Мультикультурність Львова та його ідентифікація як архітектурного комплексу

Доповідач - Микола Бевз, доцент, кандидат архітектури, завідувач кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Національного університету "Львівська політехніка"

11 грудня 2003

Ірина Магдиш, співредактор журналу “Ї”, модератор семінару.

Цей семінар є продовженням серії семінарів, об’єднаних тематикою мультикультурности Львова, що проводяться за сприяння Фонду Відродження. Сьогодні наш семінар має архітектурний акцент, ми будемо говорити про “Мультикультурність Львова та його ідентифікацію як архітектурного комплексу”. Доповідач — доцент, кандидат архітектури, завідувач кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Національного університету „Львівська політехніка” пан Микола Бевз. Отож, запрошуємо до слова.

Микола Бевз. Дякую всім, особливо журналу «Ї» за таку увагу до архітектури Львова та до тематики її мультикультурности. Тема народилася в Журналі «Ї» після розмови з Іриною Магдиш. Відразу мушу попередити, що я не є фахівцем у галузі мультикультурности Львова. Це не є тема моєї наукової роботи. Просто є в житті питання, на які мусиш відповідати. Ця тема хвилює мене як пошук відповіді на питання про багатокультурність Львова, що існує в теорії та історії архітектури. Я не маю готових відповідей, визначень та рецептів. Користуючись нагодою, що це семінар, я чекаю живої реакції та обговорення проблеми.

Чому ця тема цікавить мене та багатьох інших людей? Наведу кілька прикладів. Проблема постає вже на побутовому рівні при проведенні екскурсій. Не раз доводилося чути: «то є польське місто». Відразу виникає питання: що тут польського? Якщо брати за етнічним складом населення, то, справді, був час, коли місто населяли поляки. Але був час, коли тут проживали євреї, німці. Чому місто не називають, скажімо, німецьким? За належністю до певної держави? Так, місто належало до Польської держави. Але так само, місто належало до Австрійської держави. Та чомусь ніхто не називає місто австрійським.

Часто стикався із ситуацією, коли інтелігенти, доктори наук у певній галузі боялися сказати, що Львів — місто українське, власне з погляду архітектури та його історичного розвитку. Отже, це проблема, що сприяє закомплексованості львів’ян і потребує розв’язання.

Я думаю, що буде великою помилкою взагалі стверджувати, що місто є українським, польським чи австрійським. Для цього потрібне належне вивчення.

Інший приклад, це робота науковців. На днях мали цікавий семінар - декілька австрійських студентів приїхали до “Львівської Політехніки” для виконання курсової роботи з архітектури дерев’яної української церкви. Між нашими та австрійськими студентами виникла цікава дискусія. Наші студенти при написанні ескізів виявили ряд стереотипів щодо вирішення просторової форми церкви: намагалися зробити її купольною, центричною, триверхою, прив’язувалися до якоїсь конкретної традиції (лемківської, гуцульської чи тридольної, що сприймається як традиційна українська форма). Австрійські студенти проектували більш технологічно: стоянки, під’їзди, громадські центри тощо. Уже тут бачимо проблему у сприйнятті просторових виявів традиції.

Інше, що спонукає до роздумів про архітектуру Львова, є його сучасна розбудова. Побудова банку на площі Міцкевича несе певну символіку нової архітектури. Що за нею стоїть? Чи це насадження чужої архітектури, чи це розвиток українського? Чи це випадкові речі, що проявляються як творча кондиція певного автора? Звідси наступні питання: як чинити, як маємо свідомо розвивати це місто? Напевно, це не можна зробити на основі законодавства, бо не можемо написати: має бути українська архітектура (Хоча вже така постановка питання сама по собі є цікавою і потребує теоретичних напрацювань).

Сьогодні ми маємо коло архітекторів, сформованих у совєтські часи, що не вивчали  ні об’єктивної історії архітектури, ні серйозних науково—методологічних ні історичних досліджень. Ця догматичність вишколу архітекторів проявляється до сьогодні. Ми маємо велику проблему з архітектурним плануванням Львова, у якому архітектори намагаються, але не можуть відійти від певних штампів. Сьогодні будівництво «вривається» у центральну історичну частину Львова. І це не є спроба реставрації чи спроба вписатися в історичне середовище. Видається, що архітектори  не збираються замислюватися над цими проблемами.

Щоб говорити про архітектуру Львова, візьмемо до уваги декілька пам’яток, що вважаються українськими. Церква Юра - це архітектура європейського рівня, зведена майстром західної європейської школи, що обізнаний з традиціями барокової культури центральної Європи. Саме планування храму не несе в собі української традиції. Проте з автентичних креслень на повздовжніх перерізах видно, що ця церква має за праобраз українську триверху церкву, хоча насправді там не було трьох верхів, лише центральна баня, в апсидній частині немає звичної стелі, але її форма наближена до купола. Ми маємо унікальний комплекс європейського рівня, але чи справді він може бути протрактований як національна архітектура?

Візьмемо інший об’єкт — Успенська церква в середмісті. Це ренесансна споруда, не місцевого автора. Але це триверха церква — виключно український феномен, що народився тут. Замовник у місті, що тоді було німецьким, очевидно, мав потребу у побудові чогось свого. Хоча у ці часи потужними були німецька, польська, єврейська громади і споруди могли споруджуватися у національних традиціях — вірменська церква має вірменські риси, проте важко знайти щось німецьке у костелі на площі Ринок.

Так само каплиця Боїмів— це унікальне явище, як писав Юрій Липка, що споруджувалося на замовлення угорця за національністю і поєднує в собі ренесансну італійську культуру та традицію українського іконостаса.  Таке могло бути тільки у Львові. Традиція архітектури Успенської церкви настільки сильна, що споруджена поруч каплиця теж триверха.

План міста Львова складається з будинків, що утворюють певні ансамблі палацових чи інших об’єктів. Можна сказати, що це повстало в український час, це  – у польський час, а це  – в австрійський,  знову у  польський. Але чи та архітектура, що повстала , скажімо, в 1770 –72 рр., чи вона є австрійською? Площа Міцкевича забудована в австрійський час. Це цікаве урбаністичне явище, будинки зведено майстрами австрійської школи у першій половині ХІХ ст. у стилі класицизму та його віденській  видозміні. Базисною ідеєю класицизму був архітектурний космополітизм і поділ є досить умовним. Такий розвиток починає шукати щось національне та поєднувати його зі світовим. Цей пошук привів до національного стилю, що його навіть називають українським модерном. Такі віяння в архітектурі були реакцією на виклик зовнішнього середовища.

Як архітектори у наш час сприймають місто? Це дуже важливо, але ми не маємо професійного обговорення проблеми. У світовій архітектурі ще недавно проводилися постмодерні дискусії, що зводилися до пошуку національного, до ідентифікації. Ця архітектура постмодернізму об’єднала різні напрямки та течії: розвивався контекстуалізм, прив’язка до традицій, розвиток охорони архітектури, паралельно розвивалася «хайтеківська», технологічна архітектура. Технологічна архітектура — те, чим забудовується сьогодні Львів. Для мене сьогодні це бездумна архітектура, що не має під собою жодної бази. Але можливо за 100 років вона буде цінуватися.  Тому оцінка архітектури є досить відносною.

Повертаючись до історії, ми мусимо місто ідентифікувати — чи це наше місто, чи, справді, це місто чужої культури, а ми споживачі чужого продукту, яка діалектика відносин національних архітектур у комплексі міста? Я спробую показати декілька ілюстрацій, які зможуть спонукати до певної відповіді.

Перша ілюстрація демонструє межу міста станом на початок ІІ Світової війни. Ми бачимо, що історична частина міста є 1/6 частиною сучасного Львова. На цій карті також видно, що сучасне місто вже є іншим. За показниками це місто є містом ХХ століття: за кількістю населення, що тут проживає, за свідомістю мешканців, моделями поведінки, комунікативністю. Сучасна архітектура виховує. Історична частина теж впливає та виховує. Ця діалектика впливів є дуже цікавою темою.

Але ми маємо факт — Львів вже є зафіксований і ми не можемо змінити його статус, зруйнувати збудоване за 50 років. Але що з тим робити? Ця архітектура за останні 50 років – чи вона є наша, чи нам нав’язана? Чи ми повинні з цим миритися, чи свідомо думати, що з тим робити? Це ідеологічне завдання, що є дуже важливим. Сучасні архітектори при складанні планів міста мають визначитися і якось це враховувати. Вже сьогодні багато з тих осередків є на межі амортизаційного використання: є морально застарілими, потребують капітальних ремонтів, нової системи комунікацій тощо. Маємо приклади за кордоном, що будівлі, споруджені після війни для швидкого відновлення житлових фондів, сьогодні руйнуються, підриваються цілі райони. Вважають, що це необхідно зруйнувати, натомість поставити сучасну якісну архітектуру. Те саме маємо в Москві: ліквідуються цілі райони, що були забудовані в 60-их роках.

У Львові це проблема теоретичного осмислення. Але для мене це, передовсім, проблема ідентифікації архітектури. На побутовому рівні проблема ідентифікації споруд міста виявляє себе в газетних оголошеннях про продаж квартир. Під «польськими будинками» маються на увазі будинки збудовані за часів Австрійської імперії, часто їх ще називають будинками «люкс», а нерідко це будинки, збудовані єврейськими архітекторами на замовлення єврейської громади.

Є архітектура історизму, що містить у собі різні національні і культурні напрями.  У Львові є будинки, споруджені данським архітектором, що працював у Австрії і розвивав австрійську архітектурну традицію.  Його творіння у Львові є нашим здобутком.

Так, ми можемо поділити це місто на клітинки і рахувати: стільки-то клітинок українських, стільки-то польських. Але можемо подати його як архітектурну систему, єдиний комплекс і виявиться, що ця сума не дає того, що є в Німеччині, і це місто не німецьке. Якщо взяти архітектурну шкалу певної нації, то ніколи не отримаємо нічого подібного для визначення львівської архітектури. Математична сума не відповідає тій цілісності, що є у Львові. Тут архітектура отримувала свій масштаб. Це локалізація світового досвіду та творчого мислення.

Картина, що її складають архітектори, має бути доведена до побутового рівня. Щоб ми могли не лише належно оцінити це місто, але й визначитися, що робити далі. Проблема є й у тому, як ми ідентифікуємо Львів майбутній. Як бути із збудованими у не властивий Львову спосіб будівлями. Чи маємо йти за течією, чи будувати місто свідомо?

Дякую за увагу.

Плахотна Лариса Степанівна, екскурсовод. Що Ви маєте на увазі під поняттям «українська архітектура Львова»? Який період до цього відноситься? Я знаю, що не існує давньоукраїнського Львова, можемо говорити про давньоруський. То що таке «українська архітектура Львова»?

Микола Бевз. Львів має різні періоди свого розвитку. Термін «давньоруський» сьогодні вважається некоректним і не вживається істориками. Це породження совєтської науки, що сповідувала спільність народів. Це моя позиція. У вік телебачення, масової культури робити таку уніфікацію принаймні грубо й несерйозно. Прийнятним буде термін давньоукраїнська, що відповідає княжому Львову і є коректним політично й історично.

Щодо давньоукраїнського Львова, це конкретно визначена територія. До речі, Казимир коли прийшов до Львова, не додав нових територій. І місто зберігає архітектуру давньоукраїнської осади. І хоча там були церкви, мечеті, планувальна структура міста (Площа Ринок, Підзамче) така, що не могла виникнути у XIV ст. Це урбаністика, цей планувальний тип, що характерний для давньоукраїнських міст.

Коли я кажу «українська архітектура» це є достатньо умовно. Національна архітектура взагалі відносне та умовне поняття, але його можна певним чином окреслити. У Львові можна чітко окреслити території, що були забудовані в польський період, австрійський, давньоукраїнський тощо. Але це зовсім не означає, що це є польська архітектура на цій території.

Ігор Мельник, журналіст, газета “Поступ”. Львів є накладенням давнього міста, польського, австрійського, німецького совітського. Львів має споруди, зведені австрійськими майстрами, але Львів не може конкурувати з Віднем, бо там того більше. Львів має польські споруди, але це не є значуща польська архітектура. Але те, що є українського в архітектурі (це і згадувана сьогодні Успенська церква) є шедеврами світової архітектури. Всі ці частини зливаються та творять неповторний, можна сказати галицький ансамбль. Ця комплексність визначає обличчя Львова.

Микола Бевз. Погоджуюся. Візьмемо польську архітектуру. Вона не є польською. Проте ніколи не почуємо від поляків, що це чужорідні тіла в її архітектурі.

Остап Середа, Інститут Українознавства. Ви досить переконливо довели, що національні характеристики до архітектури можна вживати лише умовно, але все-таки Ви їх вживаєте. Може взагалі варто від них відмовитися, або вживати більш динамічно, зважаючи на масову рецепцію тих термінів.

Коли говоримо про сучасну архітектуру, мабуть, варто говорити про смаки замовника, що безпосередньо впливають на обличчя міста. Інтелектуальна група може впливати на зміну функціонального використання, наприклад сьогодні у готелі „Народний” - митниця, банк «Універсальний» розмістився в приміщенні кав’ярні, китайський ресторан у будинку, де жив Іван Франко. Це також змінює обличчя міста. Тому мені здається, що варто звертати увагу не на національні ознаки архітектури, а на її територіальне вживання, що безпосередньо пов’язане з мешканцями.

Ігор Чорновол. У мене декілька запитань. Перше. Що робити з такими пам’ятками архітектури, як Зооветеринарна академія? Друге. Як ви ставитеся до того дисбалансу в архітектурі, що збільшується в міру розвитку вільного підприємництва? Передусім це така дрібничка як євровікна. Третє. Забудова сучасними віллами історичних районів Львова. Чи це регулюється на рівні законодавства?

Микола Бевз. Перше питання щодо радянської архітектури на зразок  будівель Зооветеринарної академії та аеропорту. Ставлення до цих споруд  різне, як і самі архітектори. Я озвучу ставлення до них архітекторів, що досліджують історію архітектури Львова. Територія, де знаходиться зооветеринарна академія, має своє місце в планувальній структурі міста. Це була зелена зона. Сьогодні масштаб тої будівлі дисонує з ритмом вулиці. Мені видається, якби місто планувалося свідомо, там би виникла споруда іншого характеру. З точки зору професійності, цей будинок є дисонансним у системі міста. Якщо брати окрему споруду, то вона має певну архітектурну цінність, певну стилістику, закономірності. Вона не є унікальною, але є специфічною, своєрідною, та й у Львові таких будівель не багато. Тобто, я до цього ставлюся так : раз вона вже там є, то нехай вона там і буде.

Щодо аеропорту, то я б протестував, якби його зносили. Тому що архітектура, що ми її називаємо сталінською, але архітектор, що її будував тут ні до чого. У Німеччині теж є фашистська архітектура. Тут треба бути гуманним.

Щодо другого питання, то воно дещо виходить за рамки нашого семінару, хоча Ви праві, ці вікна в цілому псують образ міста. Тут є чітко визначені реставраційні засади, місто чітко поділене на зони: є територія заповідника, є території охоронні і є списки пам’яток. На пам’ятках це робити недопустимо. Якщо це робиться, значить влада дивиться на це крізь пальці. Якщо це не пам’ятка, це важче, але є можливість впливу на це. Це є в компетенції конкретного районного архітектора. Це взагалі то питання смаку замовника, його культури. У Німеччині певні споруди не “осучаснюють”, вважають це некоректним стосовно самих будівель. Ми ж маємо проблему з неосвіченістю наших архітекторів, наших замовників, наших мешканців. І це наша головна біда. Все робиться з добрих намірів, але без глибокого розуміння.

Третє. Забудова, розбудова є у компетенції урядовців та відповідного рівня архітекторів. Українське законодавство щодо охорони пам’яток є досить добре, одне з найдосконаліших у Європі. Ми маємо ситуацію, коли це законодавство не реалізується. Моя відповідь знову зводиться до рівня свідомості та розуміння наших мешканців, замовників, архітекторів. Якщо ми того не будемо виховувати, то можемо загубити наше унікальне українське, галицьке місто Львів.