зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Володимир Єшкілєв

Явище корупції. Корупція і преса

Безумовно, є збоченням те, що літератор і літературний критик пише про корупцію загалом та про корупцію серед журналістів, але, як на мене, все відбувається знаково, позаяк колись газета «Дзеркало тижня» офіційно назвала мене збоченцем. Одне збоченство тягне за собою инше і немає нічого дивного в тому, що так все відбувається в нашому просторі.

Коли йде мова про корупцію, завжди йдеться про ситуацію «виклик-відповідь», що, як на мене, неправильно. Взагалі, наприкінці 20 століття після занепаду модерністських практик, зокрема, комуністичних, в світі запанувала американська модель мислення, яка передбачає саме таку дихотомію розгляду будь-якого явища. Згідно з цією моделлю, корупція є певним кримінальним викликом суспільству. У відповідь на це суспільство вдається до певних заходів. Зокрема, в Україні 5 жовтня 1995 року прийнято Закон України «Про корупцію» з внесенням змін від березня 2000 року. Такий собі хороший закон. Як відомо, закони бувають хороші, погані і українські. У даному випадку ми маємо справді хороший закон.

Але, я повторюю, це все у межах мислення: виклик-відповідь. Тобто, корупція сприймається як виклик, як певна заздалегідь маргінальна ситуація, якої в суспільстві не має бути, але чомусь є. Отже її треба знищити. Натомість навіть побіжний, загальний підхід до корупції, як до явища змушує нас визнати, що в межах таких категорій і в межах такої схеми зрозуміти, чому корупція на сьогодні є найважливішою проблемою нашого суспільства, сьогодні неможливо. Якщо це просто виклик і якщо суспільству десь оголошена війна, то треба визнати, що війна програна і ми перебуваємо в ситуації окупації. З иншого боку, суспільні діяння і життя суспільства не припинилося. Незважаючи на тотальну корумпованість суспільства, воно продовжує функціонувати. Якщо розглядати суспільну ситуацію в межах дихотомії виклик-відповідь, цього також не може бути. Отже, треба подумати над тим, що корупція як явище має инші формати, виміри та аспекти, ніж пропоновані тим самим законом.

Преамбульна частина закону звучить так: «Корупційними діяннями є: незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави та у зв’язку з виконанням цих функцій матеріальних благ, послуг, пільг або инших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів, послуг за ціною чи тарифом, які є істотно нижчими від їх дійсної вартості; одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або иншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством»

У цьому тексті ми бачимо констатацію ознак, а також констатацію певної мотивації, але кожен феноменолог, побіжно знайомий з філософією 20 століття, скаже вам, що формальних ознак, таких як мотиваційні ознаки і ознаки ординарної присутности в бутті недостатньо, щоб цей феномен описати.

Ми не будемо зараз заглиблюватися в історичну ретроспективу. Хоча, погортавши Іпатіївський літопис, я знайшов у ньому Чернігівське повстання проти «мздоімства» – так називалася корупція в ті давні часи. Це 12 століття, отже ситуація має ще й ретроспекцію, причому ретроспекцію неабияку – на 800-900 років в минуле, і на наших теренах.

Але суть справи не в цьому, а в тому, що корупція має певні онтологічні моменти. Вона існує в суспільстві як явище іманентне, невідчужуване від суспільства. Навіть в дуже розвинених і дуже добре організованих суспільствах корупція все одно присутня. У чому вона полягає?

Видається, що фундаментом корупції є феномен тотального відчуження людини від свого власного існування і намагання людини подолати це відчуження. Поміж инших ознак це відчуження проявляється у тому, що людина не відчуває влади над життям, яке її оточує. Людина ходить вулицею і не відчуває, що це її вулиця, живе у будинку і не відчуває, що це її будинок. Людина має над собою владу, але не відчуває, що ця влада її, не відчуває, що це слуги народу загалом і кожної людини зокрема.

Відчуження породжує різні варіанти подолання цього відчуження. Найпростішим з цих варіантів є зашитися і не бачити нічого, але це, скажімо, для 3-ох відсотків населення. Всі инші мають долати відчуження в форматі виробничої присутности в суспільстві, виробляючи певний продукт, репродукуючи себе в своїх спадкоємцях і роблячи инші речі, які так чи инакше прив’язують людину до цього суспільства безліччю зв’язків.

Отже, подолання відчуження передбачає певний тип консолідації. Як казали Маркс і Енґельс – людина істота стадна. У давніші часи людина також долала відчуження від світу шляхом консолідації в колективи. Ці колективи могли врятувати її від складностей доісторичного життя. Це є і сьогодні.

Всі людські спільноти діють консолідовано у подоланні відчуження. Консолідація може бути кількох типів. Консолідація у громадянському суспільстві передбачає, що громадянське суспільство об’єднується проти влади і вступає з нею в певні договірні стосунки, себто терпить її лише як певну конвенційну пригоду в бутті і не більше. У суспільствах недемократичних консолідація відбувається між особою і владою, яка передбачає консолідацію не горизонтального, а вертикального, стрижневого плану.

Тут виникає один цікавий момент, про який у нас в Україні не хочуть, або бояться говорити. Річ в тому, що у нас корупція перетворилася з суспільного феномену в суспільний інститут. Як відомо, суспільство поділяється на горизонтальні структури – страти, і стрижневі – інститути: інститут освіти, інститут права, інститут влади. Сьогодні в Україні ми маємо ще один стрижневий інститут – інститут корупції. Корупція має всі ознаки суспільного інституту, окрім одного – публічности. Це означає, що ціни, за які можна купити бюрократа, не вивішені на бігбордах, але де-факто публічність цього інституту існує, оскільки на рівні пліток завжди відомо, скільки що коштує, а якщо не відомо – завжди є в кого запитати. Таким чином, ознака публічности, за відсутності якої корупцію відмовляються визнавати інститутом, присутня. Тобто ми маємо справу не з якимось феноменом, не з блукаючою життєвою пригодою, на яку натрапило наше суспільство, а з суспільним інститутом.

Якщо мислити в такому форматі, то говорити про якусь парадигму виклику-відповіді і боротьби з корупцією неможливо. Суспільний інститут і є та сфера життя, де формуються відповіді на виклики. Ми маємо ситуацію, коли інститут корупції має формувати відповідь на виклик феномену корупції. Можливо і так це собі уявити — корумповані правоохоронні органи переслідують корупціонерів иншого плану, скажімо, хабарників у вищих навчальних закладах. Тобто інститут корупції відповідає на виклик корупції більш низького рангу чи більш вузького формату.

У законі перелічені державні структури, які мають боротися з корупцією: а) Міністерство внутрішніх справ; б) Податкова міліція; в) СБУ; г) Органи прокуратури України. 20 березня 2000 року Закон доповнений статтею 16, в якій сказано, що контроль за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Верховною Радою України безпосередньо, а також комітетом ВРУ з питань боротьби зі злочинністю та корупцією. Таким чином – інституціональні органи інституту права названі, а інституціональні органи інституту корупції... ми знаємо. Не буду називати конкретні установи чи прізвища, оскільки немає достатньо доказів для того, щоб вигравати суди. Я повторюю – це все залишається у сфері феноменології. Цей висновок, який є логічним, можливо, буде підданий критиці в ході дискусії. Тоді вже можна уточнювати, чому зроблено висновок щодо інституціональності корупції в нашому суспільстві. Можуть бути закиди щодо леґітимації, публічности, якої корупція нібито не має.

Цей висновок веде за собою ще одну групу положень. Якщо корупція є інститутом суспільства, то суспільство не може боротися з корупцією, як система всередині себе. Таким чином, суспільство має розімкнутися на зовнішні фактори, щоби подолати всередині себе деструкцію, сформовану як структуру. У Прибалтійських країнах це зробили, вводячи в структури влади діаспорників, навіть громадян иншої держави, які не були задіяні на дану суспільну систематику, суспільну структуру, перебували зовні цієї системи, а отже могли боротися з деструктуруючою силою, оформленою, як структура. У нас такої практики немає ні в реальності, ні в проекті і в принципі бути не може. Оскільки немає навіть кандидатів на таку інвазію. Таким чином, ми є замкнутою системою. Важко уявити собі, що завтра з’явиться контролер з Европи, встане над системою, над структурою і почне її деконструювати з метою знищити інститут корупції в суспільстві.

Зон у суспільстві, суспільних прошарків, які були б вільні від корупції, практично немає. Немає традиційних острівців, вільних від корупції, які історично були на Заході. Візьмемо хоча б аристократію, яка була захищена від корупції самими чинниками свого існування. Немає, зрештою, вільної преси як вільного поля комунікації, в якій корпоративність і консолідація існують як взаємопоєднані структурні елементи. Так є на Заході‚ а у нас вся преса є корпоративною.

Влада у всі часи і завжди мала два канали оприлюднення своєї позиції. Перший рівень владної комунікації – через систему наказів, через бюрократичну структуру. Другий рівень владної комунікації – через ЗМІ. ЗМІ в будь-якому суспільстві і в будь-які часи слугували для влади комунікативним засобом. Засобом доведення свого репресивного чинника до всіх, хто цьому репресивному чиннику підлягає. Таким чином преса, навіть незалежна, перебуває в маніпуляційному полі влади. Вона так чи інакше задіяна на інституальні формати владної присутності в суспільстві. Немає жодної газети, жодного сайту, який би професійно займався інформуванням і не був би задіяний в структури влади. Будь-яке проголошення, будь-яка маніфестація інформації – це вже є влада. Наскільки ці ЗМІ задіяні у владу, настільки вони задіяні і у корупцію. Інститут корупції пов’язаний з інститутом влади. Це тіньова піраміда інституту влади.

Тут є момент, до якого підходять у публікаціях, але які не проголошуються відверто і відкрито. Говорять про те, що преса змушена користуватися темниками, змушена продаватися і т д. Знову таки не говориться загальна, феноменологічна правда, що в Україні вільна преса не може існувати в принципі. Такою ситуація є не тому, що не створені правові чи економічні координати її існування. Просто преса в Україні вмонтована в корпоративну структуру суспільства, а иншої структури, яка би була носієм свободи цієї преси, в суспільстві просто немає. Будь-яка вільна зона, створена за будь-які гроші, в якій почне діяти певна газета чи певне телебачення, через пів року перетвориться на нову корпорацію, яка буде диктувати журналістам свої правила поведінки. Чим це зумовлено? Це зумовлено цілою низкою факторів.

Перший фактор – це глибоко вкорінена корпоративна ментальність. Українська ментальність не тоталітарна. Певних тоталітарних чинників, як в Росії – прагнення за будь-яку ціну мати над собою царя, імператора, Путіна, будь-кого – в українській ментальності немає. Українська ментальність корпоративна, себто спрямована на захист «свого». Причому це «своє» розуміється дуже строкато – від хутора до області чи галузі, але ця ментальність формує корпоративну замкнутість. Вона не відкрита на чинники універсальних значень. Таких як прогрес, порядок, істина, честь, гідність. Вони залишаються деклараціями. Вони ніде не присутні в якості мотивації суспільного життя. Вони можуть бути присутні в окремих людей, але виступають в ролі маргінальних мотивацій, а стрижнева мотивація завжди є корпоративною. Ще один фактор – це історичний розвиток, який теж сприяв корпоративному способу структурації суспільства. Зокрема, в останнє десятиліття ми мали справу з суспільством західного типу, яке від суспільства, скажімо так, модерно-інституціонального дуже швидко перейшло на корпоративну модель. Пануюча корпорація – комуністична партія в кінцевому рахунку перетворилася на корпорацію класичного взірця зі всіма політичними, економічними та культурними ознаками корпоративного існування. Навіть загибель комуністичної держави була загибеллю корпораційного типу. Загибеллю, яка була ініційована головою директорату. Так держави не гинуть, як загинув Совєтський Союз, так гинуть корпорації. Це не державний тип деструкції.

Сьогодні Україна як держава деградує. Ми маємо реальний процес деградації. Україна деградує не як держава, а як корпорація. Ось чому праві сили постійно програють. Тому що всі проекти правих сил завжди зорієнтовані на державницькі підходи. Вони рятують державу в той час, коли об’єкт, який вони намагаються врятувати, насправді є корпорацією. У межах цієї корпорації свободи бути не може. Корпоративне суспільство її не передбачає. Свобода виникає як міжкорпоративний феномен, але якщо держава дорівнює корпорації, то всередині міжкорпоративного моменту бути не може. Міжкорпоративний момент може бути за її межами. Скажімо, майор Мельниченко, який виїхав і звідти випускає плівки – це також міжкорпоративний момент. Це ж компромат абсолютно корпоративного типу – член корпорації втік зі своєї фірми і дає компромат на свій директорат.

Ситуація не означує структурне буття як державницьке. Те, що я зараз кажу – це речі дуже примітивні. Це суміш газетного матеріалу з азами структуралізму. Це перші розділи книг Мішеля Фуко, перемішані з газетним матеріалом сучасної української преси.

Я закликаю до одного – переглянути первні, переглянути фундаментальні підходи до корупції, переглянути фундаментальні підходи до проблеми незалежності, незаангажованості преси. Коли організм хворий на гангрену – лікувати нежить чи класти пластир на тилову частину – це не врятує. Ми повинні знати, з чим ми маємо справу. Якщо ми надалі будемо вважати, що живемо в державі, а не в корпорації, ми надалі будемо помилятися. Якщо ми будемо вважати корупцію феноменом і викликом – ми завжди будемо боротися з вітряками. От ці первні мають бути поставлені на тверді феноменологічні основи. Тільки так ми зможемо побачити реальну картину.

Мене постійно дратує той момент, що завжди у розмовах про проблематику суспільства постійно говориться, але не договорюється. Чому немає останнього слова, яке б поставило все на своє місце, я не знаю. З боку незаангажованих спостережень з Заходу я теж не чую оцінки з боку сучасних феноменологічних підходів. Неназваність феномену на сьогодні дорівнює його непізнаності, адже пізнати можне тільки те, що ми можемо назвати. Називання – це перше окреслення хоросу, себто кордонів певного феномену. Тільки назвавши його, ми зможемо оперувати партикулярностями цього феномену.

Неґативність явища корупції залежить від контексту. Боротьба з корупцією в Узбекистані в свій час призвела до зниження економічного зростання в республіці. Історично і ментально склалося так, що в Середній Азії те, що ми називаємо корупцією, є просто традицією життя народу, життя суспільства і там, напевно, якщо це традиційно, то воно є і позитивним. Хоча між традицією і позитивом не завжди можна ставити знак рівності. Що стосується України, тут у мене є сумніви, тому що, з одного боку, не можна говорити, що Україна – це азійська територія. Все-таки більшість населення зорієнтована на европейські цінності, а в системі европейських цінностей корупція – це зло. Тому, наскільки ми Азія – настільки корупція для нас позитив, наскільки ми Европа – настільки корупція для нас неґатив.

Є суспільства, де европейські і азійські партикулярності в їхньому житті зійшлися у якусь ситуативну гармонію. Скажімо, Японія. Це також корпоративне суспільство, де одночасно існують, причому доволі органічно, запозичені з Заходу демократичні інституції. Напевно, ця гармонія тимчасова, оскільки на сьогодні в Японії відчувається суспільна криза, пов’язана з тим, що зійшлися на прю інститути демократії, парламентаризму та корпоративності. Боротьба між ними впливає на економічний розвиток Японії. Тому, якщо розглядати Україну як територію боротьби азійського та европейського, тоді корупцію можна розглядати як суспільну інституцію, яка є союзником азійського. Таким чином, багато економічних та політичних явищ сьогодення стають більш зрозумілими. Достатньо було б Заходу поставити інститут корупції в Україні собі на службу, як проблеми протистояння і боротьби за Україну між Заходом та Росією вже не було б. Наші корупціонери радо би здалися Заходу.

Хтось на Заході намагався використати ці моменти корупційності українського суспільства за допомогою кредитів, які не дуже сильно контролювалися, і грантів з метою привчити корумповану еліту до цих грантів. Але ця політика не була послідовною. Вона проводилася послідовно з 1993 по 1996 рік. Можливо, ці гранти занадто нахабно розкрадалися, чи, можливо, на Заході запанували люди з більш ригористичними поглядами на ці речі. А, можливо, почалася світова кампанія боротьби з брудними грошима. Зі Сходу була инша пропозиція. Зі Сходу запропонували безконтрольність. Повну. Пропозиція Заходу була така – ми вам будемо давати гранти, щоб ви перебудувалися і відвикли від своїх поганих звичок за певний час. Приїде контролер і все закінчиться.

В усіх західних підручниках історії написано, що історія 20 століття поділяється на два періоди. Перший період – створення національних держав. У цей період найбільш модерним і динамічним було створення національних державних організмів. Десь починаючи з 60-тих років, з проголошення незалежності країнами Африки, світ вступає в новий період – корпоративний. Це означає, що держава як провідна структура організації суспільства стає занадто громіздкою для забезпечення розвитку продуктивних сил, тобто ускладнення розвитку продуктивних сил вступає в протиріччя з заскорузлістю, затупілістю державного механізму та чиновництва. Разом з тим замість держав найбільш модерним або постмодерним чинником починають виступати корпорації. На сьогоднішній день світ знаходиться на четвертому десятилітті корпоративної ери, коли значення національної держави занепадає, а значення корпорації, чи політичної партії, як корпорації політичного плану, збільшується. Це той момент, який не був врахований в Україні на початку 90-тих років. Так сталося тому, що в Україні почали будувати національну державу тоді, коли в світі вже три десятиліття національно-державні механізми вважалися минулим днем. Це вже було ретро. Насправді ми не змогли побудувати національну державу, ми побудували, або побудувалася сама собою корпорація. Не можна в епоху корпорацій будувати те, що треба було побудувати в 18-му році. Тоді треба було будувати національну державу. Тоді б вона склалася – инші були чинники, инша епоха. А тепер ми маємо те, що маємо. У корпоративному світі ми маємо корпоративну державу, а в цій державі ми маємо купку корпорацій. Це називається політичним постмодернізмом. Ви самі, напевне, відчуваєте, наскільки смішним у сучасному світі є патріотизм. Це не є смішним в перспективі вічності, як не смішною є церква, а лише в тих координатах, в форматах, де є МTV, де є глобалізація, де є всесвітня комунікація. Наскільки комічним є патріот з прапором, або священик в церкві. Більшість людей, які зараз живуть у світі, орієнтуються не на ті чинники, які тепер є в опозиції. Мені більш симпатичний патріот та церква, але це опозиційне, маргінальне. Більшість споживачів орієнтуються на моду, на формат актуальної презентації. Та в цьому форматі на першому плані є корпоративний постмодернізм: об’єднуйтесь в бригаду і перемагайте инших. Створення корпорації – це сьогодні мейнстрім. Можна цей корпоративізм відкидати, упосліджувати мистецтвом, мати в носі, але це буде стріляниною з гвинтівки по Б-52. Корпоративізм таким шляхом можна знищити, але ймовірність дуже мала. Вона можлива, лише якщо ми хочемо перейти в глуху опозицію, як Талібан, та чекати, поки Аллах чи инша вища істота своєю силою знищить існуючий порядок речей в світі. Але ж ми хочемо розвиватися, конкурувати і робити багато декларованих речей. Тому ми маємо існувати за законами корпоративного світу, якими би мерзенними вони не були.

В инших суспільствах наукова обумовленість цих явищ була більш глибокою. Американські дослідники отримали декілька нобелівських премій за дослідження в сфері девіантної економіки. Це було ще в 60-х роках. Там були розроблені дуже складні схеми подолання корупції на корпоративному рівні. Названість там була, але там були і відповідні називальники, тобто інтелектуальні середовища, які були адекватні тим феноменам, з якими вони зіткнулися. Ситуація є наступною – сьогодні в Україні відбуваються складні процеси, не простіші, ніж в Америці 60-х років, а інтелектуальних сил, які могли б достатньо фахово висвітлювати ці феномени, в Україні немає.

Я відслідковую ту пресу, яка вважається в Україні якісною. Це публікації Центру Разумкова, публікації в газетах «Дзеркало тижня», «День». Рівень публікацій є не просто ненауковий та нефаховий. Рівень публікацій є катастрофічно безграмотний. Жодних узагальнень тих процесів, які відбуваються, немає, жодної аналітики, яка б виходила за межі простого когерентного аналізу форм – з’єднання різних факторів в ознаки поточної доби, просто немає. Жодного аналізу процесів, які відбулися в Україні протягом 1989 – 1996 років. Але ж відбулися процеси перевороту, революції. Де хоч одна узагальнююча монографія? Де хоч одне узагальнююче дослідження цього періоду? Де аналітика? Ну, не рівня нобелівських лауреатів, а хоча б аналітика первинного рівня? Де хоча б статистичні таблиці з невеличким коментарем до тих процесів, які відбувалися? Як можна аналізувати і називати, якщо немає навіть такого примітивного? Це просто катастрофа самоаналізу.

Саморефлексії в українському суспільстві немає. Воно не рефлектує на свою проблематику. Немає погляду на себе. Є, наприклад, купа досліджень пізнього Совєтського Союзу. Це нецікаво. Це все мертве. А де дослідження 90-х років? Це чіпати бояться. Зрозуміло, чому бояться. Це час, в який формувалися капітали, формувалися олігархічні клани. Але це ж не виправдовує суспільство. Воно себе не бачить. Ось в чому проблема неназваності. Як можна говорити про корупцію, коли ми не знаємо своєї економіки. Ми не знаємо, яким чином вона розвивалася. Не досліджений катастрофічний обвал економіки 93-94 років, який за своїм масштабом не мав жодних прецедентів у світі. У 12 тисяч разів зінфляціонувала національна валюта. За два роки валовий національний продукт скоротився на 250 відсотків. Це не досліджується. Втрати України за ці два роки дорівнюють втратам в 1942-44 роках. Це не я сказав. Це слова одного з корифеїв української економічної науки доктора економічних наук Яковлєва. Де дослідження цього всього? Це наша історія, яку потрібно узагальнювати. Я вже не кажу про те, що досі не названі результати перепису населення.

На жаль, корумпованість саме як ушкодженість, навіть в тому форматі, який пропонує закон України «Про боротьбу з корупцією», стосується не тільки інституцій, а й побуту. Корумпованим є і побут. Влада виступає не у вигляді інституціоналізованого чиновника і функціонера, а у вигляді більш сильного і спроможного по відношенню до менш сильного і спроможного. Менш сильний не бореться з більш сильним. Він його купує.

У сучасному корпоративно-постмодерному світі є багато моделей і пропозицій, але для того, щоб вийти з власною пропозицією, Україні потрібно мати інтелектуальний потенціал для формування цієї пропозиції. Інтелектуального потенціалу я не бачу. Я глибоко впевнений, що якщо цей інтелектуальний потенціал за десять років себе ніяк не проявив, якщо замість концептологів ми маємо аналітиків рівня відділу КДБ, то як ми можемо виступити з якоюсь пропозицією? Скільки років пройшло і вже стало зрозуміло, що з цим державотворенням ми втрапили в халепу, та все ще чути про творення держави... Скільки можна! І ніхто на це не реагує. Немає інтелектуальної опозиції цим безглуздим дурницям.

Ми зайшли в обговорення не концепцій, а міфів. Німець, який не краде – це міфологема. Якщо ми будемо говорити що можемо запропонувати світові український міф – то ми вже запропонували цей міф. У кожної нації є свій міф. Якщо в міфі є антикорупційна складова, то цій нації можна лише позаздрити. Але я повторюю, що національні міфи, як і держави, складалися в минулому. На початку 21 століття пізно формувати національні міфи. Потрібно формувати корпоративні міфи.

На вільну пресу в Україні дійсно немає масового замовника. Є певні суспільні групи та прошарки населення, невпливові та нечисельні. Скажімо, незаангажована гуманітарна інтелігенція, чи вузький прошарок незалежних бізнесменів, яким потрібна вільна преса, вільне слово та вільна інформація. Переважаючій частині суспільства, безперечно, вільна преса не потрібна. Плебсу потрібен entertainment – розваги. Їм потрібна «Интересная газета». Чиновнику потрібна преса, в якій будуть розпорядження, укази, закони. Тобто преса як другий комунікаційний канал влади. Журналістам преса потрібна як годувальниця, «кормушка». Я теж не бачу замовника. Є нечисельні, невпливові групи людей, які мали б побажання, а іноді і потребу, мати вільну пресу, але вони клімату не роблять, ні інтелектуального, ні інформаційного. Це ще одна проблема. Я вже казав про суспільно-ментальні чинники і корупції, і того зніяковіння, отупіння, яке нас оточує, і одним з елементів якого корупція і є.

Я не говорю про ідеальні суспільства і не вірю у жодне ідеальне суспільство. Я думаю, що навіть той самий Уотергейт був замовлений певною групою олігархів, яка намагалася звалити иншу групу олігархів. Але є инший момент. Там існує певна умова вільної інформації. Себто навіть групи олігархів зацікавлені в тому, щоби існувала вільна преса як поле більш або менш вільної боротьби. А в Україні немає цього поля, тому що в нас взагалі немає ніякої коректної боротьби. Поняття коректності – це вже ментальні чинники. Заглиблюватися в них дуже важко. Коректна боротьба передбачає розуміння того, що кожна перемога – це поразка. В нашому суспільстві такого розуміння в пересічної людини немає. Захід до цього йшов своїми манівцями, своїми шляхами. Де і коли саме це виникло – в середовищі ілюмінантів, чи в 19 столітті... Мені важко зрозуміти це. Я думаю, що весь простір Російської імперії з Україною включно «проскочив» через ці речі, а тепер відновлювати це все вже немає можливості та потреби. Змінилася історична епоха. Я глибоко впевнений у тому, що такі речі, як демократія формувалися у певну історичну епоху. На сьогодні, коли світ від демократії йде куди-інде, як то кажуть, «свинячий голос» – будувати демократію, і національно-демократичну державу, і суспільство демократичне. Це можливо, як якийсь деміургічний проект. Як перформенс. Але як якась серйозна річ, в яку потрібно вкладати гроші, своє життя, якісь пріоритети – ні. Це романтика.

Держави на Заході пройшли певні стадії розвитку. Вони пройшли стадії імперій в 18-19 століттях. Потім пройшли стадію національних держав – це кінець 19, перша половина 20 століття. І потім вступили в корпоративну стадію. Україна звільнилася від імперії, коли фаза активного, модерного і якісного існування національних демократій вже минула. Таким чином, Україна після існування імперського опинилася відразу в корпоративному світі. Україна не пройшла через етап становлення національної демократії, не сформувалися певні механізми, інституції, які на Заході формують демократичний політичний процес. В кінцевому рахунку ці інституції та механізми досі утримують демократію на Заході, адже, за моїм переконанням, її стає все менше. Західна демократія перебуває в занепаді.

У 19 столітті сформувалася американська нація. Більше того, ця нація була настільки потужною за своїми формами та форматами, що витримувала декілька потужних хвиль мігрантів, яких вона консолідувала в американську націю. Инша справа, ми звикли до того, що нація – поняття етнічне. Але нація може формуватися різними шляхами. Американська нація формувалася політично. Я глибоко переконаний, що будь-яка перверсія, деривація, будь-яке збочення з стрижневого шляху є не тільки згіршенням, але й можливістю відкриття таких шляхів, які иншим недоступні.

Можливо, те, що Україна не пройшла національної стадії, якоюсь мірою врятувало Україну від югославських варіантів. Можливо, в цьому був плюс. Можливо, перехід з імперії на корпорацію легший, ніж форсоване створення якихось національних організмів. Це також питання. Можливо, ці моменти відкривають для України якісь форсовані перспективи. Для цього потрібен фактор звільнення від покоління, яке живе минулим. В нашому суспільстві не було моменту подолання цього покоління політично, ми мусимо дочекатися, поки воно вимре фізіологічно. Після того відкриються якісь можливості. Сьогодні в Україні формується молодь. Що це за молодь – ми не знаємо. Немає досліджень. Ми знаємо їхніх батьків, але це зовсім инше покоління. Куди поведе далі нове покоління – ми не знаємо.

Мене найбільше непокоїть відсутність інтелектуального потенціалу. Відсутність високоінтелектуального ядра нації. Відсутність людей, які б продукували концепції, нехай маргінальні. У нас нічого не продукується.

Якщо ми все-таки звернемось до закону, то у цьому законі під корупцією мається на увазі «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг або инших переваг». Я наголошую на тому, що навіть ті, хто писав закон, написали: «під корупцією в цьому законі мається на увазі...» Я не декларував, що я дотримуватимуся точки зору українських законодавців. Поняття корупції насправді ширше. Далі – те, що стосується преси – в Івано-Франківську, де я живу, на сьогодні є вісім газет обласного рівня з тиражем більше тисячі примірників. З цих восьми газет у п’яти співзасновниками є різні державні органи. Журналісти у цих газетах не обов’язково є держслужбовцями, але всім зрозуміло, на кого вони працюють. На цьому я би хотів акцентувати. Можливо, я перебрав певну міру, коли говорив про філософію корупції, але я мав на увазі саме явище, а не те, про що говорить законодавець.


ч
и
с
л
о

32*

2004

на початок на головну сторінку