Ї-дискусія
Тарас Возняк: «Мусимо піднятися до висоти взаємного вибачення»
Олександра ХАРЧЕНКО
Джерело : Високий Замок 20.05.2002 №111(2241)
Широкий міжнародний резонанс викликала сесія Львівської міської ради, яка минулого четверга прийняла “виважене” рішення про відкриття польських військових поховань без врахування побажань поляків.
Депутати міськради зірвали приїзд до Львова Олександра Кваснєвського
21 травня. Поляки не приховують розчарування та образи. Ця тема вже облетіла
перші шпальти всіх польських газет, телевізійники присвячують їй цілі
передачі.
Через одне слово відносини з сусідами стали, на жаль, відчутно прохолоднішими.
У цьому випадку депутатам міської ради слід було керуватися принципом
“сім разів відміряй”. Треба було створити спеціальну комісію, яка б детально
вивчила питання. Натомість на цій же сесії депутати займалися більш важливими
для них проблемами – ділили портфелі у депутатських групах та виконкомі.
Основними у порядку денному були кадрові питання, а відкриття “цвинтаря
орлят” йшло останнім, шостим пунктом. Коли до нього дійшли, засідання
сесії перетворилося на мітинг. Атмосфера в залі була настільки напруженою,
а виступи представників патріотично налаштованої львівської громади істеричними,
що засідання нагадувало зібрання славнозвісної львівської “клумби”. Піти
всупереч думки львівської “громадськості” депутати побоялися.
Проаналізувати ситуацію, що склалася, “Високий Замок” попросив відомого
львівського культуролога, начальника відділу зовнішніх зв’язків Львівської
міськради Тараса Возняка та доктора історичних наук, директора Інституту
історичних досліджень Ярослава Грицака та депутата Львівської міської
ради Анатолія Романюка.
«Не можна робити політики на гробівцях»
Тарас ВОЗНЯК: “Рішення депутатів Львівської міськради призвело до великого
скандалу. Та насправді воно не відображає думки всіх українців та поляків.
На моє глибоке переконання, ті найбільш крикливі групки політиканів, а
не політиків, є у Львові у меншості. Склалося так, що львівські містечкові
політики пішли у них на поводу. На жаль, якоюсь мірою це дискредитувало
не тільки міськраду, а й нового мера, який намагався якось вплинути на
настрої в сесійному залі.
Бог сказав: я збережу Содом і Гоморру, якщо там знайдеться хоча б десять
праведників. У Львівській міській раді не знайшлося жодної людини, яка
б тверезо замислилася над питанням відкриття “цвинтаря орлят”. Я не впевнений,
що українці повинні вирішувати щодо чужих мертвих: героїчно чи негероїчно
вони загинули. Не можна робити політики на гробівцях.
На жаль, я не почув голосів Української греко-католицької церкви і Римо-католицької
церкви. Якби Блаженнійший кардинал Любомир Гузар звернувся до львів’ян,
вони б прислухалися до нього. Та він цього не зробив. Його виступ по телебаченню
наступного дня після сесії відбувся запізно. До речі, свого часу велику
роль у німецько-польському примиренні відіграла декларація єпископів з
обох сторін. Натомість тут церкви промовчали, і це є величезною помилкою.
Ще однією нехристиянською позицією є небажання вибачити одне одному. Вибачити
можна людині, яка згрішила перед тобою. Вибачити можна Варраві чи Магдалені.
Але вибачати немає чого святим. Українці не є святими, і поляки не є святими.
Тож ми всі мусимо піднятися до висоти взаємного вибачення. Натомість ні
українське, ні польське суспільство не готове до цього.
Однак президенти поставили всіх у цейтнот – за три тижні вирішити питання
відкриття “цвинтаря орлят”. А за три тижні його неможливо вирішити. Воно
існує ось уже десять років. Але хто працює з громадою Львова, з українським
та польським суспільством?
Я, як державний чиновник, знаю, що всі ці питання зводяться до чергових
візитів (за останній час це візит міністра закордонних справ Анатолія
Зленка). А в проміжках між тим з громадою ніхто не працює. Тому вона або
не має думки, або не знає, як її висловити. І тоді трибуну опановують
політикери. А політикерство з обох сторін – річ вкрай негативна.
Є ще один негативний момент. Це те, що називається відомчими інтересами.
Безумовно, найбільше зацікавлені у тому, щоб конфлікт тривав, люди, які
займаються тими гробівцями.
У даний момент, на мій погляд, ми повинні витримати удар. Очевидно, тепер
відбудеться певна духовна робота і львівської громади, і українства в
цілому. Я закликаю до такої самої роботи польську громаду Польщі та України.
Ми не повинні піти у взаємні образи, а повинні дати шанс своєму майбутньому.
Якщо цього не зробимо, то все закінчиться досить сумно для обох наших
народів.
Поляки мають усвідомити, що планувалося посвячення двох меморіалів: “цвинтаря
орлят” і воїнів УГА. Іронія чи жах тої ситуації полягає в тому, що велика
частина тих, хто лежить на польському військовому цвинтарі, насправді
були союзниками армії Петлюри, союзниками українців. Цього теж не усвідомлює
українська та польська громади.
...Знову не відбудеться зустріч Кваснєвського та Кучми і посвячення “цвинтаря
орлят”. Зате активно відбуваються зустрічі пана Путіна і пана Кучми. Звідси
випливає простий висновок, на кого працювали ті достойники, які пробували
влаштувати таку смішну війну з поляками у Львові. Бо, мовляв, польські
легіони вже підходять до Львова. Якщо вони на мають політичної далекоглядності,
то можна назвати їх не дуже розумними людьми. Якщо ж вони на когось працювали,
то можна їх називати зовсім по-інакшому.
Має минути час, щоб політична культура в Україні досягла певного рівня.
Щоб усвідомили, що є національні та містечкові інтереси. Останні теж важливі,
але в якийсь момент вони повинні підпорядковуватися загальнонаціональним
інтересам”.
«Львів вкотре довів свою провінційність»
Ярослав ГРИЦАК: “Для мене рішення депутатів міськради – більше, ніж злочин.
Це просто глупота. Думаю, Львів ще раз показав свою провінційність. Виявилося,
що львівські депутати та інтелектуали не вміють мислити ширшими категоріями.
Чому це сталося? Перш за все важливі психологічні причини. Що є Львів
в Україні? Почнемо з того, що за останні декілька років, а особливо за
другу каденцію Кучми, чується дуже сильний ресентимент між Львовом і Києвом.
Львів далі заявляє себе як опозиційна сила по відношенню до київського
режиму. Львів має великі сумніви щодо українськості цієї держави, її демократичності,
щодо щирості заяв Президента інтегруватися на Захід. Натомість бачимо
посилення російського фактора в Україні. Досить пройтися по Львову і подивитися,
які продають газети та книжки, якою мовою лунає музика з радіо. Тому на
справу “цвинтаря орлят” не можна дивитися тільки як на справу польсько-українську.
Це справа російсько-українсько-польська. У Львові політики та інтелектуали
почуваються у національній загрозі: вони думають, що Україна пропадає.
Тому що вони на правах національної меншості. Їхня мова не шанується,
з їхньої історії сміються, до їхніх політичних порад не прислухаються.
Галичан вважають провінційними, другорядними. Тому вони є в стані обложеної
фортеці і не хочуть йти на жодні компроміси. Власне, в цій ситуації починається
справа “орлят”.
З точки зору інтересів України немає чогось важливішого за відносини з
Польщею, які є найбільш перспективними. Тому треба перейти через всі ті
дрібні перепони, які заважають налагодженню добрих відносин з сусідами.
Та, на жаль, люди думають не інтересами, а політичними пристрастями. Інша
справа, що ці політичні пристрасті дуже вміло маніпулюються певними політиками,
які хочуть мати з того політичний капітал.
Ситуація із “цвинтарем орлят” нагадує так звану справу перемишльської
капітули. У Перемишлі тоді була маленька група, яка була дуже галасливою
та антиукраїнською. Назагал вона не користувалася підтримкою більшості.
Але так чи інакше ця групка впливала на відносини, які складалися на польсько-українському
пограниччі. Аналогічно у Львові теж маємо маленьку радикальну групу. На
моє переконання, більшість депутатів думають, що справу “цвинтаря орлят”
треба якнайшвидше вирішити. Але цю справу у Львові, як і в Перемишлі,
хотіли вирішити “зверху”, адміністративно. А суспільство тим часом “спить”.
У такій ситуації маленьким групкам дуже легко показати, що вони говорять
від імені суспільства. Якщо б дійшло до референдуму, то не думаю, що його
результат повторив би рішення міськради. Більшість має прагматичні розрахунки,
і вона за якнайшвидше розв’язання польсько-українського конфлікту.
Найбільша помилка в першому і другому випадках полягає в тому, що ситуацію
розглядають “зверху”. З Варшави – до Перемишля, з Києва – до Львова. Поки
не будуть залучені суспільні чинники, поки не почнуться ширші дискусії
істориків та політиків, швидкої розв’язки не буде.
Може, скажу цинічно, але мені абсолютно байдуже – буде на плиті слово
“героїчно” чи ні. Присутність цього слова є радше справою особистої відповідальності
поляків. Якщо вони вважають, що це слово є доречним, то нехай пишуть його
і відповідають за нього. Але не тільки перед українцями, а й перед французами,
євреями, німцями, які приїжджатимуть на цвинтар. Як історик, можу покликатися
на відомого польського історика Стефана Кіневича. Він писав, що насправді
польсько-українська війна у Львові не була масовим зривом з обидвох сторін.
Це було заняття групки національно свідомих та патріотично заанґажованих
людей, які боролися за місто. Більшість населення була байдужою та тихо
вичікувала на результат цієї війни. Один австрійський офіцер, поляк за
походженням, навіть написав на своєму будинку: “Тут мешкає австрійський
офіцер. Нейтральний”.
У справі “цвинтаря орлят” польська та українська сторони виказують риси,
які простежуються протягом останніх сотень років польсько-українського
конфлікту. З українського боку – це непрофесіоналізм, відчуття слабкості,
бажання обманути суперника якщо не силою, то хитрістю. З польського боку
маємо відчуття сили, сильно розвинуте почуття національної гідності, а
також відчувається почуття снобізму до українців. За таких умов дуже важко
думати про поєднання, примирення у справі “цвинтаря орлят”.
Та рано чи пізно цвинтар буде відкритий. Думаю, українським лідерам вистачить
мудрості прийняти нормальне розумне рішення”.
«Треба вчитися в європейських країн»
Анатолій РОМАНЮК: “Про ухвалу за 4 вересня 2000 року знала і польська,
і українська сторони. Тож треба було запитати у Львівської міської ради
перед тим, як приймати у Києві рішення про відкриття польських військових
поховань 21 травня. У цьому випадку діяли за старим принципом авторитарного
суспільства – ми прийняли рішення, а ви його підтвердите. Це є неповага
як до закону, так і до людей, до компетенції яких це належить. Думаю,
польське керівництво свідоме, що Президент України їх “підставив”, оскільки
його радники є некомпетентними.
Ми повинні вчитися в європейських країн. Я постійно згадую пакт Манклуа.
Всі сторони, які брали участь в громадянській війні в Іспанії в 30-х рр.,
вирішили, що історія – це історія, а ми маємо будувати майбутнє. Тому
в цьому плані я вважаю, що рішення Львівської міськради мало бути іншим
- треба було змінити рішення за 2000 рік. На мою думку, ми до цього ще
прийдемо. Але не в ажіотажних умовах. Прийняття рішення має бути підготовлене.
Для цього треба впливати на громадську думку і у Львові, і в Польщі”.