повернутися Ї: наша позиція

Тарас Возняк

Цироз влади в Україні

Дивно, але навіть за найбільш жорстких режимів влада тримається не стільки на голому насильстві, примусі, скільки на тому, що більшість суспільства її схвалює.

Для прикладу згадаймо хоча б Німеччину 30-х років. Напевно, ніхто не сумнівається у тому, що на той момент більшість одного з найбільш цивілізованих народів світу не лише терпіла нацистський режим, але й схвалювала його. А тому і саме тому Карл Ясперс і говорив про «німецьку вину».

Наведу ще більш ризикований приклад. Сталінський режим опирався не лише на ГУЛАГи та НКВД, але й на схвалення не скажу більшости, але значної частини народу. Однак про свій гріх той самий народ чи вже його нащадки говорити не хочуть. Ба більше – це й призводить до цинічного і наглого заперечення як Голодомору, так і Великого Терору. В Україні рупорами цього цинізму є вишкребки з Комуністичної партії України. Що не дивно – марґінес є марґінес. Щоправда, і значна частина українського народу – причому не у західних реґіонах, а саме на сході – нащадків жертв Голодомору (!) навідріз відмовляються признатися навіть самим собі – що з їхніми дідами та батьками (а отже, і з ними) це таки було. Що був не лише біль, але і підлість, і людожерство, і дітовбивство. Що поміж нас, в тих самих сім’ях, живуть не лише діти жертв Голодомору, але й діти душогубів. Що ми є і дітьми Авеля, і дітьми Каїна. Може, саме у цьому проблема. Може, і це є тим складником, який донині розколює народ України – не скажу український народ, бо він ще тільки народжується.

Натомість на державному рівні ціла сучасна Росія ледь не в унісон навідріз відмовляється від будь-якої рефлексії, а тим більше від будь-якого каяття. На офіційному рівні російські дипломати розпочали безпрецедентну за своїм цинізмом кампанію проти визнання Голодомору геноцидом – тобто злочином, спрямованим проти одного з народів СРСР. І попри те, що багато країн, в тому числі і США, визнали цей злочин саме як геноцид, ООН попри все визнає його тільки як «злочин проти людства». Тобто розмаже гостроту і трагізм цього злочину.

Чому можливі дві України і така єдина Росія? Що є опорою майже єдиної Росії і двох Україн?

Вернімося до самої природи влади. Як я вже каза,в влада виникає з суми схвалень її дій та рішень. Стабільність і легітимність влади гарантується безсумнівністю її схвалення. Влада, яка виникає з схвалення і безсумнівності, неначе зникає з горизонту свідомості: природність і велич влади взаємопов’язані. Вона непомітна, як повітря, і велична, як небо. Там, де ніхто не веде розмов щодо влади, не дискутує, не полемізує, – вона надійна і сильна. Як-от у путінській Росії, де влада, попри всю нашу іронію, на даний момент схвалюється більшістю народу. А тому вона може ефективно застосовувати всі інструменти влади – військо, міліцію, фіскальні органи. Причому використовувати як завгодно – чи «мочити у сортирах чеченців», чи забавлятися з жменькою «опозиціонерів-відщепенців». Причому це справді відщепенці – бо їхній протест суперечить арифметичній демократичній більшості народу Російської Федерації.

Путін чудово розуміє, що там, де влада стає предметом спочатку розмов, потім дискусій, а потім політичної полеміки (до речі, грецькою «полеміка» – це війна), тобто – політичної війни, там починається розпад влади. Вона втрачає схвалення, руйнується і механізм силового контролю (бо ж в армії теж служать люди). Тому для кожної влади так важливо володіти думками людей і тим чи іншим способом добитися прихильності людей. І заблокувати будь-яку дискусію щодо неї. Чи так, як Адольф Гітлер, чи так, як Уїнстон Черчіль. Народ схвалював і підтримував як того, так і іншого.

А що ми маємо в Україні, чи в Українах? Наведений мною приклад зі сприйняттям Голодомору показав, що ми навіть у таких безсумнівних, з огляду на совість, питаннях розколоті. Причому байдуже, хто був жертвою, а хто ні – зґвалтовані, як виявилося, часто з піною в роті захищають ґвалтівника. Настільки жахливим був страх – дійшов до третього коліна. Натомість ті, чиї предки його не зазнали – рішуче засуджують злочин Голодомору. Можливо, і тому, що їхні предки не зазнали цього вже тваринного страху. Це парадокс.

Однак в результаті ми отримали дві легітимності, два схвалення. Тому так природно половина України голосувала і голосуватиме (попри всі фальшування виборів) за щось на кшталт Партії регіонів. Партія регіонів, попри наші кпини, таки сильна тим, що до часу опирається на схвалення своєї частини народу. Чи, може, вже час говорити – «свого народу». Тоді як колись єдині «помаранчеві» – на «свій народ». Не хотілося б, щоб цей процес творення двох легітимностей дійшов до свого природного кінця – і ми таки отримали два центри влади. А отже, рано чи пізно, і дві держави. Хоча насправді – знову одну – другу одразу проковтне Росія.

Але не все так погано. На наших очах як одне політичне угрупування, так і інше розпадаються і втрачають рештки схвалення у свого електорату (дозвольте вжити цього бридкого слова – однак у даній ситуації воно адекватне). Коли ж схвалення немає, то застосування інструментів влади стає проблематичним. Ніхто не може до кінця бути певним, що, скажімо, СБУ дійде в разі якогось протистояння Президента і, наприклад, Донецької влади до останніх рубежів. Тобто їхня влада не повна і не певна себе. Це і погано – бо вона слабка – не те, що в Росії, але і добре, бо просто не має змоги «мочити» всіх до кінця. В Україні ми маємо нестійкий баланс слабкої влади і її частини – слабкої опозиції.

Єдине застереження в цьому контексті викликає Юлія Тимошенко, в якій відчувається тенденція і до того, щоб отримати повне чи майже повне схвалення народу  –нарешті «об’єднати» Україну :-). І водночас за своїм партійним принципом, як у БЮТі :-), зміцнити владу, чи свій контроль над нею.

Та все ж таки, з огляду на складну зовнішньополітичну ситуацію, така слабка, позбавлена схвалення і підтримка народу влада в Україні все ж проблема. І тенденція до втрати її легітимності в Україні очевидна. Реальний рівень підтримки всіх політичних угрупувань нікчемніє. Рівень особистої підтримки росте тільки у нашої «залізної леді». Однак її влада на разі не така вже й безпроблемна. Назагал вона сьогодні тільки послаблює політичний пул двох сумних П’єро української політики – Ющенка та Януковича. Тобто вона працює на розпад влади. Причому думає, що розпадеться тільки влада цих П’єро. Тоді як може розпастися взагалі влада в Україні. Для того, щоб так не сталося, їй потрібне буде схвалення всього народу чи переважної його більшості. Що неначебто і добре, однак я чомусь боюся такого всенародного схвалення – ну дуже наш народ близький до російського. Боюся я цих Мальвін – може, тому, що не маю мазохістських схильностей.

Натомість двом П’єро цього вже, здається, досягнути не вдасться, навіть якщо вони об’єднають свої зусилля – занадто пізно, і занадто глибокого рова викопали між собою. Можна, звичайно, підтасувати вибори, розвести одних на сході, інших на заході. Однак справжньої легітимності – тієї, яку мав Ющенко у 2005, а Янукович у 2007 році – вони вже не матимуть. Тому правління «широкої коаліції» матиме тимчасовий і гангренозний характер. Як за часів перезрілого Кучми.

Дві легітимності щезають. Народ України не вірить ні одним, ні другим. І це створює певні передумови до «об’єднання» України у своїй недовірі нікому. Об’єднання у нігілізмі – дай Бог, щоб не у запереченні самої можливості побудови ефективної і вірогідної Української держави.

В умовах глибокої кризи влади в Україні, яка випливає з втрати довіри до двох головних політичних угрупувань та їх розпаду, ми знову стоїмо напередодні змін, знову шукатимемо гідної довіри політичної сили чи політичних лідерів. Не думаю, що це ті, хто сьогодні щодня миготить на екранах телевізорів. Думаю, що їх час минає. Правда, вони цього не сприймають. Як і ми їх.


Тарас Возняк

Україна в обороні нового світового порядку

Нещодавно у Косово загинув український офіцер – командир поліційного формування, яке має завданням гарантувати неконфліктність розвитку подій у цій гарячій точці Европи. Подія, безсумнівно, трагічна. І родині військовика належиться щире співчуття.

Однак саме щире співчуття і відповідна матеріальна підтримка, а не політичні спекуляції. Натомість «юродиві» та «політичні кликуші» підняли вереск про виведення українського миротворчого підрозділу з Косово. Забилися в істериці щодо порятунку життя українців. Оминаючи при тому, скільки українських життів вони ж кладуть у шахтах Донбасу. Причому не за суспільне добро, а задля свого персонального зиску. Однак я не хотів би займатися всією цією диявольською арифметикою.

Для того, щоб заблокувати ефективний розвиток української держави, ці «оборонці» народу готові на все. Тим більше, що це так потрафляє їх патронам у Москві. Особливо напередодні саміту НАТО у Бухаресті, де точитимуться особливо гострі дебати щодо подальшого етапу зближення України та НАТО. Москва отримала ще один очевидний аргумент – в Україні немає ефективної влади, яка може забезпечити плідне і стабільне співробітництво України та Північно-Атлантичного Альянсу. Бо ж і кількох десятків міліціонерів утримати в цьому нещасному Косово не може. Не те, що Росія, яка нещодавно погодилася навіть ввійти у Афганістан для допомоги НАТО. Однак про це і про життя російських «парнєй» у Афгані наші «кликуші» ні слова. Хоча порівняно з Косово – це справді пекло.

Та мова не про те. А про Україну як гравця чи об’єкта у світовій геополітичній грі. На наших очах постає новий світовий порядок. Падають бар’єри між державами. Світова економіка починає домінувати у цілому світі, не зважаючи на митні попискування все слабших національних урядів. Права людини, саме людини, а не націй, починають домінувати у світовій політиці. За певних обставин – кричущих порушень прав людини – вони проламують і кордони. Навіть СРСР розвалився почасти саме через те, що у ньому не дотримувалося прав людини. Не кажучи вже про різного роду тоталітарні режими ХХ сторіччя. Як-от режим південно-африканського апартеїду. Об’єднані зусилля США та кільканадцяти демократичних країн, ООН та міжнародних громадських організацій повалили і його – причому не так силою зброї, скільки економічною та політичною блокадою. Сила сучасних демократій не стільки у військовій силі, інтервенції, скільки у неінвестуванні у певний регіон чи країну, її свідоме незавойовування у всіх сенсах, іґнорація – рано чи пізно це її доконає і вона буде змушена визнати загальноприйняті світові норми – в тому числі і права людини. Згадаймо симптоматичні анекдоти про «українську/пуерто-ріканську» мрію – оголосити війну Америці/ЕС, а потім її швиденько програти, щоб попасти в американську/ЄСівську зону окупації :-).

Однак не тільки свідоме, цілеспрямоване незавойовування, неінвестування є способом вирішення питання з порушенням прав людини. Інколи ситуація є настільки гарячою, що потребує негайного втручання. І тоді невтручання стає злочином. Як це було у Сребрениці, коли голландський гарнізон не зміг виконати свого завдання, по суті, дезертирував і полишив цивільних боснійських мусульман наодинці з їхніми вбивцями. Чому він дезертирував? Та тому, що голландські вояки, виявляється, не готові бути вояками, а отже, ризикувати і бути готовими до того, що можуть загинути. Напевно, сталася помилка і до Боснії на добру заробітну плату було вислано підрозділ Голландського королівського балету – очевидно, вони гадали, що показуватимуть там «Лебедине озеро».

Але сама природа війська у наші часи змінюється. Сьогодні воно не стільки покликане обороняти кордони своєї батьківщини чи здійснювати інтервенцію на сусідні території з метою їхнього захоплення, скільки підтримувати існуючий status quo у світі й регіоні. Сьогодні світ настільки взаємопов’язаний і настільки вибухонебезпечний, що головне завдання військових зменшувати напругу, перетворювати конфлікти з гарячих принаймні у тліючі чи й взагалі їх пригашувати. Коли у світі є надмір атомної зброї, коли її можна робити ледь не кожному, коли вчинити масштабний терористичний акт доволі просто, для всіх військових, поліційних та спеціальних формувань головним завданням є збереження відносно спокійного розгортання подій.

Але при цьому не можливе нав’язування «військового гуманізму». Саме військо має перейнятися духом первинності прав людини. Це, звичайно, ламає стереотипи, які формувалися в епоху розквіту і конкуренції на світовій арені національних держав. Для національно-державницького мислення пріоритет прав людини над внутрішніми законами держави чи народними звичаями (які до речі бувають і доволі звірськими) є певним парадоксом. Тому на наших очах відбувається реформування військової справи на засадах громадянського суспільства для якого права людини є наріжним каменем. Звичайно це відбувається не всюди. Однак цієї тенденції, гадаю, не оминути всім.

Завдання для військових перепрограмовуються, їх суть полягає у тому, щоб допомагати подальшому становленню глобального громадянського суспільства військовими засобами. Однак не те що Українське військо, але й війська західних демократій повинні в корені видозмінитися. Ми повинні створити засадничо інший тип збройний сил. Мова йде про військові сили де-ескалації, їхнє завдання не захист від загарбників і не завоювання сусідніх держав, а встановлення і зміцнення громадянського демократичного суспільства на чужій території. Ці «цивільні громадянські сили» покликані захищати вільне демократичне громадянське суспільство на землі інших країн від партій, які конфліктують між собою, котрі цілеспрямовано і не зважаючи ні на кого порушують права людини, причому, як правило, як одна, так і друга. Як-от у колишній Югославії, де всі доклалися до злочинів проти людства. Це військо повинне бути навчене і готове до того, щоб в умовах чужих культур, держав і правових режимів у якості третейського судді буквально нав’язувати повагу до прав людини. Так – саме «нав’язувати», якщо дехто ще цієї поваги не має.

Ці збройні сили вже не присягають на вірність своєму народові, бо це не має сенсу для українського вояка у Сьєрра-Леоне, вони утворюють діючі на мультинаціональному рівні військові з’єднання, які беруть на себе зобов’язання захищати кодекс прав людини. Тому вони не можуть ні перемогти когось, ні комусь програти. Їхня мета не у цьому, а у тому, щоб погасити вогонь етнічного конфлікту між громадянами однієї країни. Що і маємо з перемінним успіхом у колишній Югославії. Зокрема у Косово. Замість архаїчної військової романтики ми отримуємо функцію військової пожежної команди, яка протидіє поширенню насильства.

Головною причиною військового втручання в такі гарячі точки є не загроза нашій країні, а загроза для цивільного населення у іншій країні, загроза миру у всьому світі. Найпершою ціллю такого втручання (а український полійційний підрозділ таки втручається у внутрішні справи чи то Сербії, чи то незалежного Косово – ще не відомо, і не суттєво) – є захист населення, контроль за надходженням допомоги і часткове відновлення гідних людини структур влади.

І український поліційний підрозділ у Мітровіці виконує саме таку функцію. Виконує, ясна річ, з ризиком для життя. Однак навіть підбір вояків там здійснюється на добровільній основі. Кожен з воїнів знає, на що йде. Тому вони так і здивувались «бабській» істериці у Верховній Раді.

А виконуючи ці функції,  Україна входить у клуб країн не лише гідних довіри, стабільних, але й одного з найбільших «експортерів миру» у світі.