Тарас Возняк

Черговий перелом чи Перехід до Третьої Республіки?

Сьогодні весь політичний клас України перейнятий дискусією щодо конституційності чи неконституційності указу Президента України про розпуск Верховної Hади. Емоційність дебатів з цього питання неначе не дає можливості подивитися на глибинні причини цього кроку Президента.

Україна як суспільство, нація та держава розвиваються вже впродовж 15 років. Динаміка розвитку навіть як на сьогоднішній швидкий час – шалена.

Радикально змінюється природа та структура економіки. Відбулася не лише приватизація. Насправді ми спостерігаємо за її завершенням. Починається процес легалізації приватизованого та перехід від сірої економіки до економіки прозорої та більш цивілізованої. І ця тенденція є дуже обнадійливою.

На наших очах пролонгувала свою присутність у владі у незалежній Україні та зникла постсовєтська номенклатура. Першим і класичним її ставлеником був Леонід Кравчук. Він є класичною номенклатурою. Перше президентство Леоніда Кучми теж пройшло під знаком номенклатури, однак він вже не так партійний діяч, як червоний директор. Леонід Кучма став і останнім її ставлеником.

Тоді ж у середині 90-х народилася олігархія. Апогей її розквіту припав на останні роки правління Леоніда Кучми. Символічно, що зятем і, певним чином, спадкоємцем Кучми став, можливо, й не досить типовий, проте все ж олігарх Віктор Пінчук. Наприкінці 90-х номенклатура передала владу олігархії.

Однак передача не була «чистою». Вона не вдалася Леоніду Кучмі особисто. Його персональний ставленик не став його наступником на посту Президента. Спроба прямої передачі влади репрезентантам «родинного» бізнесу не вдалася. Так як і спроба «першого пришестя» Віктора Януковича / Рината Ахметова не вдалася. Однак пришестя у владу олігархії як явища відбулася по-суті. Впливи цієї олігархічної групи, а також інших не те що збереглися. За правління Президента Віктора Ющенка, як це не парадоксально комусь видасться, вони зросли. Так само, як і впливи інших олігархів та олігархічних груп – Ігоря Коломойського, Олександра Тарути, Віталія Гайдука. Утримав свої позиції і Віктор Пінчук.

За президентства Віктора Ющенка певен час були спроби опертися на дрібний та середній бізнес. Однак не довго. І цьому завадили не так самі олігархи, як оточення Президента, яке почало все більше шукати опори у «своїх» олігархів чи шукати союзу з «чужими». Згадаймо славетні зустрічі Ющенка з цими самими олігархами. Таким чином, саме Віктор Ющенко легітимізував та укріпив їхню роль у політичному житті країни. Хоча це й шокувало помаранчевих ідеалістів.

Народ, який насправді у певний момент став суб`єктом політики та історії, знову був відсунутий на вторинні ролі. Натомість олігархат, безвідносно до якого з політичних нуртів він відносився, зміцнів. Опорою влади став саме він, а не легітимізований у помаранчевій революції середній клас. Його знову почали заганяти у глухий кут.

Це й стало головною помилкою Віктора Ющенка, якщо припустити, що він насправді хотів змінити структурування суспільства та його більш справедливу репрезентацію у владі, а не просто замінити «поганих, бо не наших» олігархів на «добрих, бо моїх». Тим самим він розв`язав руки олігархам саме «не нашим». І водночас позбавив сам себе масової підтримки того електорату, який і привів його до влади. Тому Ющенку сьогодні так важко до нього апелювати. Два роки його по-суті одноосібного президентства з повноваженнями Кучми не утвердили його ж електорат в його намірах дійсно зробити середній клас опорою суспільства, а відповідно – нації та держави.

Таким чином, повернення донецьких олігархів до влади було підготовлене самим Віктором Ющенком. І він це чудово розуміє, постійно пробуючи нав`язати з ними співпрацю. Він відчуває, що насправді, попри певні стилістичні відмінності, як-от відношення до національного (в сенсі етнографічного), певних зовнішньоекономічних преференцій чи, точніше, залежностей, певних особистих антипатій або ж образ, він все ж від них не такий і далекий. Тому й співпрацює з більш цивілізованими представниками все того ж олігархату, як-от Сергієм Тарутою чи Віталієм Гайдуком. Зауважмо – цивілізованими, бо лояльними до Ющенка, хоча «донецькими».

По суті, так само позиціонується і третя вагома політична сила – БЮТ, яку умовно можна визначити як «дніпропетровську». Попри всю солідаристську риторику, яка дуже імпонує такій цілісній особистості, як Юлія Тимошенко, у реальних справах вона радше покладається на коло «Приват» та Ігоря Коломойського. Хоча не лише на нього.

Безглуздий виборчий закон, проти якого протестували чи не всі «позапартійні» тверезі голови, довершив повернення і утвердження всіх олігархій у владних органах у строгій відповідності із внесеними ними грошовими вкладами. Закриті списки були неначе створені спеціально для олігархів, їхніх водіїв, коханок та родини. Казус громадянина Кабо-Верде Володимира Зубика, якого, як виявилося, обрали львів`яни під знаменами БЮТу, був запрограмованим саме цими закритими списками. Для красоти картини бракує тільки одного кроку – народним депутатом України має стати броньований Мерседес Ахметова чи Коломойського. Може, тоді постане третій рим на Печерських пагорбах?

Отож, що ми маємо на сьогодні в Україні? Реально ми маємо конкуренцію олігархій. І це вже не зле. Бо ми не маємо олігархічної монополії, яку так хотів збудувати в Україні пізній Кучма. Три головні політичні нурти, які представлені у владі Президентом Віктором Ющенком, прем`єр-міністром Віктором Якуковичем та головою опозиції Юлією Тимошенко, якщо сильно спростити, репрезентують різні олігархічні групи. В основному «донецькі» (Янукович і частково Ющенко) та «дніпропетровські» (Тимошенко). З огляду на це і вся боротьба відбувається насправді між Донецьком та Дніпропетровськом, а не між Львовом та Донецьком. Ще раз наголошую – це спрощення у підході до ситуації я застосовую для того, щоб прозріли ті, хто цієї банальності не бачить чи не хоче бачити.

Однак для цього протистояння застосовуються ресурси, які не входять у перелік економічних категорій. Боротьба за економічні інтереси розгортається у сфері політики, на Печерських пагорбах, а також в головах людей.

Ця війна гвельфів та гіббелінів по-українськи триває вже чотири роки. Ще ніхто не переміг. У цьому трикутнику нелюбові «ВА contra ВФ contra ЮВ» маємо певний паритет сил. Що добре. І, безсумнівно, розвиває інститути демократичної влади, бо за умов приблизної рівності сил вони їм потрібні як політичні інструменти. Тому вони постійно до них і апелюють. Таким чином, Конституційний суд, виявляється, є не просто якоюсь непотрібною імітацією псевдодемократичності нашого державного устрою. Його, о диво, змушують працювати! Причому, хто – ті, хто неначебто найменше мав би мати у цьому інтерес. «Не наші нехороші» олігархи! Те саме стосується і Верховної Ради, яка, як виявляється на 15 році незалежності, голосує чужими мандатами. Та й армія, міліція і служба безпеки змушені позиціонуватися, як у насправді демократичному суспільстві. Активно вивчаються та застосовуються права та функції Ради національної безпеки та оборони. По артеріях всіх цих інституцій почала активно циркулювати переповнена адреналіном кров. На щастя, не справжня. Однак це дуже потужний імпульс для їхнього подальшого розвитку.

Звичайно, ми не повинні забувати, що Україна бореться сама з собою не у космічному просторі. Опинившись на розломі цивілізацій, пограниччі сфер впливу ЕС, РФ та США ми неминуче стаємо об`єктами їхньої маніпуляції. Причому, їхні впливи змінюються поперемінно. Дуже часто це залежить від внутрішніх проблем цих головних світових геополітичних гравців. Скажімо, невдачі в Іраку зв`язали руки США, а наступні вибори до Державної Думи та вибори президента можуть зв`язати руки Росії. ЕС взагалі з огляду на свої проблеми стане повним аутистом. Хоча йому вже давно не до нас.

Які ж результати «війни олігархів» останніх чотирьох років?

Висновок перший: Ніяка олігархічна група в Україні не може перемогти остаточно.

Практично нічим не обмежене дворічне правління Віктора Ющенка призвело до того, що на початок 2006 р. він втратив контроль над значною частиною території південно-східної України. Там він неодмінно стикався з відкритим чи прихованим саботажем.

Майже рік правління прем`єр-міністра Віктора Януковича призвів до втрати контролю над не меншими територіями на заході.

Чи добре це для України? Думаю, що так і ні. Саме тому всі сторони протиборства змушені шукати третейського суддю в демократичних інституціях. Що дає їм певний шанс.

Однак є й певні небезпеки. Політичне інтриганство призвело до того, що в Україні почали поставати два замкнуті суспільства, які між собою майже не кореспондують. Всі телевізійні дискусії мають тільки один результат – вони нічого не змінюють. Люди залишаються при тих самих переконаннях.

Мало того, суспільство розкололося не по суспільній вертикалі – народ проти олігархів – а за територіальними ознаками. Схід проти Заходу. Це небезпечно, бо створює реальні підстави для політичного оформлення поки що ментального розколу країни.

Я вже наголошував, що фронт реального протистояння проходить реально десь між Донецьком і Дніпропетровськом. Ахметовим і Коломойським. Однак у голови громадян свідомо закладається конфлікт зовсім інший. Тому що це вигідно головним ляльководам. І тоді розкол між помаранчевою та синьою Україною пролягає десь між Полтавою та Харковом, Черкасами та Дніпропетровськом.

Висновок другий: Паритет олігархічних груп може дати ще один шанс середньому класу зайняти своє місце не лише в економіці України, але й в українській політиці.

Всі захопилися апеляціями до олігархів – від Ющенка до Тимошенко. Однак ніхто не працює з головним політичним ресурсом суспільства – середнім класом. Одразу скочуються до загравання з якимось «своїм« з їх числа. Або просто до вульгарного обслуговування останніх.

Висновок третій: Народ України, хоч з перемінним успіхом, однак все більше стає саме суб`єктом політичного процесу.

Якщо наприкінці 80-х – на початку 90-х відчуття, що ми щось можемо змінити, що ми вільні, з'явилося спочатку тільки на Заході України та почасти у Києві, то Помаранчева революція 2004 остаточно розбудила Центр України. Попри все моє неприйняття форм організованого Партією регіонів протесту 2007 р., я маю тиху надію, що і воно, можливо, чисто випадково, когось та пробудить. Хоча я, напевно, буду його опонентом. Колон приречених петеушників, які неприкаяно бродять Києвом, сьогодні це не стосується.

Висновок третій: В Україні активно розвиваються демократичні інститути влади.

Постійні апеляції до них – тому підтвердженням. Очевидно, що ця конституційна криза призведе до їх вдосконалення. Можливо, не одразу. Однак вже всім стали очевидними значення, роль та недосконалість цих інститутів влади.

Висновок четвертий: В Україні мусить активно розвинутися і розвивається конституційний та законотворчий процес.

Бурхливий розвиток суспільних відносин, суспільні катаклізми, що з цим пов`язані, вичерпали ресурс дещо модифікованої Конституції України 1996 р. Ми вже бачили, як Леонід Кучма змінював Конституцію під потреби історичного моменту. Зміною Конституції 1996 р. він знищив рудименти номенклатурного правління в постсовєтській Україні і заклав конституційні основи монополістичної олігархічної епохи в розвитку України. Це не називалося заснуванням нової Республіки, однак по-суті було ним.

Очевидно, що сьогодні ми підходимо до потреби адаптувати Основний Закон до нових реалій. Наш олігархат сьогодні реально деверсифікований. Він потребує конституційних гарантій своєї безпеки, щоб не боротися буквально проти всіх. Гарантії потрібні всім – і синім, і помаранчевим, і білим з великим серцем. Отож потрібна нова Конституція, а отже ми реально переходимо до вже третьої Республіки. Однак у ньому ефективним може бути тільки помаранчево-синій уряд. З відповідною участю БЮТу.

Якщо ж ні – то неминуче реальний розкол країни. Однак ніхто з олігархів, на моє переконання, у цьому не зацікавлений.

Тарас Возняк

Загроза переростання політичної дискусії у розвал держави,
або Технологія "Чим гірше, тим ліпше" вже в Україні

Останні два-три роки ми можемо спостерігати, як Україну буквально розривають внутрішні чвари. Однак важко позбутися якогось постійного відчуття, що насправді це не тільки "рідні діти її розпинають". Але це питання завжди залишається на маргінесі. Ми ніколи не проводимо більш глибокого аналізу того, а навіщо це їм, тим сусідам-воріженькам. Що їх до того спонукає? Навіщо їм потрібна постійно неспокійна Україна?

От і останній конфлікт між нашими рідними "синіми" та "помаранчевими" теж викликає це відчуття. Звичайно, російське втручання не є таким спектакулярним, як під час помаранчевої революції. Однак сьогоднішня політична криза теж виглядає не лише як не внутрішній конфлікт між українськими фінансово-промисловими групами, але й як конфлікт, у якому беруть участь й інші, закордонні учасники. І перш за все – росіяни.

Відстоювання своїх інтересів росіянами чи американцями – це їхнє право. Однак ми, українці, якщо такі ще залишилися у реальній політиці, повинні усвідомлювати – а які цілі вони переслідують? І чи їхні кроки хоч якось співпадають з інтересами українського народу? Це, звичайно, якщо ми припустимо, що ще хтось про ці інтереси насправді думає.

Я уважно спостерігаю за динамікою сьогоднішнього конфлікту. І побачив одну особливість. Як тільки починає виглядати, що українські фігуранти протистояння вже практично домовилися, погодили інтереси, в котрий раз розділили Україну на сфери свого впливу, то за кілька днів, або годин у вогнище конфлікту підкидується ще одна провокація. Причому байдуже, з якого боку. Тільки наївні переконані, що закордонні інтересанти не можуть оперувати активістами з обох сторін протистояння. І мені здається, що наші політики всіх таборів часто ці провокації вже не контролюють. Так само, як і їхні спонсори, які, я переконаний, не зовсім зацікавлені аж у такому зрості конфронтації. Бо ж хто-хто, а вони зовсім не зацікавлені у вибуху якогось гострого протистояння на території (не у державі – бо для них це тільки територія), де розміщена їхня власність і де реалізується їхній бізнес.

Отож, через день чи два після "остаточної і повної домовленості" наших політичних гігантів ми знову бачимо серію провокацій, яка руйнує ці домовленості як солом'яний будиночок. Протистояння продовжується.

І тоді мені спало на думку, що типологічно таке "врегулювання" політичного протистояння у Україні нагадує "врегулювання" у Іраку (за всіх застережень, зрозуміло). Що хтось явно керується максимою "Чим гірше (в Україні), тим ліпше". Але от кому "ліпше"?

Тільки повні ідеалісти очікували, що в Іраку союзники мали поставити демократичний за англосаксонським зразком арабський уряд і добитися повного примирення та передбачуваності ситуації. Це неможливо. А якщо так, то хай буде постійна, проте маленька, війна. Якщо неможливо контролювати територію, то принаймні потрібно завадити контролювати її іншим. Скажімо, Ірану. Хоча Іран і сам зацікавлений у тому, щоб американці загрузли у війні в Іраку. Можливо, на даному етапі для США, Ізраїлю та їх союзників (в тому числі й України) саме такий реальний стан в Іраку є єдиним найкращим з найгірших виходів. Попри весь цинізм такої позиції. Ось так виглядає справжній постімперіалізм в дії.

Та мені здалося, що з якогось моменту ту саму постімперську політтехнологію почали застосовувати і щодо України. Спроби добитися повного контролю над Україною реваншистським владам Росії не вдаються. Поразка на виборах 2006 р., тактичні поразки 2007 р., здається, змушують її застосовувати саме таку тактику в Україні. Якщо не можна опанувати всією Україною (а правління Партії регіонів так і не досягнуло основної мети – контролю над всією державою), то слід внести хаос, паралізувати владу, і тим самим припинити рух України чи то у бік НАТО, чи у бік Європейського Союзу. Що і робиться з величезним успіхом. Чим гірше, тим ліпше. А потім побачимо, що з цією Україною можна буде зробити.

Однак обов'язковою умовою для застосування такої технології є слабкість та несамостійність політичного класу тієї держави, в якій здійснюється така спецоперація. А український політичний клас у силу історичних обставин є саме таким. Причому, це стосується всіх фігурантів сьогоднішнього конфлікту. А якщо бути більш точним, то насправді саме української провідної верстви, яку помилково називають політичною елітою, в Україні практично і немає, що ще більше полегшує завдання. Є лобістські групи, які гордо називають себе політичними партіями, а насправді просто лобіюють інтереси тих чи інших олігархічних груп. У них насправді немає жодної ідеології – в українських реаліях вистачає простих слоганів на кшталт "Ющенко – наш президент" чи "Все будет Донбас".

Для внесення деструкції у будь-які спроби домовитися годяться будь-які засоби. А таких засобів ніколи не бракувало. Від резидентури до так званих "агентів впливу" і врешті контрольованих ЗМІ. Про безпосередні контакти політичних лідерів та рівень впливу на них і говорити не варто.

Однак це дуже складна ситуація для України. Саме для України. Бо політичні спекулянти на цьому тільки здобувають. Вони переповзають з одного телеканалу на інший. На очах вибудовують свої політичні кар'єри. Про поповнення рахунків теж говорити якось не випадає – в політиці по-українськи це обов'язковий пункт програми.

Якщо ми втягнемося, а точніше, нас втягнуть у таке "врегулювання" політичної ситуації в Україні, то вибратися з нього ми навряд чи зможемо. І тоді перед усіма нами, в тому числі і вітчизняними "спонсорами" теперішніх політичних опонентів, постане запитання – а чи зможемо ми вести успішний бізнес в умовах загальної і постійної деструкції? При цьому потрібно пам'ятати, що сьогодні ми спостерігаємо тільки перші прояви цієї деструкції. Далі може бути більше. Особливо з огляду на те, що ця деструкція, здається, стала політичною технологією, яку наші доброзичливці вже свідомо застосовують щодо України. Так, ми ще не Ірак, не Афганістан і не Сомалі. Однак технології, які останнім часом почали застосовувати до нас, типологічно дуже нагадують ті, які застосовували щодо цих країн. Так, ми поки що у Європі і наша політична культура дещо інакша. Однак приклад Югославії теж доволі наглядний. Хоча це теж Європа.

А тому дуже важливим для України є інстинкт самозбереження великого, а отже і відповідального, бізнесу. Причому репрезентантів обох сторін протистояння. Чому "відповідального"? Та тому, що він перш за все відповідає за свою капіталізацію, яка може різко зменшитися після повномасштабного застосування деструктивних технологій в Україні. Здається, ми підходимо до такої межі, коли ризиковані провокативні ходи обох сторін можуть призвести не лише до тактичних перемог, на які розраховують гравці, а до того, що деструкція стане незворотною і неконтрольованою. Особливо з огляду на те, що окрім наших великих політичних лідерів та лідерок на українській шаховій дошці тихою і не тихою сапою грають ще й інші гравці. І якогось доброго дня всі ці наші "велетні" від політики можуть виявити, що насправді вони вже нічим не керують. Що керування процесом вже давно перехопили, з одного боку, інші гравці з-поза України. А з іншого – неконтрольовані, справді неконтрольовані і не проплачені (як зазвичай останнім часом) натовпи. Що тоді робитимуть вони та їхні спонсори? Знову вибиратимуться до Ніцци? А що ж з фабриками та заводами?

То ж який вихід? Ви будете сміятися, однак я апелюю до розуму (!) чудесної трійки Ющенко-Тимошенко-Янукович. Та інстинкту самозбереження їхніх спонсорів. Потрібно все ж одуматися і триматися якихось рамок політичної дискусії. За рамки вже вийшли всі. Декому це навіть сподобалося. А водночас усвідомити, що у "ліжку на трьох" лежать ще декілька дебелих дядьків. Вибачте за грубуватість метафори. Хочеться хоч якось достукатися до вже, здається, геть зазомбованих національних поводирів. Так що непереливки може бути всім трьом. Однак, якщо це продовжуватиметься і далі такими ж темпами, то з допомогою добрих людей ми невдовзі успішно можемо дійти до національної катастрофи. І тоді прийдуть інші лідери. Не ця нарцисична "чудесна трійка", а більш безоглядні. І ще більш керовані з-за кордону. А вони вже постараються на догоду своїм господарям підкинуть дровець у вогнище, на якому горітимуть наші надії не те що на процвітання, а хоч би на якийсь спокій у цій країні.

13.05.2007

Тарас Возняк

Війна з минулим задля майбутнього, або Знову про пам'ятники

Щороку напередодні чергової річниці закінчення Другої світової війни на Європейському континенті починається чергове переосмислення того, що ж це було. Навіть дати, коли вона почалась, а коли закінчилась, у дискутантів досі не узгоджені. Для всього світу це 1 вересня 1939 р., коли Третій рейх напав на Польщу, та 17 вересня, коли СРСР зі свого боку зробив те саме. Натомість ті, хто визнає тільки совєтизовану версію історії ось вже більш ніж пів століття, цього визнати не хочуть. Для них війна розпочалась 22 червня 1941 р. з розбійного нападу Німеччини на білий та пухнастий СРСР. А те, що між цими датами ще був напад СРСР на Фінляндію, окупація Литви, Латвії, Естонії та частини територій Румунії – це не факти. Їх не було і бути не могло.

Не припиняються і дискусії щодо самої назви цієї війни. Для тих, хто перебуває у совєтській історичній традиції, це і далі Велика Вітчизняна війна. Натомість для тих, хто бачить світ більш широко і хоче будувати Україну як його частину, це Друга світова війна.

І все було б нічого, якби всі сторони цієї дискусії не використовували її як політичний інструмент, а полишили для істориків. Однак сама природа історії полягає у тому, що насправді кожне нове покоління її весь час переписує і переформатовує під своє бачення свого ж минулого.

Так, президент Росії Путін на наших очах створив сплав совєтської та імперської версій історії Росії і ефективно використовує його для формування нової російської політичної нації.

З свого боку, і інші учасники та жертви цього світового конфлікту творять і мають право творити свої версії Другої світової війни. І стосується це не лише Естонії, яка бачить себе жертвою обох окупантів – і більшовицького, і нацистського, але й Галичини.

Однак більшовизм і нацизм слід все ж відрізняти від російськості та німецькості, що не завжди усвідомлюється. А інколи свідомо змішується. Причому, у випадку сучасної Росії совєтськість свідомо включається у конструкцію нового російського національного міфу. Не думаю, що це виправдано. Важко собі уявити, щоб нацизм став одним з елементів творення нового німецького національного міфу. Однак це справа самих росіян.

Одним з істотних елементів цих нових-старих міфологій є система символів – всі ті зірочки, серпочки, молоточки. І країни, які хочуть позбутися совєтських історичних міфів, пробують позбуватися і всього цього антуражу, так само, як і Німеччина після війни. Було б дивно, якби на стінах німецьких офіційних закладів чи на військових меморіалах і досі залишалися всі ці свастики та профілі біснуватого фюрера – бо це наша історія. Я не сприймаю цих аргументів щодо всього совєтського мотлоху, як-от пам'ятники ленінам-кіровим. Що не стосується військових поховань.

Однак цей процес десовєтизації пов'язаний з людським фактором. Не можна починати десовєтизації з бездушного каміння чи бронзи. Спочатку потрібно змінити свідомість людей, громадян. Потрібно пояснити людям, що поглядів на кожну проблему може бути декілька, і це нормально. Що історія не є строгою наукою, а певною конструкцією, яка більше говорить не про минуле, а про те, яким ми бачимо своє майбутнє. У цьому, мабуть, і суть конфліктів довкола пам'ятника у Таллінні. Однак не тільки – нещодавно президент Польщі теж підписав відповідний указ. Польща не хоче укладатися у прокрустове ложе путінської версії історії.

Не забарилися і депутати Львівської міської ради. Однак, чи дозріло сьогоднішнє українське суспільство до десовєтизації? І що для цього зроблено? Та нічого. Ба більше – багато політичних сил, вслід за Путіним, пробують повернутися чи зберегти українське радянське бачення історії. Причому робиться це у дуже агресивній та бравурній формі.

Але головною проблемою є інше. Жертвами совєтського режиму були не лише безпосередньо репресовані, але часто й самі виконавці волі великого керманича Йосипа Сталіна. Мільйони російських, українських селян, гнані на війну без відповідного вишколу та озброєння, були в буквальному сенсі гарматним м'ясом для режиму. А з іншого боку, мільйони людей таки дійсно боролись з нацизмом, навіть якщо вони не погоджувались із сталінізмом. Безсумнівна більшість тих, хто лежить у братських могилах, це саме такі жертви цієї страшної м'ясорубки. В Галичині це хлопці з подільських сіл, яких мобілізовували, очистивши Поділля від нацистів, у Польщі це галицькі та волинські хлопці, яких гнали на Дуклянський перевал. Зрештою, й сибірські хлопці були просто хлопцями і теж жертвами.

А з іншого боку, багато не зовсім зрілих містечкових політиків пробують вирішити ці складні питання простими способами. Вони забули, що під цими "серпочками та молоточками" лежать люди, часто жертви того режиму, який символізують ці "серпочки-молоточки". Так само вони забули, що їхні діти та внуки поміж нас. Що ці могили здебільшого є нашими могилами.

Разом з тим не слід забувати, що патріотизм депутатів міської ради мав би полягати не у таких безвідповідальних ура-патріотичних рішеннях, а в облаштуванні міста. А то ми якось за "будуванням України" якось забуваємо облаштовувати своє місто. Це, звичайно, зробити легше.

Слід задуматися над природою цього псевдопатріотизму – яка ж його природа? Проста глупота чи щось більш витончене. Не хочу бавитися у "теорію змов", однак чомусь наші ультранаціоналістичні організації проявляють саме таку нікому не потрібну, а насправді провокативну активність тоді, коли це потрібно десь там у Москві. Та й камери центральних московських каналів вшановують своєю увагою Львів чомусь завжди напередодні чергового "патріотичного чину" наших містечкових політиканів. Складається враження, що дуже часто до таких рішень призводить природне поєднання глупоти і провокації. Хтось неначе відвів цьому місту певну роль, роль певного націоналістичного страшила. І як тільки потрібно показати Україну у невигідному для неї світлі, хтось шарпає за шнурочок і на сцені міської ради чи деінде з'являється смішна фігурка "львівського патріота".

Однак чи сприймає такий простацький "патріотизм" громада Львова? Не скажу, що так чи ні. Громада набагато менш одностайна. Або розумніша. Чи виваженіша. Є, звичайно, й ті, хто у той чи інший бік рубає з плеча. І це теж нормально. Однак більшість таки бачить складність ситуації. І потребу таки здійснити остаточну десовєтизацію задля майбутнього, але не образити людської гідності ні полеглих, ні їхніх дітей – і це теж задля нашого майбутнього.