www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Портніков

Путін прагне перетворити мінський процес на інструмент руйнування української державності. Військовий спосіб поки що відклали.

Результати зустрічі нормандської четвірки в Парижі можуть збентежити. Ні про що конкретне не домовилися, ніяких документів не підписали, навіть спільної прес-конференції не провели. Петро Порошенко розповів про підсумки зустрічі вже за межами Єлисейського палацу, Владімір Путін – такий балакучий після спілкування з Бараком Обамою – цього разу взагалі не вимовив жодного слова. Виступи на прес-конференції Франсуа Олланда і Ангели Меркель доводилося мало не розшифровувати.

Тим часом, треба згадати, що було головним завданням зустрічі для сторін. Для України було важливо добитися скасування сепаратистських виборів на території самопроголошених республік – ці вибори фактично підривали і робили безглуздим мінський процес і означали остаточне замороження конфлікту. При цьому не було ніяких гарантій, що у випадку відмови від врегулювання Владімір Путін надасть перевагу ескалації військових дій в регіоні перед будівництвом квазі-державності на окупованих територіях – цілком можливо, що воювати, хай і на локальних ділянках фронту, дешевше, ніж просто утримувати Донбас.

Для Путіна головною метою переговорів у Парижі було не допустити введення нових санкцій проти Росії. Вже напередодні зустрічі я писав, що саме затягування часу – тобто пролонгація терміну виконання мінських угод – стане головною метою російського президента. Тим актуальнішою стала тема введення нових санкцій після початку сирійської кампанії Росії.

План Мореля, або Нічого особистого

Олег Шама

Стало зрозуміло, що ніякого задоволення від російських дій Захід не відчуває – і якщо Путін перейде (вірніше – коли перейде) до головної фази свого сирійського плану, тобто до порятунку режиму президента Башара Асада – Захід цілком може почати чинити на Москву економічний тиск. Що в цій ситуації виявляється головною причиною для введення нових санкцій стосовно Донбасу? Звичайно ж, проведення сепаратистських виборів. І якщо після зустрічі в Парижі вибори скасують, то це і буде означати відступ Владіміра Путіна від плану демонстрації самостійної державності на окупованій території і повернення в русло Мінська.

Але, що далі? А далі мінський процес переноситься на 2016 рік – причому у вкрай незрозумілих формулюваннях. Вибори стають головною подією цього процесу – але навряд чи діалог про них буде плідним, поки не завершиться остаточне відведення озброєнь, яке, за словами українського президента, відбуватиметься 41 день. Можна, звичайно, припустити, що в цей час вже пройде діалог в робочих групах щодо модальності проведення виборів. Однак, у кожному разі, старт такому діалогу зможе дати тільки зустріч глав зовнішньополітичних відомств у листопаді. Зовсім не очевидним є порядок денний самого діалогу. У Києві можуть вважати, що необхідне узгодження умов проведення виборів, – щоб український парламент зміг прийняти закон про призначення дати їх проведення. У Москві можуть розраховувати, що спочатку має бути узгоджений окремий український закон, що регламентує вибори на окупованих територіях і розмовляти потрібно саме про особливості цього закону. При цьому такі складні питання, як голосування тимчасово переміщених осіб, присутність іноземних військ, контроль за кордоном залишатимуться підводними каменями для дискусії – бо відсутність відповіді на кожне з цих та багатьох инших питань ставить під сумнів легітимність виборів. А при цьому самі вибори повинні пройти протягом 80 (чи 90?) днів після прийняття відповідного закону в парламенті (закону про призначення виборів чи окремого закону про вибори «в окремих районах?») і тільки після цього – після, а не до, як на цьому раніше наполягали в Москві – почне працювати закон про особливий статус, в якому – ну, якщо вже бути чесними до кінця – для Путіна немає взагалі ніякого сенсу, якщо він втратить військовий контроль над територією Донбасу.

Тоді, що означає неузгодженість найважливіших деталей врегулювання? Тільки одне: час врегулювання продовжується, війна, по суті, заморожується, але заморожується без набуття окупованими територіями конкретних форм і зрозумілого статусу. Це – не заморожування, а підморожування конфлікту. І з нього є сьогодні два виходи, умовно кажучи – гагаузький і придністровський. Варто нагадати, що на території республіки Молдова, на момент проголошення її суверенітету, Кремль організував два сепаратистських анклави – республіку Гагаузія і Придністровську молдавську республіку. Обидва анклави наполягали на своїй незалежності. Процес врегулювання конфлікту призвів до того, що Гагаузія повернулася у склад Молдови як територіальна автономія, а Придністров’я – перетворилося на Придністров’я і існує як самопроголошена республіка донині. При цьому і в Гагаузії вплив проросійських, антиевропейських сил і досі доволі відчутний.

Але ще одним важливим результатом зустрічі в Парижі є те, що військове вирішення конфлікту – тобто дестабілізація в Україні за допомогою відкритої війни – відходить на задній план і першочерговим завданням Кремля стає внутрішня дестабілізація нашої країни, в тому числі і з використанням фактора донбаського врегулювання. Як Кремль справиться з цим завданням і чи здатне українське суспільство протистояти новій тактиці Путіна, стане зрозуміло вже протягом найближчих тижнів.