Тарас Возняк

Папа відлетів – відтепер Львову чогось бракуватиме

Погода над Україною напередодні візиту була мінливою. То дощило, то світило. Одні, затамувавши дух, очікували такого омріяного візиту глави Католицької Церкви Івана Павла ІІ, людини-легенди, людини, з обрання якої розпочалася агонія комунізму у Центральній та Східній Европі, просто старого чоловіка, який вже тримається при цьому світі радше силою своєї віри та любови. Інші – у передчутті та повному усвідомленні потуги та величі цього вічного подорожнього зі страхом очікували чогось апокаліптичного. Але хто з нас не є тим вічним подорожнім, тимчасовим прохожим у цьому світі? То ж чи варто бути таким недоброзичливим до тієї старої людини, якщо кожному з нас відведено так мало – якась мить у вічності? Що могло стати причиною такої недоброзичливости та дрібничковости? Як на мене, то нею є малість цих недоброзичливців. Тому й бачили у подорожньому тільки суєтне та дрібне. Веду тут мову не про дійсно „малих“ світу сього – розбійників та нечестивих, грішний люд президентів, можновладців та посполитих – вони завжди однакові у всі часи, а про пастирів та духовних поводирів і так заблудлого, загубленого у негараздах та потемках духу стада.

Бачачи малість свою, багато хто з них простацьки втік від зустрічі з старим та тяжко хворим, однак яким потужним Понтифіком. Втік у сутінки неприйняття, недоброзичливости, а дехто і нелюбови. Втік від того шансу, яким була ця подорож Слуги Слуг Божих до всіх нас. Втік від його протягнутої руки. Надто очевидною стала їхня дрібничковість, суєтність та малість поруч із співаючим під дощем і про дощ для 300 000 тінейджерів чоловіком.

Натомість багато хто, попри конфесійні розходження, знайшов у собі достатньо якщо не любови, то принаймні зичливости та мудрости, знаючи про малість свою, все ж зустрітися з ним. Чим показав свою готовність до діалогу.

З реляцій останнього часу мене найдужче вразила одна фраза – рішення Московського Патріархату про „молитвенне протистояння“. Сумна констатація – напевне, я чогось не розумію. Я далеко не церковна людина. Для мене молитва, мольба полягала у „звернутості“ до когось та „проханні“, проханні чогось просто доброго – спасіння, опіки, щастя. Натомість, що таке „молитвенне протистояння“? Чого просили ці молільники? Негараздів на голови своїх „братів у вірі“, як публічно окреслюють адресатів своїх послань ієрархи усіх Церков? Чи, може, спасіння православ’я? Від кого і чого? Чи не досить заблудлих, падших душ на просторах „канонічної території“ від „ісконі русскаґа“ Кенісберґа/ Калінінґрада до не менш „ісконі русскаґа“ Сахаліну. Скільки хворих, бездомних, наркоманів чекає на хоч яку-небудь потіху чи розраду? Але немає отця, який би прийшов до них. Як завжди, служба базилевсу забирає весь час, хоча, здається, навіть Путін зрозумів, що така ревність у „служенії“ не Богу та людям, а імперії, шкодить самій державі. Здається, йому самому стало дещо незручно перед лицем такого середньовіччя. А може, католики й не брати?

Як на мене, то таке безотцівство цілого великого у всіх сенсах народу – велика трагедія. Кожен з нас не може не шанувати великих власне російських православних мислителів ХІХ-ХХ століття – о.Владіміра Соловйова, о. Павла Флоренського, а врешті о.Алєксандра Меня та Сергія Авєрінцева. Однак де їх голос? Невже виразником думок та сподівань православного світу має стати параноїдальний білоруський бацька, який у присутності Патріарха (та при його мовчазній згоді) самоокреслює себе як правдивого захисника віри та „православного атеїста“?

Всі телеканали світу показали закам’янілі обличчя молодих російських монахинь у переддень паломництва. Згадалась фраза – лице ненависті – „православіє ілі смєрть!“. У пам’яті постали обличчя тих самих монашок, що збирали на храм. Той самий вираз лиця. Відсторонений та суровий. Отже, це не тільки з нагоди цього візиту. Але тоді у мене виникає запитання, чи такий вираз лиця можна уявити у численних справжніх подвижників віри – православних старців, якими такою щедрою була і, надіюся, буде „Святая Русь“? Чи справді ці невісти Господні сповідують релігію любови? Звичайно, я людина світська і нічого не тямлю. Однак запитання мене, малого, все ж залишається.

Апотеозом братньої любови стала молитвенна та фізична оборона храмів. Але ж для кого вони є, як не для найостанніших? Чи ж не для найбільш потребуючих вони – останні ж бо стануть першими , а перші останніми. Чи ж не є Церква місцем для спасіння безнадійних розбійників? Чи, може, краще вдавати, що героїчно обороняєш чистоту віри – тим більше, що знаєш, що ніхто не штурмуватиме твою фортецю. Симптоматична сама, вживана оборонцями, реторика – обороняти, штурмувати, фортеця.Натомість іншою реторикою, і то не лише на словах, але і у кожному, підкреслюю – кожному, вчинку послугувався той півторамільйонний люд, що прийшов на останню Службу Божу у Львові. Зовсім інші обличчя. Йшли пішки по кілька днів. Йшли з інших країн. Тихі і смиренно. Не монахи. Просто люди. Люди, що не бачили у своєму пілігримстві великого подвигу. Не ненавиділи інших за те, що ті залишилися вдома. Не дивилися на інших спогорда.

Одна жінка, побачивши, скільки людей зібралося на львівському іподромі, сказала – „так постає народ“. І дійсно – на наших очах поставав народ. Не знаю, чи зрозуміли це наші можновладці. Гадаю, що так. Бо народ задля загального блага піднявся до того, щоб у присутності Понтифіка не понижувати гідности жодного з нас. Кажу „жодного з нас“, бо це правда – не суди і судимим не будеш.

Водночас і Понтифік дав шанс кожному – від Президента до найпосполитішого. Нікого не відкинув. Тому й були просвітленими обличчя галицького і не тільки люду. І мені подумалося, яким насправді малим народом ми є, наскільки мало нас є. Не таким великим є львівський іподром, а на ньому змістилася тридцята частина нашого народу. Це була б ціла Естонія з усіма її немовлятами, старими та немічними – велика країна та великий народ, що спромігся подолати половину шляху до Европи. Ще двадцять дев’ять, і змістимося всі ми – разом з своїми болями, чварами, крутеликами та олігархами. Чи ж варто бути такими бездушними один до одного, чи виправдано у ту коротку мить, яка нам відведена, спалахувати не вогником любови один до одного, а насправді такою мізерною краплиною ненависти?

Візит, як фотоплівка, проявив багато-що. Мале і виглядало як мале, скільки б воно не спиналося на пальчики. А велике – як велике. Розбійник був допущений до храму і, покаявшись, отримав прощення. А невинно убієнні – були беатифіковані. Нічого особливого не сталося. Однак сьогодні один львів’янин промовив: „знаєш, вчора Папа відлетів до Риму і Львову чогось бракує“.

Дійсно – три дні Львів був вселенською столицею світу, був Римом. Це велика честь для кожного міста. Важливо її не заплямити. Принаймні сьогодні вікна людських помешкань, людських гнізд на вулицях, якими проїжджав смішний автомобіль з просвітленим у себе і до нас старим чоловіком, виблискують під ранішнім сонцем.

Львів

28.06.2001