Валерій Пекар, Андрій Заблоцький, Центр стратегій ГОШ

Прапор над Кремлем. Геополітичні замітки

Поки Україна розбирається зі своїми проблемами, ситуація у світі докорінно змінилася. Кремлівський режим заліз у заборонену сферу – у відносини між сунітами і шиїтами, непроста боротьба яких за спадщину Пророка (мир йому) налічує 1300 років і де стороннім робити абсолютно нічого. Бажання підняти ціну на нафту перейшло у відправку зелених чоловічків далеко за межі того, що світова спільнота теоретично готова була б вважати зоною інтересів Росії.

Результатом цього, схоже, став миттєво сформований світовий консенсус щодо неможливості терпіти непередбачувану останню імперію світу, яка розмахує ядерним кийком. Консенсус склався на диво швидко і вилився в успіх переговорів з Іраном (адже з ним виявилося домовитися легше, ніж з Росією). Тепер Росія залишилася одна проти всього світу, а Китай, безсумнівно, буде мовчки чекати, як розумна мавпа на дереві з китайської притчі.

Унормування Росії можливе тільки шляхом демонтажу імперії, оскільки будь-який кремлівський правитель опиниться віч-на-віч з випущеним на свободу демоном ненависті, який захопив чималенький народ. Палацовий переворот не вирішує проблему наявності ядерної зброї в країні з непередбачуваною політичною системою. Ядерну зброю у неадекватів потрібно вилучити. Зрозуміло, що у світу були і є свої фінансові інтереси в Росії, і вони змушували душити Росію повільно і безпечно. Але тепер, схоже, ці фінансові інтереси списані як неліквідні.

Нафта і газ різко перестають бути стратегічними ресурсами: світ робить все можливе, щоб менше від них залежати, і зовсім не залежати від Росії. Це означає, що російська ресурсна база вже не потрібна. Метали та инші інфраструктурно незалежні ресурси можна видобувати і в уламках імперії, оскільки для них не потрібні стратегічні трубопроводи. Епоха нафтогазової геополітики, очевидно, завершується. Головною проблемою світу стає не енергетика, а голод; з погляду виробництва продуктів харчування Росія (на відміну від України) не освоєна і марна.

Західний консорціум продовжуватиме удушення імперії економічними і дипломатичними методами, але не почне першим військове протистояння. Силовий демонтаж, як завжди, буде проведено чужими руками. І це, досить імовірно, будуть українські руки, бо инших придатних наразі немає. Можливо, другою рукою буде антикадирівська Чечня, а може, й ні. Допоможуть Білорусь і Казахстан через політичне зречення і закриття резервних торгових шляхів та енергоносіїв, Грузія через реванш команди Саакашвілі, Кіпр – постачанням компромату та участю у блокуванні активів..., але в силовому протистоянні, схоже, Україні доведеться сподіватися лише на себе і на західну військово-технічну допомогу.

Це несе українському народу доволі великі лиха, але вони і так були неминучі, якщо згадати, що у всіх сценаріях сильна Росія і слабка Росія однаково є загрозою для України. Проте нинішня ситуація має також незаперечні плюси.

Україна з об’єкта, з майданчика глобального протистояння перетворюється на суб’єкт, на самостійний інструмент. Вона стає потрібна всім, і за це платитимуть. Україна як мінімум має місію демонтажу Російської імперії, а як максимум зацікавлена допомогти Росії провести переосмислення і перезібрання, що дозволить народитися новій Росії (українці вже робили таке кілька століть тому і на початку ХХ століття, коли їхня участь дозволила створити Російську імперію, а потім відтворити її у вигляді Совєтської).

Результатом для Росії буде демонтаж імперії, переосмислення, перезібрання і запуск нового проекту російської державності – сучасної національної держави. Паралельно на колишній російській території запуститься ще кілька подібних проектів. Таким чином, колишня шоста частина суші перестане жити в давно закінченому столітті імперій і увіллється в сучасний світовий процес.

Результатом для України буде повернення до ідеї Русі як контрімперського проекту, як спільноти вільних націй від моря до моря. Досить ймовірно, що ідея Інтермаріона реалізується у вигляді Балтійсько-Чорноморського союзу країн, які спільно протистоять хаосу і вирішують завдання модернізації. Не виключено, що заодно будуть породжені нові смисли і для Европи.

Отже, масштабні виклики, що стоять перед Україною, можуть перевести її на наступний рівень Великої Гри. Військовий виклик веде до розвитку технологій, соціальний – до зміни суспільного договору, економічний – до народження нової економіки. Якщо раніше ми досить посередньо (хоча і не безнадійно) грали зданими нам слабенькими картами, то нині з колоди падають великі козирі. Можна талановито програти все навіть і при такому розкладі, але віра в сили народу змушує сподіватися на те, що ми зіграємо хорошу гру.