повернутися Ї: наша позиція

Тарас Возняк

Чехо-Словаччина 1938 – Україна 2007

Спостерігаючи за розгортанням нового протистояння на міжнародній арені, а по суті – розгортання нової Четвертої (поки що холодної) світової війни, нового протистояння між Росією та, умовно кажучи, Заходом (а, по суті, США), не можу позбутися враження, що колись це було.

Однак все по порядку. За останні кілька років ми можемо простежити зміну відносин Росії під президентством Владіміра Путіна з Заходом. Якщо спочатку з боку Путіна були спроби якось потрафити своїм візаві на Заході – певне сприяння антитерористичним операціям США, приятельські відносини (чи їх імітація) з другом Гельмутом (Шрьодером), Шираком і навіть з Бушем. Очевидно, це була розвідка, вивчення ситуації.

Потім кілька спроб розколоти все той же Захід. Для того вбивався кілок між США, з одного боку, та Німеччиною і Францією, з іншого. Благо, що друг Гельмут та Ширак з огляду на традиційне русофільство німецьких та французьких політичних еліт цьому сприяли. А тут ще й усе більша енергетична залежність всього ЄС-івського проекту від російських енергоносіїв.

Упевнившись у тому, що нафтогазову наживку ЄС-івці заковтнули, Владімір Владімірович перейшов до більш жорсткого сценарію. Енергоносії він використав як зброю. Спочатку проти безпомічних Грузії, України і навіть Білорусі. А рикошетом дав знати і ЄС-івцям, хто у Європі господар.

Потім вдарив по ЄС-івських новачках, які не мали таких сентиментів щодо Росії, оскільки спізнали, що таке побратимство з недемократичною Росією на своїй шкірі. Інструментом стала побудова разом з німецькими компаніями газогону в обхід країн Балтії та Польщі. Заодно вбивався кіл між все тими ж новачками та основними двигунами ЄС – Німеччиною та Францією. Дійшло до повного гротеску, коли до державної російської компанії влаштували на роботу безробітного німецького канцлера.

Апотеозом стала фактична підтримка Ірану у його намаганнях впритул підійти до створення своєї атомної бомби. І ніхто не сумнівається, що за такої підтримки та підтримки Китаю вони її таки створять. І тоді геополітична карта світу докорінно зміниться. Якщо вже не змінилася.

І тільки тут європейці спохватилися. Заговорили про диверсифікацію енергопотоків, про загрозу євроатлантичній єдності. Те, що були обрані Ангела Меркель та Ніколя Саркозі, дещо виправило ситуацію. Однак на той момент Владімір Владімірович вже не потребував аж так запобігати перед заходом. Він знову змінив тактику. Сьогодні ми спостерігаємо за тим, наскільки демонстративно він виявляє свою зневагу перед Заходом та його цінностями. Він просто в очі насміхається над ними. Очевидно, він зробив свій вибір. І для країни з назвою Росія, і для себе особисто.

Він вибрав радше компанію Ірану та Китаю (забуваючи, що для нього Росія – вже давно молодша сестриця) проти Євроатлантичного співтовариства з усіма його елементами – НАТО, ЄС і т. д.

І де опинилася Україна з її імітативною нейтральністю (гарантом якої, очевидно, є російський Чорноморський флот у Криму)? А між двох ліній окопів. І це зовсім не нейтральна територія, а нічийна територія. Що буде, коли нове глобальне протистояння перейде у більш гарячу фазу? Хто зважатиме на нашу смішну псевдонейтральність?

Однак при чому тут Чехо-Словацька республіка 1938 року? А при тому, що в такій самій ситуації свого часу опинилася і ця держава. Причому, навіть характеристики тогочасної Чехо-Словаччини дуже нагадують характеристики сучасної України.

Чехо-Словацька республіка 30-х року була економічно зарадною державою. Їй не бракувало військових частин, військової промисловості, яка була чи не найпотужнішою у Європі. Однак військо не мало належного морального духу, самої ідеї, за яку насправді було б варто віддати життя. Політики цієї республіки були наївні до смішного і нестійкі, нерішучі, ба, навіть деморалізовані. Країна була поліетнічною, бо окрім чехів та словаків були ще значні меншості українців, угорців, євреїв – і, що найголовніше, німців, які зовсім не чули себе меншиною. Однак країна була демократичною, а відповідно, і нерішучою. Її оточували агресивні режими реваншистської Німеччини, ображеної після Тріанонської угоди Угорщини і навіть Польщі (згадаймо анексію чеського Цєшина).

Україна 2007 р. економічно зарадна держава попри всі вибрики наших політиків. Вона успадкувала чималий осколок совєтського війська, яке доволі успішно модернізує з технічної та організаційної точок зору. Україна володіє все ще знаною військовою індустрією. Однак моральний дух війська викликає багато запитань – чи буде це військо спроможне виступити на оборону держави, звідки б ворог не прийшов – зі сходу, чи з заходу? Україна – поліетнічна держава, і росіяни зовсім не відчувають себе меншиною, радше господарями. Однак Україна – одна з найперспективніших демократій на постсовєтському просторі. І разом з тим демократія нерішуча. Її оточують далеко не найдоброзичливіші сусіди, як-от Росія Путіна. Не врегульовані до кінця стосунки навіть з Румунією. Вже не кажучи про плацдарм Придністров'я. В Україні відсутня національна ідея, яку сприйняв би як проект весь народ. В Україні тільки постає новітня українська політична нація. Та ще й ми поміж окопів.

Свого часу, коли Україна віддавала атомну зброю, їй неначе гарантували безпеку. Однак і Чехо-Словаччині Англія, Франція та СССР гарантували безпеку. Та, як тільки Гітлер поставив питання руба – Чехо-Словаччину просто зрадили. Щоправда, шматували її "с пристрастием" – спочатку анексовували "немецкоговорящие" регіони.

А що таке позиція ЄС щодо України після революції 2004 р., як не та сама зрада? Хто насправді тоді так активно закривав шлях чи хоча б перспективу для України, як не Шрьодер та Ширак?

А що ж Росія? Таке підігрування Путіну, звичайно, й привело до того газового шантажу, який він застосував щодо України взимку 2005-2006 рр. Чи не нагадує це шантаж, до якого вдався "при всем чесном народе" Третій Райх щодо Чехо-Словаччини?

Або технологія возз'єднання німецьких земель. І не тільки про Україну йдеться. Паралелі Республіка Білорусь – Австрійська республіка, Придністров'я – Рурська область більш ніж очевидні. Про аналогії Крим – Судети і писати боюся.

Ще більше аналогій з возз'єднанням чи поверненням "соотечественников". Згадаймо повернення німців з усіх усюд до Райху. Та їхню роль при нападах на Польщу. А тут ще й псевдовоєнізовані "русско-крымские казакі", які насправді відіграють щодо України ту саму роль, що свого часу і австрійські нацисти щодо Австрійської республіки.

Невеселі міркування. Останні події в Україні свідчать про те, що, може, ще не війна, але жорстке протистояння вже прийшло до нашого дому. Ми ще, можливо, і маємо трішки часу, щоб зробити свій вибір. Бо насправді все залежить тільки від нас і від нашої єдності та рішучості. Інакше ми остаточно станемо нічийною територією для чужих порахунків.

Червень 2007


Тарас Возняк

Українська ідентичність – перезагрузка?

Одною з причин наших сьогоднішніх проблем та неуспішності в інтеграції з цивілізованою частиною світу є проблема з нашою ідентичністю. Українці досі вирішують, хто вони. Чи недоросіяни, чи якийсь випадковий збір людей, чи... боюсь навіть написати – європейці.

Якщо ми визначаємося, що ми такі собі не зовсім канонічні росіяни чи якийсь апендикс до чергового російського імперського проекту, то в такому випадку нам буде чи не найлегше. Нічого змінювати у нашій свідомості, економіці чи державі не потрібно. І так заберуть, як вони висловлюються, "с потрохами".

Якщо ж далі борсатимемося у своїй невизначеності, так і не знаючи, що з самими собою зробити, будучи проблемою як для самих себе, так і для всіх сусідів на Заході і на Сході, то сьогоднішні проблеми будуть тільки початком великого періоду катастроф. Далі так тягнути кота за хвіст не можна. Бути вічним дезертиром не вдасться. Мобілізують як не одні, то інші.

Якщо ж ми поставимо самим собі високу європейську планку, то знову маса проблем. Такими, якими ми є, безвідносно до того, що один з "центрів Європи" на нашій території, нас не візьмуть. Потрібно пройти пришвидшений шлях уцивілізовування, чи європеїзації, якщо хочете. Починаючи з туалетів та доріг...

Отож, на даному етапі розгортання українського проекту все ж потрібно визначатись. Визначатись – з ким ми себе асоціюємо. Тут ми можемо перейти до більш серйозного, не настільки іронічного підходу до проблеми.

Всяка ідентичність пов'язана перш за все з:

- минулим, з якого ми неначе виходимо, нашої історії, причому назагал панує простацька думка, що історія є одна для всіх і на всі часи. Насправді історія більшою мірою є нашим баченням нашого минулого у певний історичний момент. Не хочу бути повним релятивістом, однак це значною мірою саме так. А тому ми весь час переписуємо її під наші сучасні погляди і під, що головне, ті завдання, які ми перед собою ставимо. Тобто наша історія переписується під заплановане нами наше майбутнє;

- сьогоденням, яке втілилося у сьогоднішню Українську державу, політичну націю, яка постає на наших очах з того випадкового збору людей, українським етносом, який є кістяком, основою цього проекту. І врешті ми асоціюємо себе з регіоном, містом, вулицею і навіть будинком, у якому мешкаємо. До речі – держава, нація та етнос теж є свого роду будинками;

- майбутнім проектом для всієї нашої української спільноти, який зазвичай називають національним проектом. Однак не у контексті того, що, не розуміючи суті проблеми, говорив Кучма, стверджуючи, що "національний проект не пройшов", він мав на увазі, що "етнічний проект не пройшов", хоч його ніхто і не будував.

Відповідно, перед нами стоять завдання:

- Сконструювати свою історію. Саме свою історію, а не ту, яку нам запропонує пан Дмитро Табачник та росіяни;

- Консолідуватися довкола українства у якнайширшому сенсі слова, як спільноти. Тобто, ми маємо побудувати модерну українську політичну націю, в якій знайде місце кожен, хто шукатиме, безвідносно до його етнічності чи релігії;

- Генерувати сенс нашої єдності як проекту, який спрямований у майбутнє. Бо чого об'єднуватися, якщо це об'єднання не відкриє перед нами якихось нових перспектив? Причому, як спільноті у цілому, так і кожному зокрема;

Здається, вже ніхто в Україні не має ілюзій, що цей чи який-небудь інший проект можна буде легко реалізувати. Бо ж не тільки ми недалекі та ліниві. Довкола нас "доброзичливців" більше, ніж ми гадаємо. Які ж протидії ми зустрічаємо?

- Щонайперше ми бачимо жорсткий опір, коли пробуємо осмислити своє, саме своє минуле. Нам просто не дають створити модерне сенсовне і головне утилітарне його бачення. Тупо відкидається будь-який український (а заодно і європейський) варіант бачення, скажімо, Другої світової війни, яка розпочалася і з пакту Молотова-Ріббентропа і нападу Третього Райху та СССР на Польщу. Постійно мусується термін Вітчизняної війни, яка розпочалася, ну звичайно ж, з "вероломного нападения" і, головне, "внезапного"... Це тільки один з прикладів.

- Однією з форм протидій є формування розколів всередині нашого і так ще не консолідованого суспільства. Розколи формуються за різними ознаками: мовними, етнічними, релігійними і т. д. А після успіху політтехнологічних спецоперацій, які були здійснені на нашій території у період з 2004 по 2007 р., завдяки цим розколам насправді зупинено процес націєтворення. Тільки повний сліпець цього не бачить;

- Блокується створення і перетворення у масове переконання, масову релігію, якщо хочете, будь-якого сенсовного національного проекту. І це стосується і "європейського" проекту (інтеграція у ЄС), і "євроатлатничного" проекту (інтеграція у Північноатлантичний союз), і взагалі хоч трішечки українського "етнічного" проекту (не забуваймо, що український народ як етнос все ж таки є!). Свого часу на початку 90-х так само блокувався "демократичний" проект, однак попри все його вдається більш-менш успішно реалізовувати;

Які ж ресурси потрібні для реалізації цих завдань?

- Перш за все, провідна верства, яка матиме певну мораль, ресурсний та владний потенціал – вона повинна проектувати суспільний розвиток;

- Генераційні центри, які вироблятимуть бачення майбутнього, причому вони мають бути не лише у Києві, але і у регіонах. Ними ж є і громадські та політичні організації. Про сьогоднішні політичні партії мова не йде, бо це не партії, а закриті лобістські групи;

- Разом з тим, ці ідеї потрібно ширити і перетворювати у "суспільну релігію", якщо хочете. А тут без наведення порядку у сфері масмедій, опанування інформаційного простору на навчання нації (в тому числі, і через Університети, як не дивно) не обійтись.


Тарас Возняк

Terra Incognita

Коли чужинець в'їжджає в Україну, то йому зазвичай видається, що він приїхав у зовсім інший світ. Світ незнаний, ніяк не означений і тому небезпечний. І навіть справа не у тому, що одразу за перепускним пунктом його автомобіль влітає у першу яму і йому доводиться на перших десяти кілометрах набувати навиків Шумахера. Цей шок не такий тривожний, як повна безпомічність перед справжньою неозначеністю дороги. Якщо написи і є, то, як правило, кирилицею, яка для справжніх чужинців, а не спеціалістів з проблем Східної Європи, зовсім незрозуміла.

Це щось подібне до того, як ми б спробували подорожувати Китаєм та Японією з їхніми ієрогліфами. Чи якоюсь відсталою арабською країною, якої не стати на англійські чи хоча б латинкою написані назви населених пунктів, вулиць. Однак у багатьох країнах, письмо яких є автентичним, як-от Ізраїль, всі написи не те що присутні там, де їм належиться, але й транслітеровані і арабською в'яззю, і латиницею. Ба більше – істотні попередження просто написані англійською. Тому заблукати в Ізраїлі важко.

Натомість у нашій ну насправді вільній країні – запросто. Бо ж мало того, що мало написів транслітерованих латинкою, їх просто немає. Або тому, що ніколи не було – бо навіщо, ми і так знаємо, що це село Буряківка, а справа від нього – Вербівка. Або ж, якщо й були, то вкрадені місцевими бомжами з метою здачі у металобрухт. особливо, коли щит був алюмінієвим. Кольоровий метал все-таки.

Пам'ятаю, як одного осіннього вечора я повертався через перехід Рава-Руська до України. Закінчилася розмітка на дорозі. Щезли стовпчики з відбивачами. Асфальт став чомусь сірим, а не чорним. Їдь куди хочеш, меж дорожнього покриття не видно. Свобода, одним словом.

От і потрапляє у таку вільну державу чужинець. І губиться. Як то кажуть – "мамо, де ми?" І нема у кого запитати, бо ми язичіями не володіємо. Окрім російської, звичайно. Та й прочитати годі. Або немає вказівників, або годі вчитатися у нашу кирилицю. Ну справжня тобі terra incognita.

Однак, справа не лише у нашій байдужості і до себе, і до чужинців. Он у пустелі Гобі теж немає вказівників, однак люди якось живуть і якось знаходять дорогу. Причина лежить глибше. Дійсно, основою нашої культури є кириличне письмо, і від нього ми відмовитися не можемо. Бо це була б відмова від своєї ідентичності. Так само, як і ймовірна відмова євреїв від івриту чи арабів від арабського письма. Однак кожна з сучасних мов має мати і має свою латиську транслітерацію. Отож, розроблена латинська графіка і для російської мови, і для китайської, і для японської. І всі вони активно використовуються. Вони затверджені на рівні законів і викладаються у школах нарівні із технікою володіння комп'ютером. Це простий інструмент. Попри формальну врегульованість цього питання в Україні, у нас не те що майже не вживають латинської графіки для українських текстів, але просто не знають про її існування. І навіть більше – кожен послугується своїм варіантом, творить його у відповідності із тим, яку мову йому не вдалося вивчити у школі. Пишучи е-мейл, СМСку чи своє ім'я, ми пробуємо відтворити наші слов'янські шиплячі та йотовані, послугуючись то англійським, то французьким, то німецьким варіантом. Вже не згадуватиму про польський та угорський, які в центральній Україні не знані.

Ба більше, наші прізвища ще у радянські часи були вписані у закордонні паспорти у чудернацькій французькій транслітерації, бо ж колись це була мова дипломатії, з російським фонетичним виконанням. Інколи годі вчитати. Однак, людина тепер мусить до кінця днів своїх ідентифікувати себе з цими чудернацькими покручами.

Свого часу, ще у середині ХІХ сторіччя, австрійська адміністрація створила для галицьких, буковинських та закарпатських українців латинізовану транслітерацію. Так само, як для інших народів Австрійської імперії – словаків, хорватів, чехів. У 1859 році у Відні була видана брошура “Ueber den Vorschlag, das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeiсhen zu schreiben. Im Auftrage des K.K. Ministerium fuer Cultus und Unterricht verfasst von J.Jirecek”, Wien, 1859 (далі: “Vorschlag...“ – "Пропозиція...“). Як видно з назви, автором цієї брошури був Й. Їречек (1825-1889) – австрійський політичний діяч та високопоставлений чиновник міністерства освіти, який виявив зацікавлення до слов’янських мов та слов’янської філології. Будучи зятем відомого славіста П.Й. Шафарика, він і сам підтримував особисті контакти з багатьма діячами слов’янської науки, культури та освіти в Австрійській імперії.

Оскільки творцем однієї з перших українських латиниць був чех, він адаптував чеську графіку для потреб українців. Замість того, щоб писати на кшталт німців по чотири букви для відтворення наших шиплячих звуків, він широко застосував діакритичні знаки, всі ті "галочки" та "риски" над буквами. І ця латиниця навіть запрацювала. Вона є компактнішою, ніж інші.

Львівський журнал "Ї" для потреб своїх читачів, скажімо з Бразилії чи Аргентини, які знають мову, однак не можуть на біжуче читати тексти, теж пішов цим шляхом і вивісив розроблену львівським філологом Іваном Лучуком версію транслітерації, яка нагадує сербську чи хорватську. І тоді читач може одним "кліком" транслітерувати будь-який текст на латинізовану графіку. Це зручно і швидко.

Однак, чи це завдання тільки журналу, чи державної програми? Вона повинна перетворити України з не-означеної території у територію, яку можна відчитати, якою можна подорожувати без страху загубитися. Причому, у всіх сенсах – як фізичному, сівши у автомобіль, так і у інтелектуальному, читаючи текст у доступнішій для себе графіці. Цієї графіки повинні вчити у школі. Комп'ютери повинні безболісно транслітеровувати тексти. І тоді не будемо мучитися з тим, щоб відчитати чергове повідомлення з електронної пошти.

Щоправда, багато хто бачить у самій наявності латинізованої графіки спроби відірватися від світу кирилиці, читай – "русского мира". Але ж Росія вже впорядкувала партизанщину у цьому питанні! А з іншого боку, сучасна Сербія нарівні і вільно використовує обидві графіки, як у газетах, так і на вивісках чи вказівниках. І при тому аж ніяк не відходить від своєї давньої кириличної традиції.


Тарас Возняк

Вєрка Сердючка – мегазірка української політики

Одним з найцікавіших моментів майбутньої виборчої кампанії та майбутньої Верховної Ради України є той пікантний момент, що цього разу у парламентських виборах вирішила взяти участь мегазірка української попси Її Величність Вєрка Сердючка. Вже бачу, як на неї накинуться все ще існуючі в Україні щирі патріоти. Бо ж дійсно, як можна, це ж Національний Парламент, наша Національна Асамблея, де збираються найкращі, щоб думати про майбутнє величезного 47-мільйонного європейського народу! А тут така профанація – якийсь гермафродит з "звіздою" на голові, який і так зганьбив нашу країну, де тільки міг – і у Росії, і на Євробаченні. Однак я особисто вже тішуся з того ідіотизму, який може, маю надію, чекати всіх нас, якщо Вєрка Сердючка таки висунеться на ці парламентські вибори і "воссяде" посеред залу зі своєю "звіздою" на голові поміж всіх тих наших "найкращих". Гадаю, що саме вона і буде однією з найщиріших, найчесніших на цьому зборищі. Тим самим саме вона поставить всім їм, а заодно і нам, які обирають, просто приречені обирати з каденції на каденцію такий різноколірний мотлох. Уявіть, як весело буде виглядати клятва нового голови Верховної ради чи наступного президента на Пересопницькому Євангелії чи виконання гимну України, коли Вєрка встане зі "звіздою" на голові та прикладе руку до свого надутого лівого перса.

Скажете, що це блюзнірство і профанація? Зовсім ні. Блюзнірством і профанацією є те, що називається виборами в Україні, і Верховна рада як така. Чому? Та хоча б тому, що публічно вже всі 15 років у ній брутально ламається найелементарніша засада "один депутат – один голос". Ми настільки звикли до ламання цієї елементарної засади, яка актуальна і для папуасів, що вже просто не бачимо, що тут щось не так.

Блюзнірство і профанація? А чи не є ними те, що актуальний на сьогодні виборчий закон просто перетворив зародкові партії у лоббістські групи чи, якщо бути точнішим, "підтанцьовки", які розігрівають публіку та супроводжують сольні виступи кількох грошових мішків чи їх головних репрезентантів? Голови партій, які мали б просто керувати демократичними внутрішньопартійними процесами, перетворилися на "директорів" партій. Їхнім головними завданнями стали продаж місць у закритих виборчих списках з користю щонайперше для себе, а потім і для "фірми", яка ці місця розпродує. Ну і, звичайно, організація димової завіси, яка має прикрити ці брудні оборудки. Димовою завісою може бути боротьба за чи проти НАТО, за чи проти тієї чи іншої мови, практично будь-що. Щоправда, уяви у цих тупуватих хлопців малувато. Отож знову вчепляться у все те ж – НАТО, ЄС, Росію, українізацію-русифікацію. Щоправда, не завжди посади розпродувалися. Були ще й інші варіанти. Безсоромність, з якою чадолюбиві "отці" та "матінки" пхали у ці списки дорогу родину та рідних "чад", не має собі рівних. Причому пхали як помаранчеві, так і сині. Батьківська та материнська любов таки дійсно безмежні. Щоправда, є й інша любов. Тому "достойні" люди пішли до Верховної ради з усією свитою – коханками, водіями. Бо хіба "достойна" людина не може собі дозволити прикупити місце у "Синедріоні достойних" і для конюха, який займається моїм "Бентлі"? Знову ж це стосується обох таборів. Не хочу називати прізвищ. Соромно і гидко.

Чую голоси, що Вєрка – теж сором. А коли Віктор Андрійович повписував до списку своїх Вєрок та сльозовитискалок – це не був встид? Чи, може, "прикид" Руслани в якому вона появлялася у Верховній раді, чимось відрізнявся від "прикиду" Вєрки? Та ж він перший "опустив" нас і, до речі, таких насправді серйозних людей, як Тарасюк цією блискучою першою п'ятіркою. Наскіль ж потрібно не довіряти своєму народу, який, до речі, його любив (саме так), та вважати його за "лоха"...

Однак ми, український народ, настільки вже втратили почуття власної гідності та реальності, що черговий раз заковтнемо цей золотий для наших політиканів набір. І вони знають, що ми його заковтнемо. Знову будемо теревенити про вступ до ЄС, який є простою "фата морганою". Тому навіть лінуються видумати щось інше.

При цьому "директори" партій різного рівня, аж до найвищого, повністю себе убезпечили не лише виборчим законом, який через, по суті закрите, таємне формування виборчих списків не лише до безкінечності переобиратиме сам себе, але й тим, що неначе уклав певний пакт, який обмежив кількість прохідних партій чи блоків до трьох. Ну, може, чотирьох. Вже 15 років нас заганяють у глухий кут, з якого насправді виходу немає. Ну що, скажіть на милість, це за вибір, коли потрібно вибирати між Кучмою та Симоненком? Нас переконують, що не всі політики однакові. Можливо. Дійсно, є товщі і є худіші, вищі та нижчі. Однак різниці між блискучими БЮТівцями, чи НСНУшниками, які гронами зраджували не те, що виборців, а і своїх "директорис" чи "директорів" з секретарками і водіями з регіоналів, я не бачу. Даруйте, напевно, недобачаю всіх їхніх чеснот.

Так як і чеснот політичних лідерів, з яких насправді виділяються, щоправда, з огляду на дуже розмаїті якості, тільки Тимошенко, Мороз, Янукович ну і ... Вєрка Сердючка. Решта або відверта сірятина – малі світу сього, політичні карлики та недоростки – або ж мильні бульки... Печально. "Настоящих буйных мало – вот и нету вожаков"...

Отож вже сьогодні видно, що цей дорогоцінний для України та її платника податків, неминуче переобере сам себе. Відпадуть хіба що крайні політичні паразити та аферисти, які ще не стали коханками, коханцями, водіями, масажерами, масажерками. Для ряду, скажімо, соціалістів це певний шанс. Що тішить. Однак мене, але їх – навряд. Гільйотина вже летить вниз.

Отож Вєрка Сердючка насправді може стати тим останнім кроком у політиці, останнім депутатом Верховної Ради України, який вже і сліпому покаже справжню суть парламентаризму по-українськи. Може, останні патріоти з галицької глибинки нарешті зрозуміють, що таке вибори в Україні і хто їх розводить.

Це може стати кінцем. Кінцем такого українського парламентаризму, коли народ насправді вже давно жодного вибору не має і примушується голосувати за своїх чи чужих мерзотників.

Але може стати і початком, коли просто не сприйматимемо цей балаган як своїх репрезентантів, а як політичний цирк, політичну попсу. І тоді, може, ми таки позбудемося цих мармиз, які десятиліттями відсиджують під скляним куполом на Печерських пагорбах.

Отож, Вєрко – відважся. За тебе проголосують. Може, хоч ти врятуєш Україну.

19.07.07