Поступ №40 (897) від 21-27 березня 2002

Шлях України до об’єднаної Європи буде дуже довгим

Транс’європейська асоціація політичних досліджень з офісом у Брюсселі спільно Представництвом України при Європейській Комісії організували конференцію “Україна-Європейський Союз”, паралельно з конференцією проходили консультації між українським урядом і чільними представниками ЄС. Зі Львова на цих заходах побував шеф- редактор часопису “Ї” Тарас Возняк, який і погодився дати інтерв’ю “Поступу”.

– Якою була головна мета цих заходів?

– Це були консультації напередодні розширення ЄС. Євросоюз хотів побачити, як Україна реагуватиме на наступну хвилю розширення ЄС, а головним чином – на ті наслідки, до яких призведе це розширення. У першу чергу йдеться про поширення шенгенського режиму на Польщу й Угорщину. Поки що маємо сякий-такий доступ у Центральну Європу, але через півтора року ми його позбудемося.
Виникнуть й інші обмеження, які стосуватимуться зовнішньої торгівлі, військово-політичних аспектів тощо.

Зі свого боку, Україна вкотре порушила питання про свою інтеграцію у європейські структури, але не як сусід за високим муром візових обмежень, а як співучасник процесу об’єднання Європи.
Зрештою, уже неможливо вибудувати якийсь високий мур, який би не дозволив радіоактивним хмарам з українських АЕС долетіти до Західної Європи чи ціанідам з Румунії не плисти Тисою через Україну й Угорщину.

– Як можна сформулювати головну проблему?

– Вона полягає в тому, що Брюссель не має ні суто матеріальних можливостей, ні політичної волі, ні якогось реального плану щодо інтеграції України з Європейським Союзом. Зауважте, я не кажу зараз про інтеграцію України в ЄС, це може бути хіба що завданням майбутнього.

– Якщо такий план відсутній, то що могло бути взагалі предметом конференції?

– А власне те, що необхідно формувати в Брюсселя його бачення України в ЄС, треба ставити його перед фактом, що Україна хоче бути суб’єктом, а не об’єктом інтеграційних процесів у Європі. Бо для українців, принаймні тих, котрі думають над цими проблемами, абсолютно зрозуміло, що іншого шляху в України, крім як інтеграції в ЄС, у принципі немає. Але ця теза чомусь не знаходить повного розуміння в Брюсселі. Для нього Україна – це щось біля Казахстану.

– Добре, Брюссель не має плану інтеграції України з ЄС, але чи має такий план Київ?

– Україна має офіційний документ – “Семирічний план інтеграції з Європейським Союзом”, узгоджує своє законодавство з європейськими стандартами. ЄС же розробив стратегію щодо України, але це – не більше ніж філологічний документ, інтенція, за якою абсолютно немає реальних кроків.

– І що ж робити?

– Треба щоразу нагадувати Брюсселеві: якщо ЄС замкнеться сам у собі, то він порушить свій головний принцип – відкритості до тих країн, в яких привалює свобода громадянина і які бажають долучитися до ЄС. Бо інакше всі ці декларації про знесення кордонів, про розширення прав людини, про рівність і братство залишаться тільки деклараціями. Адже загалом у Європі кордони руйнують, а між Польщею та Україною кордони будують, українців відсувають у якесь гетто, для них зводять новий Берлінський мур.

– А чи Україна відповідає критеріям країни, на яку поширюється принцип відкритості ЄС?

– Поки що ні, але настільки ж, наскільки цим критеріям не відповідає Румунія, яка вже є кандидатом на членство в ЄС, Болгарія, яка теж є кандидатом, Туреччина, перебуваючи асоційованим членом ЄС веде на своїй території війну проти курдського народу. У той же час Україна, яка не веде жодних військових дій, чомусь вважається недостойною такої перспективи. Зрозуміло, що перелічені мною країни є кандидатами на членство із абсолютно політиканських міркувань. І ці всі речі треба було висловити в Брюсселі, тому досить багато промовців з українського боку говорили про це доволі гостро.

– І хто, наприклад, з представників українського уряду?

– Хоча б радник президента з міжнародних справ Анатолій Орел, котрий у своєму виступі заявив: “Доводиться констатувати, що визначення самим Європейським Союзом місця України у Європі за цей час принципово не змінилося. Як і 10 років тому, наша Україна у сприйнятті ЄС залишається частиною сірого аморфного “пострадянського простору”.

– А як намагалися виправдатися представники ЄС?

– Вони натякали, що бояться тієї хвилі нелегальної міграції людей з Афганістану, Бангладеш тощо, які прямують через Україну. На що українська сторона подала контраргумент: гляньмо на середньостатистичний натовп, скажімо, в Брюсселі чи Парижі й порівняймо його з Києвом. Якщо без якогось натяку на расизм полічити, скільки там і там осіб європейського походження, то можна зробити висновок, що Україна абсолютно нічим не загрожує Західній Європі в сенсі міграції. А загалом представники ЄС намагаються оминати всі гострі запитання щодо ігнорування Брюсселем України. Тож стає зрозумілим, що шлях нашої держави до об’єднаної Європи буде дуже довгим.

Розмовляв Любко ПЕТРЕНКО