повернутися Ї: наша позиція

Резолюція Европарламенту: спершу ампутація ніг, а потім рекомендація бігати

25 лютого 2010 року европарламент прийняв Резолюцію, п. 13 якої звучить так: «13. Deeply deplores the decision by the outgoing President of Ukraine, Viktor Yushchenko, posthumously to award Stepan Bandera, a leader of the Organisation of Ukrainian Nationalists (OUN) which collaborated with Nazi Germany, the title of 'National Hero of Ukraine'; hopes, in this regard, that the new Ukrainian leadership will reconsider such decisions and will maintain its commitment to European values»

Насправді жодна інавгурація на чолі із Кірілом, жодні нові призначення нового президента і навіть фото, де йому цілують руку не шокувало так, як ця Резолюція.

Звичайно, що пишу суб’єктивно, від свого власного імені. У жодному випадку я не є прихильницею інтегрального націоналізму Степана Бандери. Як і низки інших героїв чи псевдогероїв тієї доби. Повторюю – у жодному випадку не є. Але я є свідком того, як режим Путіна-Мєвдвєдєва активно бореться із українською мовою (економічними чинниками, книжковим і інформаційним ринком і т. под.), із українською церквою. Це все на території «вільної і незалежної» України. І у той же час депутати Европарламенту, насправді зовсім не володіючи подробицями української історії, забороняють нам мати її власну візію, її власне бачення. Точно те саме роблять російські влади, які запровадили спеціальну Федеральну комісію, за дозволом якої українці чи поляки можуть мати таку історію, яка потрібна Росії. Ми не маємо права на власну точку зору, а якщо її маємо – то це або фашизм, або колаборація. І тільки.

Після Резолюції Европарламенту ревізія рішення щодо надання Степанові Бандері звання Героя України вже точно відбудеться. І не за наказом Москви, а за наполегливою рекомендацією Европи. Або ще гірше – новий президент України не скасує указ попереднього, але отримає карт-бланш на будь-які дії щодо тих 2/3 України, які за нього не голосували. Він уже отримав цей карт-бланш від Европи. І якщо хтось буде проти такої ревізії рішення щодо Бандери, значить тепер він буде автоматично проти цілої Европи з усіма її цінностями.

На жаль не йдеться зовсім про академічну і суспільну дискусії поміж ученими і елітами щодо неоднозначності тих і чи інших історичних постатей. Така дискусія без сумніву повинна бути. Ніхто із історичних осіб будь-якої країни не є однозначною, бо були вони тільки людьми і діяли у дуже непростих історичних умовах. Завжди буде так, що той, хто для одного народу є героєм, для іншого буде злочинцем . І навпаки. Але це зовсім не означає, що кожен народ не має права на створення свого пантеону національних героїв.

Чи може українцям теж варто зайнятися ревізією польських чи російських історичних постатей? Чимало українців потерпіло від дій польської Армії Крайової, як і поляків – від дій УПА. Чи українські жертви не вартують згадки і пам’яті? Можна також ініціювати перегляд тих польських державних нагород, які отримали окремі ветерани Армії Крайової.

Але чи варто? Чи може нам слід таки поважати історичну пам’ять наших народів?

У тій , згаданій уже Резолюції, багато шокуючого. Навіть її дата – 25 лютого, день інавгурації нового президента України. Шокуючим є контраст між тим, що той же Европарламент відмовив полякам прийняти рішення з осудженням гоніння поляків на Білорусі. Так виглядає, що евродепутати знайшли вигідну заміну у рішеннях, на яких наполягають депутати від Польщі. Власне шокуючим було польське авторство п. 13 резолюції про надію ревізії рішення про Бандеру. У цьому випадку Польща виглядає радше прокурором України, ніж її адвокатом.

Тепер уже ніхто мене не переконає, що саме такого президента Януковича і чекала Европа. Щоби врешті ніщо уже не заважало лизати газову трубу Росії. Оте ніщо – це Україна.

Та ж резолюція містить пункт, яким Европарламент закріпив за Україною право на заявку на членство в Євросоюзі. Цим же документом Европарламент звертається до ради ЕС надати Еврокомісії мандат для розробки дорожньої карти безвізового режиму для України.

Це також дуже «безпечний» пункт для Европи. Бо з’явився він не одразу після Помаранчевої революції, коли його реалізація була цілком можливо, а саме тепер, саме у день інавгурації Януковича, коли реформи у країні, без яких жодна заявка не реальна, дуже і дуже сумнівні. Про візи навіть не варто говорити. Брюссель однією рукою пише радісні документи про спрощення візового режиму, а іншою активно добудовує і зміцнює потужний берлінський мур на своїх східних кордонах.

Усе це виглядає так, ніби спершу ампутувати людині ноги, а потім радісно заохочувати зайнятися бігом. Бо це дуже здорово і корисно.

Цікаво, чи Европарламент із такою ж оперативністю прийме відповідну резолюцію про публічні портрети Сталіна у Москві чи про його читати у московському метро? Чи у цьому випадку европейські цінності не порушені і це внутрішня справа іншої країни?

Намагаюся бути оптимісткою. Але водночас чітко усвідомлюю, що в успішній, ефективній, модерній державі Україна зацікавлені тільки і винятково держава Україна. Більше ніхто.

Ірина Магдиш, редакторка Журналу Ї, Львів


Фак(с)ове управління державою

Культурний шок можна отримати не тільки у далекій екзотичній країні. У себе вдома це також реально. Навіть доволі часто.

Ми уже звикли, що світова практика зазвичай доходить до нас із 20-річним запізненням. Але доходить.

До чиновників вона запізнюється років так на 50. До провінційних чиновників - на 70. Запізнившись, вона стоїть під дверима, бо держслужбовцям не час впускати до себе щось свіжіше, аніж друкарська машинка. Вони ж державу будуть. На озброєнні - Факс, вершина цивілізації. Це якщо господарський відділ папір факсовий виділить.

Кожен, хто бодай раз мав справу із державними установами, нагребе тисячі прикладів. Але є вражаючі.

Нещодавно спілкувалася із працівником Відділу у справах національностей і релігій Львівської обласної адміністрації. Доволі важлива ділянка роботи у ніби багатокультурній і насправді багатоконфесійній Львівщині. Відділ не має доступу до Інтернету. Маємо 2010 рік, нагадаю. Інформація від національних товариств і церковних діячів збирається телефонічно. Як воно потім там до Києва йде - уже самому Богу відомо. Так насправді оця передаточна функція і є головною в існуванні такого відділу. Аналіз тенденцій і прогнозування ситуації - це через наступних 70 років. Якщо взагалі ще буде потрібно.

Рік тому, готуючи до видання Ораторію "Скорбна мати" у пам'ять про Голодомор, спілкувалася із Міністерством культури, яке курувало це видання. Електронна пошта, як виглядало, там є тільки у приймальній і у самого міністра. З централі мейли роздаються по інших відділах. Наприклад, у Відділ музичного і циркового мистецтва (sic!! хороше поєднання, правда?). Та й централя засекречена. На сайті міністерства немає жодної контактної електронної адреси. Бо не час з народом спілкуватися, коли у розпалі битва за гроші на видовища для того ж народу.

Але це ще не шок. У справжній ступор можна було запасти після того, як з Міністерства культури України вимагали факсом (бо електронки у Відділі немає, як ми уже знаємо) надіслати вірші Павла Тичини зі збірки "Соняшні кларнети", на основі яких написана Ораторія. Для контролю. У телефонній слухавці службовий чиновницький голос роздратовано тоді сказав, що це слід зробити, бо вони цих віршів не знають, не мають і не знають, де взяти. Вислали Тичину факсом зі Львова до Києва. Хай почитають у Міністерстві культури Тичину із рулончика факсового.

Класичним уже прикладом культурного шоку, уже більше для іноземців, ніж для нас самих, звиклих до усього, є туалети у закладах культури. Скажімо у театрах, музеях, філармонія, мистецьких школах різного рівня. Чомусь ніяк не вкладається у головах нашої бюрократичної інтелігенції, що споживачем культури - і тої масової, і тої найвищої - є людина із усіма її потребами, зокрема і фізіологічними. І культура задоволення цих потреб є чи не однією із визначальних у тому враженні, яке ми виносимо із театральної вистави, виставки, концерту. Ну скажіть, чому усе це мистецтво повинно попахувати брудним ватер-кльозетом, дратувати відсутністю туалетного паперу, а подекуди і банальної води!? Більшість наших театрів і концертних залів насправді тхне цирком, і у цьому сенсі поєднання музики і цирку в одному відділі міністерства культури дуже симптоматичне. Не хочу зовсім ображати циркове мистецтво, де запах стружки і тварин є невід'ємним чаром тимчасових і стаціонарних шапіто. Але у консерваторії студенти, які щойно возносилися у гармонії Добре темперованого клавіру Баха, чи заглиблювалися у модерність Шнітке напевне впадають у роздвоєння особистості від відвідування "модерних" і "гармонійних" туалетних кімнат у вищому навчальному закладі чи музичній школі. Як навчити високому прекрасному, не навчивши елементарному природному?

Хто бодай раз відвідував Львівський Національний драматичний театр ім. М. Заньковецької зрозуміє, про що йдеться. Хто хоч раз бачив, як у туалеті жіночки у вишуканих сукнях чи спідничках тягають алюмінієві відра з водою...Хто хоч раз сидів у неопалюваній залі... Той зрозуміє, чому на обдертому фасаді Національного театру ім. Марії Заньковецької - а це чи не найбільш обшарпаний фасад у цілому Львові - одразу можна зауважити два окремо відремонтованих і помальованих вікна і балкончик. Це і є мабуть образ чиряка корупції. Такий біленький, свіженький чиряк.

Знайома жіночка працює прибиральницею у будівлі Львівської обласної адміністрації і Львівської обласної ради. Їм тільки у 2008 році придбали порохотяги. До того часу жіночки мели владні кабінети і коридори віниками і шматами, намотаними на швабри. А ще майже кожен чиновник чи чиновниця (ці то вже точно) мають у шухляді заповітний рулончик туалетного паперу. Його наявність чи відсутність напряму залежить від зміни начальника господарського відділу ( а значить зміни влади) і від глибоко вкоріненої звички, що папір - дефіцит і треба конче прихопити свій до шухлядки, а казенний - додому.

Та ж прибиральниця, що працює в обласній адміністрації, має сина-студента. Вона провела додому Інтернет. З останніх грошей, бо розуміє, що це інвестиція у майбутнє її сина. Хоча навряд чи знає це слово - інвестиція. Зате син уже буде знати. Так вирішила його мати-прибиральниця. Це її свідомий вибір.

У що і що інвестує Міністерство культури України і інші українські чиновники менших масштабів? Що обирають вони?

Ірина Магдиш
редакторка Журналу Ї