www.ji-magazine.lviv.ua
Ігор Марков
Про живучість метафор або три тези до «Нового старту» Ю. Луценка
Історія
не повторюється. Як неповторними залишаються люди, які її творять. Тож історичні
порівняння цінні не повторюваністю сюжетів, а як метафори, з допомогою яких
можна пояснити те, що відбувається з нами тепер.
Недавній
блог Юрія Луценка «Новий старт» можна вважати чимось
на кшталт «ідеологічного обґрунтування» України за сценарієм перемир’я - у
баченні президента П. Порошенка і його оточення. Ідеологічним - у нормальному
сенсі слова «ідеологія», що є артикуляцією змісту і траєкторії подальшого соціального
руху/зміни.
Тому
такими важливими для оцінки життєздатності і тривалості ідеології є життєздатність
і тривалість ключових метафор, на яких вона тримається. Луценко, розгортаючи умови
підписаного перемир’я у перспективу більш тривкого миру, протягом якого буде
модернізовано українську економіку та армію, подолано корупцію, і, зрештою,
гостинно відкриються двері для окреслених
у перемир’ї «спец зон» Донецька і Луганська, -
послуговується метафорою ліквідації сепаратистів Сербської Країни
хорватською армією через кілька років після взяття югославською армією Вуковару і вимушеної згоди Хорватії на сербське державне
утворення в межах її території.
Як на
мене, для умов, що складаються після другого перемир’я, живучішою
є інша метафора - «зборівського шляху». Богдан
Хмельницький не завершивши переможну війну 1648 р. з власної волі, роком
пізніше змушений був погодитись на Зборівський мир, що надавав козацьку
автономію лише на обмеженій території і з правом повернення магнатів у свої
маєтки, проти чого власне і боролися козаки. Час після Зборівського пакту,
названий істориками козацькою державністю, був використаний на формування
адміністрації, впорядкування економічних відносин і формування боєздатної, за
тодішніми мірками, професійної армії. Проте це не вберегло її від наступної
поразки під Берестечком, а подальші воєнні перемоги козаків уже не мали
стратегічного значення. Від Зборова домінувала
дипломатія, «переговорний процес», що завершився Переяславом і Руїною. Незавершена
війна стала перманентною і зрештою мала рокові наслідки для державності обох
народів – українського і польського.
1. Нині
Україна, щоб осягнути свободу, за яку вже пролито стільки крові, і не
повернутися в залізні обійми великого євразійського брата, мусить воювати.
Життєво важливо – за участю США, Європи, інших союзників, але воювати до
перемоги. Зміст перемоги в сучасній війні добре визначив Сергій Дацюк: це, коли одна зі сторін отримала таку перевагу, яку інша сторона вже ніяк не
може ліквідувати чи компенсувати. І
перемир’я, паузи в бойових діях, навіть відносні чи умовні, як у червні чи
тепер – корисні як «ланки війни», а не
«волосини миру», за які хапаються наші лідери, нібито йдучи назустріч
прагненням українського суспільства. Можна
скільки завгодно тішити себе, що прописані у т.зв. протоколі перемир’я, який не
має визначених суб’єктів підписання, не допускають «жодних прав спецзони Луганська і
Донецька на загальноукраїнську політику євроінтеграції». Однак спец зона днр і лнр, прописана в
українському законодавстві, ще й із обраними згідно із цим законодавством
органами місцевого самоврядування (а може і з майбутніми депутатами ВР?) уже
стає легітимною частиною загальноукраїнської політики та внутрішньо українським
інструментом війни Росії, циркуляція
військ якої українською територією, як і заходи для нового, підозрюю, цілком «непрочитаного»
нашою владою етапу воєнних дій, ніяк не регулюються «протоколом про перемир’я».
2.
Формування політичного суспільства, (що між іншим означає наявність повноцінної
політичної еліти і лідерів, здатних узяти на себе відповідальність за прийняття
рішень, доленосних для країни/руху, зокрема, ведення війни) як і в час Євромайдану, залишається «ахіллесовою п’ятою» української
державності. Сьогодні її утвердження лежить у площині готовності новообраного
лідера країни взяти на себе відповідальність за ведення війни (Ставка, Рада
оборони) формування чіткої і дієвої вертикалі, правового режиму воєнного часу,
- а не проведення нових виборів.
3. Мілітаризація
суспільства – замість спекуляцій на прагненні кожної нормальної людини до миру
–необхідна умова перемоги. Мілітаризація суспільства означає офіційно і чесно
сказати йому про війну, яку мусимо вести, щоб стати вільними, реформування
(влади, економіки, соціальних відносин) «на рейках війни», - замість риторики
про неможливість реформ, бо, мовляв, ніхто з закордонних інвесторів не
вкладатиме в економіку країни, що перебуває у стані війни, (невже після
стількох зусиль і втрат ми далі вважаємо, що українські перетворення найбільше
залежать від зовнішніх фінансових вливань, а не задіяння
внутрішніх ресурсів і суб’єктів розвитку?), а також організацію територіальної
оборони в усіх регіонах України, - із залученням якнайбільшої кількості
цивільних громадян.
|