Літературу веде у майбутнє читач, а не письменник

(Інтерв'ю опубліковане у газеті "Поступ" №212 / 2000 р.)

Мілорад Павич – сербський поет, прозаїк, літературознавець, перекладач – є одним з найбільш читаних письменників Югославії ХХ століття. Інтерв`ю з автором "Хозарського словника", яке підготували перекладачі його творів Алла Татаренко та Наталя Чорпіта, продовжує серію розмов з письменниками, твори яких з`явилися у львівському видавництві "Класика".

Алла Татаренко: Шановний пане Павичу, дякуємо Вам за люб`язну згоду відповісти на наші запитання. Львів знає і любить Мілорада Павича. Видавництво "Класика" опублікувало переклади "Хозарського словника" і "Останньої любові у Царгороді", незалежний культурологічний часопис "Ї" вміщує Ваші оповідання та численні матеріали про Вашу творчість, готуються нові переклади Ваших творів... А чим для Вас є Львів? Чим для Вас, першого голови Товариства сербсько-української дружби, є Україна?

Мілорад Павич: Ви починаєте з непростого питання. Для мене Україна, яку я знаю за посередництвом її мови, найбільше виявляється, по суті, у зв`язках сербської та української літературної минувщини. Я про це багато писав у "Історії сербської літератури епохи бароко" і не хотів би повторюватись. Дуже люблю поезію Величковського (XVІІ ст.), українське бароко, гоголівське бачення України... Особливе місце належить тут українським проповідникам XVІІ та початку XVІІІ сторіччя, твори яких читав також і мій улюблений сербський проповідник того часу Венцлович. На цьому я не зупинятимусь, оскільки про них я вже писав у монографії про Венцловича, мого приятеля та вчителя, який жив у XVІІІ столітті.

А.Т.: Пане Павичу, Ви, як один з найпопулярніших письменників наших днів, напевно, знаєте, яка література потрібна нашому сучаснику. Яким є Ваш "рецепт" літератури ХХІ століття?

М.П.: На нас чекає ера Водолія та епоха емблематичності. Комунікація стає дедалі швидшою, знак скрізь, де це тільки можливо, замінює мову. Можливо, один із шляхів, котрий веде назустріч майбутньому – це виведення літератури з низькошвидкісної колії мови. Тому в моїх творах читач сам може обирати шлях. Майже як стежку, що веде навпростець.

Наталя Чорпіта: Що є найболючішою темою у Вашій творчості і Вашому житті?

М.П.: Любов.

Н.Ч.: Ваші твори сповнені містики. Містика у Ваших творах – це засіб зображення дійсності, Ваше розуміння світу чи щось інше?

М.П.: Читачі з усього світу пишуть мені найчастіше тому, що я їм повернув віру в містичне, віру в таємницю. Судячи з цих реакцій, складається враження, що сьогодення втратило відчуття наявності таємниці. Я його не втратив. І я в цьому не одинокий.

А.Т.: Якою є частка суб`єктивного у Ваших романах? Чи схожі Ваші герої на свого автора?

М.П.: Всі вони – мої діти. У моїх романах та оповіданнях є багато, дуже багато жіночих образів. Вони теж схожі на мене. Моя дружина Ясмина Михайлович, яка також є письменницею, цілком справедливо вважає, що чоловіки-письменники часто не приділяють достатньої уваги своїй анімі, жіночій стороні власної душі, надаючи перевагу чоловічій стороні, анімусу. Я стараюся, щоби зі мною цього не трапилось. І сподіваюсь, що читачі це відчувають.

Н.Т.: Чим зумовлений вибір такої незвичної форми Ваших творів?

М.П.: Тисячі років ми читаємо літературні твори в той самий спосіб, від початку до кінця, від колиски до могили, причому найкоротшим шляхом. Я хотів змінити спосіб читання, а не спосіб писання прози. Щоби принаймні у літературі, якщо нам цього не дано в житті, трохи звернути з тієї фатальної стежини, яка веде нас прямою дорогою до смерті.

Н.Ч.: Жінка у Вашому розумінні – це споконвічна таємниця, пастка для чоловіків чи породження диявола?

М.П.: Чому жінка мала би бути тільки цим? Хіба вона не є також Богородицею? Хіба вона не є також героїнею моєї книжки, яка закохується в читача?

Н.Ч.: Під час написання й видання "Хозарського словника" траплялися містичні речі. А чи було щось подібне з іншими романами? Зокрема, чи були якісь цікаві випадки з "Останньою любов`ю в Царгороді", коли б справджувалося гадання на картах таро?

М.П.: Звичайно ж були. Майже все з наших книжок, з книжок моєї дружини та моїх, справджувалося в чарівний або жахливий спосіб. Оскільки ми живемо в Югославії, Вам зрозуміло, що слово "жахливий" не є письменницьким перебільшенням... От, згадую випадок, який нас вразив і збентежив. На Книжковому ярмарку, коли вийшла "Остання любов у Царгороді", до нас підійшов незнайомий хлопець, простягнув колоду карт таро і, перш ніж ми отямилися, сказав, щоб кожний з нас витягнув свою карту. Ані Ясмина, ані я ніколи не розкладали таро для себе. Цього не роблять. Це все одно що самого себе оперувати. Але якщо хтось скаже Вам витягнути свою карту, Ви не маєте права відмовитись. І ми витягнули, звичайно, лівою рукою, кожен своє карту. Це безжалісний і невиправний вчинок, наче хтось дав вам можливість заглянути у власне майбутнє і смерть. Я не скажу вам, яку карту витягнув я, а яку Ясмина, але можу сказати, що це були карти, котрі в таро йдуть у парі. І сьогодні ми з острахом думаємо інколи про ті дві карти.

Н.Ч.: Дехто з українських читачів сприйняв еротичний момент у романі "Остання любов у Царгороді" як досить грубий. Чи це так у Вашому задумі?

М.П.: Так не було задумано, але так трапляється кожної секунди на цьому чорному світі. Тільки не завжди всі музикантші такі талановиті, як моя героїня з "Останньої любові у Царгороді". Зрештою, завжди краще довідатися правду з книжок, аніж на власному досвіді. Менший шок. А вовк у казці про Червону Шапочку менш страшний та небезпечний, аніж отой справжній, якого лицеміри хотіли би взяти під захист, горлаючи: "Ловіть вовка з книжки!" в той час, коли справжній вовк і далі спокійно ріже горлянки.

А.Т.: Цього року Ви видали новий роман "Зоряна мантія", який одразу став золотим бестселером. Що є темою Вашого нового твору, з яким, маємо надію, український читач невдовзі матиме змогу познайомитись? На які важливі питання він дає відповідь?

М.П.: "Зоряну мантію" я писав у той час, коли НАТО бомбардувало Югославію. У цій книжці ставиться питання: що відбувається з коханням коли падають бомби? Чи можна його врятувати і як? Читачеві роману пропонують дати відповідь на ці питання і втрутитись у життя нещасливих коханців, роз`єднаних війною.

А.Т.: "Пізнайте своє минуле вчасно, бо і його термін використання закінчується", – попереджує епіграф "Зоряної мантії". Чи йдеться лише про бажання пояснити сучасність з перспективи минулого, яке її породило? Чи вірите Ви, що минуле, як і майбутнє, є непередбачуваним?

М.П.: Річ у тім, що й ваше минуле може стати і, безумовно, стане непродуктивним, безплідним, якщо ви пропустите момент, коли воно може щось зробити для вашого майбутнього. Зрештою, епіграф, як Ви й сказали, знаходиться у моєму романі "Зоряна мантія", який є "астрологічним путівником для невтаємничених".

А.Т.: Один з героїв Вашого найновішого роману говорить: "Літературу веде у майбутнє читач, а не письменник". Якою є роль читача у Ваших романах?

М.П.: Я намагаюся розділити з читачем задоволення та відповідальність за текст, який ми створюємо разом: я – пропонуючи способи читання, а читач – обираючи їх.

Н.Ч.: Яким Ви уявляєте собі Вашого читача? Чи думали Ви, як сприймаються Ваші твори в різних країнах?

М.П.: Я не уявляю його. Це неможливо. Мої книжки бігають по світу набагато швидше від мене. Мені їх не наздогнати. Зрештою, достатньо, що читач уявляє мене. Борхес палко прагнув побачити обличчя ста своїх перших читачів. Я із острахом та любов`ю думаю про обличчя ста моїх останніх читачів. Решта – в руках Божих.

А.Т.: Хто є, на Вашу думку, справжнім читачем романів Павича? Той, хто відкриє приховане значення кожної притчі, чи той, хто їх просто, не замислюючись, прочитає, насолоджуючись їхньою красою?

М.П.: Той, хто допоможе мені у справі спільного витворення літературного твору. Це означає: той, хто у "Краєвиді, намальованому чаєм" відбере або подарує життя героїні роману; той, хто в оповіданні "Скляний слимак" обере щасливий або нещасливий кінець; той, хто в "Останній любові у Царгороді" розкладе на столі карти і за допомогою відповідних розділів мого роману прочитає з мого тексту свою долю. Той, хто хотітиме ризикувати разом зі мною на шляху, яким я йду.