на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Людмила Бублик

[Liudmyla Bublyk]

Доктор філософії

Українського Вільного Університету в Мюнхені

 

Мовна політика як складова національної політики держави:
міжнародний аспект

Мова – це матір ментальности народу.

Акад. НАНУ Леонід Рудницький

 

Сьогодні, у добу світової глобалізації, нівелювання суті геополітики, стирання кордонів та скорочення відстаней, особливо гостро постає питання самоідентифікації окремих держав, а отже, націй. Перед державами постає проблема збереження окремішности, впізнаваности їхньої країни, нації в умовах значної кількости існуючих та новостворюваних регіональних та понадрегіональних союзів, альянсів, об'єднань та ін. Держави, що долучаються до того чи іншого союзу, альянсу мають ідентичні цілі, наміри та аналогічні напрямні зовнішньої політики. Однак, при цьому мета кожної – залишатися самобутньою, автентичною, впізнаваною окремою нацією. «Політична теорія визначає націю як політичну спільноту, яка об'єднує всіх громадян держави незалежно від їхніх етнічного, соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей. Спільна державна мова, спільні символи, спільна лояльність до держави та її законів, спільні інтереси і надії на майбутнє стають новітніми сутнісними характеристиками нації, створюють її синонімічні доповнення – «політична нація», «нація – держава». [22]

Більшість політологів згідно вважають, що для характеристики нації необхідно враховувати як суб’єктивні, так і об’єктивні чинники, а також питання про те, які з них стають вирішальними в той історичний момент, коли можна говорити про факт існування нації. Так чи інакше, пріоритетними ознаками для самовизначення нації залишаються спільність мови, території, культури, економічних зв’язків, ментальности тощо. О. Потебня у праці «Про націоналізми. Думка і мова» (Харків, 1913, С. 222) сказав, що єдність мови – це не тільки найкраща, але й певна, єдина прикмета, за якою ми узнаємо народ, а заразом це й єдина, неминуча умова існування народу, що її ніщо не може замінити. Тому мова народу повинна бути офіційною, щоденною, нею повинна видаватися наукова і художня література, ділові документи, вона повинна побутувати у школах, державних, громадських та політичних організаціях і установах, на радіо і в телебаченні, у театрі і в поп-культурі… П. Колісний зазначав: «Мова – не проста соціальна категорія, як звичайний засіб комунікації (спілкування), а категорія національна, бо тільки національна мова, як органічний витвір духу нації, може служити засобом цілковитого порозуміння в розвитку всіх творчих сил нації». [6]

З історії відомо багато прикладів, коли зі зникненням мови зникав і етнос. Протягом 1490-1900 р.р. вимерла приблизно половина мов світу, а з ними – і народи (племена), які розмовляли цими мовами. [24] Тому «знищення мови (лінгвоцид) є основною передумовою етноциду — знищення етносу як культурно-історичної спільноти, його асиміляції іншим народом. Лінгвоцид завжди є стратегічною метою всіх без вийнятку завойовників, різняться лише його тактика та форми». [5]

Українська письменниця Оксана Забужко дослідила, що протягом останніх 200 років було видано 173 лише урядових постанови, спрямованих на заборону і знищення української мови. Однак, неможливо полічити всіх підзаконних, таємних регіональних указів, директив, розпоряджень та інших утаємнених документів, суть і реалізація яких працювали на ту ж мету – усунення української мови. Богдан Романенчук детально аналізує головні з цих лінгвоцидних розпоряджень і доводить, що політика Совєтського Союзу щодо України і української мови є відродженням і продовженням режиму Івана Грозного, спадкоємця монголізму і візантинізму.[11]

Лінгвоцидна політика, розпочата московськими царями щодо української мови як складова глобального плану знищення українства як такого, активно продовжувалася у совєтські часи і триває сьогодні. Політика русифікації неросіян у СРСР завжди була невід'ємною складовою внутрішньої політики комуністичної партії. Московські політтехнологи від моменту створення Совєтського Союзу докладали всіх зусиль, щоб національні культури поневолених ними народів звести до провінціальних, примітивних, для «домашнього вжитку». Один із вирішних факторів… на відтинку совєтизації (русифікації) країни – це відповідно унапрямлена мовна політика. [8] Саме тому протягом усіх десятиліть російського імперського поневолення України палилося українські архіви й бібліотеки, руйнувалося історичні пам’ятки, церкви, жорстоко переслідувалося українських патріотів, що виступали на захист прав української нації, української мови, народних традицій, релігії. За совєтських часів їх запроторювали «у в’язниці, концтабори та психіатричні заклади…». [17] Яскравим свідченням цього є лист українських інтеліґенток, ув’язнених у радянському політичному концтаборі №3 в Дубровлазі в Мордовії: «Нас переслідують і запроторюють у тюрми тільки за те, що ми, як українці, виступаємо за збереження і розвиток на Україні української національної культури і мови». [18]

Цей короткий екскурс в історію показує, де коріння сьогоднішньої вкрай складної ситуації української мови і яка мета лінгвоциду державної мови в Україні. Тут слід зазначити, що, попри здобуття незалежности у 1991 році, Україна не мала власної еліти – вона отримала у спадок совєтську номенклатуру, яка діяла і надалі діє за звичними для неї схемами централізованого підпорядкування. За совєтських часів в Україні було знищено державницьку політичну еліту, а та, яка прийшла до влади після повернення незалежности, не мала жодної політичної волі працювати для добра і на розбудову нової незалежної держави. Державні чинники молодої незалежної держави продовжували національну політику підсовєтської України – політику нижчости, гіршости, підпорядкованости, порівняно зі «старшим братом», як було прийнято називати російський народ.

«Мовна політика – це складова частина національної політики. Тільки ж важливість мови як національної ознаки така велика, що без мовної політики національна політика майже неможлива». [17] У половині ХХ ст. мовознавець Василь Чапленко, досліджуючи теоретичні аспекти мовної політики будь-якої держави, писав, що мовна політика класифікується за своїм характером: вона може бути наступальна (агресивна) або оборонна. Такий поділ цілком сприймається, якщо йдеться про агресію однієї держави (у даному випадку в галузі мови) стосовно іншої. Однак, як оцінити наступальний характер мовної політики державної влади стосовно мови титульної нації своєї ж держави?

Професор Ігор Набитович, викладач української літератури Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської в Люблині (Польща), зазначає, що, якщо державні чиновники у певній країні не володіють державною мовою (як сьогодні є у випадку України), відразу ж виникає багато запитань і припущень. З них перше – що ця країна окупована іншою країною, мовою якої ті чиновники розмовляють, бо вони вважають себе громадянами країни-окупанта й служать тільки її інтересам. Друге – що ці чиновники зневажають народ країни, якою вони керують, і вважають себе представниками «вищої раси» – власне того народу, мовою якого вони розмовляють. [10]

 Тут варто говорити про характеристику мовної політики держави з огляду на її результати. За наслідками провадження, мовна політика може бути позитивна і негативна. Позитивна мовна політика скерована на зміцнення суспільного чи державного становища мови, допомагає її розвитку, а негативна – спрямована на усунення мови з ужитку і деструкцію її внутрішньої будови.

У цій статті розглядається сучасна мовна політика України саме під цим кутом зору. Нас цікавить її зовнішній вимір – себто, міжнародний аспект, однак, він логічно випливає з внутрішньої мовної політики, яка здійснюється державними органами. Для здійснення мовної політики необхідна наявність відповідного державного апарату впливу, через який повинні втілюватися мовнополітичні заходи. Провідне місце серед зазначених державних органів у здійсненні мовної політики в Україні належить Міністерству освіти і науки, безпосереднє відношення до мовної політики України має також Державний комітет телебачення і радіомовлення, інші державні органи, в компетенції яких знаходиться, між іншими, мовне питання.

Яким чином деструктивна внутрішня мовна політика держави пов’язана з її міжнародним проявом? Для чого необхідне промування української мови поза кордонами держави, і чи можуть бути негативні наслідки того, що держава не промує своєї мови у світі? Відповісти на ці питання можна, проаналізувавши мовну політику держави за конкретними заходами, реалізованими відповідними державними органами. Найважливішим у цьому плані бачиться впорядкування внутрішньої системи самої мови. Ідеться, насамперед, про правопис, а отже, словники.

Павло Штепа у передмові до Словника чужослів, виданого у Торонті в 1977 році (тобто, за 14 років до здобуття незалежности), писав: «По розвалі СССР наші еміґранти одержуватимуть тисячі листів з вимогою прислати негайно літературу, що її Московщина не допускала до них 50 років. Насамперед всі великі, незмосковщені, щироукраїнські словники потрібні Україні в її державницькій відбудові… Українські еміґраційні патріоти мусять ВЖЕ ТЕПЕР мати у своїй хаті бодай цей словник, щоб колись вислати його в Україну на другий же день по розвалі СССР» (виділення П.Штепи). [4] Однак, ні на другий день, ні через двадцять років до інтеліґенції в діяспорі не надходило жодних вимог (чи прохань) від офіційного Києва про допомогу у відродженні української мови, культури – нації. А інтелектуальний світ діяспори протягом усього періоду свого життя на еміґрації поступово і планомірно готувався до того, що в момент відновлення незалежности молодою Українською Державою буде запотребуваний увесь інтелектуальний, культурний і політичний досвід української інтеліґенції, що змушена була еміґрувати перед загрозою фізичного знищення. Тому в діяспорі посилено велася наукова праця, зокрема, й у галузі мовознавства. Згадати хоча б Етимологічний словник Я. Рудницького, «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича, той же Словник чужослів П. Штепи (хоча й розкритикований частиною мовознавців), Словник чужомовних слів Артема Орла або великий українсько-англійський, англійсько-український словник, укладений проф. Марією Дейко, Український Правопис Пантелеймона Ковалева та багато інших мовознавчих видань.

Правопис української мови вимагає серйозної уваги. У 1927 р. Всеукраїнська правописна конференція затвердила т.зв. Харківський правопис (за місцем проведення конференції), узгоджений представниками всіх українських земель, що перебували в той історичний період під пануванням різних держав. У складі Правописної комісії було четверо високих урядовців із галузі освіти, 5 академіків, 28 університетських професорів лінгвістики й філології, 8 учителів, 7 журналістів і 8 письменників, серед них – лише троє представників Західної України. При усталенні єдиного правопису, члени комісії брали до уваги галицьку та наддніпрянську традиції української мови. Усі дискусійні моменти ретельно обговорювалися. У результаті вийшов т.зв. Правопис Голоскевича (за іменем головного укладача словника), що став обов’язковим для вжитку на всіх українських землях. Цей правопис донині зберегла українська громада в діяспорі. Совєтська влада вустами своїх псевдонауковців проголошувала шкідливість Харківського правопису: «Українські буржуазні націоналісти мали на меті відторгнути Радянську Україну від СРСР, роз'єднати український і російський народи і цим сприяти реставрації капіталізму і поневоленню українського народу західноєвропейськими і американськими імперіялістами». [1] Сталінський режим знищив майже всіх науковців, що були у складі згаданої Правописної комісії, а всі подальші зміни до українського правопису приймалися без будь-якого обговорення. У 1933 р. «правописна комісія», призначена совєтською владою, переробила Правопис Голоскевича, наголошуючи, що українську мову потрібно більше наблизити до російської.

Станом на сьогодні майже всі словники та довідники з українського мововжитку складені саме за цим зросійщеним правописом 1933 р. І це – чи не найяскравіший вияв негативної внутрішньої мовної політики Української Держави, яка від 1991 року не зробила такого важливого кроку, як узгодження нового правопису.

За умов індиферентности держави в мовній політиці, на початку 1990-их років були активні старання окремих науковців та частини українського політикуму відновити принаймні деякі засади Харківського правопису. В Україні було перевидано книжки, написані в діяспорі саме згідно Харківського правопису, самовільно перевидано декілька словників. Однак, жодних рухів у цьому напрямку на державному рівні не було. Про наслідки такої байдужости, зокрема, говорилося у критичній статті про нові шкільні підручники „Рідна мова” для 5, 6, 7, 8, 9 класів, опублікованій у газеті „Українське слово”. [2] Зміст «нових» підручників був приблизно на 98% взятий із попередніх совєтських, зі збереженням совєтської символіки, ідеології, совєтського патріотизму та історіографії. На цих підручниках з рідної мови вивчилося вже ціле покоління молодих українців.

Невирішене питання правопису української мови має також свій міжнародний вияв. Порівняно незначним виглядає, наприклад, такий факт, як оголошення прибуття-від’їзду потягів. На залізничних станціях в Україні прибуття-від’їзд потягів з польських міст обов’язково оголошується польською мовою поряд з українською (або російською). Натомість, у Польщі донедавна оголошення проводилися тільки польською мовою. На звернення Посольства України (2010) до керівництва польської залізниці, було отримано відповідь, що згідно діючого законодавства, прибуття-від’їзд потягів зі східного напрямку може додатково оголошуватися російською або китайською мовами. Звичайно, до такого законодавства можна внести зміни, але для цього має бути ініціатива зацікавленої сторони. У даному випадку – України.

Відсутність такої ініціятиви є продовженням і виявом негативної мовної політики, веденої почерговими урядами України протягом понад 20-и років від відновлення незалежности. Україна не ініціювала уніфікації правопису і звучання власних географічних назв іноземними мовами відповідно до українського правопису. Відповідальні державні чинники не зацікавлені й уніфікацією самого українського правопису – не говорячи вже про приведення у відповідність правописів інших мов. Таким чином, у польських (і не лише) словниках сьогодні зафіксовані Dniepr, Dniestr, Dniepropietrowsk, Donieck (тобто, запозичені за посередництва російської мови), замість Dnipro, Dnister, Dnipropetrowsk, Doneck (так, як звучать ці назви державною мовою). Якщо таке, а не інше звучання в польській мові назв згаданих міст можна намагатися пояснити особливостями артикуляційного апарату поляків (що також викликає сумніви) та деякими правилами чергування приголосних і голосних, то намагання витлумачити вживання в польській мові таких форм місцевого відмінка – w Donbasie, na Ukrainie – відносить науковців вже у чисто політичну сферу. Форма «на Україні» вживається в польській мові по типу – на Волині, на Поділлі, тобто, на частині більшої території або підпорядкованого регіону – як залишок з тих часів, коли Україна не була самостійною, а входила до складу тієї чи іншої імперії.

Географічні, власні назви, імена людей чи реалії, переходячи в іншу мову, починають там жити згідно її засад і вони вже є не українськими словами, а польськими (чи іншими). Те ж саме мало б відбуватися, коли чужомовні слова приходять до української мови. Однак, в українських текстах ми читаємо Жешув, Пшемисль, Хелм… замість питоменних Ряшів, Перемишль, Холм. Редактор українського перекладу польської історичної публіцистики не погодився віддати книжку до друку, бо перекладач написав імена польських королів Іван ІІІ Собеський, Іван Казимир…, попри те, що ім’я папи римського, що був поляком за походженням, усі знають як Іван Павло ІІ, а самі поляки відомого американського президента називають по-своєму Єжи Вашингтон. І справа тут аж ніяк не в історичній традиції, а саме в такій, а не іншій мовній політиці Української держави.

У світовій мережі інтернет повсюдно вживається у доменних іменах, пов’язаних зі столицею України, слово «kiev» - за російським звучанням. Польські наукові осередки видають академічні підручники про «літературу Кресів», при тому, що Креси – це поняття знову-таки більше політичне, ніж лінгвістичне. Кресами називали східні окраїни Польського королівства, які фактично були латифундіями заможної польської шляхти. Міністерство юстиції РП без застережень реєструє громадські об’єднання типу товариства кресов’яків, любителів кресів. Місцева влада різних населених пунктів затверджує назви вулиць, перехресть, кільцевих доріг, парків імени Кресов’яків… Вживання сьогодні такого терміну в офіційному обігу є неприпустимим з огляду на свою реваншистську суть, однак, на цю ситуацію повинні відреагувати державні органи України.

Ще більш відчутною стала роль дефініцій у зв’язку з актуальними подіями в Україні. Значною мірою через помилкове називання учасників, подій та обставин, світ лише після шести місяців воєнних дій на Сході нашої держави, почав називати їх війною. Україна ж навіть після року тривання війни все ще називає її АТО – антитерористичною операцією, при цьому домагаючись від світової спільноти визнати вторгнення Росії на наші землі. До того озброєні банди бойовиків називали сепаратистами (англ. - rebels), що за суттю суперечить фактичному станові справ, а російська преса мусувала визначення «громадянська війна», чим створювала корисні для своєї сторони стереотипи. Описані факти ілюструють, як мовне питання на міжнародному рівні переходить у політичну площину.

Для порівняння корисно і показово розглянути приклад тієї ж сусідньої держави, яка провадить позитивну мовну політику. Для оцінки мовної ситуації України на міжнародній арені найкращою ілюстрацією може бути, між іншим, досвід Польщі у популяризації польської мови. Один із провідних польських лінгвістів професор В.Т.Мьодунка у статті «Польська мова на світі: навчання і тестування знання польської мови як іноземної і як другої» зазначає, що на сьогоднішній день польська мова є однією з найважливіших офіційних мов Європейського Союзу, шостою з огляду на загальну кількість користувачів і найчастіше вживаною словянською мовою в країнах ЄС. Це при тому, що Польща є порівняно молодим членом Обєднаної Європи. Більше того, дослідники вказують, що постійно зростає кількість учнів у школах польської діяспори на Американському континенті – протягом 20 років вона зросла вчетверо. [25]

Проведення таких статистичних досліджень можливе завдяки даним, зібраним в Осередку розвитку польської освіти за кордоном, який розпочав свою діяльність на початку 2011 року при Міністерстві національної освіти РП і тепер цілісно займається освітою польською мовою на світі. За даними згаданого Осередку, у 2011 році на світі працювало 339 шкіл з польською мовою навчання у 37 державах світу. Найбільше – у Великобританії (82 школи), де польська діяспора є чи не наймолодшою з усіх польських діяспор світу, в Німеччині (49), США (40), Чехії (19), Україні (19), Франції (17), Ірландії (13), Канаді (12), Росії (10) та Швеції (10). [21]

Міністерство освіти і науки України також громадить дані про освітні осередки українською мовою за кордоном, однак, ця діяльність фактично зводиться лише до збору статистичних даних від дипломатичних представництв України за кордоном. Дипломати, у свою чергу, підтримують безпосередній звязок з освітніми, культурними, громадсько-політичними обєднаннями українців у країнах поселення, однак, не мають важелів конкретної допомоги їм від імени Української Держави. Якщо Міністерство національної освіти РП протягом багатьох десятиліть безпосередньо надає сприяння польським школам у їх забезпеченні підручниками, навчально-методичною базою, офіційним делегуванням вчителів, а навіть будівництвом і утриманням самих шкіл, то українське Міністерство на звернення діяспори відповідає вивченою формулою про дію в Україні закону, який, з метою запобігання корупції та відмиванню грошей, прямо забороняє фінансування будь-яких освітніх, культурних чи інших закладів поза кордонами держави. Між іншими, таким чином постраждав Український Вільний Університет в Мюнхені, який навіть перебуваючи в катастрофічному стані, не отримав дофінансування з України для підтримання життєдіяльности (університет діє понад 90 років і славиться своїми науковими здобутками).

Для порівняння, слід зазначати, що в Польщі на сьогодні працює всього п’ять цілоденних шкіл для громадян українського походження: лише дві з них мають статус школи з українською мовою навчання, три – польських шкіл із вивченням циклу українознавчих предметів. Ці школи є повністю державними і утримуються з бюджету органів самоврядування Польщі. У більшості місцевостей, де є значне скупчення українців, навчання відбувається в умовах шкіл вихідного дня – утвору доби 50-их років минулого століття. Кількість таких суботніх шкіл української мови на території Польщі коливається між 75 та 105, а це дуже багато з огляду на кількість дітей, що їх відвідують (наприклад, у Варшаві до такої школи станом на вересень 2015 року регулярно вчащає понад 130 дітей).

Причому, ані в Україні, ані в Польщі немає єдиного методично-консультаційного центру, який би об’єднував такого типу освітні осередки, надавав фахову методичну допомогу вчителям, які в них працюють, здійснював дорадчі і контролюючі функції. Тому спосіб, рівень і якість навчання української мови у Польщі (зрештою, як і в інших державах) залишена на сили, фаховість і свідомість самих учителів. А різко спадаюча популярність української мови спричинює ситуацію катастрофічно низького зацікавлення молоді. Звідси факт, що у школах вихідного дня вчителями часто є особи пенсійного віку, котрі здобули педагогічну освіту багато десятиліть тому, і дотепер не мали можливости професійного вдосконалення, працюють за застарілими програмами, вбогим наочно-методичним забезпеченням. Це, у свою чергу, тягне за собою зниження рівня зацікавлености українців посилати своїх дітей до таких шкіл на навчання української мови, а отже, п’ять згаданих вище польських державних шкіл для української меншини, де працюють молоді амбітні педагогічні колективи, орієнтовані на створення школи європейського рівня, не мають гарантованого джерела поповнення рядів своїх учнів з числа випускників шкіл вихідного дня.

Більше того, на цілу Польщу, де українська діяспора становить значну частину населення держави, працює всього двоє вчителів-методистів, до того ж, обидві – на неповну вчительську ставку. Україна не делегує висококваліфікованих фахівців, а Польща надає сприяння в розвитку освіти національної меншини лише в межах чинного законодавства, що значною мірою недостатньо для забезпечення існуючих потреб.

Існує й інша проблема, пов’язана з відмінним юридичним статусом українців, які у кількох поколіннях народилися і мешкають на терені Польщі, та молодої української еміграції так званої четвертої хвилі. За нашими дослідженнями, ця еміграція становить сьогодні джерело половини потенційних учнів українознавчих шкіл. Але польське законодавство щодо забезпечення прав української меншини на освіту не стосується цієї категорії осіб, оскільки вони зберегли українське громадянство, а отже, освіту для їхніх дітей повинна забезпечувати Україна, яка сьогодні не зацікавлена збереженням української самосвідомости ані в Україні, ані, тим більше, за кордоном. [3]

         Ситуація у школах української мови за кордоном є дзеркальним відображенням ситуації у шкільній освіті в самій Україні. Звіт Руху добровольців «Простір свободи» про становище української мови в Україні подає, що у 2012 році вперше за всі роки незалежности, скоротилася кількість учнів, які навчаються українською мовою, а збільшилася кількість учнів у російськомовних класах. Такий регрес є, безумовно, наслідком цілеспрямованої політики русифікації освіти, здійснюваної колишнім міністром Дмитром Табачником зокрема, урядом та Верховною Радою загалом. Очевидно, що мова йде про цілеспрямовану політику русифікації школи, починаючи з першого класу, з наміром посилювати цю політику в майбутньому. [23]

Так само виглядає ситуація з мовою, якою випускники загальноосвітніх шкіл складають зовнішнє незалежне оцінювання – головну передумову вступу до вищих навчальних закладів. У 2010 році після приходу до влади Президента Віктора Януковича і призначення Дмитра Табачника Міністром освіти і науки, протягом кількох місяців було внесено зміни до освітнього законодавства, згідно якого не обов’язковим було складання ЗНО українською мовою. З того моменту почала зростати кількість випускників шкіл, які складають ЗНО російською мовою. Значно гіршою стала ситуація в дошкільній та вищій освіті. Попри те, що офіційна статистика подавала, нібито 90% дошкільнят і студентів навчаються українською мовою, фактично це була маніпуляція, оскільки значна кількість дошкільних та вищих навчальних закладів, попри свою реєстрацію як українських, вели навчання і виховання російською мовою. Після анексії Криму та воєнних дій на Сході України ситуація в освіті українською мовою в тих регіонах стала катастрофічною.

Повертаючись до феномену відродження польської мови за кордоном, слід звернути увагу, що саме в Україні спостерігається особливе явище – повернення до польської самоідентифікації та до польської мови осіб, які дотепер не плекали свого польського походження. Ці люди (дуже широкого вікового діяпазону) почали «вишукувати» своє польське коріння, бачачи не лише економічні успіхи Польщі, але й її зростаючу роль у ЄС. Тобто, тут можемо говорити про пряму залежність і взаємозв’язок економічного, політичного і культурного розвитку держави зі зростанням популярности її мови на світі.

У випадку України дослідники відзначають ще один факт: популярність Польщі (а отже і польської мови) різко зростає також у свідомості українців не-польського походження. Сусідня держава постає привабливим освітнім ринком і ринком праці, що є частиною відповідних європейських ринків. Згідно фізичного закону сполучених посудин, зацікавлення українських абітурієнтів польським освітнім, а відтак і ринком праці, означає відплив потенційних студентів українських вищих навчальних закладів і, відповідно, кваліфікованих фахівців на українському ринку праці. Наслідки цих процесів видно вже сьогодні, коли українські університети змушені звільняти професорсько-викладацький склад, закривати катедри і навіть цілі факультети в умовах значного скорочення кількости абітурієнтів.

Війна 2014/15 р.р. в Україні значно збільшила кількість випускників українських шкіл, які їдуть вчитися до європейських вищих шкіл. Ані українська, ані польська сторона не оприлюднюють точної статистики у цій справі, однак, доказом відпливу українських абітурієнтів до польських вищих шкіл є хоча б активне впровадження української версії веб-сторінок ВНЗ Польщі. Останнім часом у відповідь на різко зростаючий попит запрацювали українські версії порталів багатьох відомих польських вищих шкіл та університетів, а в Україні активно почали з’являтися посередницькі агентства, що допомагають молодим українцям виїхати на навчання до Польщі, мовні курси та інші консалтингові фірми, скеровані на надання саме таких послуг. 

Результатом руйнівної міжнародної політики України в галузі української мови є також те, що втрачається зацікавлення нашою мовою за кордоном. Наприклад, у тій же Польщі сьогодні припиняють своє існування катедри україністики у провідних університетах країни. Так, на сьогоднішній день уже де-факто закриті україністики у Щецині, Ольштині, під загрозою знаходиться навіть україністика у Варшаві – найстаріша в цілій Польщі. А втрата зацікавлення мовою невідкладно тягне за собою втрату зацікавлення нацією і державою.

Натомість, закордонні вищі навчальні заклади стали сьогодні дуже престижним місцем навчання польської мови як іноземної. Як і у випадку середніх шкіл, підбором кадрів до викладацького складу відділів та катедр полоністики у світі займається польський державний орган – Міністерство науки та вищої освіти. Воно на конкурсній основі відбирає висококваліфікованих фахівців,  яких делегує на роботу до відповідних осередків за кордоном, надаючи при цьому всі соцільно-побутові та юридичні гарантії, методичну підтримку та наочно-дидактичну базу. За даними Міністерства науки і вищої освіти РП, у 2011 році у 37-и державах світу польські викладачі працювали у 97-и університетах. [21]

Тут слід звернути увагу, що держава делегує фахівців лише до тих країн, з якими має підписані відповідні угоди про співпрацю. Натомість, у випадку України, при підписанні такого типу угод, найчастіше в їхній текст закладається односторонній запис, як, наприклад, є в українсько-німецькому Договорі про направлення німецьких викладачів у навчальні заклади України від 10 червня 1993 року. [3] Цей Договір підписаний з думкою про те, що Україна і Німеччина бажають зробити внесок у збереження культурної і національної самобутности німецької меншини в Україні, а також у справу вивчення німецької мови і викладання німецькою мовою спеціяльних дисциплін. Однак, взаємного бажання про збереження культурної і національної самобутности української меншини в Німеччині у згаданому документі вже не виявлено. Забезпечення паритетности такого роду двосторонніх договорів повинно бути предметом зацікавлення державних органів, які готують договір до підписання.

З Польщею Україна підписала Угоду про співпрацю в галузі освіти, де містяться паритетні положення про взаємний обмін учителями та викладачами відповідних мов, однак, по-перше, термін дії цієї угоди минув у 2004 році, а нова все ще не підписана, по-друге, навіть за наявности запису про скерування вчителів української мови для праці в Польщі, Україна не виконує цього положення. Це не означає, що в Польщі не працюють вчителі та викладачі з України – навпаки, їх працює порівняно багато. Але, запрошення їх на роботу – це завжди виключно їхня ініціятива (через оголошений вищим навчальним закладом відкритий конкурс) або ж конкретного університету, школи, які цілеспрямовано шукали фахівця.

Наступна важлива справа в царині промування української мови за кордоном є її сертифікація відповідно до чинних норм європейського законодавства (Common European Framework of Reference for Languages: Learning, teaching, assessmen. 2001). Тут знову показовим є приклад Польщі, де від 2004 розпочався процес сертифікації польської мови. Для цього насамперед було прийнято внутрішній законодавчий акт, згідно якого створено 10-особову Державну комісію з засвідчення знання польської мови як іноземної. Комісія стала наглядовими органом при проведенні сертифікаційних екзаменів і органом, що видає зазначені сертифікати. Крім того, Польща від 2000 р. представлена Ягайлонським університетом в Association of Language Testers in Europe (ALTE) – найбільшому на світі товаристві, що об’єднує європейські інституції, які займаються проведенням екзаменів і засвідченням знання іноземних мов. До слова, припускається, що лише 45% від усіх осіб, що здають сертифікаційні екзамени на знання польської мови, мають польське походження (дані зі звіту проф. В. Мьодунки для Ради Польської Мови). [25]

Україна до сьогодні не має офіційно затверджених сертифікаційних стандартів знання своєї державної мови як іноземної. Тому взагалі неможливо говорити про значуще місце української мови серед інших європейських мов, хоча кількість її носіїв є значною порівняно з іншими, в тому числі слов’янськими мовами регіону.

Тут знову видно безпосередній взаємозв’язок ситуації української мови на міжнародній арені (відсутність міжнародних стандартів для сертифікації нашої мови) із ситуацією мови в самій Українській Державі. Українська мова в Україні, залишаючись в офіційних документах єдиною державною, фактично витісняється з усіх сфер суспільно-політичного життя, починаючи з розмовної мови на вулиці, в дитячому середовищі, у школі і т.д. Сьогодні україномовна дитина, молода людина відчуває навколо себе вакуум рідної культури: звучить мова іншої держави, немає пізнавально-розважальної літератури, ігор, часописів українською мовою; навколо російськомовний вульгарний сленг, низькопробна поп-культура і нахабство. [9]

В Україні дійшло до ситуацій, коли студент через суд домагався забезпечення його конституційного права на навчання в університеті державною мовою (ідеться про судовий позов Сергія Мельничука, студента Східноукраїнського національного університету імені В. Даля, коли суд зобовязав університет читати лекції українською мовою лише для цього студента); молодих людей в Одесі побили за те, що вони, зайшовши до крамниці, розмовляли українською мовою (їх принижували, обзивали, а охоронець сусіднього банку навіть погрожував їм табельною зброєю). Це лише два випадки з цілої низки подібних, де в різних регіонах України люди зазнавали тиску, приниження і зневаги за використання державної мови. [20]

Російська мова витісняє українську саме через негативну мовну політику, яку провадять державні чинники. Промовистим є факт, що у 2013 році Державний комітет з телебачення і радіомовлення зменшив фінансування програм українського радіо у трьох форматах – УР-1, «Промінь» та УР-3 (Українське радіо «Культура») – більше ніж у 7 разів. На українському радіо 100% мовлення ведеться українською мовою, і це єдиний мовник, який присвячує етерний час національній освіті, історії, культурі. За даними TNS-Україна, на кінець 2012 р. українське радіо в аудиторії віком 35-75 років мало рейтинг 18% - найвищий рейтинг з усіх радіостанцій України. [17] На початку 2015 року, відсвяткувавши своє 90-ліття, державне Українське радіо припинило своє існування, а разом з ним – багато обласних та інших радіостанцій. Частка української мови у вітчизняному медійному просторі зменшилася в рази. Для порівняння, Польща призначає на рік 10 млн. золотих (рівновартість понад 3 млн. ам. дол.) лише для фінансування програм Польського радіо для закордоння, яке працює девятьма мовами у багатьох країнах світу, доносячи до слухачів за кордоном інформацію про найважливіші політичні, культурні та суспільні події в Польщі.

За даними Книжкової палати України, у 2012 році різко скоротилася частка періодичних видань українською мовою – з 50,4% до 28,7%. Однією з причин цього явища є законодавче стимулювання русифікації у цій галузі, що дозволяє друкованим виданням взагалі не визначати мову, якою вони видаються, або формально фігурувати як двомовні видання. [23]

Якщо держава витісняє мову титульної нації з власного медійного простору, то зрозуміло, що вона не зацікавлена також у промуванні цієї мови за кордоном. Тут промовистим є факт відкриття/закриття кореспондентського пункту центрального українського телебачення УТ-1 у Варшаві. Подія ретельно готувалася, з відкриттям корпункту пов’язувалися великі надії, особливо, у зв’язку з наближенням епохального заходу – футбольного чемпіонату Європи Євро-2012, який спільно організовували Україна і Польща. У результаті, корпункт УТ-1 був урочисто відкритий у Варшаві 10 грудня 2008 року, і вже зовсім непомітно закритий 20 грудня того ж року, проіснувавши 10 днів!

Як зазначалося вище, втрата зацікавлення мовою невідкладно тягне за собою втрату зацікавлення нацією і державою. Тим більше, коли держава не займається промуванням своєї мови, а отже, культури, нації на міжнародному ринку. Зокрема, йдеться про популяризацію національної літератури за кордоном. Найкращою нагодою для цього є переклад літератури іноземними мовами та презентація літературного доробку, передовсім, у ході міжнародних книжкових форумів.

Аналізуючи старання Польщі в цьому напрямку, слід згадати, що робота з заохочення перекладів здійснюється різними стежками, зокрема, це і ґранти МЗС, реалізовані через дипломатичні представництва Польщі за кордоном; і діяльність стипендійних фондів Міністерства культури і національної спадщини, які надають фінансову підтримку діячам культури з-за кордону, в тому числі й перекладачам; і діяльність Інституту книжки, що веде потужну програму фінансування перекладу і видання польської літератури іноземними мовами; і інші програми, фонди та ґранти. Щодо України, то відомі не поодинокі випадки в різних країнах світу, коли підписана угода з закордонним партнером (видавництвом) була реалізована останнім, однак, не профінансована українською стороною. Такі факти не лише не сприяють популяризації українського літературного багатства у світі, але й завдають значної шкоди іміджеві України у світі.

В умовах украй обмеженого фінансування промоційних заходів щодо української мови, Україна не представлена належним чином на міжнародних книжкових форумах. Промовистим прикладом втраченої нагоди може бути 52-ий Міжнародний книжковий ярмарок у Варшаві (2007), на якому Україна була Почесним гостем. Перед форумом українська сторона не провела жодних рекламних ані інформаційних акцій у Польщі; на форум не приїхали провідні українські літератори, а ті, що приїхали, перебували там приватно або від видавництв; національний стенд Почесного гостя (України) був заповнений продукцією кількох вибраних видавництв, не найвищого ґатунку.

Аналіз даних, оприлюднених Книжковою палатою України, засвідчує стійку тенденцію до зменшення сумарного тиражу та частки книг, виданих українською мовою. Якщо в 2010 році було видано 24,7 млн. примірників книг і брошур українською мовою (54,8% від загального тиражу виданих в Україні), то в 2011 році – вже 23,5 млн. (50,5%). А за період з 1 січня по 18 жовтня 2012 року частка українських книг становила лише 43,8%. [23] Для порівняння, у підсовєтській Україні в 1961 році з усіх книжок, виданих за рік, 41% було надруковано українською мовою, 58% - російською, причому, українські книжки були менш як 100-сторінкові, російські – більш як 200-сторінкові. Крім того, з Росії було завезено до України на 500% більше книг, ніж надруковано в Україні. [17]

Сьогодні, через понад півстоліття від тих часів, про які йдеться, в Україні масовий імпорт російськомовної літератури з Росії є вкрай гострою проблемою нашого національного книжкового ринку. За експертною оцінкою Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, частка україномовних книг становить близько 13%. Ще й тому так непрофесійно, непривабливо і ганебно виглядають національні стенди України на міжнародних книжкових ярмарках. У ході ґрандіозних промоційних заходів на міжнародному рівні не підписуються договори про придбання прав на видання української літератури за кордоном, а отже, промування української мови та культури за кордоном.

Це загальні статистичні дані. А ось – конкретний, промовистий приклад, який, з одного боку, заперечує стереотип про Донеччину як виключно російськомовний регіон, позбавлений будь-якого національного стрижня, а з іншого доводить антиукраїнське спрямування мовної політики почергових «українських» урядів. У 2013 році я отримала в подарунок від музею «Смолоскип» що в Донецьку, три книжки, підготовані і видані українською громадою Донецька. Перша – Словник поетичної мови Василя Стуса, укладач Л. Оліфіренко (2003), друга – збірка поезій Павла Гірника (2009), творчість якого високо оцінюється літературознавцями, третя – впорядкована Людмилою Огневою збірка «На перехресті думок» Олекси Тихого – талановитого педагога і публіциста, філософа, мужнього патріота, правозахисника, члена-засновника Української Гельсінської групи. До збірки Олекси Тихого увійшли його статті і наукові розвідки, жодна з яких ще ніколи до цього не була надрукована. Що ж особливого у цих цінних виданнях, ретельно підготованих і випущених українською мовою? Наклад. Словник поетичної мови В.Стуса, випущений 10 років тому, вийшов накладом 1000 примірників, збірка поезій Павла Гірника, видана за часів «проукраїнської» «демократичної» влади (2009) отримала наклад 500 примірників, а видання непересічних творів Олекси Тихого зможуть мати у своїй бібліотеці аж 100 осіб! Більш промовистого вияву мовної політики держави годі й шукати.

Однак, проблема різкого скорочення книговидання українською мовою в Україні має ще інший, набагато гірший у національному вимірі свій вияв. За даними Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, щороку кількість виданих книжок в Україні скорочується на 10% і вже досягла найнижчого рівня в Європі – одна книжка на людину на рік. У Росії цей показник складає 5 книжок, в Білорусі – 4,5 книжки, в ЄС – 7 книжок на особу на рік. [19] Вважається, що показник менше 2,5 примірників на особу на рік, є нижньою межею, за якою починається зниження інтелектуального рівня населення. Сьогодні українець на рік витрачає на книги рівновартість 2 ам.дол., росіянин – 22, поляк – 45, німець – 150. [23] Спадання інтелектуального рівня українців тягне за собою зниження нашої конкурентоспроможности на зовнішньому ринку праці, створення негативного стереотипу малоосвіченого українця, а отже, захист і промування української мови за кордоном безпосередньо пов’язані також із формуванням позитивного/негативного іміджу держави на міжнародному ринку.

Як показують наведені приклади, катастрофічна ситуація української мови на міжнародному ринку є безумовним наслідком послідовного втілення продуманої розгорнутої політики лінгвоциду титульної нації, яка провадилася державними органами України, відповідальними за мовну політику. Аналіз свідчить, що становище української мови в Україні є складним, а права українців, що розмовляють державною мовою, надалі масово порушуються.

Підсумовуючи, треба зазначити, що сучасна мовна політика України носить негативний характер щодо мови титульної нації, а деструктивна міжнародна мовна політика держави має свої як зовнішні, так і внутрішні прояви у культурній, суспільній, політичній та економічній галузях. Негативні наслідки у культурній сфері проявляються в тому, що українська культура (як і мова) не є впізнаваною, не сприймається за кордоном як самобутня, багата і давня. Вона ідентифікується як рудимент більшої, потужнішої, впливовішої культури (у нашому випадку – російської), а отже, українська нація не виокремлюється як самодостатня і сформована.

У суспільній сфері негативні наслідки руйнівної мовної політики на міжнародній арені призводять до того, що відроджуються або формуються негативні стереотипи щодо українця, на захисті якого не стоїть сильна держава. Тобто, і в цьому випадку суспільні наслідки відразу переходять у політичні, що, знову-таки, наносить значної шкоди іміджеві незалежної держави у світі.

У політичній сфері негативна міжнародна мовна політика призводить до зневажання держави, її символів і кордонів, а отже, провадить до реваншизму (як у випадку з Кресами, Кримом та ін.), а також до вільного, однобокого трактування історії, списування загальної вини на державу, яка не відстоює своїх інтересів на міжнародній арені (як у випадку судової справи з І. Демянюком та створенням негативного іміджу ОУН-УПА). Промовистим прикладом політичних наслідків негативної мовної політики держави на міжнародній арені може слугувати приклад з польського Сейму (нижня палата парламенту). 6 червня 2013 року Сейм розглянув шість проектів резолюції до 70-річчя волинської трагедії (польсько-українського міжетнічного збройного конфлікту на території Волині). Лише в одному з них (поданому правлячою партією «Громадянська платформа») не було вжито терміну «геноцид», попри те, що до сьогодні немає жодного судового рішення, яке би визначало події 40-их років минулого століття на Волині як геноцид.

Усі вищезгадані наслідки мають свій відбиток на економічній сфері. Оскільки держава не ідентифікується як самостійна і незалежна, вона не готує конкурентоспроможних науковців та фахівців, не розробляє технічних новинок, не відзначається прогресом у жодній галузі промисловости та сучасних технологій, то скорочуються іноземні інвестиції, виводиться вкладений капітал, держава перестає сприйматися як достойний партнер на ринку, а набуває іміджу дешевого ринку праці та збуту іноземних товарів.

В Україні напередодні кожних чергових виборів, знову і знову вперто мусується «мовне питання». Наводячи як приклад двомовні Бельгію та Канаду, чотиримовну Швейцарію, промотори російщення України наполягають на узаконенні двомовности. Однак, варто тут зацитувати згадуваного вище Василя Чапленка, який у статті «Мовні явища єдиного суспільства» сказав: «В умовах переможного наступу панівної мови на переходовому етапі від багатомовности до мовної єдности виникають різні типові явища мововжитку. Одно з цих явищ – двомовність. Але двомовними можуть бути тільки поневолені народи, панівні – ніколи». [14]

 

 

Використана література:

 

1.                Берест Б. Нормативна система українського правопису// У: Визвольний Шлях, кн.4 (349), квітень 1977, С. 489.

2.                Бублик Л. Критична стаття про нові шкільні підручники „Рідна мова” для 5, 6, 7, 8, 9 кл. Газета „Українське слово”. Київ. 1998.

3.                Бублик Л. Юридичні підстави навчання представників національних меншин в Україні, Польщі та Німеччині// Виступ на І Міжнародній науково-методичній конференції для вчителів української мови Вармінсько-Мазурського воєводства, 1 грудня 2012 р. – www.lesiabart.pl

4.                Гладун І. і сини. Передмова до П. Штепа. Словник чужослів. Знадібки. Торонто. 1977, С. Х.

5.                Зубков М. Українська мова. Універсальний довідник. — Х.: Вид. «Школа», 2005. — 496с.

6.                Колісний П. Що таке мова?// Наша мова. Ч.1. Мюнхен. 1947, С. 4.

7.                Крамар О. Лінгвоцид української мови триває навіть у незалежній державі// Тиждень, 24.06.2011 р. -  http://tyzhden.ua/Politics/25269

8.                Кухар Р. Процес поступової совєтизації (русифікації) української мовної культури в Україні// У: Визвольний Шлях, кн. 11 (356), листопад 1977, С. 1317.

9.                Мацько Л. Методологічні вимоги до навчання української мови як іноземної у контексті сертифікованого навчання// Теорія і практика викладання української мови як іноземної. 2010, Вип. 5, С.137-141.

10.          Набитович І. Авторська колонка на www.tyzhden.ua

11.          Романенчук Б. Переслідування і російщення української мови, літератури й науки// у: Російщення України. Науково-популярний збірник. Під ред. Л. Полтави. Нью-Йорк, 1984, С. 154.

12.          Рудницький Л. Деякі політичні спостереження неполітичної людини//Bulletin of the St.Sophia Religious Association. 2010.

13.          Томенко М. Проект знищення українського радіо не пройде в Україні//  Нова молодь Черкащини. #7, 14.02.2013.

14.          Чапленко В. До теорії мовної політики: У збірці статей «Дещо про мову». Нью-Йорк. 1959. С. 53.

15.          Чапленко В. Мовні явища єдиного суспільства: У збірці статей «Дещо про мову». Нью-Йорк. 1959. С. 24-25.

16.          Чорній С. Від «Емського указу» до 25-го з'їзду КПСС: У Визвольний шлях, кн. 9 (342), вересень 1976, С. 986.

17.          Штепа П. Укладачеве слово до видання Словник чужослів. Знадібки. Торонто. 1977, С. XVIII-XIX.

18.          З листа Стефи Шабатури, Ніни Строкатої-Караванської та Ірини Стасів-Калинець до Генерального Секретаря ООН, 10 травня 1973 року.

19.          За даними офіційної веб-сторінки Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів України – www.uabooks.info

20.          За матеріалами інтернет видання «Українська правда».

21.          Офіційна веб-сторінка Міністерства національної освіти РП – www.men.gov.pl

22.          Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С. 396.

23.          Становище української мови в Україні в 2012 році. Аналітичний огляд// Рух добровольців «Простір свободи» - www.dobrovol.org.ua

24.          Atlas języków świata, pod red. B. Comrie, S. Matthews i M. Polinsky, Poznań 1998.

25.          W. Miodunka. Polski język w świecie.// Звіт для Ради польської мови. www.rjp.pan.pl





 

Яндекс.Метрика