на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Дєніс Волков - соціолог, експерт Левада-центра

Настрої російських еліт після Криму

Громадську думку в Росії нині вже доволі добре вивчили. Про настрої російських еліт, навпаки, відомо мало, бо ця сфера з 2000-х років стає все більш закритою. Однак комплексний аналіз зібраних матеріалів дозволяє зробити висновки про основні настрої еліт в ситуації, що склалася після приєднання Криму до Російської Федерації в 2014 р.

 

Нинішні настрої російських еліт

·     Настрої російських еліт в посткримській ситуації схожі на реакцію населення країни загалом.

·     Силовики займають в російській політичній системі виняткове становище, і в 2011-2012 рр. їм вдалося нав’язати більшості еліт свій порядок.

·     Український Евромайдан в 2014 р. дав російським силовикам мотиви для посилення тиску на суспільство і зміцнення власного становища всередині політичної системи.

·     При приєднанні Криму величезна бюрократична машина російської держави спрацювала як єдиний механізм.

·     Приєднання Криму викликало у еліти задоволення, породило відчуття відродження величі Росії.

·     Публічний антиамериканізм та підтримка приєднання Криму стають схожими на ритуал для підтвердження лояльності еліт до політичного режиму.

·     Протестні лідери та активісти сьогодні не є загрозою для політичної системи, незважаючи на збільшення ядра прихильників опозиції після протестів 2011-2012 рр.

·     Прихильники партнерства із Заходом і кроків, здатних привести до скасування економічних санкцій, серед еліт є, але сьогодні ці групи воліють мовчати.

·     Погіршення економічного становища поки серйозно не вплинуло на настрої російських еліт.

 

Висновки і прогнози

·     Серед еліт навряд чи зараз є групи, які за організованістю і впливом можна прирівняти до силовиків.

·     Відкрите висловлення невдоволення еліт сьогодні навряд чи можливе, але при подальшому закручуванні гайок ймовірний тихий саботаж рішень центральної влади.

·     Тривалі проблеми в економіці можуть похитнути впевненість еліт в здатності керівництва тримати ситуацію під контролем і знизити можливість влади купувати лояльність еліт.

·     Доля путінського режиму залежить насамперед від лояльності силовиків.

 

Вступ

Приєднання Криму до Російської Федерації стало поворотною подією для російського політичного режиму. Падіння популярності влади, яке тривало протягом чотирьох-п’яти років, вдалося зупинити: у квітні-травні 2014 р. рейтинг президента В. Путіна злетів і на півтора року завмер на рівні 86-89%. Покращилися настрої пересічних громадян, оцінки роботи всіх державних інститутів, виросла впевненість, що Росія знову стає великою державою – вперше після розпаду Совєтського Союзу. Але вже до грудня 2014 р. оцінки економічної ситуації і надії на майбутнє сильно просіли на тлі різкого зниження цін на нафту і падіння курсу рубля. Однак до весни 2015 р. вони практично повернулися на догрудневий рівень. Тільки до кінця літа 2015-го занепокоєння знову почало повільно зростати. Все це доволі чітко демонструють опитування громадської думки [1]. А що ж російські еліти, як вони сприймають всі ці зміни і чого можна очікувати від них як у близькому майбутньому, так і в тривалій перспективі?

Єдиної думки про те, чи можна говорити про «еліти» в контексті російської ситуації, і про те, кого до них зараховувати, серед дослідників немає. Провідні вітчизняні соціологи Ю. Левада, Л. Гудков, Б. Дубін в середині 2000-х років писали про «позиційні» або «ерзац-еліти», вказуючи, що місце людини в російській владі визначається не її досягненнями, а лояльністю до вищої влади і призначенням «зверху» [2]. Тим не менш «в робочому порядку» «елітою» вони вважали сукупність авторитетних і впливових осіб, які займають посади в органах влади, приймають і забезпечують політичні рішення, впливають на цей процес завдяки своєму становищу в системі управління чи авторитету в різних суспільних групах.

На визначальну роль адміністративного ресурсу при формуванні російської правлячої верхівки вказує і політолог Н. Петров, воліючи говорити про «номенклатуру», а не про «еліти» [3]. Його колега С. Кордонський, відзначаючи сильну залежність російського суспільства від державного перерозподілу, пропонує говорити про класи, серед яких привілейоване місце займають державні службовці, «служивий клас» або «влада» (близько 5% населення, або 7, 7 млн. осіб). Верхівка цього класу – «начальники» або «перші особи» – налічує близько 0, 26% населення (приблизно 400 тис. людей) [4]. Соціолог О. Криштановська зараховує до еліти близько тисячі осіб, або 0, 08% населення, до більш широкої категорії «політичного класу» – близько 0, 2% [5]. Політолог М. Афанасьєв, навпаки, пише про «еліту розвитку» і зараховує до неї велику частину «середнього класу» (тобто, 10-15% населення) [6].

Існує кілька підходів до структурування еліт. Найпростіший – галузевий спосіб, коли еліта ділиться на політичну, економічну, військову та инші підгрупи. При цьому як завгодно можна виділяти малі групи, якщо того вимагає аналіз. Инший підхід передбачає функціональний розподіл еліти на «адміністраторів», «ідеологів», «законодавців», «міжнародників» та ин. [7]. Ще одним варіантом структурування елітного простору є виділення груп на основі стійких бізнесових, родинних, кар’єрних та инших зв’язків – це так звана кланова модель або модель «кремлівських веж» [8]. Для дослідження зрушень у найближчому оточенні В. Путіна використовують модель «політбюро», яку запропонувала О. Криштановська, а розробив політтехнолог Е. Мінченко та його колеги. Відповідно до цього підходу верхівка еліти включає кілька десятків осіб, в тому числі найближче оточення президента (кілька вищих чиновників, керівників держкорпорацій і великих бізнесменів), а також юридично-силовий, політичний, бізнесовий і технократичний блоки, лідерів парламентської опозиції і деяких губернаторів [9]. Для емпіричного дослідження думок і настроїв представників еліти, в яке зі зрозумілих причин не потрапляють найбільш впливові фігури, зазвичай включають представників таких категорій: чиновників (федеральних і регіональних), військових, представників спецслужб, поліції і прокуратури, суддів і відомих адвокатів, топ-менеджерів і директорів підприємств, священнослужителів, відомих журналістів, науковців та експертів.

Більшість дослідників сходяться на думці, що в російській правлячій верхівці голоні позиції займають силовики. На це одною з перших вказала О. Криштановська, відзначаючи велику частку вихідців зі спецслужб в найближчому оточенні Путіна і масове призначення військових на державну службу. Н. Петров підкреслює, що «внутрішні корпоративні правила і норми, що діяли у специфічній, силовій частині державної машини» (у тому числі підозрілість до зовнішнього світу, активних громадських груп та ин.), поступово стають характерними для російської влади загалом [10]. На думку Л. Гудкова, силові структури, що залишилися від совєтського режиму, сьогодні самі утримують владу. Позбувшись контролюючих партійних органів і підпорядкувавши парламент виконавчій владі, вони отримали необмежені можливості для лобіювання своїх приватних, кланово-групових інтересів [11]. Ще важливіше, що саме відсутність горизонтальної (через инші гілки влади) і вертикальної (через незалежні ЗМІ та громадські організації) підзвітності виконавчої влади блокує можливість стратегічного розвитку країни. Єдине, на що здатна влада в такій композиції – відтворення самої себе і утримання статус-кво [12]. Цей висновок, зроблений на матеріалах дослідження еліт 2006 р., і нині не втратив актуальності.

О. Криштановська також зазначає, що при Путіні центр прийняття стратегічних рішень змістився з «економічного блоку», де він був в роки президентства Б. Єльцина, в «силовий» [13]. Таким чином, вона і низка инших дослідників роблять висновок, що економічна еліта сьогодні займає швидше підлегле місце в ієрархії російських еліт, обслуговуючи функціонування державного апарату. Її представники втратили вирішальні позиції, які мали в 1990-і роки, поступившись ними силовикам. Дуже рідко дослідники, розглядаючи російські еліти, приділяють увагу суспільству, громадським і протестним лідерам. Це можна пояснити тим, що при рекрутуванні еліти практично не відбувається обміну між суспільством і політичною системою, громадські та протестні лідери знаходяться на периферії системи або за її межами (звідси і сумнозвісне поняття «несистемна опозиція»). Цікаво, однак, що саме на таких громадських майданчиках, як «Комітет громадянських ініціатив» А. Кудріна, «Відкрита Росія» М. Ходорковського, «Фонд боротьби з корупцією» А. Навального або «Круглий стіл 12 грудня», сьогодні пробують виробити альтернативні сценарії суспільного розвитку.

Нарешті, варто відзначити таку характерну рису російської еліти, як схожість настроїв і установок її представників з думкою населення загалом. На цю рису неодноразово вказували різні дослідники. Так, С. Тарусін, узагальнюючи результати опитування еліти 2007 р., писав, що представники еліти «проявляють ті ж тенденції, що і суспільство загалом» [14]. Ще раніше соціологи Левада-Центру на матеріалах дослідження 2006 р. зробили схожі висновки, пояснюючи це тим, що слабка диференційованість російської еліти, «негативний відбір», тобто рекрутування «нагору» з міркувань лояльності, а не компетентності і досягнень, знижує загальний рівень еліт до «середнього».

Достовірних даних про настрої еліт мало, тому що ця сфера дуже закрита. Останні відомі автору цих рядків кількісні опитування представників російської еліти проводили на початку періоду президентства Д. Мєдведєва [15]. Тому оцінювати настрої еліт можна лише за непрямими даними: публічними висловлюваннями офіційних осіб, глибинними дослідними інтерв’ю з чиновниками та експертами, а також шляхом екстраполяції результатів раніше проведених опитувань на нинішню ситуацію.

 

Пусті балачки про лібералізацію

Одне з останніх доступних опитувань представників еліти проводила компанія «Нікколо-М» у 2008 р. За результатами дослідження М. Афанасьєв виділяв кілька точок елітного консенсусу: державні інвестиції в людський капітал, політична конкуренція, поділ влади, лібералізація партійної системи, вибір за певною процедурою голів регіонів, а не їх призначення, розвиток самостійності місцевого самоврядування. Все це дозволило соціологу зробити висновок, що російські еліти майже наполовину були «ліберально налаштовані». Єдиною групою, яка прагнула і надалі продовжувати жорстку політику, були представники спецслужб [16]. Більшість опитаних, навпаки, вважали, що заходи щодо зміцнення вертикалі влади не змогли підвищити ефективності управління і силовики не здатні висунути «консолідуючу ідею» [17].

Як же пояснити, що зараз практично жоден з позначених пунктів не був реалізований? Імовірно, можна говорити про готовність еліт підтримати будь-яку домінуючу ідеологію (нагадаємо, що саме на початку 2008 р. прозвучали слова Д. Медведєва про те, що «свобода краща за несвободу» [18]). Инше опитування, проведене роком пізніше, виявило, що еліти підтримували курс на «суверенну демократію», притому що значна частина опитаних за їхніми ж словами ледь розуміла, що мають на увазі під цим поняттям [19]. Говорячи словами з совєтського анекдоту, російська еліта готова «коливатися разом з лінією партії». Міркування про поділ влади, лібералізацію, політичну конкуренцію насправді виявляються для еліт пустими фразами без змісту.

Однак під час президентства Д. Медведєва невелика частина еліт все ж об’єдналася навколо Інституту сучасного розвитку (ІНСОР) і розробки концепції довгострокового соціально-економічного розвитку Росії «Стратегія-2020» [20], зробивши ставку на поступову лібералізацію російського режиму. При цьому більшість їх підтримала медведєвську лібералізацію лише на словах. Те, що М. Афанасьєв прийняв за лібералізм еліт, мабуть, було загальними вибором спокійного і розслабленого існування – надією на порятунок від жорсткої «вертикалі влади».

Якщо такі надії і побутували в кінці 2000-х років, їм не судилося збутися. Сьогодні чиновники і правозахисники, які через свою роботу взаємодіють з державними службовцями, регулярно заявляють нам в інтерв’ю, що чиновників, суддів та инших службовців «залякали» прокуратура, профільні комітети, спецслужби, вище начальство: «Бояться вони, і все тут!», ймовірно, нинішні кампанії з викриття корупції в російських регіонах, серед мерів і губернаторів можна сприймати як засіб тримання еліт в постійному напруженні. Навряд чи це додає любові до федерального центру. Але виходить, що силовики змогли нав’язати свій порядок денний елітам проти їхньої волі, незважаючи на те що були в меншості. Поміж еліт не знайшлося групи, прирівняної за організованістю і впливом до силовиків. Навряд чи така сила існує і сьогодні.

 

Незреалізований розкол еліт

Часто говорять, що повернення Путіна на пост президента в 2012 р., а разом з ним і нове піднесення силовиків стали результатом «арабської весни» і падіння авторитарних режимів у північно-африканських країнах (З. А. Бен Алі в Тунісі, Х. Мубарака в Єгипті, М. Каддафі в Лівії). Реальна і вигадана роль західних країн у цих подіях, а також поведінка місцевих еліт, частина яких перейшла на бік протестувальників, мала сильно стривожити російську правлячу верхівку, адже в результаті нові уряди арабських країн багато де сформували колишні чиновники і військові, які вчасно «зрадили» авторитарних лідерів. Зауважимо, що схожі процеси були характерні для «кольорових революцій» середини 2000-х років і для Евромайдану в Києві. І кожного разу – на початку 2000-х, в 2011 і 2014 рр. – боротьба громадян за нові свободи в різних країнах провокувала російське керівництво на жорсткий тиск на суспільство. Спочатку «кольорові революції» викликали перші гоніння іноземних фондів та некомерційних організацій, організацію прокремлівських молодіжних рухів. Потім події «арабської весни» і протести в самій Росії спонукали до повернення В. Путіна на пост президента та ведення реакційної політики з упокорення російського суспільства. Евромайдан став фоном не тільки для приєднання Криму і підтримки Росією ополченців Донбасу, але й для нового витка тиску влади на суспільство (масова пропаганда на телебаченні, закриття низки незалежних ЗМІ, новий етап кампанії пошуку іноземних агентів, створення агресивного прокремлівського руху «Антимайдан»).

Повернення В. Путіна в Кремль в 2012 р. відбувалось на тлі поступового накопичення суспільного невдоволення владою, викликаного спадом економіки (з 2008 по 2011 рр. Путін втратив близько третини своїх прихильників). У цих умовах серія політичних скандалів і несподівана «рокіровка» Путіна і Медведєва спровокували спочатку протестне голосування, а потім і масові акції протесту. За результатами виборів 2011 р. кількість місць, які отримала «Єдина Росія», скоротилася з 315 до 238. Решта партій збільшили кількість мандатів. Результати голосування спровокували запеклі суперечки всередині «Справедливої Росії», і частина її депутатів приєдналася до протесту з надією збільшити свій політичний капітал. На перших протестних акціях можна було побачити деяких олігархів і чиновників, не кажучи вже про відомих письменників і журналістів. Багатьом здалося, що російська еліта розкололася.

Однак влада швидко придушила протестний рух, чим послала населенню та елітам сигнал про те, що альтернативи путінському правлінню немає. Усередині бунтівної «Справедливої Росії» відновили дисципліну, депутати Г. Гудков та І. Пономарьов втратили свої місця у Державній думі. Деякі відомі блогери та політичні активісти змушені були виїхати за кордон, щоб уникнути кримінального переслідування (пізніше вслід за ними потягнулися сотні представників «креативного класу», що втратили надію на демократичні зміни в країні). Еліти, співчуваючи гаслам протестного руху або сподіваючись заробити на цьому додатковий політичний капітал, отримали хороший урок і щеплення на майбутнє. Однак повернути втрачену підтримку населення і еліт російський режим зміг лише після приєднання Криму.

«Маленька переможна війна» мала різко підняти самооцінку армії і спецслужб, які змогли швидко і безкровно провести операцію з захоплення півострова, а разом з тим гарантувати їхню лояльність до режиму. В очах великої частини населення і частини еліт приєднання Криму свідчило про відновлення великодержавної ролі країни на міжнародній арені. Нагадаємо, що за результатами опитування представників еліт в 2006 р. завдання забезпечити «велич Росії» підтримувала більшість опитаних, у тому числі критично налаштованих до влади. Еліти і населення сходилися в тому, що якщо якась ідея і може об’єднати країну, то це «повернення Росії статусу великої держави». І можна сказати, що після приєднання Криму протягом кількох місяців дійсно можна було спостерігати єднання влади і населення. Почуття задоволення і власної значущості читалося в очах представників еліти, присутніх 18 березня 2014 р. у Великому Кремлівському палаці на церемонії підписання угоди про входження Криму і Севастополя у склад Російської Федерації [21]. Пізніше схожі емоції доводилося не раз бачити на обличчях звичайних людей, які обговорювали цю подію у фокус-групах.

Звичайно, серед представників еліти були незадоволені приєднанням Криму – насамперед серед тих, хто міг оцінити подальшу реакцію міжнародного товариства. Так, в кулуарах однієї міжнародної конференції автору довелося чути, як російський чиновник бурчав, наскільки поспішно і неакуратно провели референдум в Криму. Важливо, однак, инше: від представників влади та наближених до неї еліт протягом тривалого часу не пролунало жодного публічного слова критики. У питанні приєднання Криму величезна бюрократична машина держави спрацювала як єдиний механізм, починаючи від військової спецоперації і до виділення додаткового фінансування і відбудовування соціальної інфраструктури на півострові.

Свою роль у підтримці єдності думок напевно зіграла профілактика розбіжностей всередині уряду (згадаймо звільнення О. Кудріна з поста міністра фінансів і С. Бєлякова з поста заступника міністра економічного розвитку після висловлення ними публічної незгоди з прийнятими рішеннями), проте досить ефективні дії відносно інтеграції Криму в склад Росії говорять про високий рівень внутрішньої згоди еліт з прийнятим рішенням. Для більшості представників еліт і населення країни загалом порушення міжнародних норм, мабуть, стало лише підтвердженням відродження могутності країни.

 

Антизахідні настрої еліт

Антизахідні настрої характерні не тільки для силових структур і вищого керівництва країни (правда, навряд чи це властиво дітям російської еліти, які проживають на Заході), такі настрої доволі щільно пронизують нижні ешелони еліт. В одному з дослідних інтерв’ю російський чиновник розповідав, що серед його співробітників термін «конкурент» звучить на адресу европейських колег вже багато років: «Настрій такий, що якщо вони хоч в чомусь просунулися – це погано, і якщо европейці щось роблять, то вони щось задумують проти Росії». Иншими характерними закидами на адресу Заходу, які час від часу доводиться чути від публічних персон, є щось на кшталт такого: «вони постійно нас чогось вчать», «не хочуть розмовляти з нами як з рівними», «не поважають наші законні інтереси».

Після приєднання Криму і подальшої війни санкцій ці настрої вийшли назовні. Одним з перших вказав на це Б. Дубін: «З величезним полегшенням всі розлучилися з уявленнями про Захід», це «відбулося почасти з Путіним, почасти з групами, які стоять за ним, почасти з російськими елітами ... але ще більше це характерно для мас» [22]. Нарешті можна було не прикидатися і стати самими собою. Те, що раніше говорити вголос було непристойно, тепер можна і навіть бажано заявляти публічно. Необхідність жити в багатополярному світі, враховувати думку партнерів, визнавати свою відсталість у багатьох позиціях приносила відчутний дискомфорт представникам російської еліти – навіть більше, ніж звичайній людині. І тепер це напруження зняли найпримітивнішим способом.

Серія інтерв’ю з російськими чиновниками, журналістами та експертами про проблеми взаємин Росії і Европи, проведених цього року, дозволяє припустити: головний конфлікт стосовно відмінності російських і західних цінностей полягає зовсім не в різних поглядах на права сексуальних меншин та ин. (хоча більшість російської еліти, як і більшість населення, напевно щира у своїй гомофобії). Конфлікт виникає тоді, коли західні країни починають говорити про цінності безпосередньо з російським населенням, з окремими його групами – поверх чиновницьких голів. Російську владу дратує не стільки факт існування иншої думки, скільки замах на те, що вона вважає своїм монопольним правом. Схоже, описаний підхід діє і в контексті міжнародних відносин: на територіях, які російська влада вважає зоною своїх «життєво важливих інтересів» (наприклад, в республіках колишнього СССР), вона не готова терпіти ніякого чужого впливу.

Необхідно уточнити, що антиамериканізм російської еліти – це не тільки гра на настроях більшості. Такі настрої властиві верхівці російської влади, яка схильна до тих же страхів, міфів і комплексів, що й населення загалом. Багато з цих комплексів – результат травматичного розпаду Совєтського Союзу і фантомні болі через втрату статусу «великої держави». Сьогодні публічне вираження антиамериканізму та підтримка приєднання Криму представниками еліт набувають рис ритуалу для підтвердження лояльності до політичного режиму. Ті, хто проти Криму й за поліпшення відносин із Заходом – чужі, ті, хто підтримує Крим і підкреслює свій антиамериканізм – свої.

Тривале протистояння із Заходом, інформаційні війни, підтримка республік Донбасу надає додаткову легітимність силовикам в рамках російської політичної системи, а також виправдовує застосування ними надзвичайних заходів. Так, протистояння із зовнішнім ворогом також означає пошуки внутрішніх ворогів: всіляких «іноземних агентів», «націонал-зрадників», «п’ятої колони».

 

Криза несистемної опозиції

Окремо потрібно сказати про те, як вплинуло приєднання Криму на стан несистемної опозиції, ніяк не вписаної в систему управління. У великих містах, насамперед у Москві та Санкт-Петербурзі, ядро протестів формували представники творчих професій, до нього входили багато тих, кого можна назвати творчою елітою. Після масових акцій 2011-2012 рр. ядро протестного руху збільшилася до кількох тисяч людей. У той же час нездатність протестного руху виробити альтернативний політичний порядок денний, привабливий для широких верств населення, і серія пропагандистських кампаній, що дискредитують протести з боку влади привели до того, що протестні лідери і ядро їхніх прихильників виявилися ізольованими від загальної маси населення. Важливо розуміти, що громадські та опозиційні лідери лише забезпечили мирні форми протестних дій. Вивели людей спочатку на виборчі дільниці, а потім на вулиці великих міст не політики, а загальне невдоволення принаймні третини населення країни діями влади (саме про це свідчили рейтинги влади, що сильно впали в кінці 2011 р.). Настрої великої частини населення і опозиційних політичних сил збіглися випадково і лише на короткий час, після чого знову розійшлися.

Головним результатом приєднання Криму для протестної публіки є те, що цей крок різко підвищив авторитет влади в очах населення. Моніторинг громадської думки показує, що рейтинги влади є кращим показником ймовірності масових протестів, ніж питання про готовність людей протестувати. І поки рейтинги залишаються високими (иншими словами, поки кількість людей, негативно налаштованих до влади, мала), можливі лише окремі акції протесту. Без високого невдоволення владою масових протестів не буде, на які б хитрощі не йшли опозиційні лідери [23].

Кримська операція і війна в Україні стали дієвим інструментом, за допомогою якого влада змогла розколоти протестне ядро зсередини. Від нього відкололися не тільки лімоновці і різношерсті націоналісти. Розмежування на «ватників» (образливе прізвисько для тих, хто підтримує ополченців Донбасу та вороже ставиться до влади в Києві і їхньої політики) і «п’яту колону» (так прихильники російської влади іноді називають опозиційно налаштованих політиків і активістів, звинувачуючи їх у сприянні інтересам Заходу, який, як вони вважають, прагне «послабити і розвалити Росію») пройшло як всередині демократично і ліберально налаштованої громадськості, так і всередині творчої еліти. Основний ефект цього розколу полягає в тому, що він на певний час паралізував можливість солідарності протестних лідерів з основними масами населення. Тільки зараз інтенсивність цієї неприязні починає спадати.

Повертаючись до питання про рейтинги влади, ризикну припустити, що вони гіпнотично впливають на еліту (як протестну, так і лояльну до влади). Еліти краще за пересічних громадян обізнані і розбираються в подіях. Вони відносяться до тих 7-8% населення, які включені в більшість існуючих інформаційних мереж, споживають інформацію з більшості доступних джерел. Тому повідомлення про коливання рейтингів якщо і можуть на когось вплинути, то саме на еліти – більшості ж населення це просто не цікаво.

Важко уявити, скільки важких докорів доводиться вислуховувати співробітникам Левада-Центру від «представників ліберальної громадськості» через те, що регулярними публікаціями рейтингів центр «підтримує путінський режим» і «деморалізує пристойну публіку». Можна припустити, що якщо одну частину російських еліт високий «посткримський» рейтинг «деморалізує», то иншу він повинен згуртовувати. І поки президента підтримує більшість населення, еліти навряд чи наважаться на бунт. Сильне зниження рейтингів зробить еліти сміливішими. Однак сьогодні протестні лідери та активісти не є серйозною загрозою для політичної системи.

 

Економічні проблеми і настрої еліт

Економічна криза та санкції Заходу повинні підривати лояльність еліт до керівництва країни, але лише в тривалій перспективі. Для частини представників російської верхівки загроза особистих санкцій стає перешкодою для бізнесу, яким вони не хочуть жертвувати. Такі висновки можна зробити, якщо почитати опубліковану в «Новій газеті» розшифровку (імовірно) засідання Російського футбольного союзу, члени якого є одними з найзаможніших людей країни [24]. Але суперечити генеральній лінії ніхто не ризикує. З иншого боку, для иншої частини еліт санкції обернулися додатковими можливостями для отримання прибутку [25].

Одним із джерел інформації про настрої еліт є публічні висловлювання ключових міністрів (наприклад, їх виступи та інтерв’ю під час Петербурзького економічного форуму [26]), доповнені окремими дослідницькими інтерв’ю з чиновниками. З цього випливає, що «технократи» в уряді і представники економічної еліти (керівники різних фондів, банків та ин.) загалом адекватно оцінюють економічну ситуацію, розповідаючи про негативні наслідки санкцій. Можливо, вони могли б запропонувати більш рішучу програму для виходу з кризи, але обмежені рішеннями вищого політичного керівництва.

Основний сенс таких рішень полягає у підтримці соціальної стабільності, забезпеченні геополітичних амбіцій керівництва і бажанні якомога довше зберігати у своїх руках всю повноту влади. Тому постійно здається, що багато економічних рішень приймають з певним запізненням – коли відкладати вже не можна, що свідчить як про неефективність політичної системи (бо неможливо діяти швидко і з максимальною віддачею), так і про готовність режиму пристосовуватися до мінливої кон’юнктури заради самозбереження. Тому доводиться приймати деякі рекомендації фахівців економічного блоку, що аж ніяк не готують демократичних реформ. Все це дозволяє зробити висновок, що запас міцності у російської політичної системи ще є.

Настрої «технократів» можна порівняти з настроями «буржуазних спеців» у ранньому комуністичному уряді: це певна суміш приреченості, усвідомлення власного безсилля змінити генеральну лінію і готовність «робити свою справу» з метою «мінімізувати ризики», тобто, настрої «найманих фахівців» на службі держави. При цьому за свої послуги вони отримують заробітну плату «на ринковому рівні» [27], що допомагає впоратися з зростаючим напруженням. Настрої «технократів» важливо враховувати, але потрібно розуміти, що приймають ключові рішення в керівництві зовсім инші люди.

Якщо залишити за дужками саму верхівку еліти, можна уявити настрої цього прошарку суспільства за допомогою результатів загальноросійських опитувань громадської думки (хоча необхідно розуміти приблизність такої оцінки). У вибірці Левада-Центру можна виділити групу «керівників», в яку входять як менеджери, так і директори та вище. Це одна з найбільш благополучних і забезпечених груп, в інформаційному плані вона одна з найбільш просунутих: «керівники» приблизно вдвічі частіше читають газети і новини в Інтернеті, дивляться «незалежні» телеканали, але й тут ЗМІ з «офіційною повісткою» переважають.

Проте підтримка влади та її ключових рішень – схвалення Путіна, уряду, приєднання Криму – у досліджуваній групі сьогодні так само висока, як і серед населення загалом (але не вище середнього). При цьому Путіна тут, як і в середньому по вибірці, майже половина опитаних вважає відповідальним як за успіхи, так і за невдачі. Однак на виборах представники цієї групи скоріше підтримають «Єдину Росію», ніж будь-які инші партії. Серед «керівників» трохи більше симпатизують таким представникам опозиції, як А. Навальний, М. Касьянов, М. Ходорковський, але загалом ця група ставиться до опозиції навіть більш упереджено і вороже, ніж населення загалом. Думка «керівників», як і думка найбільш інформованих груп населення, доволі поляризована.

«Керівники» висловлюють стурбованість передусім економічними проблемами, такими як зростання цін, безробіття, падіння курсу рубля (про останнє вони говорять в два рази частіше, ніж у середньому по вибірці). Загалом «керівники» більш інформовані і компетентні, ніж населення і тому частіше за инших можуть тверезо оцінити існуючі проблеми. У них досить скептичне ставлення до стану російської економіки, політики, досягнень країни на міжнародній арені. Однак при всій обізнаності «керівники» не виказують особливого занепокоєння чи паніки – у них рівний і спокійний настрой, більшість вважає, що все йде у правильному напрямку.

Можна сказати, що ця група не має ілюзій стосовно існуючої ситуації, не вірить у поліпшення ситуації, але вважає, що в особисто вони – завдяки своєму становищу, зв’язкам, накопиченим ресурсам – зможуть краще за решту населення пристосуватися до погіршення життя. Впевненість у тому, що керівництво тримає ситуацію під контролем і зможе знайти вихід, мабуть, досі широко побутує серед еліт. Час для невдоволення всередині еліт через погіршення економічної ситуації ще не настав.

 

Що далі?

У тривалій перспективі безперервне погіршення економічної ситуації може в результаті спровокувати розкол еліт. Справа не тільки в тому, чи вважають еліти режим здатним боротися з економічними труднощами. Лояльність значної частини еліт тримається на їхньому прямому підкупі владою: на високих зарплатах, можливостях освоєння державного замовлення, різноманітних субсидіях, дотаціях. Все це характерне як для найвищого рівня, так і для нижчого. Наприклад, керівник територіальної організації самоврядування (ТОС) розповідав в одному з дослідницьких інтерв’ю, як в його місті партія влади підкуповує керівництво ТОС. За його словами, для роботи їм «потрібно невелике фінансування, яке найближчим часом може прийти тільки з рук «Єдиної Росії»». Відповідно це фінансування отримають тільки ті, хто допоможе забезпечити партії влади необхідний результат на виборах.

Через скорочення бюджетного пирога підвищується ризик того, що від режиму будуть відколюватися цілі верстви і групи (як елітні, так і соціальні), будуть множитися внутрішньоелітні конфлікти. Основною стратегією влади, як видається, буде зниження бюджетних витрат в найменш «небезпечних» сферах, і пріоритет віддаватимуть силовим відомствам і бюджетникам – їх схвалення необхідне владі перш за все. Тобто, якщо влада не може уникнути невдоволення і розколу всередині еліт, вона намагатиметься зробити так, щоб це відбувалося в найменш небезпечній для неї формі.

На завершення спробуємо відповісти на питання, яке турбує уми багатьох аналітиків: чи спровокують санкції та погіршення економічної ситуації до зміни влади в Росії або, якщо точніше, чи можлива в країні змова еліт і, як результат, «двірцевий переворот». (Той факт, що розмови про такий варіант розвитку подій не вщухають останні кілька років, сам по собі примітний. Навіть президент Путін вважав, що необхідно відповісти на схоже питання під час однією зі своїх прес-конференцій).

Як здається в світлі сказаного, найбільш вірогідною організованою силою всередині російської політичної системи є силовики. При цьому поточні події – конфронтація із Заходом, інформаційні війни, уповільнений конфлікт на сході України, участь у війні в Сирії, необхідність приборкання пробудження громадської активності вдома – надають російським силовикам додаткові повноваження і важливість. Це їхній час. Навряд чи вони зацікавлені в радикальних змінах, швидше їм вигідно зберегти все так, як є. І поки Путін зберігає високий рейтинг, в очах вагомої частини еліт він залишиться найбільш підходящим арбітром. Подальше посилення ситуації і закручування гайок можливе, але, найімовірніше, це зустрічатиме опір здебільшого еліт, головним прагненням яких є спокійне і комфортне життя. Відкрите висловлення невдоволення навряд чи можливе, більш ймовірний тихий саботаж рішень центральної влади.

Як показали події 2008-2011 рр., ліберально налаштована частина еліт виявилася не спроможна протистояти новому зміцненню силовиків. Незадоволені ситуацією є і сьогодні, але вони мовчать або висловлюють невдоволення в приватному оточенні. Невдоволення поширене насамперед серед тих, хто розуміє тривожне становище російської економіки і пов’язує свої інтереси з глобальним світом. Однак публічне висловлення таких настроїв загрожує їхньому становищу усередині системи. Люди з таким світоглядом і настроями в елітах сьогодні в меншості і не приймають ключових рішень, а лише забезпечують їх виконання і навряд чи наділені потенціалом колективної дії. У них перед очима регулярні апаратні чистки незгодних і недавня поразка «бунтівників», які робили ставку в 2011-2012 рр. на протестний рух.

Ситуація може змінитися тільки через затяжну економічну кризу. Тривалі проблеми в економіці можуть похитнути впевненість еліт в тому, що керівництво здатне утримати ситуацію під контролем. Зникнення впевненості в завтрашньому дні і падіння добробуту населення неминуче призведуть до зменшення підтримки влади і зростання протестних настроїв. У цих умовах еліти будуть почуватися вільніше і сміливіше. Але, як видається, навіть тоді ключову роль відіграватимуть силові еліти. Від їх прихильності і керованості залежатиме доля путінського режиму.

 

Примітки

1. Див., наприклад, індикатори суспільних настроїв Левада-Центру

(http://www.levada.ru/indikatory/odobrenie-organov-vlasti/).

2. Гудков Л., Дубін Б., Левада Ю. Проблема «еліти» в сьогоднішній Росії: Роздуми над результатами соціологічного дослідження. – М: Фонд «Лібер. місія», 2007.

3. Петров Н. Номенклатура і еліта // Росія-2020: сценарії розвитку / Під ред. М. Ліпман і Н. Петрова; Моск. Центр Карнегі. – М: РОССПЕН, 2012. – С. 485.

4. Дехант Д., Моляренко О., Кордонський С. Станові компоненти соціальної структури Росії // Вітчизняні записки. – 2012. – №1.

5. Криштановська О. Анатомія російської еліти. – М:. Захаров, 2005. – С. 18.

6. Афанасьєв М. Російські еліти розвитку: запит на новий курс. – М: Фонд «Лібер. місія», 2009. – С. 21-22.

7. Криштановська О. Сучасні концепції політичної еліти і російська практика // Світ Росії. – 2004. – Т. 13, № 4 – З 29.

8. Петров Н. Указ соч. - С. 499.

9. Див. доповіді «Політбюро 2.0 і посткримська Росія»

(http://www.minchenko.ru/analitika/analitika_42.html).

10. Петров Н. Від федерації корпорацій до федерації регіонів // За і проти. – 2012. – Липень-жовтень. – С. 109

(http://carnegieendowment.org/files/ProEtContra_56_101-118.pdf).

11. Гудков Л. Природа путінізму // http://www.memo.ru/2009/12/12/gudkov.htm.

12. Гудков Л., Дубін Б., Левада Ю. Вказ. тв.

13. Детальніше про роль вихідців із силових відомств в російській еліті див.: Криштановська О. Анатомія російської еліти. – С. 256-282.

14. Сума ідеологій: Світогляд і ідеологія сучасної російської еліти. - М: Ін-т товариств. проектування, 2008. – С. 5.

15. У роботі використовуються результати наступних опитувань представників російської еліти: Левада-Центру (2006 р., 568 респондентів), ВЦВГД / журналу «Експерт» (2007 р., 325 респондентів), «Нікколо-М» (2008 р, 1003 респонденти). Відзначимо також, що більшість досліджень російської еліти (наприклад, більшість досліджень О. Криштановської) ґрунтуються на експертних опитуваннях.

16. Російська еліта: запит на новий курс // http://www.liberal.ru/articles/1454.

17. Афанасьєв М. Вказ. тв. – С. 96-98.

18. http://www.rg.ru/2008/02/21/svoboda.html.

19. Сума ідеологій... – С. 46-51.

20. Детальніше про «Стратегії-2020» див. на спеціалізованому сайті

http://2020strategy.ru.

21. Див, наприклад, відео з церемонії на сайті «Комсомольської правди»: http://www.kp.ru/daily/26207/3092784.

22. Дубін Б. Роль всесвітнього шантажиста в такому обсязі Росія ніколи не виконувала

http://www.colta.ru/articles/specials/4792.

23. Волков Д. Чи стане російський протестний рух масовим.

24. Сухотін А. «Президента залишаємо на бруствері...»: Як приєднували до Росії футбол півострова Крим // Нова газ. – 2014 – 11 серпня.

(http://www.novayagazeta.ru/politics/64784.html).

25. Див, наприклад: Кругликова М. Пов’язана з сім’єю Ткачова компанія стала лідером на ринку молока //

http://top.rbc.ru/business/14/09/2015/55f6cd2f9a7947abbd95bfca.

26. Див, наприклад, добірку інтерв’ю «Ехо Москви» на Санкт-Петербурзькому економічному форумі з російськими чиновниками 18-22 червня 2015 р.:

http://echo.msk.ru/programs/beseda/.

27. Шувалов: члени уряду Росії повинні отримувати ринкові зарплати //

http://ria.ru/economy/20140120/990081787.html.

 

 

Московський Центр Карнегі

http://carnegie.ru/2015/11/10/ru-61925/ildv





 

Яндекс.Метрика