Роман Ганджа

Дещо про вади

Поняття свободи слова останнім часом настільки масово осмислюється і обчислюється, що стає настільки рідним і близьким, як комунізм на цілому світі. Тобто всі знають що це, але мало хто розуміє – навіщо?

Цілком логічним було б припущення, що завдяки свободі слова я можу стверджувати будь-які речі. Що відповідають дійсності, звісно, але це вже етика. По суті, так випадає, що свободою слова є все те, що я хочу і можу сказати. Нібито й так. Та я не можу казати всім, що Бога не існує, що депутат злодій, що місцевий авторитет – лох, мудило, сотня інших евфемізмів і просто не шанована людина.

Щоби оперувати поняттям свободи слова, треба, передовсім, мати що сказати.

І так роздувається чергова мильна бульбашка для українця. Чергове Ельдорадо. Як завжди, ми чогось дуже-дуже прагнемо, воно нам конче необхідне, без тої речі неможливе життя як таке. Але коли ми це отримуємо, то не знаємо, що з тим робити. Прагнення до свободи слова у чистому виді, скажімо, максимум наближене до американського, в Україні на даний час не те, що неможливе, але й не потрібне. Впродовж тисячоліть українці та їхні предки боролись за незалежну державу. І що? Тепер все докрадається, гниє і відмирає.

Ми не заслужили її. Нам була дарована наша ж територія, і ми виявилися неготовими її прийняти. Коли б проголошення незалежності ми добилися десь в роках бодай 50-60-х, і змогли її втримати до сьогодні, – я практично впевнений, що Україна була б однією з найрозвинутіших держав бодай східної Европи. Инша справа, що тоді це було просто неможливим.

Нам необхідна тиранія. Нам потрібен наш Дуче. Бо, за великим рахунком, нації в нас немає. І не буде доти, доки ми не згуртуємось, доки не буде чіткої позиції щодо світу, внутрішнього розвитку, економічних процесів. А для цього демократія стає лише на заваді. Право селянина говорити своє «фе» певним ідеям шкодить цим ідеям, а мало би їх вдосконалювати. Якщо українська модель демократії є викривленим дзеркалом европейської, то я краще заглядатиму до диктаторської калабані.

Я щиро заздрю бєларусам. У них ще немає власної держави. У них ще все попереду – переворот, хвиля національного піднесення, масовий патріотизм. Україна це все вже мала, і той пінистий штормовий океан патріотизму звівся до брудної калюжі тих, хто зумів вкрасти. Пам’ятаєте, як Скрябін колись співав: «А ті, що завжди брешуть – живуть десь там, де за вікном океан…» Ми – країна втрачених можливостей.

Досить схожа річ із свободою слова. Те, чого ми так прагнемо впродовж десятиліть, виявиться занадто складною іграшкою для українця. Можливо, десь років за 15 ми будемо готові, але не зараз. Свобода слова – це кіндер-сюрприз для дворічного маляти. Ним можна і вдуситися.

Сьогодні той, хто не полемізує довкола проблем ЗМІ, їхніх вад, спонсорів і гнобителів – той вважається, як мінімум, диваком. Я б хотів поставити питання трохи, чи то пак кардинально, иншим чином. Невже суперечки довкола того, про що можуть писати газети є важливішим від того, про що вони пишуть? Та кількість бруду та непрофесіоналізму просто вражає. Країна жовтої або сільської преси. Право писати про великих і велике світу цього у наших умовах є просто здеградованим. У нас немає, по-перше, кому це писати, по-друге, тих інстанцій, що мають врегульовувати конфліктні ситуації і, врешті, по-третє, немає кому це читати.

Тому перед тим, як виголошувати грізні заяви і боротися за щось, треба чітко усвідомити, що потім з тим робити.