www.ji-magazine.lviv.ua

Міхаїл Нємцев

Філософ, як приватна особа без доступу до публічної влади, дуже обмежений у можливості опиратися чомусь. Філософу, однак, доступний хоча б мінімум можливого спротиву – на розташованому у власній свідомості кордоні і допомагаючи вибудувати кордони в свідомості тих, на кого філософ може якось вплинути (це дуже малоймовірно, але іноді трапляється). Це не політичний, чи швидше передполітичний опір – втім, з нього може вийти щось публічне.

Філософа як приватну особу, звичайного діяча звичайної буденності, охоплює тероризм, як і решту людей – як завгодно: через найсвіжіші інформаційні приводи, хвилю страху, дезорієнтації та инших афектів оточення і т. д.

Це завжди непряме залучення в тероризм. Про тих, хто стає безпосереднім заручником і лежить на підлозі під прицілом, тут не йдеться. Але таких мало серед сучасників (хоча в досить широкому сенсі слова, ми всі заручники). Більшість стикається з терором побічно. І, проте, переживає / співпереживає йому, опиняючись в зоні дії терориста.

Страх бути просто так приниженим і вбитим застає зненацька. Ми ж живемо в дуже мирних суспільствах. Жителі великих міст з прямим насильством, із загрозою життю від когось цілеспрямованого стикаються вкрай рідко. А якщо таке нещастя трапилося, часом, згадують ці події як поворотні в їхньому житті. Звичайно, якщо мова не йде про людей з такими професійними обов’язками. Хтось відчуває через це жаль і може відправитися ближче до лінії наступного фронту, але це екзотичний екзистенціальний вибір. І тут – відбувається щось страшне...

Безпосереднє, відкрите до цинічності граничне насильство з безпосередньою перспективою позбавлення життя приходить в життя більшості завжди звідкись зі сторони. Через «новини» (особливо через, як написано на екрані, Breaking News – розривні новини), за допомогою розмов і звичайних обговорень, завдяки медіа.

Тероризм – це сцена, і те, що відбувається на ній, захоплює. Як актори на театральній сцені захоплюють людину в залі жестами і знаками рук, а тіло глядача відповідає їм, так і сучасна людина мимоволі повертає голову до екрану, коли бачить вибух і / або чує про можливий вибух. За кожним «сильним», ефектним, тобто саме вдалим терактом йде демонстративне покарання злочинців. Покарання або знищення «терориста» в Росії завжди є стратегічно важливішим за допомогу жертвам, бо ні що так не хвилює державу, як втрата «лиця»; тому терориста швидше знищать, ніж покарають; і це дарує особливе полегшення. «Цей більше не загрожує», завіса.

Варто тільки опинитися в афективній хвилі, солідаризуватися з незримим товариством, що переживає афект терористичного акту. Ніщо так не допомагає цьому, як звичка починати і закінчувати день вивченням соціальних мереж. Раптом щось за ніч сталося...

Що ж залишається робити тим, хто опосередковано «пережив» теракт? Само собою виходить одне: подумки рухатися в ту сторону, куди пішла ця афективна хвиля. Вона йде, зазвичай, в напрямку якоїсь сторони. Стати на сторону «цих» (співчуваючи і уболіваючи) – наприклад, проти «тих». Це відбувається миттєво.

За афектами одразу виникають раціональні висновки, мобілізація завжди вже наявних, «підручних» структур свідомості. Кожен теракт буде визнано двічі – державою, яка стає його «жертвою», альянсом таких держав і тими, хто за допомогою переживання теракту утверджується у своїй людяності. Далі, в тому ж пакеті: опосередкований теракт виявляється примусом до тестування моральної спроможності инших. «Ми» не такі, як «ті», звірі. А ти з ким? І т. д.

Тетяна Щербіна
Терра і терор

Світ віддаляється від Ялти. Від великодержавності до гри в стратегічні піддавки?

Як людина, я можу і ви можете співчувати иншим, тим кому зараз гірше, ніж нам; і відчувати страх, що можу раптом стати одним з них; і відчувати ненависть до тих, хто «це» зробив; і відчувати вдячність до тих, хто хоча б обіцяє мене врятувати від цього; і відчувати радість і полегшення від того, що все-таки світ залишається «поки» таким, яким він є, незмінним у своїх основах; і намагатися «щось зробити», якось допомогти, хоча б символічно солідаризуватися з якоюсь стороною (якщо вже неможливо піти і, скажімо, здати кров – а тим більше якщо можна!) і так далі.

Що залишається після співчуття? Той самий світ, та ж свідомість, деякі її установки і посили стають приглушеними, але дуже скоро повертаються, перезавантаженні і збагачені новим досвідом. Це досвід страху, досвід моральної мобілізації (солідарність з жертвами свята!), сеанс активації соціальної уяви і – раціоналізуюче проведення соціальних / культурних / цивілізаційних (!) кордонів відразу після події, з огляду на реакцію инших.

Ця пам’ять вписує в себе тероризм і обумовлює можливість повторення не просто терористичного акту, але включення в цю афективну хвилю. Єдиний урок тероризму полягає в тому, що тероризм можливий. І насправді його головний посередник – медіа, які ми погоджуємося сприймати щоразу, щоб дізнатися «більше і точніше». Перейнятися співпричетністю.

Ось тут і потрібен філософський опір. Робота філософа полягає саме в тому, щоб зробити тероризм недійсним. Філософський опір полягає в очищенні свідомості від відкладень цих паратерористичних афективних хвиль. У захисті свідомості від них, якщо це можливо.

Що ще потрібно філософу, крім можливо чіткого, ясного бачення, – що думається і переживається, чому саме це думається і переживається, що виходить наче «само собою» з таких переживань? Якщо щось дорожче за таку зрозумілість, то, у всякому разі, не радість солідарності в обґрунтованій підозрі і звинуваченні когось у чомусь.

Афективній мобілізації в результаті опосередкованої залученості в теракт неможливо «протиставити» перспективу незалученості, демобілізації. Це затишшя до пори до часу; нова афективна хвиля захопить і нав’яже орієнтацію внутрішніх установок. Протиставити мобілізації можна тільки иншу мобілізацію, що направляє в такий світ, де подібні афективні стани вже не існують. У найкращому становищі ті, хто не боїться смерті і особливо не боїться смерті инших; тероризму для них не існує. Але таких людей буквально одиниці. Всі люди, загалом, кудись рухаються, по складних внутрішніх маршрутах, боязко огинаючи смерть.

Вибір таких маршрутів, взагалі-то, вкрай обмежений. Поки ми залишаємося «психологічними суб’єктами», схвильованими насамперед переживаннями через устрій чи безлад нашого повсякденного життя – його зрозумілістю, різнобічністю і гармонійністю (загалом, «щастям»), – будь-яке його уявне припинення нас мимоволі тривожить. І ця тривога тягне все инше, знову і знову мобілізовуючи до лав ще більше психологізованих суб’єктів. Вони надто легко стають здобиччю тероризму, щоб уникнути цього. Тоді сцена тероризму відтворюється: цивільні особи раптово гинуть від рук покидьків, силові структури знищують таких відразу або ж дещо пізніше, медіа, де працюють все ті ж афектовані люди, всебічно висвітлюють і те, й инше; ну а ми – ми переживаємо.

Щасливішим від такого залучення навряд чи хтось стає, але зате все більше переконуються, що світ саме такий, яким він є.

Цей світ «зшитий» страхом. Його координати задані тероризмом і боротьбою з тероризмом; рух свідомості мешканця цього світу спрямований до тероризму. Ми опиняємося в нього щоразу, заслуховуючи або читаючи пам’ятку про «терористичну безпеку» в публічних місцях.

Теракт – це страшно, однак якщо щось філософ може зробити стосовно цього страху – це навчитися думати в страху, зуміти продовжувати думати, коли страшно. Якщо можна цього навчитися, то цього слід вчитися, і непряме залучення в тероризм вчить цьому – продовжувати думати про своє, ухиляючись від того, щоб думати про те, про що нас скеровують думати про тероризм і створені ним медіахвилі. Для цього існує філософія.

Думку контролювати легше, ніж хвилювання, і тут важливо не дозволити собі почати думати про основу афекту, пройти повз мобілізацію спільним переживанням теракту. Але для цього треба не просто кудись йти, але саме – йти в той момент життя, коли приходить афективна хвиля. Хвиля ця ставить перед необхідністю вчитися усвідомлювати страх.

Роздум про страх повідомляє щось важливе: тероризм не говорить нічого нового. Ми і так знаємо, що таке страх, що таке солідарність з жертвами, яку владу над нами раптом отримує нещасна перелякана уяву і навіть, що таке бажання більшої влади, більшого контролю в обмін на більшу безпеку, як ця внутрішня солідарність з поліцією підживлюється нашою невпевненістю і дезорієнтацією. Це звичайний досвід сучасного міщанина. Тероризм пов’язує ці різнорідні переживання єдиної афективної хвилі.

Щоб уникнути мобілізації через відчуття сторонньої причетності до жертв кровопролиття, можна вже бути відмобілізованим тим самим – співчуттям, страхом (більш інтенсивним, ніж звичайна боязнь), солідарністю. Але це не ті емоції або почуття, на які звертають увагу щодня, щогодини – зазвичай ми зайняті чимось зовсім иншим. Справами.

Таке проходження повз – це опір, хоча і пасивний. Він був би активним, якщо можна було б якось нав’язати комусь (учням? слухачам?) повістку і способи мислення, що роблять тероризм недійсним для нас. Але, принаймні, вжити заходів для активної самооборони можна, це мінімум «заходів самопорятунку» тут і зараз.

У світі психологічних суб’єктів, вражених і схвильованих (буквально – «натхнених», які знову відчули свою душу), за скасування дієвості тероризму хоча б у власному мисленні і свідомості, за цей можливий «філософський мінімум», можна заплатити моральним осудом. Втім, це не така вже й висока ціна за те, щоб перестати жити в світі, яким керує тероризм і антитероризм. У світі, де переважали б не психологічні суб’єкти, а філософські, сцена тероризму була б не дійсною.

http://gefter.ru/archive/16884