на головну сторінку незалежний культурологічний часопис «Ї»

Семінар-дискусія
Як зберегти журналістську незалежність під час виборчої кампанії

Юлія Мостова, головний редактор газети "Дзеркало тижня"

13 жовтня 2009, Львів

Юлія Мостова: Наша професія вмирає

14.10.2009 http://zaxid.net/blogentry/50407/

Витяги з виступу заступника редактора тижневика «Дзеркало тижня» Юлії Мостової під час семінару у Львові

Наша професія вмирає. Доларова цензура, в лінію якої останніми роками ввійшла Україна, є ганебнішою і огиднішою, ніж та, яку ми мали раніше, адміністративну, і яка виявлялася у темниках. Те, що існує зараз, за відсутності заборони, за відсутності страху бути звільненими, мене як громадянина, професіонала, людину пригнічує до неможливості.

Ми з вами – журналісти, а це – богообрана професія. Ми стоїмо на перемичці між владою, політикумом і суспільством. Тільки через нас люди, громадяни можуть дізнатися інформацію, яка впливає на їхнє життя, безпеку, на їхні рішення, на їхній вибір. І тільки через нас політики можуть дізнатися, що думають люди про те, що відбувається. Як тільки щось ламається у цій перемичці, у цьому пісочному годиннику, то спотворюється весь процес.

Я вважаю, на журналістах лежить дуже вагома частка відповідальності за те, що ми називаємо відповідальністю «помаранчевої команди», яка зрадила Майдан. Суспільство дозволили цій команді зрадити те, на що дало їй мандат. А в авангарді цієї зради суспільства перебували журналісти.

У мене немає ілюзій з приводу того, що в Україні з’явилася свобода слова. Як нею скористалися? Де серйозні аналітичні статті, де серйозні розслідування? Хто пише про те, як відбувається відмивання грошей «Нафтогазу», як відбувається це на Залізниці, Митниці, під час повернення ПДВ?

ЗМІ без плашок про рекламу друкують передвиборчу агітацію, рекламу, а де те, що я хочу почути для себе як громадянин, як виборець і читач, а не те, що я маю почути. Цього нема.

На Заході читач голосує грошима. Він купує видання, фаховості і авторитетності якого довіряє, наклад збільшується, реклама приходить. Є піар матеріали, але вони позначаються. Щоб здобути ексклюзив у політика, щоб поінформувати читача про його наміри, за це не треба платити гроші. Це журналісти бігають за кандидатами в президенти, у мери. Статті за гроші друкують з плашкою. Там люди мають вибір. Вони контролюють владу. Там є громадянське суспільство.

Наші непідготовлені люди дивляться телебачення. Чи дають журналісти можливість зрозуміти, брешуть політки з екрану чи говорять правду? Фільтрів немає ніяких. Ми не несемо ніякої відповідальності. Ми даємо інфікований інформаційний продукт, і люди його їдять.

Від нас з вами залежить, чи побачать люди інших осіб на різних рівнях. Від телебачення залежить, чи побачать люди альтернативу мерові, депутатам, президентові, прем’єру, міністрам.

Це ми привчили їх, що якщо немає скандалу, то дивитися не треба. Вони ненавидять тих, хто в них на устах, але якщо вони їх не бачать на екрані, то перемикають.

Ми дійшли до того, що навчили нашого громадянина обирати президента за співвідношенням талії і стегон. Вони нічого іншого вже не чекають. Цікавляться лише: чи викликає політичну ерекцію кандидат, чи не викликає? Чи гарно він говорить, чи не гарно? Чи задоволені ми тим, як нас обманули, чи ні, але всі хочуть бути обманутими. Це є збочення. Ось до чого ми прийшли.

Так ми втратили діалог, що змушує нас відчувати, що насправді відбувається в суспільстві.

Журналісти, не треба обманювати себе тим, що є криза, і тому все погано, а потім буде краще. Все набагато складніше і гірше, ніж видається.

Ми вбиваємо себе і державу тим, що мовчимо, терпимо, заробляємо на цих бідах якісь копійки. А люди гинуть самі по собі, вони деградують. Не треба мати ілюзій, що влада в усьому винна. Я вважаю, що суспільство принаймні не менше винне, ніж вона.

Я переконана, що запізно вже говорити, що риба гниє з голови. Вона вже майже вся згнила. Бо 82% громадян каже, що їм коли-небудь доводилося давати хабарі, а 95% при цьому вважає себе законослухняними громадянами. Тобто це вже не злочин.

Ми з вами винні в тому, що сталося після Майдану. Ми відпустили їх без завдання, без чітких вимог і контролю. Після Майдану відбувся консенсус: ті, хто стояв на сцені, пішли вимагати хабарі, ті, хто стояв перед сценою, пішли їх платити.

У нас так: якщо у фермера є проблема, то він не об’єднується з такими ж скривдженими фермерами і не йде відстоювати свої права, він йде шукати кума. А потім куми в міністерствах вирішують мільйонами своє питання, яке могло б бути вирішене у законний спосіб, і відповзають.

Ми так виживали під всіма чужими державами, які поки що для українського народу зробили більше, ніж своя українська держава. Будували заводи, колії, дороги, соціальне житло, адміністративні будинки.

А що буде далі? Спроба скасувати закон «Про політреформу», спроба закрутити гайки? Але вже все гниле. Іспанський чобіток вже сперли, а обценьки продали за залишковою вартістю. Не буде чим закручувати гайки, але спроба така буде. Вона загальмує все, що треба для розвитку.

Але це не буде добрим Майданом. Це буде захоплення центрів, адміністративних будівель, підпалення машин, мародерство… Тому що іншого шляху ніхто не залишив. Тому що влада і політеліта створені з бізнесу. Тому що бізнес – це ті люди, які займалися створенням первинного капіталу. Вони дуже швидко мислять, швидко приймають рішення, яким по-барабану національний, державний і суспільний інтерес.

Я не вірю в бізнес. Якби це був успадкований бізнес другим, навіть третім поколінням, можна було б розраховувати на якусь їхню громадянську свідомість. А цьому бізнесу не можна. Вони, навіть якщо й захочуть, то не зможуть.

Забудьте про Майдан. Чому тоді могли бути нормальними, людськими, з теплими очима. За руки триматися могли і ті, хто в хутрі, і ті, хто у болоньї. Куди воно все поділося? Чому нас вистачає лише на один поштовх, пшик – а далі вже все?

Звісно, у нас є можливість еволюціювати. Пройдуть роки, зміниться кілька поколінь, тут усе перегниє в плані ментальності. І на цьому перегної зійдуть справжні паростки, насичені європейським, демократичним хлорофілом, якщо тоді ще буде існувати ця сама Європа. Ми маємо багато часу на еволюцію, і могли б з цим змиритися, чекати, що виросте відмінне від Довгого і Яценюка покоління. Але в нас на кордоні – Росія. Це єдиний чинник, який не дає мені змиритися з фактом, що усе має перегнити на щось нове. Єдиний!

Невже класніше купити пральну машину «Арістон», ніж зробити ім’я в журналістиці? Я цього не розумію. Невже цікаво спілкуватися з прес-секретарями, ніж спілкуватися з тими, хто створює ці новини? Є ж різниця. Професія наша в цьому. Перше – це цікавість, а друге – гонор. Як можна без імені в журналістиці? Ім’я – це твій ключ, зокрема до впливу. Але якщо він лише в тебе, чи лише у п’ятьох-шістьох, то мало що можна відкрити, але якщо б усі були такими амбітними! Не існуватиме їх, а існуватиме тільки газета Ахметова, газета Пінчука, газета Гайдука чи Тимошенко.

ДТ вказувало на те, що відбувається у різних сферах. Нас не вистачало залізти скрізь, але ми називали речі своїми іменами.

Дмитро Табачник входить в число тих людей, які ніколи не з’являться на шпальтах ДТ. Йому компанію ще створює пан Медведчук. Я не можу допустити, щоб ДТ могло цікавитися, і множити думки людини, яка порвала мою країну. Не Янукович, не Кучма, а Медведчук, Грабовський, Павловський. Це були ті люди, які наганяли рейтинг кандидату від влади. Це вони порвали мою країну, яка не була дуже цілісною.

Насправді існують різні сценарії. Ми своєю слабкістю провокуємо Росію на рухи заради легкої здобичі. Я не знаю, що вони з нами спробують зробити: посилити економічну експансію, провокації на певних територіях, це може бути серйозне втручання чи дестабілізація внутрішньоукраїнськими силами, а її й дуже створювати не треба. Я не знаю, що вони зроблять, а може нічого не зроблять. Але я просто бачу, що ми ні до чого не готові. А сценарій розділу України гуляли давно, вперше чула ще 1999 року.

Я знаю, що у тому стані, які є зараз, ми не можемо серйозно, як мені здається, чинити громадянський опір. Хоча я дуже сподіваюся, що зможуть повернутися часи Тузли, коли всі як один об’єдналися – влада, опозиція, не мало значення. Зараз же я не знаю. Ми думаємо – ні. Ну, якщо війна, то ми – ні. Це в мирний час можна наліво ходити.

Ми якісь індивідуалісти – ви на заході, ми в центрі. Ми демократи, але індивідуалісти. А східняки все разом переживають. Але насправді це класно. Якби в Бітлах усі були Джонами Ленонами, вони ніколи б не стали Ліверпульською четвіркою. Вони різні, і ми різні, можна об’єднатися. А якщо ніяк, то може й справді вони – туди, ви – сюди, а ми – отуди. І все.

Страшно, що ми так просто про це говоримо, навіть в іронічному тоні. Я не маю відповіді. Є лише біль і нерозуміння, як ми всі могли до цього дійти. Ми ж із вами поранена нація. У нас розстріляли ген совісті, в нас вбили ген трудолюбства. У нас вбили ген звитяги. Бо з тих, хто не ховався за плечі, мало хто повернувся додому, байдуже, що в них на кокарді – зірочка чи тризуб. Ті, хто був попереду усіх, йшов атаку.

Кожен, кого ми знаходимо серед холостої породи, – самородок. Оцим мав займатися Ющенко. Знаходити носіїв цих генів. І Ющенко, і Тимошенко, і Янукович, кожен лідер має цим займатися. Нація завжди ділилася на козаків і гречкосіїв. Гречкосії завжди залишалися, виживали під чужими державами, російськими, австро-угорськими, польськими, татарськими. Вкрав – і добре. А козаки чинили спротив, їх ставало щораз менше. Таких треба знаходити, або ними ставати.