Лідія Леонтьєва

Інформаційна війна: Україна-Росія – може, вистачить поразок?

Аналіз воєнно-політичної ситуації, яка складалася упродовж останніх років навколо України, а також на її території, дає підстави вважати, що наша держава від самого початку проголошення своєї незалежності стала об’єктом пропагандистських операцій та довготривалого психологічного впливу насамперед з боку Росії, яка з тугою та болем не може позбутися свого імперського минулого.

Сутність війни у звичайному розумінні цього терміну всебічно вивчена. Психологічну війну можна розглядати як боротьбу між державами за досягнення переваги у духовній сфері та перетворення отриманої переваги у вирішальний чинник досягнення перемоги.

Якщо донедавна такі поняття, як інформаційна, психологічна війна стосувалися тільки військово-політичної сфери, а їхні механізми починали діяти лише у передкризовий та воєнний (особливий) період, то зараз здійснено кроки в бік усвідомлення необхідності впровадження системи постійного пропагандистського впливу. Останнім часом почали відверто лунати приховувані в минулому свідчення про те, що ми є учасниками Третьої світової іноформаційно-психологічної війни. У цій війні вже є перші суттєві здобутки – перемоги та поразки, коли без прямого застосування військової сили руйнуються держави, союзи (для прикладу – СРСР, Варшавський договір, Югославія). Широкомасштабна гуманітарна аґресія трансформує суспільну свідомість. Інформаційний вплив на систему суспільних відносин призводить до того, що люди неадекватно сприймають світ та події, які у ньому відбуваються.

Україна має ключове значення для безпеки Росії. Як вважають російські аналітики, необхідно підтримувати проросійську орієнтацію у населення держав колишнього СРСР, особливо в Україні. Як писала “Независимая газета”: “… російські позиції, традиційно сильні в освіті, культурі, інформації та науці республік колишнього СРСР, поступово змінюються впливами країн далекого зарубіжжя, причому на шкоду не тільки Росії, а й країнам СНД. Якщо існуючі тенденції залишаться незмінними, то за півтора десятки років на зміну поколінню, яке досі об’єктивно зберігає російську орієнтацію (мову, виховання, авторитети), прийде покоління, для якого Росія, її культура та інтереси – або порожній звук, або, що гірше – демонічний образ історичного ворога. Якщо люди з такими культурними і ціннісними орієнтаціями посядуть основні посади у державному апараті, бізнесі, армії, освіті, науці та засобах масової інформації, то інтересам Росії буде завдано непоправних збитків…”.

Сьогодні ми стали свідками запеклої боротьби за втягнення України в зону контролю Росії. Прикладів цього можна навести безліч, особливо таких, які свідчать про їх свідому чи мимовільну скоординованість. Ці дії користуються підтримкою серед низки політиків та державних діячів України, які мають діловий інтерес у Росії, або ж ними легко дозволяють, аби ними маніпулювали, використовуючи їхнє партійно-господарсько-колгоспне минуле. Прикладів цьому можна навести безліч. Тут варто пригадати виринаючі час від часу публікації у світових виданнях щодо продажу Україною озброєння, ракетної технології у ті країни “третього світу”, які проводять політику державного тероризму; фрахт колумбійськими авіакомпаніями українських літаків видається за можливий пошук наркомафією шляхів транспортування наркотиків та ін. За такими публікаціями чітко простежується певна мета. Чого варта подача дискредитуючої український військово- промисловий комплекс інформації в момент переговорів щодо українсько-пакистанського танкового контракту. Тоді, серед іншого, газета “Коммерсантъ” подавала безапеляційну інформацію про можливе використання українських танків афґанським рухом Талібан та, врешті-решт, повідомила про провал переговорів.

Добре відома історія з поетапним вивезенням з України ракетно-ядерного озброєння. Багато говорилося про позитивний момент перетворення України в без’ядерну державу. Але що цьому передувало? Згідно з договором “Старт-1” з України боєголовки мали вивозити сім років. Реально це відбулось за два. З випередженням була вивезена також уся ядерна тактична зброя. Все це відбувалось на тлі низки пропагандистських публікацій про недоліки щодо порядку утримання цього виду зброї в Україні та можливого продажу в треті країни. Автори подібних публікацій, ґрунтуючись на особистих спостереженнях, розписували “жахи” про недотримання Україною технології обслуговування ракет, що могло призвести до катастрофи, рівній Чорнобильській. Тиск відіграв свою роль, і озброєння було вивезене з випередженнями графіку.

Вже стало аксіомою, що російські засоби масової інформації внутрішнє життя України подають тенденційно. Останнім часом прослідковується тенденція проведення жорсткої паралелі між рухом кримських татар за повернення на Батьківщину та облаштування їхнього мирного життя з рухом косовських албанців, які внаслідок бузувірства сербських шовіністів упереджено ставляться до православних сербів. Метод використання засобів пропагандистського арсеналу, серед іншого – таврування та звернення до символів і штампів (“третя оборона Севастополя” тощо) посів чільне місце в російських виданнях. Російська преса фактично не дозволяє українській стороні висловлювати свою позицію на сторінках своїх видань. Події навколо вбивства композитора й співака Ігоря Білозора тому свідчення. Аналізуючи їх, слід дійти висновку, що цю кримінальну побутову подію Росія використала “на всі сто”: фактично проведена повномасштабна пропагандистська кампанія, в якій великодержавний російський шовіністичний дух отримав перемогу. Журналіст ОРТ в Україні Наталія Кондратюк, озвучуючи кадри емоційного сплеску біля відомої кав’ярні, демонструвала обличчя “справжнього українця” та піднімала питання “жахливого становища росіян в Україні”. Після цього їй доручили вести публіцистичну передачу на популярному українському телеканалі. Відомий вислів заступника голови російського парламенту: не залишати поза увагою “вбивство російського композитора у Львові”. Невдовзі після цього цей відомий своїм українофобством державний діяч навідався з візитом до Києва. Свого часу Лужкова не пустили в Севастополь. Часи минають, за ким перевага у інформаційній війні – очевидно…

Росія доклала усіх зусиль для того, щоб у світової громадськості, та й у неї вдома, склалось переконання про дискримінацію російського населення та наявність мовного утиску в Україні. З огляду на винищення чеченців стає зрозуміло, для чого це робиться. Прийоми не нові, але ефективні.

Зрештою, постає питання продажу енергоносіїв в Україну та заборгованості за них. Українська сторона вкотре виступає в ролі такої, що обороняється, хоча при вдалому, умілому, скоординованому, фаховому та спланованому підході можна провести не одну пропагандистську компанію на захист Україною своїх інтересів. Тем таких кампаній досить, вони лежать на поверхні та не використовуються. Чого вартий погром підмосковним “омоном” української церкви в Московській області; становище української громади в Росії; заборгованість за сплату Росією оренди баз Чорноморського флоту в Криму. Список можна продовжувати.

Не слід забувати про події, що відбуваються. Необхідно на них реагувати адекватно до часу, планувати та проводити агресивні пропагандистські заходи, щоб Росія, а не Україна перебувала у становищі відповідача. Прибалтійські країни поставили перед Росією питання про відшкодування збитків за часи окупації їхніх держав з боку СРСР, оскільки Російська Федерація визнала себе спадкоємицею цієї країни. Чому мовчить Україна про голодомор, екологічне забруднення території? У світі поважають сильного і певного в собі, слід ставити питання, обговорювати їх, супроводжуючи масивною інформаційно-пропагандистською підтримкою.

Скільки в Росії зареєстровано та друкується українських видань? Відповідь відома. А що в нашій державі? Пересічний український громадянин володіє більшою інформацією щодо подій в сусідній державі, аніж у себе вдома, завдяки повсякденній цілеспрямованій роботі російських мас-медіа. І ця тенденційна інформація щоденно впливає на свідомість наших громадян.

Відсутність дієвого аналітично-пропагандистського центру в Україні дається взнаки. Хіба не є загрозою існуванню української незалежної демократичної держави той факт, що українські громадяни, які перебувають за кордоном, отримують оперативну інформацію з російських супутникових телеканалів. Проблема інформаційної диспропорції стосується й миротворчих військових контингентів. Нам відома нейтральна позиція України, але в Косово етнічні албанці ототожнюють українців з росіянами, з усіма наслідками.

Розігрування російською стороною “кримської карти” вже стало хрестоматійним прикладом. У Севастополі відкрито філію Московського державного університету, а єдина українська гімназія в Сімферополі котрий рік тулиться без приміщення. Вважати це лише питанням освіти було б наївним.

Росія використовує будь-який привід в інформаційній війні проти України. Якщо немає нового, його вигадують, висновують з будь-якої інформації. Фаховість інформаційних передач каналу НТВ не викликає сумніву, оскільки там працює потужний інформаційно-аналітичний осередок. Тому дуже показовим є сюжет про певний заполярний російський порт. Здавалося б, а до чого тут Україна? В передачі йдеться про вимираюче місто-порт, люди виїжджають, суцільний занепад. Аж випливає миловидне обличчя молодої панянки, яка при цих негараздах приїхала туди жити (?!) та висловлює своє невдоволення якістю життя в Україні. Лунають слова про незалежність і, от бачите, висновок – у вимираючому російському місті жити краще, аніж в Україні. Українські мас-медіа, слід віддати належне, до такого не опускаються. Безперечно, можна зробити фаховіше, результативніше. Проте адекватної української відповіді на інформаційну аґресію немає.

Продовжувати сумний список російських перемог у інформаційному протиборстві з Україною можна, на жаль, ще довго, але якщо не буде зрушень у цьому питанні, то постає запитання про виконання чільними урядовцями своїх посадових обов’язків щодо забезпечення інформаційної безпеки нашої держави, концепція про яку прийнята вже давно.

Йозеф Ґеббельс, апологет нацистської пропаганди, із знанням справи стверджував, що чим більша, огидніша брехня, тим швидше в неї повірять. На практиці взаємин України та Росії доводиться погоджуватись з цим твердженням. Після поразки у Першій світовій війні німецькі військові теоретики зазначали, що основна битва була програна на пропагандистському фронті. Поразка у психологічному протиборстві призвела до поразки й на полі битви. Це зумовило інтенсивний розвиток теорії та практики пропагандистського та інформаційного впливу в гітлерівській Німеччині.

Невже Україні потрібна остаточна поразка, щоб усвідомити необхідність активної протидії в інформаційному просторі?

Л.Леонтьєва, кандидат історичних наук, доцент військового інституту Національного Університету “Львівська політехніка”

Скорочений виклад тексту був опублікований у газеті “Поступ” 30 листопада 2000 р.