"До питання правонаслідства і переємности влади в сучасній Українській Державі".

Семінар-зустріч з відомим громадським діячем, чільним представником руху опору, головою Організації Українських Націоналістів п. Миколою Плав’юком.

25 серпня 2004

Микола Плав’юк – громадсько-політичний діяч, економіст.
Народився 5 червня 1927 р. у с. Русові Коломийського повіту. Вчився у Снятинській школі і ґімназії.
Під час Другої світової війни як член ОУН брав участь у підпільній роботі.
Закінчив гімназію у таборі переміщених осіб (1946), Мюнхенський університет (1949), університет “Конкордія” у Торонто (1954).
Член Центрального Союзу Українських Студентів (ЦЕСУС), “Пласту” та ин. Очолював Українське Національне Об’єднання Канади (УНО) (1956–1966). Голова Проводу Українських Націоналістів (з 1979).
Входив до підготовчого комітету Першого Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) 1967 р. Генеральний Секретар, віце-президент (1973-78), Президент СКВУ (1978–80). Віце-президент, Президент УНР на вигнанні (1988-91). Відновив діяльність ОУН в Україні.
Нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ст. (1997), орденом Ярослава Мудрого IV ст.
Праці зібрані у виданні: Микола Плав’юк, Україна – життя моє. У 3 томах (2002).

Микола Плав’юк

Тези доповіді “До питання правонаслідства і переємности влади в сучасній Українській Державі”

1. Вихідною точкою є визнання Актів ІV Універсалу УЦ Ради, Листопадового зриву у Львові 1 листопада 1918 р. й Акту Соборности УНР 22 січня 1919 р. державотворчими.

2. УРСР та “добровільне” включення її в СССР не вважаю державницьким, позаяк це не було вільне волевиявлення українського народу.

3. УРСР не була державою українського народу, але покірним васалом московського комуністичного центру. Її керівництво складалось здебільша з членів комуністичної партії, в тому числі й українців, які стали основою “державної еліти УРСР”. Та еліта прийняла накинену ворогом тезу, що УРСР є “українська за формою, а радянська за змістом”.

Наставлення не змінилося навіть тоді, коли московський центр розпочав русифікацію. Такою ця “еліта” залишилась до наших днів.

4. За час поневолення України “радянська еліта” мала за завдання знищити пам’ять про історичне коріння і державні традиції українського народу. Їй було доручено боротися з “петлюрівщиною”, із “буржуазним націоналізмом”, зі всякими відхиленнями від лінії партії, з “бандерівщиною”, з “вислужниками перед ворожими силами”, із правозахисним рухом, з Українськими Церквами і т. д.

5. Дії московського центру й “української радянської еліти” завдали важких ударів по національно свідомій і державницькій частині українського народу. Всякі вияви спротиву помітно послабли порівняно з повоєнними роками чи періодом двох світових війн. Цілеспрямованої і відкритої опозиції майже не було, за виїмком невеликих гуртків правозахисників, малочисельних осередків українського націоналістичного підпілля чи церковно-релігійних громад.

6. Саме тому наприкінці 80-их років у висліді розвалу СССР у колишніх радянських республіках, що проголосили себе незалежними державами, при владі залишилась “радянська еліта”.

7. В Україні це виявилось також у тому, що проголошення 24 серпня 1991 р. незалежности не нав’язувало до традицій УНР чи Гетьманської Держави.

8. В Україні для національно-демократичних сил головним завданням стало проголошення незалежности України Верховною Радою УРСР. Для комуністичної більшости головне завдання було залишитись при владі. Обидві сторони виконали поставлені перед собою завдання. Наслідки такого компромісу ми переживаємо дотепер.

9. Українство за кордоном з евфорією не меншою, ніж в Україні, прийняло факт проголошення незалежности України. Референдум 1 грудня 1991 р. й народне обрання Президента України поставили перед ДЦ УНР в екзилі завдання завершити свою діяльність (згідно з постановою Директорії УНР 1920 р.).

10. У переговорах із Президентом України було вироблене домовлення про те, що сучасна

Українська Держава вважає себе переємницею і правонаслідницею Української Народної Республіки. ДЦ УНР й Українська Національна Рада виконали ту домовленість. На жаль, Верховна Рада України не виконала заяв і обіцянок Президента і Голови Верховної Ради України з цього питання.

11. Керівництво незалежної України (по суті, давня радянська еліта), визнавши крах комуністичної ідеї, не замінило її новою ідеологічною концепцією і, проголосивши “демократичну правову без’ядерну державу зі соціяльно орієнтованою ринковою економікою”, не наповнило цього лозунгу змістом, а тим самим відірвалось від традицій УРСР, але і не нав’язало до традицій УНР, себто до національної Української Держави.

12. Ідеологічні і державотворчі манівці керівництва України, заяви про те, що національна ідея не спрацювала, лише прикривали ідеологію особистого чи кланового збагачення, якою колишня радянська еліта керується упродовж 13 років незалежности.

13. Такі дії утворили прірву між народом і керівництвом держави. Це, своєю чергою, покликало до життя опозицію, спроможну змінити саму концецію влади в Україні. Це створило “феномен Ющенка” і “Нашої України”.

Спротив проти стану справ в Україні справді є і він сильний.

Якщо опозиційні сили прагнуть виграти не окрему політичну баталію (напр.,  вибори до Верховної Ради), а “війну” за майбутнє Української Держави, то вони повинні спертись в основному на молоде покоління і на чітку ідеологічну концепцію Української Держави як НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, яка є спільним добром всіх її громадян.

14. Це дуже складне завдання через рівень громадської і національної свідомости громадян України, взаємини зі сусідніми державами, міжнародну гру західноевропейських держав і США у стосунку до України, глобалізаційні процеси, які в Україні часто набувають хибного трактування. Висновок тут дуже простий: АБО УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА БУДЕ УКРАЇНСЬКОЮ, АБО ЇЇ НЕ БУДЕ ВЗАГАЛІ!

15. Українська нація в 1917-20 рр, в часі ІІ Світової війни і після неї була у ще  складнішій ситуації, ніж тепер. Але знайшлись сили, які вибрали шлях боротьби за Українську Народну Республіку, знайшлись покоління підпільників ОУН, борців УВО, Карпатської Січі, Буковинського Куреня, УПА, правозахисних формацій, які змагались, озброєні великою ідеєю, і перемогли в ідейному аспекті. Вони залишили величезний ідейно-програмовий спадок, який у процесі закріплення українськости в сучасній Україні не лише можна, але і треба використати. Ключ до успіху вже не в переємності влади в нашій державі тою чи іншою політичною силою. Ключ перемоги – в руках нового покоління, яке, спираючись на досвід минулого, зможе успішно провести наш державний корабель між скелями різних небезпек і забезпечити існування держави української не лише за назвою, але і за змістом. Отже, слово за поколінням зміни, для якого вже визрів необхідний час і є всі передумови успіху!