом в цім контексті є питання облаштування меморіалу загиблим польським воїнам на Личаківському цвинтарі у Львові (пам’ятник Орлятам).
Довгі роки тягнеться конфлікт із написом на могилах: чи "героїчно загиблим" чи просто "загиблим". Для обох сторін це питання є вкрай принциповим, зараз воно вирішене — може й болісно, але швидко.
Однак, існують й інші болючі питання: кожен уважний українець, що бував у польських костелах, не міг не помітити дуже розповсюджену на теренах Польщі тенденцію вішати на них меморіальні дошки на пошану загиблим, переважно, у добу трагедії на Волині. Цей шляхетний per se жест пам’яті і щирої любові до свого народу, однак, часто має вкрай неприйнятну і образливу для українців форму.
Нерідко читаючи ці написи, волосся на голові стає на дибки: історії про зняття скальпів живцем та саджання на палі можна вважати лише увертюрою до подальших описів.
Іноді ці стели виглядають уривками голлівудських фільмів жахів. Зазвичай вони закінчуються чимось на кшталт: "… шануймо світлу пам'ять діточок, жінок, дідів, по-звірячому замучених українськими націоналістами лише за те, що вони були поляками…"
Біль, однак, в тім, що почасти ці написи є правдивими. Такою трагічною була історія двох народів, і можно дякувати долі, що минуло вже півстоліття. Однак, ті ж самі звірства чинились й іншою стороною проти українців.
Та годі шукати в Україні бодай якісь меморіали загиблим землякам: історична пам’ять в Україні кульгає на обидві ноги, і навіть найбільше планетарне лихо − Голодомор − в українській свідомості є лише однією з низки подій: революція, неп, колективізація, індустріалізація, голодомор, війна, відлига, застій…
Якщо й знайдете в Україні котрусь пам’ятку замордованих поляками жертв, її стиль буде настільки нейтральним, наскільки прісним є голос диктора, що повідомляє про "двісті тисяч жертв від цунамі".
Існує інша версія проблеми Орлят. Її висунув один приятель, що є добрим знавцем історії Львова і часто, окрім основної академічної праці, заробляє проведенням екскурсій містом Лева.
Він мав можливість прожити конфлікт з Орлятами зсередини і стверджує, що як тільки проблему напису буде вирішено, інтерес до цієї теми — а отже, й екскурсії на Личаківський цвинтар − значно скоротяться. Він припускає, що багатьом політичним колам в Польщі було вигідним існування невирішеної проблеми зі цвинтарем Орлят, оскільки це дозволяло грати на патріотичних почуттях власних виборців.
Багато поляків розуміли це, і намагалися переконати радикальні консервативні кола змінити стан справ.
Гей, Соколи!
Від сумного − до веселого. Від історії − до сучасності.
Живемо у вік гарячих новин та холодних обідів. Цивілізація системно і планомірно уніфіковує душі і прагнення, інтереси і смаки. Чи добре це, чи зле — ми не про те. Факт існування дієвих законів формування та задоволення вимог споживача масової культури — хоч як би до цього не ставитись — є безумовним.
Можна заховати голову в пісок і обмежитись лементами про загрозу втрати ідентичності, макдональдизацією і іншими фобіями: такою є позиція об’єкта історії. Суб’єкт же історії — не лише "бачить", він і "формує" її перебіг, адаптовуючи власні інтереси і методи до загальносвітових тенденцій і процесів.
Що може бути ліпшим способом наближення двох співочих народів, як музика! І йдеться не про фестивалі народної творчості, а про сучасну популярну музику. Саме вона може стати мостом для ментального наближення українців з поляками.
Якщо на українську музику існуватиме попит в Польщі, а на польську — в Україні, культурний діалог вийде із апріорі ущербного грантівського контексту, і увійде до успішного і повноцінного гону законів шоу-бізнесу.
В інформаційному суспільстві, може більшим від самого мистецтва задоволення смаків, є мистецтво їх формування: подумати лише, наші бабусі й дідусі ще кількадесят літ тому жили без елементарних натепер речей гігієни, вони чекали на листи тижнями, мали три програми телебачення, і навіть (неймовірно!) стояли в чергах за пепсі-колою! Нас дивують сотні подібних речей, тому, що індустрія споживання сформувала з нас наркоманів комфорту. Так само формуються музичні і естетичні смаки.
Тому якщо в рамках українсько-польської співпраці домовитись про трансляцію десятка українських хітів на польських радіостанціях, і теж саме з польськими хітами зробити на радіостанціях українських — вже за кілька місяців сформується широка верства людей, котрі на несвідомому рівні акцептуватимуть сусідню культуру, бо вони самі стануть її носіями.
Варто знати не лише експертам, але й звичайним людям, що окрім музики американської і російської, існує якісна популярна музика у Польщі, Чехії: всюди. От лише закони шоу-бізнесу такі, що ринок не зацікавлений у ініціюванні інтервенції на чужі ринки "нерозкручених" виконавців. Але закони шоу-бізнесу — це лише інструменти, застосовуючи які можемо отримати потрібний нам результат.
Те ж саме у спорті — хоч як би не оцінювались реальні шанси спільної українсько-польської заявки на проведення чемпіонату Європи з футболу в 2012 році, з точки зору добросусідського партнерства — це є ідеальна форма для зближення. Бо ніщо так не об’єднує, як спільний інтерес.
Крім того, постійне повторення в Європі зв’язки "Україна-Польща" спричинить ситуацію, коли Україна поступово виходитиме з "білорусько-молдовського" дискурсу й ментально у свідомості європейців асоціюватиметься із зв’язкою польською (чи польсько-литовською). А це є річчю вкрай цінною, в тому числі для успішного зближення з Європейською Унією.
Підсумки
Запропоноване бачення українсько-польського майбуття для одних може видатись "Нью Васюками", для інших − навпаки, загрозою національній ідентичності народу. Підбадьорюючи перших, нагадаємо, що ще півстоліття тому переважна більшість учнів Донецька вчились в українських школах, заспокоюючи других, пошлемось на діалектичність історії, де кожна негативна подія може потенційно витлумачитись із знаком "плюс": і тепер "російськість" Донбасу і Сходу України стане незборимою гарантією від "надмірної польськості".
Все залежить від українського народу, в тому числі й з’ясування того, ким, власне, він є.
Олесь Андрійчук (м. Луцьк), Карлів університет, Прага, Стипендіальна Програма Вишеградського Фонду