про
нас пишуть: Нам наступають на п’яти
Ярослав ГРИЦАК
Львівська газета, 16.09.2003 (№ 249)
ЦЮ ФРАЗУ впродовж кількох днів Форуму видавців можна було почути дуже часто. Кожного разу, коли презентація попередньої книжки затягувалася і через прочинені двері вже видно було голови чергових презентантів, ведучі заохочували учасників заокругляти дискусію і звільняти зал власне такими словами. Не те, що на Форумі не вистачало залів чи його програма була неохайно складена – просто добрих книжок було так багато, що два палаци на вул. Коперника не витримували натиску потенційних читачів.
Не кажіть мені після цього про кризу українського книговидавництва. За всі 1000 років української історії не продавали стільки українських книжок, як минулого четверга, п’ятниці, суботи і неділі на вул. Коперника у Львові. І це, зауважмо, при майже нульовій підтримці з боку української держави. Цьогорічний Форум видавців ще раз довів вітальність нашого суспільства, яке винаходить тисячі способів виживати, незважаючи на брак державних інвестицій у стратегічні сфери життєдіяльності, – а як не як, книговидання було і залишається галуззю стратегічної важливості в кожній країні.
Не говоріть мені про деградацію і павперизацію українського суспільства. Коли я бачу, як, виходячи з палацу, кожен другий вгинається під вагою куплених книжок, кожна з яких рідко коли вартувала менше 10 гривень, то я не можу вірити розмовам про страшну біду в Україні. Зрозуміло, далеко не кожен міг отак запросто витягти зі свого гаманця 50 гривень і віддати їх за вподобані книжки. Але факт, що багато хто відкладав ці гроші тижнями, якщо не місяцями, говорить про щось дуже важливе: середньостатистичний український міщух перестає видавати гроші лише на їжу, одяг і взуття, а готовий купувати товари довготривалої вартості – а згодіться, що книжки таким товаром є.
Не оповідайте мені старих казочок про тяжкий спадок українського запізнілого націотворіння, структурну неповноту української культури, слабкість і незначність української інтелектуальної еліти, неминучість розколу України на Схід і на Захід, невідповідність української ментальності ринковій економіці і т.д., і т.д. – залиште ці страхи для осіб із неміцними нервами та порушеною психікою. Жодна запізніла неповноцінна і слабка національна культура не спромоглася б на таке здорове розмаїття книжок, жанрів, напрямків, авторів і видавництв, як те, котре було представлене на форумі. Книжок, зауважте, виданих не тільки і не стільки у Львові, Галичині чи Західній Україні, стільки за Збручем. І що знаменно – не тільки з українознавчої тематики. Найбільшим подарунком для себе вважаю український атлас зоряного неба, виданий Івано-Франківським “Гостинцем”: давно хотів щось таке мати і не сподівався, що щось таке появиться в українській мові.
Новий форум нагадував про те, до чого вже звиклося за останні десять років: незмінно блискуча та дорога “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, трохи дешевші, але добротні “Основи“, ще одне число “Ї”, ще один том Липинського. Але були й цілковито нові речі. Як члена редколегії київської “Критики” мене найбільше порадував її потужний десант на львівській території. Це видавництво зібрало навколо себе найкращих авторів з усієї України та з різних галузей – від академічних видань до поезії та прози. На форумі я запропонував, аби “Критика“ взялася за освоєння текстів із природничих і точних наук – виявилося, що така думка носиться в багатьох головах. Треба було бути на презентаціях самої газети і супутніх видань “Українського Гуманітарного Огляду” та “України модерни”, “критичних“” книжок Григорія Грабовича, Максима Стріхи, Миколи Рябчука, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Петра Мідянки й Олександра Ірванця (називаю авторів не в порядку значимості, а в порядку їхніх презентацій), щоб бачити суспільну значимість нового проекту “Критики”: ці презентації збирали найбільшу аудиторію, а дві останні в “Ляльці“ перетворилися на масовий геппенінґ, де замість музики та вина молода (переважно) публіка розкошувала поезією.
У цьому натовпі нових книжок і молодих людей наші старші авторитети виглядали трохи не при ділі. Дехто з них ще вважали за потрібне освятити презентації своєю участю і сказати щось про книжку, яку, за старою совєцькою традицією, наперед не прочитали. Один відомий львівський інтелігент взявся “презентувати“ не ту книжку, й сконфужений автор мусив делікатно виправляти помилку. Славетний академік ставив на місце редакцію журналу “Ї” тільки за обкладинку (це єдине, що він встиг прочитати), бо в ній відображена шкідлива та принизлива для українців ідея мультикультуральності Львова: бачте, поляки в колишньому польському Вроцлаві чомусь цього не роблять. Бідака не знав чи забув факт, що вроцлавська влада без жодних комплексів вшановує пам’ять про німецьких Нобелівських лауреатів із Вроцлавського університету та замовляє в Нормана Дейвіса написати мультикультуральну історію міста. “Зевеушний“ дописувач бив Миколу Рябчука текстами московських авторів, котрі (ох ця мені вже московська любов наших антипольських патріотів!) викривають справжню (читай: гнилу) суть Заходу. На що Миколі довелося розказувати, що знає особисто цих авторів останні двадцять років, що ніколи не мав поваги до їхніх маніпульованих текстів, що за тими “антизахідними“ текстами стоїть принижена гідність нібито великої російської нації, котра нічого великого так і не спроможеться зробити. А якщо йдеться про справжню нищівну критику Заходу, то варто читати Саїда, Чомського чи Воллерстайна, котрі, як відомо, пишуть не російською, не польською і навіть не українською, а тому, правдоподібно, залишаються невідомими середовищу “ЗВУ“.
Кров бризкала по стінах. Кров ображених амбіцій старших авторитетів. Свідком чогось подібного я був минулого року на українознавчій конференції, яку організував у Варшаві професор Козак. Тепер же це сталося і на рідному українському ґрунті. І, напевно, відтепер ставатиметься щораз частіше.
Я не злорадний – хто б тішився з чужого горя! До того ж підозрюю, що якщо доживемо до того ж самого віку, наше покоління може вести себе так само, коли так направду немає вже чого сказати, а говорити ще дуже хочеться. Фізіологічні зміни, на жаль, невідворотні. Але Бог і природа розпорядилися дуже мудро: вік якщо і віднімає розум, то може додавати мудрості (згадайте, що в усіх народних епосах мудрець – це найчастіше найстарша та сивочола людина). Розумним може бути кожний, мудрецем – одиниці. Бо мудрість полягає, серед іншого, в постійному наступанні на горло своєму честолюбству та визнанні власної обмеженості. У вмінні потіснитися й уступати місце тому, що продовжуватиме твою справу краще за тебе. Покійний Єжи Ґедройць признавався, що він ніколи не досяг би успіху, якби не вмів збирати навколо себе розумніших за себе людей.
Нам наступає на п’яти молодше покоління. На відміну від нас, воно читало, що хотіло, менше всюди ангажувалося, через що має – на загал – систематичнішу освіту, часом навіть підкріплену іноземними магістерськими і докторськими дипломами. Воно було головним журі цього форуму, і власне його “голосуванню ногами“ завдячує своїми успіхами Рябчук-Андрухович-Ірванець-Стріха et consortes. Важливо, щоб за які двадцять-двадцять п’ять років – середній час для зміни одної генерації – наше покоління не взялося топтати теперішніх по-справжньому молодих. Як тепер топчуть наше. А перед тим топтали тих, хто топче нас. Комусь нарешті варто зробити перерву в цій божевільній тяглості українського топтання та кровопускання. Дай Боже нам мудрості, щоб цим кимсь стали ми.
Ярослав Грицак – доктор історичних наук, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І.Франка, мешкає у Львові