www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Гайдай

Мій жарт «коли йдете, гасіть світло» несподівано став дуже популярними серед відвідувачів моєї хроніки. І, звичайно, об’єктом прокльонів, ненависті і бризкання слиною серед ворогів України.

Давно хотів написати про Крим. Для тих кримчан, які голосували за приєднання до Росії, але все ж не втратили здатності до рефлексії. У мене в Криму залишилося багато знайомих, які вважають, що їхній вибір жити в Росії правильний, справедливий і мудрий.

Вони кажуть, що кримчани ніколи не хотіли жити в Україні, це їхнє право вибору, вони законно проголосували на референдумі, українці самі винні – погано до них ставилися, лякали українізацією і екстремістами, війною і ще багато всяких причин. І, ніби, у таких аргументів є своя логіка.

І сперечатися з ними мовою політики складно...

Давайте, я спробую пояснити все на побутовому прикладі. Може, буде зрозуміліше.

Живе собі сім’я. Чоловік і дружина. Живуть у квартирі. Живуть не дуже добре. Сваряться. Не зійшлись характерами. Дружина дурнувата. Чоловік теж не подарунок. Зовсім про дружину не дбає. Грубий і непослідовний. Часом ледачий. Але квартира у них спільна. Непогана. Простора і зі слідами колишнього добробуту. Дісталася їм від батьків. Кожен із подружжя живе у своїй кімнаті. Тільки кухня, коридори, світло, вода, каналізація – все спільне.

Але от у чоловіка зовсім складні часи почалися. Розборки на роботі, з друзями сварки. Криза у людини. І дружина під цю справу вирішила шлюб їхній розірвати. Бо має право. І зробила це за один день. Каже дізналася, що чоловік бере участь у великій бійці, злякалася, що і її теж можуть побити. Тому поспішила. І не просто шлюб розірвала – а вирішила до сусіда піти. У нього квартира величезна, він цю дружину, каже, давно любив, і дуже був би радий з нею почати співжиття. Тільки от у чому біда – дружина не зібрала дрібнички і не переїхала до сусіда. Вони разом із сусідом двері в кімнату до чоловіка замурували. І нові двері до сусіда пробили. Дружина разом зі своєю кімнатою до сусіда «пішла». Правда, в її кімнаті всякі дрібнички чоловіка залишилися, довелося їх привласнити собі і сусідові подарувати. Хоч двері замурували, але кімната дружини як і раніше живилася електрикою з квартири чоловіка. А ще – балкон загальний. Там холодильник – дружина звідти продукти продовжувала брати. І за опалення чоловік платив – воно теж спільне. Ну ніби все нормально. Але ж вона не просто з речами вирішила піти – а й зі своєю кімнатою. Тільки у чоловіка не запитали – чи він на це згоден? А він, звичайно ж, не згоден.

Але про все по порядку.

Квартира – це власність спільна – загальна. І якщо хтось вирішив змінити її статус – можна зробити це тільки за спільною згодою усіх власників. Адже вкладали вони в неї спільно, ремонти всякі, покупка майна. І чоловік вкладав більше. А ось так взяти і тільки за згодою однієї сторони за один день, з усім майном, що було в кімнаті поцупити частину квартири – це дія злодійська, незаконна і не справедлива. Рішенням тільки однієї сторони відрізати собі бажане – це крадіжка. Навіть не крадіжка – мародерство. Чоловік тоді побитий в лікарні лежав. При смерті, можна сказати. А крадіжка у мертвого чи у пораненого – це і є мародерство.

Польський погляд: Анексія Криму і европейська безпека

Міхал Козак

Ок, ну якщо уже силою забрали дружина з сусідом кімнату, і від чоловіка відгородилися – брати його продукти, тепло, газ, воду, електрику зовсім нахабне жлобство. Пішла до сусіда? Тепер це її і сусіда відповідальність. Потрібен час, щоб налагодити все це? Тоді не потрібно було поспішати одноосібно ділити майно на свою користь. Не треба було так раптово. Вирішували б все за столом переговорів за участю всіх сторін, при адвокатах, через суд, протягом тривалого часу. Все поділили б, провели нові комунікації або домовитися про грошові компенсації. Загалом, потрібна довга і законна процедура. Тим більше діти татарського походження зовсім не хотіли батьківського розлучення.

Скажу обурливу річ для жителів півострова – Крим не був повноправною власністю його жителів. Територія всієї України – це власність всіх її жителів. І якщо проводити референдум про статус якоїсь частини її території, то лише запитавши думку всіх жителів країни.

Крим не був подарунком п’яного Хрущова українцям. Його Україні на початку п’ятдесятих не дарували – а доручили. Доручили, як проект, що вимагав великої праці та інвестицій.

Півострів був депресивною вмираючою територією. Особливо після депортації корінного татарського населення. Вузька смужка палаців і дач парт. еліти погоди не робила. У совєтського керівництва була проста прагматична мета – розвиток регіону. Географічно це могла осилити тільки Україна. У зв’язку з наявністю перешийка на материк, з можливістю привести в Крим дніпровську воду, розвинути на ресурсах Херсонщини сільське господарство в степовому Криму і створити з материка всі комунікації – транспортні, газові, електролінії. З п’ятдесятих років кілька поколінь українців вкладали ресурси, свою працю, створювали в Криму матеріальні ресурси – як в СССР, так і в роки незалежності. Крим був нашим спільним майном.

І просто за один день вирішити його долю тільки за допомогою населенням, яке тужить за совєтським минулим і яке спокусив міт про велику Росію – ніяк не можна. Це й не законно, і не справедливо.

Повернення додому? Хто з нинішніх кримчан реально пам’ятає Крим у складі РСФСР? Можливо одиниці. А ті, хто кричав – так, ми росіяни – приїхали сюди значно пізніше. Вже в український Крим. Нинішня Росія – це нова, де-юре утворена в тому ж 1991 році, що й незалежна Україна, держава. Про які російські права на півострів можна говорити? Так, батько був спільний – СССР. Але спадщину поділили за згодою сторін. Тим більше Україна всі совєтські роки вкладала в Крим по повній програмі і мала на це право. Калінінград після розпаду СССР Німеччина не зажадала ж повернути.

Це грабунок – справжнісінький грабіж. І від участі в ньому більшості місцевого населення він не перестане бути грабунком.

Але все ж, зробивши такий несправедливий, недалекоглядний, незаконний крок, кримчани повинні нести за це відповідальність. Тільки у відповідальності народжуються справжні громадяни. Тепер це втрата всього того, на чому трималося життя в Криму.

Більше не буде української води, електрики, продуктів, зручного транспортного сполучення з материком. Не буде віз у Европу і світ. Не буде міжнародного авіаційного сполучення. Не буде мільйонів українських і зарубіжних туристів. Будуть тільки росіяни. А ще санкції та статус окупованої території. Я не кажу вже про відсутність світових інвестицій в цю територію. Будуть російські? Ок.

Але економіка цього сировинного гіганта, за світовими мірками доволі слабка. Почитайте у російських експертів, про те, що зараз у Росії немає ресурсів на розвиток Криму. А ще буде внутрішній, нехай і прихований, соціальний конфлікт з тими, хто залишився в меншості, не приймав рішення жити в Росії і вважає себе громадянами України. Їх за один день з усім майном і без їхньої згоди позбавили їхньої країни. А ще бомбою уповільненої дії став конфлікт з татарами. Їх вже два рази позбавляли права мати свою батьківщину. Їхня більшість теж не підтримала ідею жити в Росії. Та й про всіх тих українських громадян, які не бажали міняти батьківщину, яких захопили росіяни в Криму силою, повинні піклуватися і годувати окупанти. Такі світові правила. Ну і ще українські та міжнародні гуманітарні місії. Тільки адресно – саме тих кого захопили, а не тих, хто радісно проголосував за зміну державного прапора.

Я навіть не хочу обговорювати аргумент, важливий для мене: так в Україні і вчора, і сьогодні немає тієї держави, в якій хотілося б жити. Я сподіваюся, що багато хто не плутає країну і державу? Нашу державу треба вщент демонтувати, а на її місці будувати нову. Але Російська держмашина – це вибір набагато гірший! Там чиновницький і мєнтовський бєспрєдєл в рази сильніший. А корупція залізобетонна. А свобода – лайливе слово. Але найжахливіше не це.

Кримчани виправдовують свій крок тим, що вони уникли війни. Такої як на Донбасі. Я не буду зараз доводити, що війна на українському сході почалася виключно зусиллями їхньої нової держави – Російської Федерації. Все одно не повірять.

Мова не про це. На жаль, відділення від материка не застрахувало кримчан від війни. Навпаки воно створило умови для її виникнення в майбутньому. Жителі Криму проголосували за війну, яка сьогодні просто відстрочена. А може ще гірше – кримчани поклали майбутню війну на плечі своїх дітей та онуків. Як колись через десятиліття радісні від приєднання до Німеччини австрійці привели у Відень совєтські танки і американські бомбардування в австрійські міста. Анексувавши Крим незаконно і не справедливо, не домовившись з колишніми співгромадянами – кримчани створили постійну загрозу, що нові покоління українських патріотів завжди ставитимуть собі за мету – повернути незаконно відібране. Як повернула собі Хорватія через роки відрізану Сербією частину її території. Зміцнила і навчила свою армію, а потім блискавично за тиждень повернула втрачені території.

І Крим не застрахований від такого сценарію. Дай Боже, щоб без великих жертв і втрат з обох сторін.