повернутися Ї: наша позиція

Софія Онуфрів

Нотатки з круїзу

А що ти взагалі знаєш про Україну ? Що ти носиш у своїй німецькій голові ?
Мало. Замерзлі образи – степ – Дніпро – золоті куполи Києва – барвисті, строкаті фольклорні ансамблі – німецький вояк, усміхнений посеред соняшникового поля, можливо, мій батько – чорнобильський саркофаг – ну і Галичина … раббі співає, німецькі табори знищення, обвуглені трупи…
Вальтер Моссманн. Розмови з Юрком. Число № 20/2001 “Незалежний культурологічний часопис “Ї”

За посередництвом Німецького Посольства в Україні у Києві я одержала запрошення взяти участь у круїзі по Дніпру разом із своїм сином Денисом. Запрошення спершу надійшло неформально електронною поштою і виглядало дуже привабливо. Учасниками круїзу мали бути українські та німецькі (це важливо) діячі культури, літератори, бізнесмени – така собі мила серцю “тусовка”, і все це на кораблі, на Дніпрі і в Криму. Отож я погодилася і на протязі наступних тижнів намагалася дізнатися якісь подробиці щодо маршруту та перебігу акції. Це виявилося непросто, аж поки одна товаришка у розмові не сказала, що знає електронну адресу , за якою можна подивитися план подорожі. Коли я почала читати його в Інтернеті за адресою http://www.people.freenet.de/bdwo/dneprverl.htm під назвою “ДНЕПР 2001”, то уже зародилася перша підозра стосовно того, наскільки “українським” є цей круїз. Але нічого. За кілька днів зателефонував до мене пан д-р Йорг Бозе – голова німецької спілки об’єднань Вест – Ост і офіційно запросив. Розмова наша була дуже короткою. “Від Вас чекаємо лише участі у дискусіях, обговореннях – сказав наприкінці пан Бозе,- бо мета нашої поїздки – подолання кордонів та розвиток контактів між українцями та німцями чи Україною та Німеччиною.”

Корабель “Максим Рильський” відбував з Київського річкового вокзалу 30 липня о 18 годині. Крім численної групи німецьких гостей на кораблі була також велика російська група, яка купила цей круїз.

Отож, о 18 годині в барі “Звездный” відбулося відкриття. Музичний епіграф складався з інструментального твору та російської пісні про “бубенчики и ямщика”. Потім виступив пан Бозе, промову якого перекладав чомусь на російську чомусь перекладач з Москви, а на українську перекладу не було взагалі. Можливо, наші німецькі друзі для своєї зручності вирішили русифікувати Україну до решти ? У мене вже з’явилося відчуття, що я сіла не на той потяг. Пані Сабіне Штьор з німецького посольства у Києві мала українського перекладача. Очевидно, здаючи собі справу із ситуації, що склалася, вона, між іншим, нагадала присутнім, що ми знаходимося таки в Україні, а не деінде. А завершилося відкриття офіціозним виступом заступника міністра культури України.

Залишалося тільки надіятися, що такі непорозуміння будуть лише на початку акції.

Наступний день 31 липня ми провели на Дніпрі. У програмі було наступне : російський вечір ( віртуози з Москви та Могилева, Білорусь), циганські пісні та російські романси (Наталия и Михаил Виноградовы, артисты МХАТа, Москва). Може це був вечір зустрічі з представниками президентів Путіна та Лукашенка ? Отже за ніч змін у тоні всієї акції не сталося.

Поступово почалося проявлятися, що ж це насправді за круїз такий. Організований об’єднанням Вест-Ост Гезельшафт Баден-Вюртемберг за сприяння Фонду Східно-Західні Зустрічі (Берлін) та Німецько-Українського Форуму (Берлін), круїз якось ніяк не пов’язувався ні з Україною, ні з її культурою Німецько-Український Форум власне і виступив спонсором українських учасників круїзу. Ці товариства в основній масі є наступниками Товариств Радянсько-Німецької Дружби. І тому багато з цих людей володіють насамперед російською мовою. Більшість з них працює з Росією, з містами-побратимами у Росії. Однак була частина німців, які співпрацюють все ж і з Україною ( для прикладу міста-побратими Гайдельберг-Сімферополь, Баден-Баден - Ялта, Людвігсбург-Євпаторія, Київ-Ляйпціг, Запоріжжя-Обергаузен, Одесса-Регенсбург). Коли я на другий чи третій день, опритомнівши після культурного російсько-білоруського, а насправді махрово-совєтського шоку, почала висловлювати своє м’яко кажучи незадоволення, то один вельми приємний пан порадив мені насолоджуватися життям, і не нарікати, адже мене запросили і за мене заплатили. (За що звичайно велика подяка організаторам.) Однак не можу оминати фактів, які просто вражають.

Наступні три дні ми присвятили східній Україні. Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон. У всіх містах загальне враження доповнив безсмертний совкізм та повальна зрусифікованість. Мені здавалося, що мандрую у часі і опинилася у Радянському Союзі. У Дніпропетровську за 10 років Незалежності не щезла жодна з ознак глибокого совєтизму, навіть декоративна - не перейменовано жодної вулиці, більше того - на проспекті Леніна обновили таблиці з написом Проспект ім. В.І. Леніна ( вже не кажучи про те, що всюди стоять пам’ятники вождю). Не знаю, як би подивилися дніпропетровці на вул. А. Гітлера десь у Тюбінгені? Чи аналогії тут недоречні, і вождь світового пролетаріату і надалі залишається духовною опорою Української незалежної держави ? Однак не для всіх. У Дніпропетровську нам пощастило з екскурсоводом. З нами працювала поетеса Леся Степовичка, яка долучилася до вельми нечисленної групи українських учасників круїзу. Проте в Запоріжжі нас провадила по місту знову ж гід із славного курованого ще КГБ СРСР Інтуристу, яка завчивши свій урок згідно з комуняцькою ідеологією 20 чи 30 років тому і сьогодні успішно мультиплікує його в незалежній Україні. На Дніпрогесі і досі висить Орден Леніна і назва неіснуючої уже 10 років держави. А що ж Хортиця – символ українського козацтва ? Може хоч тут буде щось українського не в совєтському виконанні ? Бляшанка, в якій колись був краєзнавчий музей і де просто немає чим дихати, відверто ворожий персонал і єдиний існуючий путівник звичайно ж російською мовою “о запарожских казаках”. Трохи врятував ситуацію виступ козаків на конях, які фехтували із зав’язаними очима і показували всілякі штук – все ж цирк.

Вразив Херсон просто задрипане, страшенно брудне до того ж іще криміногенне місто для “братків”. Яка там Европа!

Нарешті, 3 серпня організатори вирішили, що пора представити німцям українських учасників. Крім Львова у моїй особі, були представлені Київ, Донецьк, Полтава, Запоріжжя, Дніпропетровськ. Серед них - декілька журналістів, людей, що співпрацюють із Гьоте-Інститутом, чи розвивають партнерські контакти між містами-побратимами, рівно ж як і добряча група чиновників, які зайняли місця надані для українських літераторів чи музикантів. Це без сумніву також одна з причин мінімальної презентативності української культури.

З 4 по 7 серпня ми провели в Криму – Севастополь, Ялта, Євпаторія, Одеса. Той сам сценарій із екскурсіями, а також зустрічі (дискусії) із представниками місцевої адміністрації. Один з них нарікав на поганий економічний стан (хоч курорти просто переповнені), а після зустрічі на очах остовпілих німців сів у “600” Мерседес і поїхав, залишивши їх цілком дезорієнтованими – то ж кому допомагати, власникам мерсів? Моя поїздка наближалася до кінця і я вирішила запропонувати організаторам тему українсько-німецької співпраці в галузі НДО на прикладі Львова та журналу “Ї”. Керувалася я насамперед метою показати і розказати про позитивний досвід, про якісь конкретні речі, які успішно реалізуються.

Резюме. Тішить, що німецькі учасники завдали собі труду приїхати на Україну і виявилися достатньо витривалими до всіляких побутових та інших комплікацій. Але для мене до певної міри несподіванкою виявилося їхнє невігластво щодо України, стереотипні шаблони на кшталт українських “націоналістів” та “колаборантів”. Очевидно тому вони покладаються на російськомовних “інтернаціоналістів”, які знають тільки одну російську мову і ладні і далі поширювати і тиражувати совєтського типу “інтернаціоналізм” не тільки на 1/6 земної кулі (колишній СРСР), але і у ФРН. Це свідчить лише про одне: більшість европейців як і раніше, так і сьогодні йде шляхом найлегшого опору і черпає всю інформацію щодо подій на всьому велетенському пострадянському просторі з російських джерел масової інформації. Україна все ще не заіснувала у їхній свідомості, вона не поєднується з якимись позитивними конотаціями. Ще б пак, якщо черпати інформацію про неї тільки у Москві. І вона там і не заіснує, поки стоятимуть пам’ятники Леніна і поки люди у Запоріжжі, Дніпропетровську чи Херсоні не усвідомлять, що вони вже десять років як живуть не у радянському Союзі. Вони живуть у царстві тіней. А може, це я живу у царстві тіней ? Звичайно, я знаю, що моя країна ще дуже совітська. Я в цьому переконалася. Однак не до такої міри, як її представили “іміджмейкери” з Мінська та Москви.

Але ж так хочеться вірити, що ситуація зміниться на краще. Хочеться вірити, що наступного року німецькі учасники приїдуть до Львова і зрозуміють ще щось і посунуться на крок у процесі пізнання України.