повернутися Ї: наша позиція

Тарас Возняк

Процес дипломатичної ізоляції України

Завершується процес дипломатичної ізоляції України. Він є елементом більш широких геополітичних змін. Однією з яких є кристалізація геополітичної осі Берлін-Париж-Москва. Дуже багато говорилося про те, що її немає, що вона неможлива. Так - неможлива. Але у формальному сенсі, як свого роді черговий Троїстий союз. Однак, як було сказано - судіть по ділах їхніх. А диму без вогню не буває. Причому у цей процес ізоляції України втягуються свідомо і не свідомо й інші країни.

Попри реальну різницю в інтересах та ідеології (точніше публічній риториці) не можна не побачити чіткої синхронності у позиціюванні цих трьох столиць з дуже багатьох питань. Звичайно, не з усіх. Не зважаючи на прив'язку до російської газової труби, ЄС, зокрема Берлін, все ж робить кроки для реальної диверсифікації постачання газу та різкого зменшення його споживання. Це не може не насторожувати Москви. Попри відсутність позиції у питанні реальної дезінтеграції Грузії під час російсько-грузинської війни 2008 року, яка тільки стимулювала російську агресію, вони все ж не опустилися до формального визнання самопроголошених територій. Та нас в Україні мала б цікавити, перш за все, власне Україна. Вже всі розуміють, що провал українських євроінтеграційних та євроатлантичних планів спричинений не тільки недолугістю українського керівництва, а й узгодженим блокуванням цих процесів головними гравцями у ЄС, зокрема Німеччиною та Францією. В результаті цього блокування і неспроможності сьогоднішнього українського політичного керівництва розблокувати ці процеси Україна опинилася у блокаді. Вона не інтегрується ні до ЄС, ні до НАТО. Але так само, поки-що, за цього керівництва, - не інтегрується і у російські політичні проекти.

Політичний провід України втратив можливість апелювати до якихось реальних політичних перспектив України. Йти стало нікуди... І це було б половиною біди. Але дезорієнтований і народ - завдяки таким внутрішнім і зовнішнім зусиллям позбавити Україну будь-яких перспектив, він так і не визначився - куди ж він йде і чого хоче. А тому непотрібною йому стає й сама Україна, оскільки виявилася політичним інструментом, ні на що не придатним.

Не так багато залишилося і щирих чи ситуативних союзників України. Тай тих пробують у той чи той спосіб відвернути від України. От нещодавню зустріч президента США Барака Обами російське керівництво негайно використало для того, щоб під "перезавантаженням" американсько-російських стосунків протягнути визнання України сферою особливих інтересів Росії. І протести власне американців, що нічого такого не було - не аргумент для російських пропагандистів. Для Росії надзавданням є так чи так обміняти український суверенітет на будь-які преференції для США. Чи то на впливи на Північну Корею або Іран (якщо такі насправді є), чи то на згоду на подальше роззброєння, чи на що-небудь інше. Головне - ізолювати Україну від США, Євроатлантичного співтовариства. А після цього з нею буде легко впоратися наодинці.

Ще одним істотним, як на центральноєвропейські масштаби, союзником України впродовж чи не всієї її незалежності була Польща. Її проукраїнськість мала і прагматичні причини, і суто ідеологічні. Впродовж усіх років незалежності Польща послідовно підтримувала євроінтеграційні та євроатлантичні плани України. Спілкування українського та польського суспільств на різних рівнях не мало рівних. Принаймні з українського боку.

Не менше зусиль у справі інтеграції України у світове співтовариство прикладала і маленька Литва за президентства Валдаса Адамкуса. Однак зміна президента та економічна криза навряд чи дасть можливість новому прагматичному президенту Далі Грибаускайте продовжувати цю лінію литовської політики та дипломатії.

Та найбільш тривожно розвиваються стосунки все ж із Польщею. Вже тільки незрячий не бачить негативних тенденцій у польсько-українських стосунках. Почалося з задекларованого чинним прем'єр-міністром Польщі Дональдом Туском упорядкування стосунків з Російською Федерацією. Блага справа. І безнадійна. Безвідносно до величини тих поступок, які зробить Польща. Однак задекларував - то потрібно виконувати.

Не знаю, чи пов'язана ця декларація напряму з ескалацією дрібних інцидентів у польсько-українському пограниччі. Тим більше, що в них, зрозуміла річ, зацікавлена перш за все Росія. Їй ну зовсім ні до чого польсько-українське порозуміння.

Розпочалося з девастації пам'ятного знаку на місці, де був польовий шпиталь для воїнів УПА на горі Хрещатій у Підкарпатському воєводстві ще у квітні цього року. У проміжку між римо-католицькими та греко-католицькими святами, коли люди зайняті святковими приготуваннями, хтось вщент розбив цей пам'ятний знак у глибокому лісі. Знак, який нікому особливо і не заважав. Однак, якого можна було легко і безкарно розбити. Десь тоді ж, як паралельну акцію, вчинили акт вандалізму над хрестом, що стоїть на місці розстрілу німецькими нацистами польської професури у Львові - намалювали свастику.

Розрахунок, очевидно, був на ескалацію польсько-українських відносин. Принаймні на регіональному рівні. І Львівська обласна рада відреагувала. Однак виважено і з розумінням важливості українсько-польського порозуміння для стратегічного просування України до Європи. І в дусі добросусідства, врешті-решт.

Зреагувала і преса з обох боків кордону. По-різному. Однак раптом Сейм Республіки Польща прийняв ухвалу від 15 липня щодо «трагічної долі поляків на kresach wschodnich». Очевидно, це така форма боротьби за патріотичний електорат всередині Польщі. І знову реакція обласних рад Західної України - так званих «східних околиць» - очевидно Польщі (?) - у стилістиці офіційного документу, який прийнятий Польським Сеймом. Ніхто ж не сумнівається у трагічності загибелі тисяч людей у кривавому польсько-українському протистоянні 40-50 років на території України та Польщі. Однак ніколи українська сторона навіть на рівні документів, прийнятих обласними чи міськими радами, не застосовувала термінів «колишні українські етнічні землі у Польщі». А було чимало провокаторів, які сплять і бачать, щоб цю дипломатичну помилку зробили.

Про засудження національного українського резистансу у цьому ж документі також багато переговорено. Чи дозволить хто-небудь собі в Україні на офіційному рівні засуджувати Армію Крайову - бо ж всяке було. На війні як на війні. Була і різня українців у Павлокомі, Сагрині. Чи, може, цю різню вчинив хтось невідомий? І президенти обох країн знайшли у собі сили говорити і про ці непрості випадки. Однак в офіційному документі державного рівня оскаржувати весь національний рух - це вже занадто. Тоді відліку порахунків не буде кінця. Це не означає, що кожна жертва має бути названою. А реальний злочинець покараний. Однак перлиною цього документу стали ознаки геноциду (ludobojstwa), які автори тексту ухвали Сейму побачили у подіях 1943 року. А це шлях до міжнародного трибуналу, як у випадку Руанди та колишньої Югославії. Ось так! І не менше.

Наступним елементом нагнітання протистояння стала історія з велопробігом присвяченим сторіччю з дня народження Степана Бандери. Не вникатиму у деталі. Інформації про цю подію, яка не відбулася більш, ніж достатньо. Однак і польська і українська сторони конфлікту мусять зрозуміти, що і поляки, і українці матимуть свій пантеон героїв та політичних діячів. І ніхто нікому не зможе і не має права накидувати свій погляд на історію. Історії двох народів є і залишаться різними. І з цього не потрібно робити трагедії. Це тільки Росія хоче накинути всім своє трактування історії. Та ще й затвердити ледь не Генеральним штабом російської армії. Примирення не є уніфікацією. Ми залишимось різними. Однак вражає та узгодженість, з якою таврується український національний резистанс 40-50 років з усіх сторін. Тут просто в десятку «вцілила» Канцлерін Ангела Меркель, присягнувши 14 серпня у Сочі боротися з глорифікацією чи виявами націонал-соціалізму в Україні! «У тому, що стосується вашого запитання (це до автора запитання – авт.) щодо героїзації нацизму в Україні, то можу сказати, що засудження націонал-соціалізму і обговорення націонал-соціалізму для Федеративної Республіки Німеччини завжди однозначне. Ми знаємо все про ці часи. Не тільки заперечення Холокосту і цієї великої катастрофи – все це відобразилося на Німеччині. І де б ми такі тенденції не спостерігали, не важливо, у якій країні, де б не пробували зробити з націонал-соціалізму хоч якесь явище, то, звичайно, ми – Федеративна Республіка Німеччина – з всією рішучістю будемо цьому протистояти. Це сам по собі зрозумілий факт, байдуже, де і як це відбувається»!

Невдовзі тільки українці будуть винні у всіх злочинах Другої світової війни. А бідні німці були спокушені цими підступними українцями. І це впадає у вічі країні, яка втратила у боротьбі з німецьким націонал-соціалізмом 9 мільйонів громадян! У присутності другого президента Дмітрія Мєдвєдєва, країна якого так і не визнала ні трагедії Голодомору (ще якихось 7 мільйонів!), ні вибачилася за масові репресії проти мого народу. Бо ж саме Росія вважає себе юридичним і моральним спадкоємцем СССР. Але важливе інше - з України роблять пострах для всього цивілізованого світу. Оскаржуючи, з подачі росіян, Україну у відродженні нацизму, всезнаюча Канцлерін не лише хоче потрафити Медвєдєву&Путіну, на догоду яким і розкидається такими фразами. Вона апелює і до громадської думки у Тель-Авіві та Вашингтоні. А вони ой які вразливі до таких тем. Німеччина останнім часом щось дуже активно пробує «поділитися» своєю провиною за злочини, вчинені під час панування нацизму. Нещодавно мене шокувало запитання від групи високочолих і дуже ліберальних німецьких інтелектуалів: «А де ви поділи ваших галицьких євреїв?» Ні, це не жарт. Так і хотілося запитатися у відповідь «А ви не знаєте?».

Так, були й інші злочинці. Так, були й колаборанти. І найбільший з них - це режим Сталіна, який разом з Гітлером і розпочали цю війну. Натомість Мєдвєдєв і Меркель щось торочать про український націонал-соціалізм, якого в Україні ніколи не було. Був комунізм і націоналізм. Однак не нацизм. І це пані Канцлерін мала б знати. І знає. Та робить своє. Як і тандем Путін&Медвєдєв. Навішування жупелів на Україну є чіткою технологією у справі ізоляції України від світового співтовариства.

Вся справа у деталях - таке ненав'язливе перекидання вини і переакцентування матиме свої довготермінові політичні наслідки. Вони не особливо помітні. Однак уважний спостерігач бачить накопичення цієї ентропії, цієї нехіті до України та всього українського. Про «помаранчевий режим» - то годі й мови, його треба затаврувати раз і назавжди. Для провінційного львівського обсерватора одним з таких дрібних та дуже спектакулярних елементів став візит 22 липня віце-прем'єр-міністра, міністра внутрішніх справ Польщі Ґжегожа Схетини до Львова з огляду на завершення дуже позитивного процесу - відкриття малого прикордонного руху між Польщею та Україною. Неодмінним елементом кожного офіційного візиту високого посадовця Польщі до Львова є покладення вінків до могили невідомому солдату на Польський військових похованнях та до меморіалу Української галицької армії на Личаківському цвинтарі. Всі деталі тут мають значення. А тому не пройшла попри увагу української сторони одна дрібна деталь - архієпископ Мечислав Мокшицький та міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський (!), що супроводжували віце-прем'єр-міністра, при переході від одного меморіалу до іншого десь «розтанули». Крім віце-прем'єр-міністра, до меморіалу УГА пішов тільки міністр спорту і туризму Мірослав Джевєцький. Ну і вся львівська влада. Невже минулися часи двох великих митрополитів - Любомира Кардинала Гузара та Мар`яна Кардинала Яворського, які попри вік і немочі не дозволяли собі знехтувати цим ритуалом? Невже ми вступаємо в інші часи, коли і наша взаємна недовіра, і нехіть, і лінь, і чого правди таїти - глупота, дозволять третім сторонам нас знову розсварити?

І це за мовчання громадських авторитетів з обох сторін кордону. Так, Яцека Куроня, який сказав своє слово і у справі Личаківського цвинтаря і у справі українсько-польської різні на Волині, великій Волині, а не лише по теперішній українській стороні, вже немає. Однак хтось та є. Чи, спостерігаючи за новою ескалацією непорозумінь та провокацій, вважають їх слушними і такими, що «прагматизують» українсько-польські стосунки, перетворять на стосунки формату ірландсько-українських? Марна справа. Ми були і залишимося небайдужими одні до одних. А тому так потрібно пильнувати тих здобутків, які були вистраждані обома нашими народами. Не маємо права байдуже спостерігати, як треті сторони, наші ниці духом і наші (й не наші) провокатори мозольно працюють над розбратом. З подання добрих спонсорів безперестанно організовують щораз нові конфлікти, як правило прикриваючись тріскучим українським чи польським гіперпатріотизмом.

І метою їх є не відстоювання української чи польської правоти, української чи польської незалежності. Вони є тільки інструментами у руках тих сил, які знову і знову рвуться облаштовувати світ по-своєму. Результати такого «облаштування» світу і Польща, і Україна зазнала на власній шкурі. То що - будемо повторювати незасвоєний урок? Гадаю - не варто. Ні на громадському рівні, ні на рівні самоврядних одиниць, ні на рівні посольств чи консульств ми не маємо права ні бавитися у дешевий патріотизм, ні йти на поводу у різного роду популістів та провокаторів, ні бути непрецезійними у своїй роботі, а тим більше незичливими одні до одних. Драконові зуби можуть прорости, якщо ми не працюватимемо над нашим порозумінням щодня.

17.08.2009


Тарас Возняк

Неймовірне: Кіріл contra Путін? Або: українське відлуння російських планів

27 липня депутатом Верховної ради України від Партії регіонів Вадимом Колесніченком було внесено проект Постанови Верховної ради України "Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини".

Зачин постанови розпочинається гладенько і пристойненько: "Суспільство позбавлене цінностей гуманізму та духовності, зорієнтоване виключно на досягнення матеріальних благ й ідеологію споживання, не відповідає призначенню людини на землі, не дозволяє в повній мірі реалізувати її потенціал, та, в кінцевому результаті, завжди приречене на поразку. Саме на етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується втратою духовних цінностей та моральних устоїв наразі перебуває Україна." – свята правда.

Однак далі розпочинаються неясності: "Механічне закріплення прав людини як надцінностей (???) без належного, невід'ємно притаманного українській і слов'янській (це якій???) культурі етичного обґрунтування, знецінює їх в очах громадян, призводить до відвертого зловживання та маніпулювання своїми правами й нехтування обов'язками. Звідси ганебні явища пронизуючої корупції, расизму (???), ксенофобії (???), нетерпимості (???), соціальної ворожнечі, безкультур'я, знищення сім'ї та духовного світу людини." – ось так!

Посилання на якусь ефемерну "слов'янську культуру", очевидно має на увазі руську (читай російську) культуру в контексті "русского мира" концепція якого активно розробляється і впроваджується останнім часом консервативними колами Росії на чолі з новообраним патріархом Кірілом. Очевидно звідти і ніжки-ріжки ростуть у данного проекту. Бо далі йдуть все очевидніші посилання на Кірілове бачення ролі Церкви у суспільстві. І зрештою посилання на видані Українською Православною Церквою (Московського патріархату) "Основи учення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини".

Однак читаймо далі.

"А тому Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

... Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу...

Права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни і до ближніх...

Визнання прав індивідуума має врівноважуватися утвердженням відповідальності людей один перед одним...

Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав'язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн. Боротьба за права людини стає плідною тоді, коли вона служить духовному і матеріальному благу особистості та суспільства...

Реалізація прав людини не повинна призводити до деградації навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів...

Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім'ї..."

Інтенція творця проекту зрозуміла. Права людини, як "происк загнивающего Запада" треба відсунути у далеку шухляду. Давня совєтсько-кагебістська риторика. Очевидно нас очікують часи, коли ці права і базована на них Українська держава будуть непотрібні.

Замість прав людини пропонується старее-нове – "колективні права", які протиставляються праву кожної конкретної людини. Автори постанови не беруть до уваги, що Христос звертався до кожної конкретної людини, а не до спільнот. Що одним з основних постулатів християнства є не права народів чи спільнот, а людини, кожної людини, що конденсовані у блискучій максимі "Се человек". Що теорія прав людини є логічним продовженням розвитку саме християнської цивілізації. Не її загумінкових гілок, зрозуміло.

В цьому контексті ідеологічні передумови постанови близькі за формальними ознаками, радше до ісламського поняття "умми" – вселенської спільноти правовірних мусульман, право якої є первиннішим, ніж право окремої особи. "Умма" – "уммат аль муммінін" – це весь ісламський світ. І водночас це і громада і нація. В цьому сенсі "православный мир", "русский мир" своєю двозначністю дуже близькі до "умми". Цю двозначність ефективно використовував доктор богословія Гундяєв у своїй риториці в Україні, коли він змазував поняття українського народу чи української політичної нації, апелюючи до "свого народу", "православного народу" – читай "руського народу". "Православний народ" чи "руський народ" і є тією спільнотою, колективні права якого протиставляються без критично експортованим з заходу, на думку авторів проекту Постанови, правам людини. А отже і у проекті Постанови вміло замаскована, а у посланнях патріарха Кіріла чітко артикульована "Святая Русь" – протиставляється Заходу і т.д.

Цей проект Постанови Верховної ради України дуже симптоматичний. Все більш очевидним стає те, що він є елементом широко закроєної стратегії. Стратегії, яка стосується не лише України, А й всього постсовєтського простору. Принаймні у баченні патріарха Кіріла.

У цьому контексті можна не лише подивуватися активності патріарха Кіріла, його креативності, Але й розмаху його задумів. Про це чудово написала Олеся Яхно в статті "Таємниця патріарха Кирила" http://www.pravda.com.ua/news/2009/8/6/99482.htm.

Попри наш україноцентризм, українські справи це тільки частина задумів Кіріла. Йому потрібна не Україна а вся Великая Русь. Видається, що він замахнувся на роль Папи сходу, який таки дійсно береться виправити помилку Петра І, який підпорядкував російську Церкву державі, і спробує підпорядкувати Церкві (читай – собі), принаймні духовно, чину російську владу. А може і не тільки духовно – цей проектик Постанови нашої Верховної ради свідчить і про спроби підпорядкувати собі і представницький орган. На разі в ослабленій, розсвареній і безсилій сусідній країні. Розмаху та креативу Кірілу не бракує. Прийде час поставити питання руба і в самій Росії. Протиставитися загниваючій, позбавленій легітимності та моралі чинній владі. І у цьому контексті виглядає на те, що Кіріл приміряється на роль великого аятоли, який змінив шахський Іран. Він і чинить, як чинив Хомейні. Силою "правди" творить "царство добра", яким є сучасний Іран. Щось подібне робили і таліби, які в умовах соціальної деструкції і перманентої кризи пробували імплементувати у Афганістані закони шаріату.

Невже можна очікувати, що невдовзі Мєдвєдєв буде цілувати йому пантофлю? А що – королі цілували. І то які королі! Папа Григорій VII Гільдебрандт таки заставив свого часу короля Генріха IV три дні простояти у рубищі перед воротами папського замку, щоб вимолити собі прощення і корону. З цього і розпочалася історія домінуючого у Західному світі папства. Гадаю, що для патріарха Кіріла папа Григорій VII не байдужа історична фігура.

І це цікавий месидж для правлячих "государей российских". Не думаю, що така футурологія сподобається тандему Путін&Мєдвєдєв чи Тим, хто буде після них. Але невже далекоглядний Кіріл, передбачаючи ослаблення побудованого на експорті енергоресурсів режиму Путіна&Мєдвєдєва, і гуртуючи сили, щоб перехопити у правлячого режиму ініціативу в самій Росії, не розуміє, що правлячі "государі" ще мають доволі сил, щоб його призупинили? Згадаймо, як ефектно Путін поставив на місце попередника Кіріла Алєксія ІІ ще під час свого першого вступу на посаду президента РФ. Алєксій ІІ теж мав інтенцію відігравати більш імпозантну роль в конструкції російської влади. Не з такою енергією, звичайно, як Кіріл. Алєксію ІІ видалося, що новачок Путін не зорієнтується і таки підпаде під вплив церковних влад. Однак був різко поставлений на місце.

Кіріл це добре пам'ятає. А тому, здається, вдає, що, обслуговуючи правлячий сьогодні у Росії режим, тільки урезонює строптиву Україну. Точніше "помаранчеву смуту" в Україні та її приспішників з числа православної братії УПЦ КП. І тим тільки допомагає чинній російській владі. Нічого більше.

Тому йому й вдається задіювати всі не тільки ним, а чинною владою Росії контрольовані, проросійські сили в Україні. Кіріл всіми силами пробує проштовхнути ідею православного "русского мира" в Україні – як новий мейнстрім державної (читай і путінської) російської стратегії. Упускаючи при тому, що цей консервативний і теократичний у своїй суті проект відмінний від все ж світського путінського проекту "енергетичної імперії". І вигідний у першу чергу йому – духовному провіднику набагато ширшого світу, ніж Російська Федерація Путіна&Мєдвєдєва.

Що стосується України, то візит Кіріла це тільки перша пробна куля. Очікуймо масу публікацій у стилі Толочка, розгрому УПЦ МП як оплоту "мазепиннства" на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом), централізації РПЦ.

Цікаво тільки, якою ж буде реакція самих предстоятелів УПЦ МП – невже согбенно згодяться на пониження свого статусу? Чи в УПЦ МП визріє новий розкол, який призведе до остаточного перетворення цієї Церкви у етнічну російську Церкву? А можливо класична українська жиронда – тихий опортунізм з далекосяжними наслідками?

Патріарх Кіріл тільки вступає в бій – а судячи з неординарності його кроків – він здатен на багато-що. Наші політичні "тюфяки", які давно ожиріли не здатні ні на який креатив, крім примітивного білборда "Арсеній-Онаній" чи "Я працюю". Ющенко, Тимошенко, Янукович – це вже просто історія. Тигипко занадто штивний та "пристойний". Яценюк всього боїться. На Литвині шапка горить. Одним словом – "Настоящих буйных мало – вот и нету вожаков". Не те, що доктор богословія Владімір Гундяєв.

Та здається не те що усвідомлений опір, а глибинний лаїцизм нашого суспільства, духовні лінощі, безвір'я, опортунізм не дадуть поширити цей папоцезаристський проект в Україні. Крім того у нас все ж сьогодні 2009 рік, а не часи папи Григорія VII. Сформульований 1075 року "Диктат папи" навряд чи пройде. І в Росії, гадаю, теж. Хоч Росія в умовах глибокої кризи чи катастрофи здатна стати майбутнім Іраном. Україна, така, як вона є, здатна лише розпастися чи підпасти під чийсь вплив.

Разом з тим абсолютно очевидно, що проект Постанови Верховної ради України рішуче суперечить відокремленню Церкви від держави. Вже не кажучи про те, що значна частина українського суспільства або перебуває поза Церквами, або належить до інших вір та конфесій. Тому декларація суперечить і Конституції України.

Цю спробу узаконення мрій патріарха Кирила в Україні на даному етапі можна сприймати тільки як ще одну спецоперацію проти нашої держави. А раптом здуру пройде!

Текст проекту Постанови додаю:

" Проект
вноситься народним
депутатом України
Колесніченком В.В.
(посвідчення N174)

ПОСТАНОВА
ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

"Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини"

Суспільство позбавлене цінностей гуманізму та духовності, зорієнтоване виключно на досягнення матеріальних благ й ідеологію споживання, не відповідає призначенню людини на землі, не дозволяє в повній мірі реалізувати її потенціал, та, в кінцевому результаті, завжди приречене на поразку.

Саме на етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується втратою духовних цінностей та моральних устоїв наразі перебуває Україна.

18-річний досвід державного будівництва та соціальної трансформації незалежної України свідчить, що сучасна система так званих "універсальних прав людини" відображена в більшості міжнародних документів, закріплена в Конституції та низці законів України, сформована переважно на основі ліберально-протестантської західної традиції з притаманним їм антропоцентризмом та крайнім індивідуалізмом, не працює належним чином на українському ґрунті, не стала інтегруючим фактором для українського суспільства, демонструє значні проблеми втілення, відторгнення окремих її елементів та низьку ефективність.

Механічне закріплення прав людини як надцінностей без належного, невід'ємно притаманного українській і слов'янській культурі етичного обґрунтування, знецінює їх в очах громадян, призводить до відвертого зловживання та маніпулювання своїми правами й нехтування обов'язками. Звідси ганебні явища пронизуючої корупції, расизму, ксенофобії, нетерпимості, соціальної ворожнечі, безкультур'я, знищення сім'ї та духовного світу людини.

Оцінюючи ситуацію що склалася, Українська Православна Церква розробила і видала "Основи учення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини". Саме у цьому документі висвітлено питомі морально-етичні основи розвитку українського і слов'янського суспільства, які в дечому відрізняються від утилітаристських та прагматичних принципів західної цивілізації. "Основами" не лише долається прірва між традиційною українською духовністю та сучасним ліберальним суспільством, але й закладаються істинно слов'янські, українські, етичні підвалини прав людини.

Тому, реалізуючи одвічне прагнення українського народу щодо побудови високорозвинутого, гуманістичного, морального та демократичного суспільства на найкращих взірцях етики та права, виходячи з положень Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року, іншого міжнародного законодавства та Конституції України:

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Схвалити Декларацію Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини (додається).

2. Довести до відома міжнародних організацій та органів державної влади України зміст Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини.

3. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин та Комітет у закордонних справах.

Декларація Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини

Кожна людина від Бога наділена гідністю та свободою. Проте зловживання свободою неминуче призводить до нівелювання власної гідності людини й приниження гідності інших людей. Суспільство має створювати механізми, що відновлюватимуть гармонію людської гідності та свободи. У суспільному житті концепція прав людини та моральність можуть і повинні служити цій меті. При цьому вони пов'язані хоча б тією обставиною, що моральність, тобто уявлення про гріх і чесноту, завжди передує закону, який і виник із цих уявлень. Ось чому ерозія моральності завжди врешті-решт призводить до руйнування законності.

Уявлення про права людини пройшли довгий шлях історичної еволюції і вже тому не можуть бути абсолютизованими в нинішньому їхньому розумінні.

Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу. Християнин ставить свою віру в Бога і своє спілкування з Ним вище за власне земне життя. Тому неприпустимим і небезпечним є тлумачення прав людини як вищих та універсальних основ суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися релігійні погляди й практика. Ніякими посиланнями на свободу слова і творчості не можна виправдати наругу в публічній сфері над предметами, символами чи поняттями, шанованими віруючими людьми.

Права людини не можуть бути підставою для того, щоб змушувати християн порушувати заповіді Божі. Неприпустимими є спроби підпорядкувати погляди віруючих на людину, сім'ю, громадське життя і церковну практику безрелігійному розумінню прав людини. На це християни повинні слідом за апостолами Петром та Іоанном заявити: Чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога? (Діян. 4:19).

Неприпустимо вводити у сферу прав людини норми, що розмивають або відкидають як євангельську, так і природну мораль. Так само неприпустимим є прийняття за норму аморальних і антигуманних дій щодо людини, таких як аборт, евтаназія, використання людських ембріонів у медицині, експерименти, що змінюють природу людини, і тому подібних.

На жаль, у суспільстві з'являються законодавчі норми та політичні практики, які не тільки дозволяють подібні дії, але і створюють передумови для нав'язування їх усьому суспільству через засоби масової інформації, системи освіти й охорони здоров'я, рекламу, сферу торгівлі та послуг. Більше того, віруючих людей, які вважають ці явища гріховними, змушують визнавати допустимість гріха або піддають дискримінації та переслідують.

За законами багатьох країн підлягають покаранню дії, що заподіюють шкоду іншій людині. Проте життєвий досвід показує, що й шкода, яка завдається людиною самій собі, поширюється на оточення, на тих, хто пов'язаний з нею зв'язками спорідненості, дружби, сусідства, спільної діяльності, громадянства. Людина несе відповідальність за наслідки гріха, оскільки її вибір на користь зла згубно впливає на ближніх і на все Боже творіння.

За своєю гідністю людина покликана до добрих справ. Вона зобов'язана виявляти турботу про навколишній світ і людей. Прагненням її життя має бути здійснення добра і навчання добру, а не злу: Отже, хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить так людей, той найменшим назветься в Царстві Небесному; а хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному (Мф. 5:19).

Права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни і до ближніх. Творець заклав у людську природу необхідність спілкування та єднання людей, про що Він сказав: Недобре бути чоловікові одному (Бут. 2:18). Любов до своєї сім'ї та інших близьких людей не може не поширюватися на народ і країну, в якій людина живе. Не випадково православна традиція підносить патріотизм до слів Самого Христа Спасителя: Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін. 15:13).

Визнання прав індивідуума має врівноважуватися утвердженням відповідальності людей один перед одним. Крайнощі індивідуалізму та колективізму не можуть служити гармонійному устрою життя суспільства. Вони призводять до деградації особистості, морального та правового нігілізму, росту злочинності, втрати громадської активності, взаємного відчуження людей.

Напруженість між індивідуальними та суспільними інтересами може бути подолано тоді, коли права і свободи людини узгоджуються з моральними цінностями, а головне – коли життя людини й суспільства оживотворяється любов'ю. Саме любов знімає всі суперечності між особистістю й людьми, що її оточують, і людина стає здатною повністю реалізувати свою свободу й одночасно піклуватися про ближніх і про Вітчизну.

Дії, спрямовані на дотримання прав людини, на вдосконалення суспільних і економічних відносин та інституцій, не увінчаються справжнім успіхом, якщо ігноруватимуться духовні та культурні традиції країн і народів.

Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав'язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн. Боротьба за права людини стає плідною тоді, коли вона служить духовному і матеріальному благу особистості та суспільства.

Реалізація прав людини не повинна призводити до деградації навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів. Відмова від богоодкровенних орієнтирів життя людини та суспільства призводить не тільки до розладу у взаєминах між людьми, а й до катастрофічного зіткнення людини з природою, яка була віддана Творцем у володіння людині (див.: Бут. 1:28). Необмежене прагнення до задоволення матеріальних потреб, особливо потреб надмірних і штучних, гріховне за своєю суттю, бо веде до зубожіння і душі людини, й навколишньої природи. Не можна забувати, що природні багатства землі є не тільки людським надбанням, а насамперед – творінням Бога: Господня земля і все, що наповнює її, всесвіт і все, що живе у ньому (Пс. 23:1). Визнання прав людини не означає, що, догоджаючи своїм егоїстичним інтересам, вона може марнувати природні ресурси. Гідність людини невід'ємна від її покликання дбати про Божий світ (див.: Бут. 2:15), дотримуватись помірності в задоволенні своїх потреб, дбайливо зберігати багатство, різноманітність і красу природи. Ці істини мають з усією серйозністю враховуватися суспільством і державою при визначенні головної мети соціально-економічного та матеріально-технічного розвитку. Потрібно пам'ятати про те, що не тільки нинішні, але й майбутні покоління мають право користуватися тими природними благами, які дав нам Творець.

Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім'ї. Реалізація прав людини не повинна бути виправданням для посягання на релігійні святині, культурні цінності, самобутність народу. Права людини не можуть служити приводом для завдання непоправної шкоди природному середовищу.

Право на життя. Життя – це дар Божий людині. Господь Ісус Христос благовіствує: Я прийшов для того, щоб мали життя і з надлишком мали (Ін. 10:10). Заповідь "не вбий" серед інших Бог дав пророку Мойсею. Православ'я не приймає і засуджує тероризм, озброєну агресію, кримінальне насильство так само, як і всі інші форми злочинного позбавлення людини життя.

Разом із тим життя не обмежується земними рамками, як сприймає його секулярний світогляд і пов'язана з ним юридична система. Християнство свідчить, що земне життя, цінне саме по собі, отримує повноту й абсолютний зміст у перспективі життя вічного. Тому на першому місці має стояти не саме бажання за будь-яку ціну зберегти земне життя, а прагнення облаштувати його так, щоб людина могла у співпраці з Богом готувати свою душу для вічності.

Слово Боже навчає, що пожертва своїм земним життям заради Христа і Євангелія (див.: Мк. 8:35) і заради інших людей не стоїть на заваді спасінню людини, а, навпаки, приводить її до Царства Небесного (див.: Ін. 15:13). Християни також вшановують героїзм тих, хто віддав життя на полі бою за Вітчизну і ближніх.

Християнство засуджує самогубство, бо той, хто покінчив з життям, не приносить себе в жертву, а нехтує життям як даром Божим. У зв'язку з цим неприйнятною є легалізація так званої евтаназії – сприяння відходу з життя людей, яке є поєднанням вбивства та самогубства.

Під правом на життя слід розуміти захист людського життя з моменту зачаття. Будь-який замах на життя людської особистості, яка формується, є порушенням цього права. Сучасні міжнародні й національні юридичні акти закріплюють і охороняють життя та права дитини, дорослого і людини похилого віку. Ця ж логіка захисту людського життя має поширюватися на його відрізок від моменту зачаття до появи на світ. Біблійне уявлення про богоданну цінність життя людини з моменту її зачаття виражене, зокрема, в словах святого царя Давида: Ти створив усе нутро моє, витворив мене в утробі матері моєї... Не були втаєні від Тебе кістки мої, коли в тайні зачався я, коли в утробі витворювалося тіло моє. Очі Твої бачили зародок мій і в книзі Твоїй були записані всі дні, призначені для мене, коли ще й одного з них не було (Пс. 138:13, 15-16).

Свобода совісті. Дар свободи вибору пізнається людиною, насамперед, у можливості обирати світоглядні орієнтири свого життя. Як пише святитель Іриней Ліонський, "Бог створив її (людину) вільною, такою, що має свою владу добровільно виконувати волю Божу, а не з примусу від Бога" ("Проти єресі", гл. XXXVI, 1, 4). Принцип свободи совісті перебуває в гармонії з волею Божою, якщо захищає людину від свавілля щодо її внутрішнього світу, від нав'язування їй силоміць тих чи інших переконань.

Суспільство має право вільно визначати зміст і обсяг взаємодії держави з різними релігійними громадами залежно від їх чисельності, традиційності для країни або регіону, внеску в історію і культуру, від громадянської позиції. При цьому повинна зберігатися рівність громадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії. Принцип свободи совісті не є перешкодою для партнерських відносин Церкви і держави в соціальній, благодійній, освітній та іншій суспільно значущій діяльності.

Не можна з посиланням на свободу совісті, спотворюючи саму суть цього принципу, встановлювати повний контроль за життям і переконаннями людини, руйнувати особисту, сімейну та суспільну мораль, ображати релігійні почуття, зневажати святині, завдавати збитків духовно-культурній самобутності народу.

Свобода слова. Свобода вираження думок і почуттів, яка передбачає можливість поширення інформації, є природним продовженням свободи світоглядного вибору. Слово служить основним засобом спілкування людей з Богом і між собою. Зміст спілкування серйозно впливає на благополуччя людини й міжособистісні відносини в суспільстві. Людина несе особливу відповідальність за свої слова. За слова свої будеш виправданий, і за слова свої будеш осуджений (Мф. 12: 37), – сказано у Святому Письмі. Публічні виступи і заяви не повинні сприяти розповсюдженню гріха, породжувати чвари та безлад у суспільстві. Слово має творити і підтримувати добро. Особливо небезпечно ображати релігійні та національні почуття, спотворювати інформацію про життя тих чи інших релігійних громад, народів, соціальних груп, особистостей. Відповідальність за слово у багато разів зростає в сучасному світі, який переживає бурхливий розвиток технологій зберігання і поширення інформації.

Свобода творчості. Творчі здібності є проявом образу Божого в людині, оскільки відкриває нові горизонти для духовного зростання людини і для пізнання створеного світу. Покликана сприяти розкриттю потенціалу особистості, творчість не повинна виправдовувати нігілістичного ставлення до культури, релігії та моралі. Право на самовираження окремої особистості чи груп людей не повинне здійснюватися у формах, образливих для переконань і способу життя інших членів суспільства. При цьому повинен дотримуватися один з основних принципів співжиття – взаємна повага різних світоглядних груп.

Наруга над святинями не може бути виправдана посиланнями на права художника, письменника, журналіста. Сучасне законодавство зазвичай захищає не тільки життя і майно людей, а й символічні цінності, такі як пам'ять померлих, місця поховання, пам'ятки історії та культури, державні символи. Такий захист має поширюватися на віру і святині, які є дорогими для релігійних людей.

Право на освіту. Уподібнення Богу в доброчесності є метою земного життя людини. Освіта – це не тільки засіб для здобуття знань або для введення людини в життя суспільства, а й виховання особистості відповідно до задуму Творця. Право на освіту передбачає набуття знань з урахуванням культурних традицій суспільства і світоглядної позиції сім'ї та особистості. В основі більшості культур світу лежить релігія, тому всебічна освіта й виховання людини має включати викладання знань про релігію, що створила ту культуру, в якій ця людина живе. При цьому повинна поважатися свобода совісті.

Громадянські й політичні права. Святе Письмо навчає віруючих виконувати сімейні і суспільно значущі обов'язки як послух Христу (див.: Лк. 3:10-14; Єф. 5:23-33; Тит. 3:1). Святий апостол Павло не раз користувався правами римського громадянина, щоб без перешкод проповідувати Слово Боже. Громадянські й політичні права дають людині широкі можливості для діяльного служіння ближньому. Використовуючи цей інструмент, громадянин може впливати на життя соціуму і брати участь в управлінні справами держави. Від того, як людина розпоряджається своїм правом обирати й бути обраною, свободою асоціацій і спілок, свободою слова і переконань, залежить добробут суспільства.

Користування політичними і громадянськими правами не повинно призводити до розділень і ворожнечі. Православна традиція соборності передбачає збереження єдності суспільства на основі непорушних моральних цінностей. Слід стримувати свої егоїстичні прагнення заради спільного блага.

Політичні права можуть повноцінно служити такому принципу державно-суспільних стосунків. Для цього потрібне реальне представництво інтересів громадян на різних рівнях влади і забезпечення можливостей для громадської дії.

Приватне життя, світогляд і воля людей не повинні бути предметом тотального контролю. Для суспільства небезпечні маніпуляції вибором людей і їхньою свідомістю з боку владних структур, політичних сил, економічних та інформаційних еліт. Неприпустимими також є збирання, концентрація і використання інформації про будь-які сторони життя людей без їхньої згоди. Лише у випадках, коли того вимагають захист Вітчизни, збереження моралі, охорона здоров'я, прав і законних інтересів громадян, а також запобігання або розкриття злочинів і здійснення правосуддя, збирання відомостей про людину може відбуватися без її згоди. Проте й у цих випадках отримання й використання інформації має здійснюватися відповідно до заявленої мети і з дотриманням законності. Методи збирання й обробки інформації про людей не повинні принижувати людську гідність, обмежувати свободу і перетворювати людину з суб'єкта суспільних стосунків на об'єкт машинного управління. Ще небезпечнішим для свободи людини буде впровадження технічних засобів, які постійно супроводжують людину чи невіддільні від її тіла, якщо їх можна буде використовувати для контролю над особистістю та управління нею.

Соціально-економічні права. Земне життя неможливе без задоволення матеріальних потреб людини. У книзі Діянь святих апостолів йдеться про першохристиянську громаду, в якій матеріальна турбота про її членів була поставлена на особливу висоту (див.: Діян. 4:32-37; 6:1-6). Правильне користування матеріальними благами небайдуже для справи спасіння. Тому необхідно надавати чіткого морального виміру таким правам і свободам, як право власності, право на працю, право на захист від свавілля роботодавця, свобода підприємництва, право на гідний рівень життя.

Реалізація економічних прав не повинна призводити до формування такого суспільства, в якому користування матеріальними благами перетворюється на домінуючу або навіть єдину мету існування соціуму. Одне з призначень економічних і соціальних прав полягає в тому, щоб запобігти конфронтаційному розшаруванню суспільства. Таке розшарування суперечить заповіді про любов до ближнього. Воно створює умови для моральної деградації суспільства й особистості, породжує відчуження людей один від одного, порушує принцип справедливості.

Важливим обов'язком суспільства є турбота про людей, які не здатні забезпечити свої матеріальні потреби. Доступ до освіти і життєво необхідної медичної допомоги не повинен залежати від соціального та економічного становища людини.

Колективні права. Права окремої особистості не повинні бути руйнівними для унікального устрою життя і традицій сім'ї, а також різних релігійних, національних і соціальних спільнот. У людську природу Богом закладене прагнення індивіда до громадського існування (див.: Бут. 2:18). На шляху до виконання волі Божої про єдність людського роду важливу роль відіграють різні види громадського життя, яке здійснюється в національних, державних і соціальних об'єднаннях.

Початком громадського життя є сім'я. Недаремно святий апостол Павло говорить про причетність сім'ї до таїнства Церкви (див.: Єф. 5:23-33). У сім'ї людина отримує досвід любові до Бога і ближнього. Через сім'ю передаються релігійні традиції, соціальний устрій і національна культура суспільства. Сучасне право має розглядати сім'ю як законний союз чоловіка і жінки, в якому створюються природні умови для нормального виховання дітей. Закон також покликаний поважати сім'ю як цілісний організм і захищати його від руйнування, спровокованого падінням моралі. Охороняючи права дитини, юридична система не повинна заперечувати особливу роль батьків у її вихованні, невід'ємному від світоглядного і релігійного досвіду.

Необхідно поважати й інші колективні права, такі як право на мир, право на навколишнє середовище, право на збереження культурної спадщини і внутрішніх норм, що регулюють життя різних громад.

Єдність і взаємопов'язаність громадських і політичних, економічних і соціальних, індивідуальних і колективних прав людини здатні сприяти гармонійному устрою життя суспільства як на національному, так і на міжнародному рівні. Суспільна цінність і ефективність усієї системи прав людини залежать від того, наскільки вона створює умови для зростання особистості в богоданій гідності й поєднується з відповідальністю людини за свої вчинки перед Богом і ближнім.

Сьогодні ми покликані ревно – не тільки на словах, а й на ділі – дбати про дотримання прав і гідності людини. При цьому ми усвідомлюємо, що в сучасному світі права людини часом порушуються, а її гідність зневажається не тільки державною владою, а й транснаціональними структурами, суб'єктами економіки, псевдо релігійними групами, терористичними та іншими злочинними спілками. Щодалі частіше гідність і права людини доводиться захищати від руйнівної інформаційної агресії.

Тому, наразі, головними сферами захисту прав людини мають стати:

відстоювання права людей на вільне сповідання віри, на звершення молитви й богослужіння, на збереження духовно культурних традицій, на дотримання релігійних принципів як у приватному житті, так і у сфері суспільної дії;

протистояння злочинам на ґрунті національної та релігійної ворожнечі;

охорона особистості від свавілля осіб, наділених владою, і роботодавців, а також від насильства і приниження в сім'ї та колективі;

захист життя, вільного вибору і власності людей під час міжнаціональних, політичних, економічних і соціальних конфліктів;

пастирське піклування про воїнів, про збереження їхніх прав і гідності в умовах бойових дій і несення служби в мирний час;

турбота про повагу до гідності і прав людей, які перебувають у соціальних установах і місцях ув'язнення, з особливою увагою до становища інвалідів, сиріт, людей похилого віку та інших соціально незахищених людей;

захист прав націй і етнічних груп на їхню релігію, мову й культуру;

турбота про тих, чиї права, свобода і здоров'я потерпають через вплив деструктивних сект;

підтримка сім'ї в її традиційному розумінні, батьківства, материнства і дитинства;

протидія залученню людей у корупцію та інші види злочинності, а також у проституцію, наркоманію, ігроманію;

турбота про справедливий економічний і соціальний устрій суспільства;

недопущення тотального контролю над людською особистістю, над її світоглядним вибором і приватним життям через використання сучасних технологій і політичних маніпуляцій;

виховання поваги до законності, поширення позитивного досвіду реалізації і захисту прав людини;

експертиза правових актів, законодавчих ініціатив і дій органів влади з метою запобігання зневаження прав і гідності людини, погіршенню моральної ситуації в суспільстві;

участь у суспільному контролі за виконанням законодавства, яке, зокрема, регулює церковнодержавні відносини, а також за виконанням справедливих судових рішень.