Шиїтман

Про сприйняття фашизму

У західних спостерігачів, особливо у лівих, часто викликала обурення нацистська символіка на «загальнонародних» протестах в Україні. Саме завдяки цьому міт про «фашистський путч» і «хунту» виявився настільки живучим.

Але ця толерантність до ультраправих, яка проявилася під час Майдану і трималася до недавнього часу, пояснюється аж ніяк не любов’ю українців до фашизму.

Просто зовнішні спостерігачі (та й багато внутрішніх) не враховували одну важливу особливість постсовєтської політики загалом, і української зокрема. І ця особливість – повна відсутність в публічному політичному полі організацій, які мали б чітку ідеологію.

У нас були «комуністи», які на перевірку вели себе як російські націонал-консерватори. У нас були неоліберали, схильні до соціального популізму. У нас були «соціал-демократи», які просували неоліберальні реформи. У нас були «демократи», які оспівували сильну руку і диктатуру. Люди звикли, що будь-який політичний ярлик – це «пусте означення», що за ним не ховається нічого, крім демагогії. Буд-який прапор – це тільки ганчірка, якій можна приписати будь-яке значення, навіть якщо цей прапор прикрашено нацистською руною. Будь-який символ, будь-яку історичну постать чи гасло можна наповнити тим змістом, який ми захочемо в нього вкласти. Українці не звикли до того, що між символами та ідеями існує безпосередній зв’язок. Так виникли безглузді конструкти, на зразок міту про «демократичного» і «толерантного» Степана Бандеру. Ультраправі могли думати, що зуміли внести свої ідеологеми в маси, вони думали, що їх дійсно прийняли і полюбили. Насправді ж, ліберально-аполітичний мейнстрім вчинив з фашизмом так само, як він чинить з усім, що трапляється йому в руки. Він убив і випатрав колись живі і небезпечні ідеї і набив їх тою нешкідливою тирсою, яка традиційно знаходиться в головах наших політиків.

Феномен нацистської пропаганди

Георгій Почепцов

В останні роки більш-менш відповідали заявленим назвам хіба що ультраправі й ультраліві маргінали, активність яких здебільшого вислизала від мейнстрімових ЗМІ і була не дуже помітною для обивателя. Та що там говорити, навіть «маргінали», коли їм дозволяли трохи погратися в «реальну політику», міняли свою ідеологію і мімікрували під аморфний і безідейний мейнстрім. Приклад тому «Свобода» і «Правий Сектор» з одного боку і «Боротьба» з иншого (почитайте їхні програмні тексти зразка 2012-2013 року – дешевий популізм з розрахунком гри на виборах). Після того, як реальні політичні амбіції правих зазнали краху, вони почали повертатися до витоків, до націонал-радикалізму. А завойований раніше ресурс (медійний, фінансовий, силовий) дозволив їм провести зворотну трансформацію досить гучно і ефектно. Згадаймо напад на Марш Рівності, згадаємо ганебний «Марш Святослава».

І люди несподівано відкривають для себе, що праві радикали – це ДІЙСНО праві радикали. Що їхні символи не випадково схожі на свастику. Що любов до числових кодів типу 14 і 88 – це не завжди нешкідливий «тролінг». Загалом, ті елементарні речі, які люди в країнах, де партії існують десятки або сотні років і будуються навколо ідеологій, а не навколо харизматичних лідерів і спонсорських грошей, знають і так. Зараз населення України вимушене за короткий час вивчити основи політичної культури. І робить це небезуспішно, мейнстрім відторгає фашистів, причому робить це ефективніше, ніж я недавно міг сподіватися.

В Европі існує инша проблема. Тут надто звикли до того, що партії та рухи мають ідеологію. Звикли до того, що слова щось означають. Що «комуніст» поводиться як комуніст, «ліберал» – як ліберал, «фашист» – як фашист. І коли з’являється фашистський рух, який не зігує, а замість свастики пов’язує георгіївські стрічками, европейці не наважуються назвати його фашистами. Фашисти, які стоять у безстроковому пікеті біля Рейхстагу не потрапляють в поле зору місцевих антифа, більше того, вони навіть можуть приєднуватися до лівих демонстрацій, до яких «традиційний» фашист зі свастикою наблизитися б побоявся. Европейським лівим теж потрібно навчитися адекватно сприймати мінливу реальність.