Віталій Мороз

Сучасний вимір феномену політичної смерти

Жити – це означає: постійно відкидати від себе те, що хоче вмерти;
жити – це означає: бути жорстоким та безжальним до всього слабкого і старого в нас, і не тільки в нас.
“La gaya scienza” Ф. Ніцше

Категорія “політична смерть” ще не отримала своєї інституціоналізації в політичній науці. Принаймні в жодному з відповідних словників ми не знайшли цієї дефініції. Однак, часте вживання цього терміну у політичному дискурсі є зайвим підтвердженням універсалізму політології (політики), полотно якої зіткане з суміжних галузей знань. Термін “політична смерть” має етично-антрополологічне походження. До його використання і поширення в політології значною мірою долучилася журналістика, чиї представники для підсилення ефекту політичної поразки чи перемоги вдаються до політичних метафор, синекдох та инших літературних прийомів. Однак, на наш погляд, розуміння “політичної смерті” має сягати далі значення “влучного слівця” у професійному жаргоні служителів пера. Спробуємо обґрунтувати цей феномен радше з позицій етики і антропології в їх політичному вимірі.

“Буття-до-смерті” політичного

Сучасна демократична система, поширена у всьому світі, інституціоналізує політичну діяльність, а рівно ж і політичну смерть, категоріями “ротація влади”, “демократичні вибори”, “народний плебісцит”, “підзвітність” і “підконтрольність” влади. Воля виборця є тим інструментом, політичною гільйотиною, що виносить вирок політичному: бути чи не бути. Тільки в конституційних монархіях час політичної діяльности може збігатись з часом життєвої діяльности. Инша ситуація в країнах з недемократичними режимами. Кінечність політичного часу регулюється недемократичними методами – цензурою, забороною свободи слова, друку, переслідуванням опозиції (тоталітаризм, авторитаризм). У випадку з тоталітаризмом та авторитаризмом політична смерть є неприродною і небажаною для влади, тому вона змушена вдаватись до міфологізації часу і простору, постулюючи такі трансцендентні категорії як “людина майбутнього”, “вічний революціонер”, мислячи такими надвеликими категоріями як “епоха”, “ера соціалізму” і “вік”. Метачас – ознака всього комуністичного в ХХ ст.

Для демократій і для недемократій, за винятком хіба що найгірших форм тоталітаризму, політичне життя виступає антиподом до принципів вітальности, спонтанности, безмежности. Добре знайомий вираз, що політика – це мистецтво можливого (Черчілль). До нього ще й додають “...і неможливого”. Однак як дійсне, так і недійсне в політиці затиснуте в рамки так званого “політичного театру” з його сценою для активістів і глядацькою залою для спостерігачів. Політики, що мають намір грати на сцені, повинні мати ігровий потенціал. Уся закулісна і офіційна політика таким чином стає продуктом гри, “інакового” смислотворення до порівняння з життєвою діяльністю. Церемонії, урочистості, ритуали – невід’ємні ознаки політичного. Есхатологізм політичного теж підпадає під ці правила. Процес політичного занепаду і точки вмирання – політичної смерті, є менш ігровим, але не менш значимим.

Етика і політика: категоріальний дисонанс

Розуміння “політичної смерті” відходить від парадигми “життя-смерть”, однієї з головних етичних категорій. Життя (а скоріше – життєва смислотворчість) в політиці набуває розуміння політичного буття з його подальшою спадковістю політичних еліт. Значна невідповідність у розмежуванні категорій “життя” і “політичне буття” цілком очевидна. Етика як наука має своїм предметом людину, яка здатна зробити вибір, і включає у свою сферу колективні поняття (нація, народна пам’ять, колективна свідомість) тільки з огляду їх впливу на особистість. Предметом етики, зрештою, є сама особистість (В. Малахов).

У той же час індивідуалістичність в політиці завжди має межі. Сфера політичного визнає перш за все надіндивідуалістичні структури – класи (Маркс), статуси (Вебер), політичні агенти (Дюверже). Це є основою для інтеракції, це передумова, що передує розподілу суспільних благ і статусів. Мислити категоріями підпорядкування – вже мислити політично. Платон був перший, хто протиставив безладу міжіндивідуальних відносин впорядкований макрокосмос: політична особа – колективна особа, що живе в полісі. Навіть якщо вийти за межі арістотелівсько-марксистської традиції колективного в політиці (“господар–наймит”, “експлуататор–експлуатований”), видно: представники сучасних шкіл продовжують послуговуватися збірними поняттями – “узгодження колективних інтересів”, “співробітництво”, “страти” (школа конфліктологів – Дарендорф, Парсонс).

Політика і етика, таким чином, завжди наражались на непорозуміння: чи політичне є предметом розгляду етики, чи етика має виправдовувати наявну політику. Це питання залишатиметься нерозв’язаним, якщо дослідник перебуватиме в межах їх впливу. Вперше це вдалося Ф. Ніцше, який спробував розв’язати це питання, вийшовши за межі як добра і зла, тобто етики, так само і розгляду сучасної йому політики.

Розмежуємо вживання етимологічно схожих, але різних за смислом понять:

політична смерть – результат закінчення політичних, управлінських повноважень з наступним відібранням усіх регалій, втратою привілеїв і важелів впливу. Усунення, відхід від політичної боротьби внаслідок власного рішення, ротації влади чи політичної інтриги. Инший вимір – політична смерть як ідея, стан забуття. Головний об’єкт нашого дослідження.

смерть політика – фізична смерть особистости в політиці. Несе в собі можливість зміни політичного устрою чи системи через непередбачуваність її настання або через насильницьке втручання на перебіг подій ззовні.

смерть політики – термін-алегорія, що переважно характеризує стан апатії до політичних явищ та політики загалом з боку населення, що супроводжується формуванням неґативних стереотипів і виявляється не так у згортанні діяльности самих політичних інституцій, як зниженні рейтингу довіри до них.

смерть політичного – термін, запроваджений у науковий обіг теоретиками постструктуралізму, що означає зникнення об’єкта політичного, скасування визначених рамок політичного, розчинення політичного в довкіллі, кореляції його з економічним і сексуальним.

Смерть “приручена” і “здичавіла”

Ажіотаж навколо праці О. Шпенглера “Занепад Европи” в кінці 20-х років ХХ ст. був спричинений вдалою спробою автора пояснити катаклізми початку ХХ століття. Кожна культура, збагачена нематеріальними здобутками, перероджується в духовно збіднілу цивілізацію як закостенілу форму культури. Праця німецького культуролога мала об’єктивні підстави стати виразником песимістичних поглядів представників еліти того часу. Перша світова війна, що остаточно знищила віру в гуманність техніки, спричинила переоцінку ролі впливу інтелектуалів на хід світової історії, дала відчутний поштовх не тільки для появи термінів “занепад культури” (Шпенглер), “втрачене покоління” (Ремарк), але й сприяла розвитку елітаристських теорій (Моска, Парето, Міхельс).

Елітаристи ставили за мету пояснити появу і діяльність індивідуалів, об’єднаних в понятті еліта, які є рушієм змін в історії. З боку елітаристів це завдання вимагало пояснення і обґрунтування не тільки діяльністного аспекту еліт, але й способів їх формування, циркуляції, занепаду. Хоча термін “політична смерть” у 20-ті роки ХХ століття роки не застосовувався, класики елітарних теорій намітили різні шляхи народження нових політичних гравців: для Парето еліти продукували нові еліти зі свого ж середовища, тобто шляхом успадкування, тоді ж як для Моска старі еліти політично вмирали під тиском нових більш сильних молодих еліт у конкурентній боротьбі. Для нас більшою мірою цікавим є етичне питання ставлення до політичної смерти з боку самих активістів в політиці і кореляція цього ставлення зі смертю вітальною. Моска і Парето не дають відповідей на це питання. Проте, ціннісне усвідомлення політичної смерти формується під впливом ставлення до смерти в рамках панівного типу культури.

Традиція християнства у ставленні до смерти перевернула картину середньовіччя з його “прирученою смертю” (Ф. Арьєс). Християнська традиція сприйняла погляди стоїків на те, що людина починає вмирати одночасно зі своїм народженням. ХХ століття розпочалося з І Світової війни, після якої погляди на смерть кардинально змінились. Масові жертви війни поставили крапку в традиції публічної смерті, коли “смерть кожного ставала суспільною подією, що стосувалась і в прямому, і переносному сенсі слова всього суспільства”. За визначенням Ф. Арьєса, сьогодні ми живемо у часи “перевернутої смерті”. Головна теза французького дослідника – “суспільство випроваджує смерть”:

- ніщо не говорить жителям міста, що туди завітала смерть. Смерть більше не привносить в життя суспільства паузу. Людина зникає миттєво. У містах смерть настає так, нібито нічого не відбулося;

- головна зміна у ставленні до смерти ХХ ст. – вона вже не привід для жалю. Її вивчають, ставлять у центр сюжетів кінофільмів, влаштовують публічні дебати, консиліуми. “Як тільки вона виходить за вікно, її відразу ж повертають”;

- сучасна смерть схована в лікарнях. Щоденно там вмирають сотні людей. Однак це не подія, це просто статистика. Вона не має шансів потрапити в гарячу хроніку новин – зі смертю в лікарні змирилися [1].

Сьогодні політична смерть у двох своїх значеннях (смерть переносна і фізична) має набагато більше рис, йдучи за Арьєсом, зі “смертю здичавілою” (ХVIII-ХХ ст.), аніж “смертю прирученою” (XIII-XVII ст.). Фізична політична смерть приходить, як правило, неочікувано – внаслідок замаху або нещасного випадку. Випадки президента США Кеннеді та прем’єр-міністра Італії Моро залишаються у всіх на слуху вже більше сорока і двадцяти років відповідно. Про смерть комуністичних генсекретарів складають анекдоти, однак мало хто пам’ятає момент, коли до влади прийшли Брежнєв чи Горбачов. Політична смерть є знаковою подією перш за все у зв’язку з її раптовістю. Преса може тільки резонансувати на факт її настання. У випадку символічної політичної смерти її часові межі можуть розширюватись до кількох місяців. Час перебування українських прем’єр-міністрів при владі приблизно той самий, що сповнений чутками час про їх відставку.

Тим не менше, в політичній реальності “здичавілість” врешті-решт перемагає “прирученість”. Про це свідчить “розпал пристрастей” у передвиборних баталіях, використання заборонених засобів на виборах, що зазвичай не використовуються між ними, політичні торги навколо певних посад (як приклад – грудень 2002 року – посада голови Національного банку України).

Дискурс демократії і псевдодемократії

У політиці смерть – вже не привілей Бога. У демократії в образі Бога виступає всемогутній образ народу, якому належить право визначати закони, порядок призначення обраних політиків (“слуг народу”), систему контролю над ними та їх ротацію. Остання є основою для політичної смерти. Суть псевдодемократичної системи висловив К. Маркс у “18 брюмера 1848 року”, маючи на увазі сучасні йому демократії: “Демократичні вибори – це коли експлуатованим один раз на чотири роки надається право визначати, хто саме буде їх експлуатувати”. Тонка іронія Маркса щодо елітарности демократій була зрозуміла для багатьох західних інтелектуалів, на що відгукнувся Р. Даль з його теорією поліархії. Але, на відміну від Маркса, Даль розумів, що головна причина не в елітарності суспільства, а в способах контролю над елітою. Політична смерть в псевдодемократії – питання не раціонального фактору чергових змін еліт, а питання, що випливає з особливостей закритої політичної системи.

Відкрита система або ж “відкрите суспільство” (К. Поппер) базовою своєю характеристикою має здатність його членів до критичного мислення. Для Поппера передумови демократії і її відмінність від инших типів суспільства полягає перш за все в формах свідомости. Нонконформізм і критичність, визнання права на помилки та їх виправлення, власний досвід – це для Поппера можливість уникнути відчуження індивіда від політики і влади. У такому випадку і толерантність, довіра, зміни є очевидними речами. У такому суспільстві потреба у владі не стає самоціллю, оскільки рівень довіри і прогнозованість поведінки “иншого” культурно близького тобі індивіда “при владі” є вкрай високим.

Коли ж політична смерть за своїм значенням стає на один рівень з фізичною і передбачає не тільки втрату попередніх благ, але й можливість твоїх противників “поквитатись” за політичні гріхи, псевдодемократичне суспільство постулює принципи боротьби в умовах “свій серед чужих”. У такій системі власна безпека базується на особистій вірності джерелу влади, яким не є ні закони, ні народ. Право на життя і смерть узурповане конкретними особами, чиє власне виживання базується або на силі, або на балансі інтересів навколишніх політичних сил. Однак, це не заважає цим суспільствам мати свої закони, часто досконалі, але мертві.

Впадає у вічі увесь есхатологізм української політики. Широко застосований штамп “поточні події” був модифікований на “поточні кадри” і “поточна політика”. Корінь слова – “потік”. Про що говорив ще Геракліт: “все тече, все змінюється”. Для свідомости українського політика характерне бачення призначення на якийсь пост як початку відставки чи то внаслідок неблагонадійности, чи природного ходу подій (Україна: 11 років незалежности – 11 урядів). Однак більша іронія ситуації в Україні в тому, що параліч, смерть політики не обов’язково призводить до смерти самих політиків. Якщо під час “Руїни” в козацьку добу змінилося чи не десяток гетьманів, то в сучасній Україні політики утримуються при владі впродовж восьми років.

Висновки

Традиція сприйняття смерти в європейській культурі була тісно пов’язана з християнством. Його занепад чи піднесення, розмежування на протестантизм і католицизм вирішальним чином змінювали ставлення до смерти. На ХХ століття маємо часові інтенсифікації смерти як фізичної (дві світові війни, численні конфлікти, інформація про стан третього світу тощо), так і політичної (розпад стійких структур – імперій, де панували династії впродовж століть). Політична смерть втратила своє глибоке есхатологічне значення. Смерть перетворилась на конвеєр. Сталася відміна граціозно-величної смерти (Л. Толстой “Війна і Мир”, князь Андрій під небом Аустерліца).

Феномен політичної смерти випливає з традиції сприйняття фізичної смерти. Однак базове розмежування політичної смерти відбувається за типами суспільств. Для демократичного суспільства політична смерть є наслідком змагальности еліт і перебігу політичних процесів. Однак, передбачуваність і стійкість системи відрізняє її від “здичавілої” політичної смерті, що характерне для псевдодемократій. У замкнених структурах, якою є на сьогодні Україна, прослідковується залежність політичної ротації не так від “букви” і “духа закону”, як від результату інтриг і закулісної політичної боротьби всередині владної системи.

Використані джерела
1. Арьєс Ф. Человек перед лицом смерти. – М.,1992. – С. 455.
2. Кундера М. Невыносимая легкость бытия. – СПб: «Азбука-классика», 2002. – С. 10.