www.ji-magazine.lviv.ua

Олексій Полегкий, науковий дослідник
Університет Антверпена/Вроцлавський університет

Останні дні перед голосуванням про внесення змін до Конституції Інтернет та більшість медіа  рясніють текстами де змагаються прибічники та противники змін до Конституції.

Але за всіма цими спорами стоїть фундаментальне, але не озвучене питання, задавати вголос яке не вирішується українська влада. Що робити з Донбасом?

Тільки розібравшись з цим питанням варто заводити мову про те, чи потрібні саме зараз зміни до Конституції і які саме. Просто лякаючись не тільки відповісти на це питання, але й артикулювати його в публічному просторі українські високо посадовці переносять псевдо-вирішення цієї проблеми в спори навколо питань деяких змін до Конституції, в дійсності прописаних на вимогу Росії.

Фактично, мова йде не про питання яка Конституція нам потрібна, і що саме ми хочемо фундаментально змінити в основі правового розвитку нашої держави.

Про потребу змін до Конституції говориться вже два роки поспіль. Але якби український політичний клас був у цьому реально зацікавлений – мабуть би вже була б ініційована справжня дискусія в суспільстві, а не кулуарні обговорення про які хто не знає.

Не виробивши консенсусу щодо фундаментальних основ подальшого розвитку держави, робити такі «зміни» - це все одно, що латати дірку на стелі в палаючому будинку.

Тому «замовчане» питання про стратегію по відношенню до Донбасу останній час підміняється питанням про зміни до Конституції. Але відповідаючи на «інше» питання – ми не вирішуємо першого! Бо перенесення акценту на необхідності проводити децентралізацію (яку безперечно вимагає більшість суспільства) в обґрунтуванні термінового голосування за зміни до Конституції – не витримує критики. Хіба хтось не давав Парламенту приймати необхідні закони, щоб реально дати можливість громадам вирішувати значну кількість питань на місцях? Головне тут - впровадження нових практик, а не зміни назв.

Проблема впровадження змін до Конституції, не тільки в моменті їх впровадження, але головне в тому, як це робиться.

Україна – незавершена революція

Тарас Возняк

Чи може Пану Президенту варто відверто сказати, що ми є заручниками ситуації (оскільки ні для кого не секрет, що не Україна є суб’єктом дій), і не маємо іншого виходу як прийняти всі умови зовнішніх гравців? А не вдаватися до тиску та маніпуляцій.

Прибічники негайних змін до Конституції використовують два основних аргументи.

Не голосування за зміни до Конституції – означає продовження війни. Але чи справді хтось вірить, що голосування в Верховній Раді 31 серпня і, навіть, подальше прийняття ще декількох законів,  - зупинить натиск Росії та поверне мирне життя на Донбас? Можливо, Путін цим вдовольниться, але тільки якщо це і була його ціль. Але чи це знімає питання (ще навіть не поставлене всерйоз та публічно українською владою) – що далі робити з Донбасом?

Чи є стратегія «ре-інтеграції» цього регіону? Як Пан Президент, наприклад, вбачає собі співіснування десятків тисяч озброєних людей, які два роки воювали між собою? За рахунок чого буде розвиватися Донбас? Чи тільки з контрибуцій з українського бюджету і контрабанди? Де є хоч один програмний документ про «повоєнний» розвиток?

Хтось наївно допускає, що більшість російських «добровольців» з Градами, купленими в господарському магазині, поїдуть додому? Чи всі ці десятки тисяч озброєних людей на барикадах «Русского мира» перетворюються на місцеву «міліцію»? І як буде виглядати мирне співіснування таких «міліціянтів» якщо вони заїдуть в гості десь на Дніпропетровщину, чи Київщину? Тоді принаймні треба разом з цими змінами до Конституції додати статтю про не тільки право, але й обов’язкове володіння зброєю всім громадянами України.

Чи хтось вірить, що в результаті однобічної  (а те що Росія не збирається виконувати не вигідні їй умови здається зрозуміло всім) імплементації Мінських угод, українська влада справді буде не те що контролювати, але хоча б впливати на ситуацію на Донбасі? Хоча любителів погрітися в такій каламутній воді – знайдеться багато. І мабуть не один діяч вже планує прийняти участь в «відбудові» Донбасу. А на випадок питань про результати такої «відбудови» - завжди можна знайти «невстановлених диверсантів», чи домовитись з  «спеціалістами» по відбудові Чечні .

І чи може варто відверто поставити питання про можливість проведення всеукраїнського референдуму про статус Донбасу? Чи все таки визнати цю територію окупованою? Варіантів багато – була б політична воля та бажання діяти стратегічно.

Другий аргумент - від нас відвернеться весь світ, і за невиконання Україною своїх зобов’язань по Мінським домовленостям з  Росії знімуть санкції.

Але чи є ключем до вирішення ситуації на сході України внесення змін до Конституції? Це прекрасно розуміють і у Європі, але не маючи іншого сценарію (чи не бажаючи нести ще більші втрати) ніж «задобрення» агресора, тримаються за Мінські домовленості, як за останню соломину.

Світ відвертається від України не тому, що ми не змінили Конституцію, а тому що за останні півтора роки «нова» українська влада так і не наважилася зруйнувати корупційно-олігархічну систему!

Можна скільки завгодно розповідати по телеканалам про боротьбу з корупцією та показово арештовувати якогось посадовця перед телекамерами – але 8 тис. гривень повернутих в 2015 році конфіскованого корупційного майна говорять самі за себе.

І «нова» політична еліта демонструє таке ж відношення до політичного процесу як і попередня – імітація та маніпуляція.

Дуже сподіваюся, що Петро Олексійович, не чекаючи третього Майдану, все-таки почне вчитися керувати країною

Семен Глузман

Що поєднує людей зібраних в нову «президентську» партію, окрім участі у місцевих виборах? Ідеологія? Якась програма? Де вони? І спроби побудувати ще одного політичного монстра (чи буде якась відмінність крім назви від ПР, ЗаЕду ітп?) – дає все ту ж КПРС. Змінювати потрібно не назви – а політичні практики!

Чи усвідомлюють українські посадовці, що «повертаючи» Донбас у такий спосіб, та на таких нав’язаних умовах – вони ставлять хрест (принаймні на багато років гальмуючи) на можливості змінити країну? «Повертаючи» на таких умовах частину українських територій, ні про які радикальні зміни системи мова не йтиме. А на випадок завеликої активності тих, хто спробує зламати звичні схеми – завжди може активізуватися конфлікт.

Чи може просто це і є головною метою більшості «старо-нової» політичної еліти – повернутися до звичної системи «гібридної» України. На жаль, така Україна задовольняє дуже багатьох, окрім тієї частини суспільства, яка мріє про справжню демократичну, європейську і тп. Україну.

Чому українська влада постійно  трубить по всім телеканалам про порушення умов перемир’я з боку ДНР/ЛНР та продовження обстрілів, але це не виливається в жодні формальні міжнародні дії? І тим паче не використовується для дипломатичного тиску на своїх же «партнерів» на Заході і зміни формату переговорів? Чому б Україні не скористатися з пропозицій Польщі (хай і не вдало зробленим) про залучення до вирішення конфлікту Польщі та США? Чи не тому, що така «млява», чи то «гібридна» війна вигідна не тільки Росії, але й багатьом політикам, що всілися в керівні крісла або мріють в них повернутися?

Не формуючи власного порядку денного міжнародному середовищі, Україна звичайно буде «реактивно» діяти в фарватері пропозицій та стратегій інших зацікавлених сторін. Он вчора, як пишуть ЗМІ,  Путін провів телефону розмову у «Норманському» форматі з Меркель та Оландом. Порошенка вже навіть з ввічливості можна не включати?