www.ji-magazine.lviv.ua

Ігар Тишкевіч, незалежний експерт

Неприємно повертатися до потенційних проблем, описаних раніше. Особливо, коли негатив з ймовірної небезпеки стає реальністю. Отже, в Мукачеві відбулося повноцінне бойове зіткнення. Однією зі сторін були люди, які значаться членами «Правого сектора». Я не намагатимусь міркувати хто правий, а хто винен. Зверну увагу на кілька простих фактів.

1. Порушуючи закони країни кілька груп невідомих (будемо називати їх так) відкрито пересувалися з армійським озброєнням. Яке ніби заборонено перевозити розчохленим і вже тим більше зарядженим навіть підрозділам ЗСУ.

2. У досі спокійному регіоні країни відбувся справжній бій. Із застосуванням автоматичної зброї, гранатометів.

3. У результаті зіткнення постраждали і невинні люди – звичайні роззяви і перехожі.

4. За дивним збігом обставин першими на місці (і володарями ексклюзивного відео) виявилися агітатори з російських телекомпаній.

5. Все це відбулося на тлі розмов про роботу України у сфері посиленні законності охорони правопорядку. З одного боку позитив у вигляді нової поліції. З иншого картинка повноцінного бою на відстані 70 км від кордонів ЕС.

6. Інцидент став детонатором для проведення акцій протесту в столиці. На яких, крім усього иншого вимагають відставки і чинів МВС, що запустили реформу патрульної служби.

7. Враховуючи роль Правого сектора в боях на сході України розвиток конфлікту може стати серйозним деморалізуючим фактором на лінії фронту.

8. Незалежно від подальших дій обох сторін у Закарпатському регіоні посилять заходи безпеки. А вихід з ситуації (на жаль, будь-який) передбачає силове вирішення (дай Боже, просто арешти, а не нові бої) – отримуємо другу АТО в глибокому тилу.

Погодьтеся, не найприємніший набір вхідних даних. І, на жаль, це стало можливим завдяки відсутності політики держави стосовно добровольчих батальйонів.

З иншого боку, такий розвиток подій можна було спрогнозувати. Питання лише в тому де і в якому вигляді мав прорватися нарив. Чому? Писав про це ще в січні 2015 р. в тексті «Український легіон або як революції не дати зжерти своїх дітей». Сильно повторюватися не буду. Наведу лише коротку суть.

Українські добровольці в історичному контексті не є чимось унікальним. Конкістадори, колонізатори, першовідкривачі. Такі люди є в будь-якому суспільстві. Це ті, кому тісно в звичних рамках усталених відносин. «Позасистемні» люди часто – це двигун прогресу. Якщо їх мало – вони знаходять собі місце. Добре, якщо в науці, ризикових професіях. Не пощастить – генії злочинного світу з тієї ж когорти.

Але такі люди дуже потрібні. Коли їх мало – це знаменує відсутність прогресу. Але їх надмірна кількість – це революції, перевороти, війни. Імперії вирішували питання просто – відправляли «позасистемних» громадян на межі – будувати новий світ. Навіть у СССР було комсомольське будівництво віку. Типовий приклад – БАМ.

Суть проблеми

У чому дійсно унікальне українське суспільство – то це у величезній кількості таких людей. Вони стали стрижнем, завдяки якому встояв Майдан. А потім – тим, що дозволило обламати зуби Росії з її планами стосовно «повернення України (або її частини) у лоно руского міра». Перш за все – це добровольці і волонтери.

Крім того, до українців долучилися «позасистемні» громадяни сусідніх країн. Причому під час війни по обидві сторони фронту. Перша хвиля «російських туристів» на Донбасі (з Гіркіним і йому подібними) – типовий приклад. З боку України такі люди влилися в добровольчі батальйони. Це логічно.

Так станом на літо 2014 р. добровольчі формування були дуже позитивним явищем. Однак час ішов. І завдання реформувати Україну ніхто не відміняв. А реформи, як відомо, це дуже жорсткі рамки закону. Тобто те, що так ненавидять «позасистемні люди». Вони звикли вирішувати проблеми простими методами і не особливо замислюючись над складними взаємозв’язками. Якщо є сила і зброя – до біса довге філософствування.

Ось на цій фразі, можливо, обуряться романтики-патріоти України. Як? Адже добровольці – ідеал патріотизму і самопожертви. Згоден. Так воно і є. Але сприйняття патріотизму у кожного своє. Одні вважають, що Україна має стати соціалістичною за духом країною – з найпотужнішою роллю держави. Инші – ліберали. Одні націоналісти, инші «громадяни світу». Поки вони на фронті і мають зовнішнього ворога, все нормально. А от далі починаються проблеми. За прикладами далеко ходити не треба.

1. Подивіться на «комбатів» і «солдат» у Верховній Раді. Вони ще перед виборами готові були «виправляти геометрію обличчя» один одному. А голосування після – найяскравіший приклад розбіжностей.

2. Розколи і розборки всередині самих батальйонів. Як тільки підрозділ йде з передової (ротація, відпочинок ніхто не відміняв), виникають кілька айдарів, два (або вже три ОУН) і безліч инших «самооборон». Всі патріоти. І всі готові трохи постріляти в опонентів, з якими раніше стояли пліч-о-пліч.

3. Спроби знайти фінансування. Так, потік волонтерських грошей великий. Але його не вистачає на повноцінну війну. Тут потрібен свій бізнес. А тепер гугл поможи при підрахунках спроб «кришувати» або «захистити» бізнес в різних регіонах. Про Укрспирт можна навіть і не згадувати.

4. Враховуючи позитивний імідж в очах більшості українців з’являються нові структури. Які часто взагалі не стосуються фронту. Простий приклад – охороною нелегального промислу бурштину на Поліссі займаються хлопці, на чиїх машинах красується напис «самооборона майдану» або емблеми ряду батальйонів. Можливо, це самозванці. Але факт використання імені є.

5. Поширення зброї. Спеціально підняв новинні стрічки. Тільки в пресі (а це далеко не всі факти) і тільки за останні 5 місяців нарахував 23 спроби вивезення армійської зброї (починаючи від АК і до гранатометів) на територію «великої України». І це роблять теж патріоти. Порушуючи чинні закони. І згідно з цими законами ті ж патріоти-військові або нові поліцейські ЗМУШЕНІ відстрілювати патріотів-добровольців, якщо ті відмовляться здати зброю.

Та й зрештою подивіться історію України. Схожі пасіонарії легко перемагають зовнішнього ворога. Але вони абсолютно не здатні побудувати державу. Адже уявлення про ідеальну державу у них різні. І за свої переконання вони готові (при відсутності зовнішнього ворога) самозабутньо вирізати опонентів. Історія Січі. Чи після Хмельницького була «тишина і порядок»?

Так сьогодні добровольчі формування в теперішньому їхньому вигляді є самі по собі загрозою для існування держави Україна. Чому так жорстко? Все просто. Україна знаходиться на межі розвалу державності. І реформи мають заторкати перш за все встановлення жорстких і однакових для всіх правил взаємовідносин. Инакше крах. З першим добровольці можуть погодитися. А от з другим – «однаковим» – проблема.

Крім того є ще одна проблема, яка почала проявлятися. Вона називається іноземці-добровольці. З реформуванням добровольчого руху значна частина з них опиниться на вулиці – в ЗС і НГ шлях закрито (не громадяни). А термін перебування в Україні минув. Вдома – тюрма. Рано чи пізно така несправедливість перетвориться на ще один нарив. Або через масові акції протесту і розгойдування ситуації в країні. Або через посилення організованої злочинності – знання і досвід хороших бійців не пропадуть. Проблему треба вирішувати.

Не помічати проблему пізно. Її треба вирішувати.

Тут варто зауважити, що Україна не єдина країна, яка зіткнулася з проблемою «позасистемних людей» після революції. Фраза «революція пожирає своїх дітей» не народилася на пустому місці. Практично всі держави в період трансформацій стояли перед дилемою «що робити з революціонерами». Варіантів було три:

1. Фізичне знищення. Давало хороші результати в державному будівництві, але провокувало, як правило, реставрацію старого режиму в середній перспективі.

2. Не помічати проблему. У такому випадку революціонери самі пожирали революцію, а заодно і свою країну. На її уламках виникали нові утворення. Частина з оновленою системою відносин. Частина – з новими обличчями в старій системі.

3. Дати заняття і цілі «позасистемним» людям. А заодно ввести їх в легальні рамки. Тобто подумати як такий ресурс зробити підтримкою у будівництві нової системи. А заодно і нівелювати прагнення революціонерів вирішувати проблеми швидко і рішуче – за допомогою шаблі та пістолету, а не довгих роздумів.

Ось такими речами і варто зайнятися країні найближчим часом. Поки керівництво України намагалося ввести добровольців (та инших «позасистемних» людей в існуючі структури. Частково підхід виправданий. Адже перебудова державної машини вимагає нових виконавців. І тих, хто приймає рішення. Та ж поліція, Нацгвардія, ВСУ.

На жаль, але цей перелік обмежений. І не всі згодні (або здатні) скористатися можливостями. А ті, хто залишається поза правовим полем є небезпечними сьогодні і зараз. На фронті про це можна забути. А от в тилу...

Саме існування добровольчих батальйонів – це вже порушення низки законів (а часто і тяжкі злочини). Це порушення міграційного законодавства іноземцями, нелегальний обіг зброї, організація незаконних збройних формувань, часто «кришування» бізнесу. Те, з чим держава мусить боротися.

Крім того, наявність таких формувань підриває основи існування будь-якого державного ладу – монополії держави на застосування сили всередині країни. Якщо цього немає – маємо союз племен. Але ніяк не державу ХІХ-ХХІ століть.

Варіанти вирішення проблеми

Проблему потрібно вирішувати. У січні я писав про одну таку можливість. А саме – створення структури, яку можна назвати «Український легіон». За аналогією з відомим французьким формуванням.

Тобто пірамідальна структура з єдиним командуванням. Вона автономна і тільки своєю верхівкою замкнута на систему державної влади. Члени організації – люди, які бажають почати життя з нуля. Це можуть бути мігранти, просто українці, які оступилися (ось вирішення проблем громадян з судимістю​​).

Ідея проста – ділом довести свою відданість країні. Після цього – нове ім’я, чистий паспорт. У січні я писав про концепцію виходячи з наявності тільки військових підрозділів. Сьогодні можна думати як мінімум про два напрямки: управлінців (або бізнесменів) і військових.

Головне одне – люди приходять з вулиці і своєю роботою на ділі доводять корисність Україні. При цьому вони досить мало стикаються з державною машиною (в процесі служби в Легіоні). Що унеможливлює виникнення конфліктів.

Україна зі свого боку:

·                        Отримує потужну, мобільну і завжди (!) мотивовану силову структуру. Яку, при відсутності війни на своїй території можна пропонувати в тих же миротворчих місіях. Що автоматично посилює вагу країни на міжнародній арені.

·                        Звертає ресурс «позасистемних людей» на свій розвиток. Особливо якщо в рамках Легіону з’являться варіанти зайнятості для вчених, бізнесменів, управлінців.

·                        Принаймні частково вирішує проблему депопуляції. Колишні легіонери – люди в активному і «дітородному» віці. І хочуть жити в країні, а не їхати на заробітки за кордон. Що важливо, враховуючи катастрофічне скорочення працездатного населення.

·                        Можливість соціалізації громадян, які «оступилися» і перевірку на вірність Україні іноземців, охочих отримати громадянство.

·                        Неможливість другого кримського сценарію або проявів сепаратизму (в будь-якому регіоні). Кілька тисяч готових на все озброєних людей – серйозний аргумент.

·                        Стабілізація політичної ситуації і повернення державі монополії на застосування сили. А також виведення політичних амбіцій і ідей «позасистемних людей» з внутрішньополітичного поля.

·                        І, нарешті, місце, куди при бажанні можуть повернуться учасники війни, які не знайшли себе в мирному житті.

Більшість аргументів я вже описував. Сьогодні, на жаль, ця тема не просто теоретичні міркування. Країні конче необхідна така структура. Вона дозволить взяти під одне крило добровольців і мігрантів-патріотів України та инші категорії людей.

При цьому змінювати безліч законів чи перебудовувати систему державної влади не потрібно. Нова структура, нова система. З негативу – так доведеться знищити тих, хто не захоче ставати ні частиною державної машини (ВСУ, НГ і т. д), ні входити до легіону. Таких груп буде небагато (дасть Бог – жодної). Але якщо виникнуть, на жаль, зайва м’якість тут недоречна.

В иншому випадку країна отримує можливість використовувати багатий і надзвичайно цінний потенціал «позасистемних людей». А також на ділі перевірити громадян, які оступилися та мігрантів-іноземців на патріотизм. А це вже зовсім инша і дуже навіть позитивна розмова.