повернутися про нас пишуть:

"За вільну Україну" 16 лютого 2001 р.

Правільним курсом ідьотє, таваріщ Цибулька

Мушу заспокоїти читача і примирити опонентів: ніякої революції, а навіть чітко поставленої мети ні організатори семінару “Українська література без шістдесятників” (ті, що стоять за журналом “Ї”), ні держслужбовець та головний провокатор пан Цибулько не мали... Спершу я собі подумав: а чи варто було “город городити”? Ну, живуть ще нівроку окремі представники цього, так би мовити, покоління чи поклоніння, які збурили та підняли до життя суспільну, а вужче – й літературну хвилю, але й сфальшивили її дорешти... Однак були там чисті і справжні особистості, та й, між іншим, рано чи пізно всі вони, певна річ, вимруть, як і теперішні критиканти, у трохи пізнішому часі. Попри провокативність гасла, можна тільки вітати готовність нового покоління брати на себе відповідальність і ризик стати в очах ще молодших такими самими “маразматиками”, тим паче, що кожен справжній митець “від Бога”, отже, й авторитет у нього один – Верховний Творець.

Персональна чи поколіннєва самодостатність, деміургійно наснажена чи натхненна унікальність та неповторність, відраза до ідолопоклонства – явище нормальне. Інша річ – куди це може привести при від'єднанні від сукупної української душі, але то вже справа клінічна або інтимно особиста.

Отож тема сформульована провокативно. Посутніше було б наголосити на “без шістдесятництва” або ж такої його негативної сторони, як мімікрія, колаборантство, роздвоєннн особи, тобто без літературно-суспільної “шизи”, а то й некерованого розпаду особистості, коли говорять одне, думають друге, пишуть третє, а роблять десяте...

Публіка чекала приблизно такого пафосу від свого кумира, але воістину “не сотвори собі...” і далі – за текстом... Володимир Цибулько не дуже щось там розвінчує, бо й сам не носить віночка абсолютної цноти: просто треба посунути від корита... Кого? Правильно, внутрішнього “старшого брата”. От і все. Бо й сам Цибулько доволі таки діялогічний, дводольний, веґетативний, та який хочете: найкраще було б, якби він сам собі ставив запитання і сам відповідав.

На семінарі репрезентовано нову книжку, на обкладинках якої аж чотири Цибульки! Ось таке клонування! Чи не правда – той самий розпад особистості, принаймні його, маю надію, іронічне декларування і тиражування... Як я зрозумів, Цибулькові йдеться про те, аби уникнути одержавлення – тема зазвичай актуальна для державного службовця. Справді, як тільки жива людяка, тобто вільна, а навіть творча істота попадає в оте білчине “чортове колесо”, то або випадає з нього, або неминуче стає держимордою. Цибулько чудово усвідомлює: те, що він критикує, він же носить у собі, але й наче насміхається з того. Над ким, над чим?

Одержавленню Цибулько протиставляє усуспільнення: щось на подобу партійно-громадської “тусовки”. Здавалось би, таке собі неонародництво – нудно ж межи чиновниками! Не секрет, що наша-ненаша держава не те, що не служить, а й не обслуговує усього народу, а тільки певні групи та їхні шкурні інтереси... То невже п. Цибулько взявся за невдячну справу служити поспільству і... продовжувати творити красне письменство, проти якого так ревно виступає?..

Звісно ж, ні!.. Передбачається така сама групівщина, а якщо вже й зовсім відверто, звичайне самообслуговування. Це все одно, що держканал і громканал. Все дуже “голосно”, але надто далеко від інтересів народу.

Ми вже говорили і ще скажемо про певну провокативність теми семінару. Провокативними є і абсолютна непідготовленість та свідомо ухильна й нечітка постановка проблеми, установка на гру та імпровізацію. Що ж, спасибі й на тому, а щодо яловості, то нема чого перевантажувати інформаційний простір людства змістом та смислом!

Щоб якось відвести диспутантів од вельми дразливої теми “батьків і дітей”, співдоповідач Андрій Павлишин хитромудро перевів стрілку з проблем ледь живого осуспільнення у мертву зону віртуальних контактів. “Народ” геть збаранів. Було очевидно, що більшість затамувала злість і виладується пізніше біля сімейного вогнища, а дехто таки вламувався у відчинені ворота просто в Інтернет, як ото в комуністичне “світле майбутнє”. Подумалось, що в перспективі – це такі самі тупики утопій, як століття тому, ті самі незникаючі рудименти псевдонародництва, масовки, ілюзія консолідації, от тільки хто тим Інтернетом користується, а радше в ньому “живе”? Бо ж одна річ жити у Слові та серед живих людей, інша – підмінювати життя “оживляжем”.

Професійні аспекти розвитку української літератури на семінарі майже не заторкнуто. Тим часом тут теж чимало проблем. Уся річ у підходах і в понятійному апараті... Ось у сучасній світовій літературі та культурі загалом йде процес електизації усього і вся. Чи переймати нам ці тенденції?

Якщо еклектику розуміти як спробу синтезу, потребу живої взаємодії складових, тоді це справжні польоти і відповідний пілотаж. Якщо ж йдеться про змішування живого й мертвого або взагалі нежиттєздатних, отже, невзаємодійних складових, тоді це “мертвим по мертвому”, у кращому разі – хрущ на шпильці. У першому варіянті маємо гіперболізований оксюморон силоміць зчеплених асоціяцій: поєднання, здавалось би, непоєднуваного, максимально віддаленого, але ж... поєднання через взаємодію! В іншому варіянті – це несумісні і невзаємодійні маніпуляції, насильне “поєднання” непоєднуваного, братська могила за схемою “усіх до 'дної ями”, силкування закопати разом з померлим чоловіком його живу дружину етс. Щось у тому ледь не ритуальне, а все ж, а все ж.

Бог любить “трійцю” – повертаємось ще раз до задекларованої теми семінару. Ніхто не помітив “прозорої”, чи то пак, прозової паралелі між касетним “Україна без Кучми!” і суто літературним “українське письменство без шістдесятників”! Таке собі психологічне підстраховування і ще одна легесенька провокація-тестування: чим дихає, чи то пак, переймається львівська богема?.. А те, що ніхто й не думав проводити паралелей, засвідчує, з одного боку, повну дезорієнтацію на місцевості, а іншого – той очевидний факт, що творцеві “до лямпочки”, що там “нагорі”: гора і горе в ньому самому. Письменник – це завжди “із середини” народної душі... І все ж на підсвідомому рівні такі підходи організаторів дають певні дивіденди: прихований кадр формує ставлення публіки до теми і (правильно!) до головного Провокатора. Спекулятивно, скажете? Але ж і тестування відбулося!

Отож весь отой семінарський балаган виявився булькою, а все ж переконав мене, що момент істини й літературна “розкрутка” ідуть у парі, а поскільки Абсолютна істина (АІ) невловна і неспинна, то й не варто її спиняти: гра продовжується, життя триває. Зокрема й білялітературне.

Богдан ЧИПУРКА, який ніколи не публічився приналежністю до якогось покоління